Реформа 1861 Р. Та и соціально-економічні наслідки

● Загальна характеристика Історичного моменту ● Ос­новні положення реформи ● Результати реформи в соці­ально-економічній сфері ● Подальше розшарування се­лянства ● Селянський рух у післяреформений період

Загальна характеристика історичного моменту. Рефор­ма 1861 р., яка скасувала кріпосне право в Росії, була ви­значним поворотним кроком в історії країни. Зумовлена всім ходом економічного розвитку, селянська реформа, не­зважаючи на свою незавершеність, поклала початок нової, буржуазної епохи. З падінням кріпосного права відкрився простір для розвитку продуктивних сил, які досі стриму­валися віджилими феодальними виробничими відносинами. В. І. Ленін зазначав, що після реформи «в Росії все швид­ше й швидше розвивалися міста, росли фабрики й заводи, будувалися залізниці. На зміну кріпосній Росії ішла Росія капіталістична». Разом з тим він указував на обмежений характер її результатів: «Реформа 1861 року лишилася тільки реформою через крайню слабість, несвідомість, роз­порошеність тих суспільних елементів, інтереси яких вима­гали перетворення». Саме ці обставини дали можливість урядові провести реформу зверху, руками поміщиків, в ін­тересах самих поміщиків, за рахунок величезних селян­ських мас.

Основні положення реформи. Які ж сили змусили крі­посників взятися за реформу? Насамперед це сила еконо­мічного розвитку, який втягував Росію на шлях капіталіз­му, та зростаюча класова боротьба селян. «Поміщики-кріпосники не могли перешкодити зростанню товарного обміну Росії з Європою, не могли вдержати старих форм госпо­дарства, що розвалювалися. Кримська війна показала гни­лість і безсилля кріпосної Росії. Селянські «бунти», зро­стаючи з кожним десятиріччям перед звільненням, приму­сили першого поміщика, Олександра II, визнати, що кра­ще звільнити згори, ніж чекати, поки скинуть знизу.

Поглиблення кризи феодально-кріпосницької системи в умовах наростання революційної ситуації призводило до того, що правлячий клас починав розуміти неможливість зберегти в старому вигляді своє панування. Таким чином, перед країною лишався єдиний вихід — буржуазний розви­ток. Проте шляхи його могли бути різними: або поступове, надто болісне для маси виробників перетворення, що про­водилося самими поміщиками, або революційна, корінна ломка кріпосницьких порядків повсталим селянством.

У Росії другої половини XIX ст. внаслідок неспромож­ності селян, які сотні років перебували в рабстві у помі­щиків, піднятись на відкриту, свідому боротьбу за свободу, а також через нерішучість буржуазії, економічно й полі­тично залежної від царизму, відміна кріпосного права була проведена якраз реформістським шляхом. При цьому уряд зробив усе, щоб інтереси поміщиків не постраждали.

Головні засади селянської реформи були викладені у царському маніфесті від 19 лютого 1861 р. та «Загальному положенні про селян, звільнених від кріпосної залежності». За цими документами селяни ставали особисто вільними, проте право власності на землю лишалося за поміщиками. В користуванні селян залишалися садиба і польовий на­діл, за які вони мусили відбувати панщину або платили оброк. Таке становище вважалось тимчасовим, протягом якого між поміщиками і селянами укладалась угода про викуп землі. До переходу на викуп відносини між ними регламентувалися уставними грамотами. На складання і введення в дію уставних грамот відводилося два роки. Для розв'язання різних спірних питань створювалися «губерн­ські в селянських справах присутствія» та інститут миро­вих посередників, які формувалися з чиновників і помі­щиків.

На кріпосних селян поширювалися економічні права, котрі визнавались за вільними особами,— купувати неру­хомість, займатись торгівлею і промислами, заводити фаб­рики тощо. Крім цього, селяни отримували право збира­тися на сходи і обирати на три роки органи селянського самоврядування (сільського старосту і збирача податків).

Перетворення селян у «вільних обивателів» з певними економічними правами створювало умови для поглиблення капіталістичних відносин. Це був значний крок на шляху від феодального суспільства до буржуазного. Проте разом із прогресивними моментами реформи зберігався цілий ряд положень, за якими селянство залишалось нижчим станом з обмеженим правом пересування. На відміну від інших станів, що мали безстрокові паспорти, селянин одержував такий документ лише на рік. До цього додавалась опіка поміщика протягом усього тимчасовозобов'язаного стану. На практиці від двох до дев'яти, а в окремих маєтках і більше 20 років із часу оголошення законів 1861 р. селяни не могли відмовитись від наділу. Фактично це означало примусове прикріплення їх до землі. Залишалось прини­жуюче людську гідність покарання різками. Отже, і після скасування кріпосного права селяни перебували в залеж­ності від поміщика аж доти, доки не буде викуплена у власність земля. В. І. Ленін справедливо зазначав з цього приводу, що після «визволення» такого розорення, таких злиднів, таких принижень і такої наруги, як у Росії, не знало селянство жодної країни світу.

Чи не найсильнішим оплотом кріпосницьких традицій залишалося збереження великого поміщицького землеволодіння. Разом із викупними платежами, селянською каба­лою воно було головним пережитком кріпосництва, що гальмував розвиток капіталізму у сільському господарстві, тягнув назад усю економіку післяреформеного періоду, прирікаючи Російську державу на подальше відставання від капіталістичних країн Західної Європи.

Вище ми згадували, що за положеннями 1861 р. селянам надава­лось право отримати присадибну і польову землю. Які ж норми землі при цьому передбачалися? Розрахунки були простими: там, де земля давала малі прибутки, норми наділу встановлювалися дещо вищі — поміщикам вигідніше було отримати викуп, ніж вести своє господарство; і навпаки, в губерніях із родючою землею більшість її залишалась у руках поміщиків, а селянам виділялись мізерні відрізки,

«Місцеве положення про земельний устрій селян, поселених на поміщшіьких землях у губерніях великоросійських, новоросійських і білоруських» поширювалося на 35 губерній Росії, в тому числі на губернії Південної України, повіти Харківської та Чернігівської губерній, де переважало общинне землекористування. Для Південної України (Ка­теринославська, Херсонська і Таврійська губернії) розмір наділу коли-бався від 3 до 6,5 десятини на ревізьку душу, для повітів Харківської та Чернігівської губерній розмір вищого наділу становив від 3 до 4,5 десятини, нижчого — від 1 до 1,5 десятини. Якщо селяни бажали викупи­ти землю у власність, поміщикам надавалося право відрізати собі дві третини норми наділу або за домовленістю з селянами виділити безкоштовно лише четверту частину вищого наділу, залишивши решту собі

За положенням про поземельний устрій селян Полтавської і частини Чернігівської та Харківської губерній, де існувало спадково-сімей­не землекористування, вищий наділ на душу становив від 2,75 до 4,5 де­сятини, нижчий — половину вищого. На Правобережній Укпаїні при встановленні наділів виходили з інвентарних правил 1847—1848 рр. За селянами зберігалось право одержання повного інвентарного наділу. Якщо поміщик за період з часу введення інвентарних правил до 1861 р, зменшив розмір наділу, то селянин міг клопотатись через мирових по­середників про повернення землі, висунувши цілий ряд доказів на свою користь. Звичайно, що в більшості випадків селяни не могли іх навести. Майже повністю були позбавлені змоги одержати не тільки польові, а й навіть присадибні землі дворові селяни. Важкими були умови вихо­ду із кріпосної залежності для селян дрібномаєтних поміщиків. Таким поміщикам додатковими правилами до положень надавалась можли­вість звільняти селян зовсім без землі, якщо вони до реформи нею ко­ристувалися, або не прирізати у тих випадках, коли їхні наділи були меншими від норм, передбачених для даної місцевості, тощо. Такими були основні умова поземельного влаштування поміщицьких селян України.

Безумовно, що реформа не могла не торкнутися й інших категорій селян — удільних і державних. Законом 1863 р. удільні переводились до розряду селян-власників, отримав­ши право на викуп землі. До них були застосовані ті ж принципи влаштування, що й до кріпосних. Лише у 1866 р. вийшов закон щодо державних селян. За ними зберігались усі наділи, які були в їх користуванні, але не більше 8 де­сятин на душу в малоземельних губерніях і не більше 15 в багатоземельних. За землі, що перебували в їх роз­порядженні, вони сплачували оброк, який виріс на 5— 12 %. Власники подвірних наділів, наприклад козаки, спла­чували 6 % капіталізованої ренти. Тільки через 20 років для державних селян було введено обов'язковий викуп земель.

Поряд із встановленням правил про норми земельних наділів, які відкривали поміщикам безліч лазівок для ско­рочення селянського землеволодіння, зберігався невизначений строк феодальної експлуатації. На весь період тим­часовозобов'язаного стану закріплювалось виконання се­лянами оброку і панщини. На Півдні України і в частині повітів Харківської та Чернігівської губерній сума оброку за вищий наділ становила 9 крб, на Лівобережній і Пра­вобережній Україні за десятину садибної землі — 5,1 крб, польового наділу — від 1,4 до 2,8 крб. За кожну десяти­ну польового наділу селянин мусив щороку відробляти від 12 до 29 днів панщини. Отже, поміщики і далі могли ко­ристуватися даровою працею колишніх кріпаків.

У результаті реформи селянство отримувало лише осо­бисту свободу, а земельні наділи, встановлені кріпосника­ми, було змушено викуповувати, причому за значно біль­шу ціну від реальної. Порядок викупу землі та розмір викупної суми визначалися спеціальним положенням. При­садибну ділянку селянин міг викупити коли завгодно, лік­відувавши попередньо всю оброчну заборгованість, якщо вона була, і внісши повну вартість самої землі. Польо­ва ж земля викуплялась лише за згодою поміщика, навіть проти власної волі селянина. З цього приводу К. Маркс влучно зазначав, що примусовий викуп є суто російським винаходом.

В основу визначення викупу лягала не ринкова вартість землі і не доходи від господарства, а розміри загальних грошових податків, які виплачувалися селянами. Таким чином, вони викуповували не стільки землю, скільки власну свободу. Це визначення проводилось з таким роз­рахунком, щоб поміщик міг отримати капітал, який давав би йому прибуток по процентах, що дорівнював сумі оброчного податку селяни­на. Це був суто лихварський розрахунок на кабальних для селянина умовах.

Ідучи назустріч побажанням поміщиків, держава при отриманні повного наділу видавала селянинові кредит у розмірі 80 % викупної суми, а при неповному—75%. Цей кредит повністю йшов до кишені поміщиків, а селянин змушений був протягом 49 років погашати його, виплачуючи в казну щорічно 6 % викупної суми. Крім того, при пере­ході на викуп селянин вносив до каси повітового казначейства додатко­ву плату, що становила різницю між викупною сумою і кредитом у розмірі 20 % при викупі всього наділу і 25 % у разі викупу частини його. Така операція мала грабіжницький характер, оскільки, наприклад, на Лівобережжі викупні платежі перевищували передреформені ціни у півтора, два і навіть у 2,5 раза. На Правобережжі це перевищення становило 25,4%, у Волинській губернії—11,4, і лише в Подільській плата була нижчою на 13,6%.

На Правобережній Україні у зв'язку з польським по­встанням 1863 р. селяни були переведені на обов'язковий викуп, земельні наділи збільшено, а викупна плата змен­шена на 20 %. Для селян, які не могли виплатити викуп у початковому розмірі, сума знижувалась на 15 °/о, а з дозво­лу генерал-губернатора навіть і більше. Загалом викупна сума за селянські наділи була визначена у 867 млн крб, в той час як ринкова ціна становила 648 млн. З 1862 по 1907 р. колишні поміщицькі селяни виплатили за землю і волю 1 540 570 тис. крб — і все ще залишалися в боргу у казни. Лише революція 1905—1907 рр. змусила царизм скасувати викупні платежі.