Суспільно-політичний рух у першій половині XIX ст.

●Витоки прогресивної суспільної думки на Україні ●Активізація суспільно-політичного руху. Союз порятунку, Союз благоденства, гурток «Залізні персні» ● Товарист­ва дворянських революціонерів: Північне, Південне, Об'єд­наних слов'ян ●Ідея національної незалежності України. Малоросійське товариство ● Повстання декабристів у Пе­тербурзі та на Україні ●Декабристські ідеї в суспільно-політичному русі на Україні ●Польський визвольний рух і Україна ●Революційний демократ Т. Г. Шевченко. Кирило-Мефодіївське товариство ●Відгомін революційних подій в Європі 1848—1849 рр.

Витоки прогресивної суспільної думки на Україні. Роз­клад і криза феодально-кріпосницької системи на Україні та загалом по всій Росії зумовили значне піднесення су­спільної думки, що відображала ці процеси. У той час розвиток країн Європи відбувався під знаком ідей Великої французької революції. Ця революція справила помітний Вплив і на царську Росію, де з ідеями радикальної рефор­мації суспільства виступили найвидатніші ідеологи Про­світництва М. І. Новиков і О. М. Радіщев. На Україні їх однодумцями і послідовниками стали відомі громадські й культурні діячі: В. В. Капніст, В. Н. Каразін, Г. С. Винський, О. О. Паліцин, В. В. Пассек, І. С Орлай, І. П. Кот­ляревський та ін. Вони були предтечами ідеології дворян­ського визвольного руху.

На Україні серед інтелігенції поширювалися такі полі­тичні документи епохи, як «Декларація прав людини і гро­мадянина» французьких революціонерів, твори О. М. Радіщева «Вольність» і «Подорож з Петербурга в Москву». Саме тоді В. В. Капніст в «Оді на рабство» і драмі «Ябе­да» виступив проти ганебного кріпацтва, несправедливого Суду та інших пороків феодально-кріпосницького ладу.

 

Про вплив ідей Французької революції писав український просві­титель, засновник Харківського університету В. Н. Каразін: «Я не уник тоді облудних принад французького перевороту, який не лише до губер­нії нашої (Харківської.— Г. С), але й до самого Сибіру простяг свій вплив на молоді голови». Там же на Харківщині О. О. Паліцин заснував гурток прогресивної молоді й підтримував зв'язки з В. В. Капністом та В Н. Каразішш. Російський громадський діяч П. А. Вяземський порів­нював діяльність Паліцина з великим французьким просвітителем Воль­тером: «Якщо не їздити до Вольтера у Ферней, то треба їхати у Попівку до Паліцина».

Українські просвітителі були гуманістами й виступали за здійснення ідеалів французьких революціонерів — сво­боди, рівності й братерства — в самодержавно-кріпосниць­кій Росії та на Україні. Окрім того, формування україн­ської нації було тісно пов'язане з ідеєю незалежності України, що надавало суспільно-політичному рухові ще й національної спрямованості. Гуманістичні ідеї послужили важливою наснагою новому поколінню діячів суспільно-по­літичного руху — дворянським революціонерам-декабристам, а услід за ними й революційним демократам.

Активізація суспільно-політичного руху. Союз порятун­ку, Союз благоденства, гурток «Залізні персні». Вітчизня­на війна 1812 р. викрила глибокі суперечності самодержав­но-кріпосницького ладу в Росії. Учасники закордонних по­ходів — офіцери й солдати російської армії — побачили в інших країнах Європи життя селян без кріпосної залеж­ності, їхній вищий добробут і людську свободу, право на землю і вільне господарювання. Такого в Росії не було вже кілька століть. На батьківщині загострювалась бо­ротьба селян проти гніту поміщиків та уряду, повставали пригноблені робітники фабрик і заводів, військові поселен­ці, безправні й забиті офіцерами солдати.

Один з найвидатніших дворянських революціонерів С. І. Муравйовт Апостол, виходець з України, дав глибоку характеристику причин, які спонукали до рішучої боротьби за оновлення Росії: «Трирічна війна, що визволила Європу від іга Наполеона; її наслідки, запровадження представницького правління в деяких державах; політичні твори, що безперервно з'являлися в цю епоху і жадібно читалися молоддю; дух часу, що зрештою привернув уми до спостереження законів внутріш­нього влаштування держав,— ось джерела революційних думок у Ро­сії».

Передові люди країни відчували нагальну потребу ко­рінної реформації несправедливого суспільства, шукали форми об'єднання своїх сил для боротьби проти самодер­жавства й кріпосництва, за нову і вільну Росію. Суспільно-політичний рух, спрямований проти самодержавства й кріпосництва, був визвольним і за змістом революційним. Основна маса діячів його вийшла з середовища дворян, звідси початковий етап цього руху дістав назву дворянсько­го. «Визвольний рух в Росії,— писав В. І. Ленін,— пройшов три головні етапи, відповідно до трьох головних класів російського суспільства, що накладали свою печать на рух: 1) період дворянський, приблизно з 1825 по 1861 рік; 2) різночинський або буржуазно-демократичний, приблиз­но з 1861 по 1895 рік; 3) пролетарський, з 1895 по цей час.

Найвидатнішими діячами дворянського періоду були декабристи і Герцен». Ці слова відносяться до 1914 року.

Першу таємну політичну організацію дворянські рево­люціонери заснували 1816 р. в Петербурзі — Союз поря­тунку, або Товариство істинних і вірних синів вітчизни. Його фундаторами стали офіцери-патріоти Олександр і Микита Муравйови, Іван Якушкін, Сергій Трубецькой, Сергій і Матвій Муравйови-Апостоли, Павло Пестель, Ми­хайло Орлов, Федір Глінка, Михайло Новиков та ін. Союз об'єднав близько ЗО членів, чимало яких були тісно пов'я­зані з Україною. Статут організації визначав її головну мету — встановлення в Росії представницького правління у формі конституційної монархії, скасування кріпосного права, здійснення перевороту силами військ.

Наприкінці 1817 р. учасники Союзу порятунку, стур­бовані насильственним запровадженням військових посе­лень в Новгородській губернії, прийняли рішення про знищення царя Олександра І. Однак здійснити його не вда­лося. Ця змова виявила глибокі суперечності між радикаль­ною і поміркованою частинами товариства, його непідго­товленість до боротьби проти існуючого ладу. Дальший розвиток визвольного руху вимагав більш досконалої та розгорнутої політичної програми. Вона була складена діячами Союзу порятунку під назвою «Законоположення Союзу благоденства» («Зелена книга»). Так утворилась нова таємна організація — Союз благоденства (1818— 1821 рр.) у Москві.

Союз благоденства ставив своїм основним завданням підготовку громадської думки для здійснення політичного перевороту в Росії: повалення деспотичної монархії, за­провадження конституції, встановлення республіки. Засно­вана на принципах природного права, програма Союзу вва­жала головною підвалиною людського суспільства загаль­ну справедливість. Держава, закони і уряд повинні стояти на сторожі громадського порядку, принципів доброчесності й загальної користі людей, їхнього добробуту. Діяльність членів товариства передбачалась у чотирьох напрямах: людяність, освіта, правосуддя, громадське господарство. Соціальна революція ототожнювалась з моральним удо­сконаленням суспільства і просвітництвом.

На чолі Союзу благоденства стояла Корінна управа (дума), що перемістилася з Москви до Петербурга. До неї входили 29 фундаторів товариства: Олександр і Микита Муравйови, Трубецькой, Глінка, Ілля Долгоруков, Сергій та Матвій Муравйови-Апостоли, Пестель, Орлов, Федір Толстой, Новиков, Якушкін, Михайло Лунін та ін. Члени Корін­ної управи могли створювати «побічні управи» і «вільні товариства». Головою Союзу було обрано відставного офіцера і художника Ф. Тол­стого, а доглядачем — полковника І. Долгорукова. Побічні управи ви­никли в Петербурзі, Москві, Кишиневі, Тульчині, Полтаві та інших міс­тах і об'єднували понад 200 членів товариства. В дусі програми Союзу благоденства діяли товариства: «Арзамас», Журнальне товариство, Віль­не товариство шанувальників російської словесності, Вільне товариство заснування училищ за методом взаємного навчання та ін.

На Україні діяла досить чисельна Тульчинська управа (близько ЗО членів) на чолі з Пестелем. До неї входили Олександр Юшневський, Сергій Волконський, Микола Басаргін, Василь Івашов, Олександр Барятинський, Василь Давидов, Михайло Орлов, Володимир Раєвський та інші діячі, які підтримували зв'язки з місцевими прогресивними силами. Орлов, котрий служив у Києві, утворив там гур­ток передової інтелігенції та офіцерів. Такі ж гуртки на той час виникли в містечках Кам'янці (маєток Давидових на Київщині), Яготині (маєток Рєпніних), селах Хомутець (маєток Муравйових-Апостолів) та Обухівка (маєток Капністів) на Полтавщині; в Харкові вони групувалися навко­ло Василя Каразіна, в Полтаві їх очолював письменник Іван Котляревський. Яскравою сторінкою єднання прогре­сивних сил Росії та України стало перебування на україн­ській землі О. С. Пушкіна (з 1820 по 1824 р.). У листопа­ді— грудні 1820 р. в Кам'янці поет зустрічався з членами Союзу благоденства й читав їм свої волелюбні вірші.

Слід також згадати гурток передових офіцерів у Кам'янці-Подільському «Залізні персні» (1815—1816 рр.), що був утворений Володимиром Раєвським і об'єднував кіль­кох офіцерів місцевого гарнізону. В статуті гуртка йшлося про боротьбу за свободу, його учасники носили залізні персні як знак належності до цієї організації. Згодом Ра­євський став членом Союзу благоденства й служив у Моск­ві та Кишиневі.

Товариства дворянських революціонерів: Північне, Пів­денне, Об'єднаних слов'ян. За три роки Союз благоден­ства вичерпав свої можливості як політична організація: мирна підготовка суспільної думки до майбутнього перево­роту в Росії не задовольняла більшість його учасників. У січні 1821 р. в Москві відбувся з'їзд представників Ко­рінної та побічних управ, який виявив істотні незгоди ра­дикальних і поміркованих сил у союзі, неефективність його політичної програми і невідповідність її часові. Хвиля ре­волюцій піднімалась в Іспанії, Італії, Португалії та інших країнах Європи і справляла вплив на передові сили Росії. Про існування таємного товариства стало відомо царсько­му урядові, і з'їзд прийняв рішення про розпуск Союзу благоденства.

Вже у березні 1821 р. дворянські революціонери почали створення нової таємної політичної організації, що скла­далася з двох товариств — Північного і Південного з цент­рами у Петербурзі й Тульчині. Фундатори підкреслювали, що це єдина організація із спільною програмою, хоча в ді­яльності товариств спостерігались деякі відмінності.

У Північному товаристві, формування якого дещо затягнулось, його учасники восени 1822 р. обрали Північну думу, куди ввійшли Микита Муравйов («правитель»), Сергій Трубецькой та Євген Оболенський (чле­ни). Протягом 1821—1825 рр. Північне товариство зросло до 105 осіб і перетворилося на досить значну військово-політичну силу. До нього входили Микола Тургенев, Михайло Лунін, Іван Пущин, Олександр Бестужев-Марлінський, Микола Бестужев, Петро Каховський, Кіндрат Рилєєв, Олександр Якубович, Володимир Штейнгель, Іван Анненков, Олександр Сутгоф, Іван Якушкін та ін. Активними діячами були ви­хідці з України — Оболенський, Якубович, Сутгоф. Микита Муравйов склав проект конституції, що передбачала важливі політичні та еконо­мічні перетворення: скасування кріпосного права, ліквідацію самодер­жавства, введення конституційної і федеративної монархії, значні су­спільні реформи. Однак більшість учасників Північного товариства стоя­ла за республіку, ідея якої сягала часів Союзу благоденства, і не при­ймала федеративного устрою Росії.

На Україні Південне товариство в березні 1821 р. об­рало Директорію у складі Павла Пестеля (голова), Олек­сандра Юшневського (доглядач) і заочно — Микити Му-равйова, маючи на увазі забезпечення єдності обох това­риств. До Південного товариства входили Сергій Волкон­ський, Олександр Барятинський, Василь Давидов, Василь Івашов, Микола Басаргін, Микола Лорер, Сергій та Мат­вій Муравйови-Апостоли, Михайло Бестужев-Рюмін, Олек­сандр і Йосип Поджіо, Фердинанд Вольф, Олександр і Микола Крюкови, Павло Аврамов та ін. За п'ять років (1821—1825) товариство зросло до 101 особи й складалося з трьох управ — Тульчинської, Васильківської і Кам'ян-ської, що мали вплив на значну частину військ, розташо­ваних на Україні.

Дальшому розвиткові програми дворянських революціо­нерів сприяло створення Пестелем конституційного проек­ту під назвою «Руська правда», що передбачала повален­ня самодержавства і встановлення в Росії республіки, ска­сування кріпосного права й наділення селян поміщицькою землею без викупу, ліквідацію станів, рівність усіх грома­дян перед законом, запровадження освіти і політичних свобод для народу. У складі унітарної Російської держави Україна і Білорусія, не отримуючи національної автономії чи самостійності, мали користуватися рівними політични­ми і громадянськими правами, як і всі інші її частини. У цьому документі Пестель висловив таку радикальну дум­ку: «...Народ російський не є приналежністю або власніс­тю якої-небудь особи чи сім'ї. Навпаки, уряд є приналеж­ністю народу, і він створений для блага народного, а не народ існує для блага уряду». При розв'язанні національ­ного питання Пестель вважав доцільним не відокремлен­ня народів, а об'єднання їх з російським народом, який стояв на вищому рівні суспільного розвитку. Згідно з про­ектом територія держави поділялася на 10 областей, при­чому Україна вважалась не готовою до самостійного на­ціонального існування і входила в Українську область.

На з'їздах у Києві у 1823 і 1824 рр. «Руська правда» була обговорена членами Південного товариства і прийня­та як програма. У березні 1824 р. Пестель вів переговори з членами Північної думи про союз Північного і Південно­го товариств. Новий лідер Північного товариства Рилєєв підтримав цю ідею. Було вирішено прийняти за платфор­му об'єднання головні положення «Руської правди» й ви­користати також позитивні сторони проекту конституції Микити Муравйова. Після тривалої дискусії дійшли згоди діяти спільно і створити Тимчасове революційне правління з керівників товариств.

Поряд із Південним товариством, але незалежно від нього, на Україні діяло Товариство об'єднаних слов'ян, за­сноване 1823 р. в Новограді-Волинському офіцерами Пет­ром і Андрієм Борисовими та польським революціонером Юліаном Люблінським, дворянином Волинської губернії. Восени 1825 р. воно об'єднувало близько 60 осіб. Активни­ми діячами товариства були офіцери Яків Андрієвич, Іван Горбачевський, Володимир Бечаснов, Петро Громницький, Олексій Усовський, Іван Іванов, Олександр Пестов, Веніамін Соловйов, Анастас Кузьмін, Михайло Щепилло, Іван Сухинов, Михайло Спиридов, Яків Драгоманов, Олексій Тютчев, Павло Вигодовський та ін. Значна частина їх була вихідцями з України й тісно пов'язана з її суспільним життям.

Програма Товариства об'єднаних слов'ян містилась у двох документах — «Правилах» і «Клятві», що загалом пе­редбачали визволення слов'янських народів від монархіч­ного деспотизму й іноземного панування, об'єднання їх­ніх країн у федеративну республіку, ліквідацію самодер­жавства, скасування кріпацтва, станової нерівноправності. Національне питання розв'язувалось у дусі свободи, рів­ності, братерства народів. Члени товариства мали намір досягти поставленої мети шляхом військового повстання за участю народних мас. Демократичність, орієнтація на народ відрізняли Товариство об'єднаних слов'ян від Пів­денного товариства дворянських революціонерів.

Восени 1825 р. між представниками цих товариств від­булися переговори, що привели до їх злиття в одну орга­нізацію. Члени Товариства об'єднаних слов'ян увійшли до складу Васильківської управи. Таким чином, чисельність Південного товариства зросла до 160 членів. Розширились його зв'язки з революційними діячами на Україні, в Росії, Білорусії, Польщі, Молдавії.

На Україні існували таємні організації польського Патріотичного товариства (1821—1826 рр.), що ставило своїм головним завданням від­новлення незалежності Польщі й проведення в ній соціальних реформ. Товариство очолювали Валеріан Лукасінський, Маврицій Мохнацький та ін. У 1823—1824 рр. відбулися переговори Пестеля, Муравйова-Апостола, Бестужева-Рюміна, Волконського з представниками Патріо­тичного товариства Северином Крижановським і Антонієм Яблоновським. Була укладена угода про спільні дії в майбутній революції. Пат­ріотичне товариство мало намір підняти повстання у Варшаві та за­арештувати там царського намісника Костянтина Павловича. Російські революціонери визнавали право Польщі на національну незалежність і державну самостійність.

Таким чином, відбувалася консолідація сил дворянсь­ких революціонерів. Діячі таємних товариств проводили агітаційну роботу серед солдатів і офіцерів російської ар­мії, готуючи їх до повстання, що мало початися після насильственої або природної смерті царя.

Ідея національної незалежності України. Малоросійське товариство. У ті часи на Україні активізувався національ­ний рух, пов'язаний з процесом формування нації. Майже одночасно з декабристськими товариствами там виникло й діяло Малоросійське товариство (1821—1825 рр.), очолюване дворянином Переяславського повіту (Полтавщина) Василем Лукашевичем. Випускник Пажеського корпусу в Петербурзі, він кілька років служив у міністерствах за­кордонних і внутрішніх справ. Після відставки постійно жив у своєму маєтку на Полтавщині. Лукашезич належав до Союзу благоденства і масонської ложі «Любов до істи­ни», заснованої Михайлом Новиковим у Полтаві.

Очевидно, Лукашевича не могла задовольнити участь у названих осередках, і він після закриття масонської ложі (1819 р.) і розпуску Союзу Благоденства (1821 р.) почав створювати таємне Малоросійське товариство, яке ставило своїм завданням здобуття незалежності України. Союзни­ками організації виступили польське Патріотичне товарист­во, а також Південне товариство декабристів, хоча Пестель висловлювався проти відокремлення України від Росії. До Малоросійського товариства належали українські дворяни Семен Кочубей, Василь Тарновський, Петро Капніст (не­біж письменника), Олександр Величко, Іван Котляревсь­кий, професори Ніжинської гімназії вищих наук Семен Андрущенко, Казимір Шапалинський, Микола Білоусов та ін. Осередки товариства існували в Києві, Полтаві, Ні­жині, Чернігові та інших містах.

Загалом Малоросійське товариство перебувало в проце­сі формування і не виробило чіткої програми дій. Проте воно засвідчило активізацію національного руху на Украї­ні і його певний зв'язок з діяльністю дворянських револю­ціонерів.

Повстання декабристів у Петербурзі та на Україні.

Повстання дворянських революціонерів планувалось на час військових маневрів улітку 1826 р. Однак цей план був порушений: 19 листопада 1825 р. в Таганрозі раптово по­мер 48-річний Олександр І. Революціонери почали діяти. Північне товариство вирішило підняти повстання і приуро­чити його до дня присяги військ і Сенату новому імпера­тору Миколі І — 14 грудня 1825 р. Династична криза, що тривала з 19 листопада по 14 грудня, дала певний час для його підготовки.

Штабом повстання стала квартира Рилєєва в Петербурзі. Керів­ником (диктатором) повстання було призначено полковника Сергія Трубецького, його помічниками — капітана Олександра Якубовича (вихо­дець з України) і полковника Олександра Булатова, начальником шта­бу повстання — поручика Євгена Оболенського (також вихідця з Украї­ни). Серед активних організаторів повстання були Олександр і Микола Бестужеви, Петро Каховський, Микола Рєпін, Олександр Сутгоф (уро­дженець Києва), Антон Арбузов, Андрій Розен, Володимир Штейнгель, Дмитро Щепін Говський, Олександр Корнилович (виходець з Украї ни) та Ін. Вони склали диспозиційний план повстання і Маніфест до російського народу, який містив стислу програму революції: проголо-шення Росії республікою й запровадження соціальних реформ. По­встання повинне було стати прологом революції в усій Росії. На Украй ні його мало підтримати військовими силами Південне товариство, однак посланець прибув туди із запізненням, до того ж 13 грудня був заарештований Павло Пестель. Усе це ускладнило справу. Не виступили і члени Московської управи Північного товариства.

Повстання в Петербурзі відбулося 14 грудня 1825 р. за участю 35 офіцерів (15 з них не належали до таємного товариства, а при­єдналися в день повстання) і понад 3 тис. солдатів Московського та Гренадерського полків, гвардійського морського екіпажу. В ході по-встання виявились неорганізованість і нерішучість його учасників. Дик-" татор Сергій Трубецькой на Сенатську площу, де стояли повсталі війська, не з'явився. Це внесло занепокоєння в їхні ряди. Повстанці могли, але не наважилися перейти в наступ проти урядових військ, які ото­чили їх з усіх боків. Микола І наказав стріляти з гармат. У той день близько 300 повсталих солдатів і жителів міста стали жертвами розправи.

Придушення повстання в Петербурзі не означало при­пинення боротьби. Вона спалахнула на Україні. Хоча цар­ський уряд значно послабив Південне товариство арешта­ми його керівників, однак відвернути повстання йому не вдалося.

У грудні 1825 р. повстав Чернігівський піхотний полк у м. Василькові на Київщині. Виступом керувала Васильків­ська управа на чолі з Сергієм Муравйовим-Апостолом і Михайлом Бестужевим-Рюміним. Повстанців налічувалося понад 1000 солдатів і 19 офіцерів (з останніх вісім нале­жали до Південного товариства, а 11 приєдналися до по­всталих). Керівники повстання склали «Православний ка­техізис» і відозву до народу, де містилися заклики до повалення самодержавства, скасування кріпацтва і встанов­лення демократичного ладу в Росії. «Православний кате­хізис» прочитав перед строєм Чернігівського піхотного пол­ку священик Данило Кейзер — єдиний декабрист із духо­венства. Цей своєрідний документ був побудований у фор­мі запитань і відповідей. Наприклад, на запитання «Чому російський народ і російське воїнство нещасні?» давалася відповідь: «Тому що царі відібрали у них свободу». Підри­ваючи царистські ілюзії, що існували серед солдатів віка­ми, «Катехізис» оголошував протизаконною їхню присягу царям-гнобителям і пропонував «для визволення страж­дальних своїх сімей і своєї батьківщини... ополчитися всім разом проти тиранства і відновити... свободу в Росії».

Повстання розгорталося навально. 29 грудня 1825 р. підполковник Сергій Муравйов-Апостол очолив виступ од­нієї з рот у с Трилісах, до неї приєдналася інша рота у с Ковалівці. Наступного дня повстанці вирушили в похід на Васильків і надвечір оволоділи містом. 31 грудня полк після урочистого молебня й читання «Православного кате­хізису» рушив на Білу Церкву, щоб приєднати до повстан­ня інші війська.

Похід повсталих проліг через сім сіл Київщини. Селя­ни з радістю зустрічали своїх визволителів і висловлювали їм свою солідарність. Проти полку царські власті кинули значні військові сили з артилерією. З січня 1826 р. вони зустріли повстанців на висотах поблизу сіл Устимівки і Ковалівки і почали стріляти в них картеччю. Кілька солдатів і офіцерів було вбито й поранено. Тяжко поранений був і Сергій Муравйов-Апостол. Розгром повстанців довершила кавалерійська атака карателів.

Причини поразки декабристів у Петербурзі й на Украї­ні тотожні: відсутність в країні революційної ситуації, роз­рахунок здобути перемогу силами військ без повстання на­родних мас, відсутність масової і свідомої підтримки з боку солдатів, нерішучість дворян, які очолювали повстан­ня. О. І. Герцен справедливо зауважував, що «в день по­встання на Ісаакіївській площі і в центрі другої армії змов­никам не вистачало народу».

Царський уряд жорстоко розправився з декабристами. Півроку тривало слідство, яким керував сам Микола І. До смертної кари було засуджено п'ятьох найактивніших декабристів: Павла Пестеля, Кіндрата Рилєєва, Сергія Муравйова-Апостола, Михайла Бестужева-Рюміна і Петра Каховського. 13 липня 1826 р. їх повісили у Петропавловській фортеці. 137 офіцерів повсталих полків було засуджено на каторгу до Сибіру або заслано на Кавказ, де тривала війна з горцями. Близько 4 тис. солдатів-декабристів відправили на Кавказ, причому сотні їх прогнали крізь шеренги й били шпіцрутенами. їх також було позбавлено нагород за участь у Вітчизняній війні 1812 р. та інших війнах того часу.

Розправою над декабристами царизм прагнув залякати передові сили Росії, щоб надалі застрахуватися від нових революційних потрясінь. Чи вдалося це самодержавству? На це питання відповів Олександр Герцен: «14... груд­ня дійсно відкрило нову фазу нашого політичного вихован­ня, і — що може здатися дивним — причиною величезного впливу, який здобула ця справа, і яка відбилася на су­спільстві більше, ніж пропаганда, і більше, ніж теорії, було саме повстання, героїчна поведінка змовників на площі, на суді, в кайданах, перед лицем імператора Миколи, в си­бірських копальнях».

Десятирічна конспіративна діяльність і революційне повстання декабристів мали величезне історичне значення, оскільки поклали початок визвольному рухові, спрямова­ні ному проти самодержавства й кріпосництва в Росії. Дво­ряни за соціальним походженням, декабристи пожертву­вали всіма благами свого класу для прогресу Вітчизни. Іскра, викресана сутичкою революційних сил з самодер­жавством, вже не могла згаснути й десятиріччями розпалю­вала полум'я російської революції, в якій взяли участь нові покоління борців. В. І. Ленін підкреслював, що в росій­ській революції діяли «спочатку — дворяни і поміщики, де­кабристи і Герцен. Вузьке коло цих революціонерів. Стра­шенно далекі вони від народу. Але їхня справа не загину­ла»². Для наступного покоління борців декабристи стали взірцем мужності, героїзму, самопожертви і відданості ре­волюційній справі. Декабристські традиції освітлювали їм шлях і давали наснагу.

Декабристські ідеї в суспільно-політичному русі на Україні. Після повстання декабристів в Росії настала сму­га реакції, жорстоких репресій самодержавства проти будь-яких проявів вільнодумства і непокори. Але в країні не припинявся опозиційний рух, передова інтелігенція не зми­рилася з поразкою декабристів і продовжувала пропагу­вати їхні ідеї. Поширювалися проекти скасування кріпос­ного права, твори соціалістів-утопістів, сатиричні памфле­ти тощо. Створювалися нові таємні гуртки і товариства, особливо при учбових закладах Москви, Петербурга, Хар­кова, Одеси, Ніжина та інших міст.

На початку 1826 р. студенти Харківського університету утворили таємний гурток, який очолили виходець з дворян Харківщини Володимир Розаліон-Сошальський та син ки­ївського купця Петро Балабуха. До гуртка поряд із сту­дентами входили чиновники, офіцери — всього близько 20 осіб. Гурток діяв майже рік і займався пропагандою ідей декабристів: поширював епіграму Кіндрата Рилєєва «Послание к Ар [акчее] ву», вірші Володимира Раєвського «К друзьям», Олександра Пушкіна «Ответ на вызов на­писать стихи на честь ее императорского величества госу­дарыни императрицы Елизаветы Алексеевны», а також політичний памфлет Розаліон-Сошальського «Рылеев в темнице». Урядові вдалося викрити харківський гурток у січні 1827 р., його учасників було покарано.

Значний інтерес становить «справа про вільнодумство» студентів і професорів Ніжинської гімназії вищих наук у другій половині 20-х років. Ще напередодні повстання де­кабристів відомості про його підготовку проникли у цей учбовий заклад. Серед студентів поширювалися волелюбні-твори Вольтера, Байрона, Пушкіна, Грибоедова, Рилєєва. До цього, зокрема, були причетні майбутні письменники Микола Гоголь-Яновський та Євген Гребінка. Проникнен­ню визвольних ідей у гімназію сприяв її директор Іван Се­менович Орлай — відомий учений-медик, педагог, освітній діяч.

Однією з головних причин вільнодумства стало викла­дання професором Миколою Білоусовим студентам стар­ших курсів у 1825—1827 рр. природного права, концепція якого була співзвучною ідеям декабристів. У лекціях з цієї дисципліни державні закони, що обмежували природ­не право, оголошувалися несправедливими, проводилася думка, що кожна людина має право на недоторканість осо­би, вона не повинна бути предметом придбаних прав інших людей. Цим фактично заперечувались кріпосництво і са­модержавство в Росії.

До вільнодумства були причетні й інші професори, які склали прогресивний гурток: Казимир Шапалинський об­стоював матеріалізм у викладанні фізики; Іван Ландражин (виходець із Франції) поширював серед студентів твори Вольтера, Гельвеція, Монтеск'є та інших просвітите­лів, Федір Зінгер (виходець із Німеччини) і Семен Андрущенко піддавали критиці релігію. Група підтримувала зв'язок із Василем Лукашевичем, який звинувачувався в участі у декабристському русі та створенні Малоросійсько­го товариства.

На прогресивних професорів їхні колеги по гімназії по­дали ряд доносів. У 1830 р. в цю справу втрутилися жан­дарми і чиновники міністерства народної освіти, внаслідок чого Білоусов, Шапалинський, Ландражин, Зінгер і Андрущенко були позбавлені посад і заслані.

Відомості про вільнодумство студентів і професорів Ніжинської гімназії вищих наук поширювалися в Києві, Харкові, Полтаві, Одесі та інших містах України, досягли Петербурга і Москви.

Польський визвольний рух і Україна. В історії суспіль­но-політичного руху 30-х років важливе значення мали зв'язки прогресивних сил Росії, України і Польщі. Як ми знаємо, польське Патріотичне товариство стало союзником Південного товариства декабристів. Поразка їхнього по­встання мала тяжкі наслідки й для польського визвольно­го руху: Патріотичне товариство було розгромлене, а його учасники заарештовані й заслані. Однак царському само­державству не вдалося припинити польський визвольний рух. Демократичні сили очолив відомий учений і револю­ціонер Йоахім Лелевель — професор Віденського і Варшав­ського університетів з 1819 по 1824 р.

Під час польського визвольного повстання 1830— 1831 рр. відновилась діяльність очолюваного Лелевелем Патріотичного товариства, програма якого передбачала на­ціональне визволення Польщі, повалення самодержавства, скасування кріпосного права. Боротьба велась під гаслом «За нашу і вашу свободу!» — тобто свободу польського і російського народів, поневолених самодержавством.

За пропозицією Лелевеля польський сейм звернувся до населення Правобережної України із закликом до повстан­ня. Туди було послано кавалерійський корпус генерала Дверницького. Однак загального повстання правобережна шляхта підняти не змогла, а її окремі загони чи ополчен­ня на Волині, Поділлі й Київщині зазнавали поразки від царських військ. Корпус Дверницького після тяжких боїв у квітні 1831 р. перейшов австрійський кордон, у Галичині він був роззброєний та інтернований. Найзначніші сили повстанців — понад 3 тис.— очолив відставний генерал Ко-лишко, який ще в 1794 р. брав участь у повстанні під про­водом Костюшка. Однак у травні 1831 р. поблизу Дашева на Поділлі й це військо зазнало поразки. Загалом у по­встанні на Правобережній Україні взяло участь 5627 чо­ловік, у тому числі шляхти — 4017 і селян— 1273. Україн­ське селянство, пригноблене польськими поміщиками, не підтримало повстання, вважаючи його панською справою. Ф. Енгельс назвав польське повстання 1830—1831 рр. «кон­сервативною революцією», бо воно не передбачало істот­них змін у соціальному становищі народу.

Тисячі повстанців, рятуючись від розправи царського уряду, втекли за кордон. Лелевель очолив прогресивні си­ли еміграції й згуртовував їх для дальшої боротьби. При цьому він звертав свій погляд на вірних союзників — пе­редових людей Росії та України.

У 30-х роках на Україні діяло кілька таємних орга­нізацій польських революціонерів. Найзначнішим було товариство «Співдружність польського народу» (1835— 1839 рр.), центр якого спочатку перебував у Львові, а по­тім перемістився у с Лісов на Волині. Товариство очолю­вав соратник Лелевеля Шимон Конарський. У 1835 р. він таємно прибув на Україну й приєднав до «Співдружності польського народу» місцеві організації — «Товариство, створене для блага людства і вітчизни», яке діяло на Во­лині під керівництвом дворянина Каспара Мошковського, гурток студентів Київського університету на чолі з учителем Петром Боровським і «Демократичне товариство» (Одеса), яким керував купець Ігнат Млодецький.

Ідейні та організаційні засади «Співдружності польсь­кого народу» викладалися в статуті під двома девізами: «Через народ для народу» і «Свобода, рівність, братерст­во». Перший девіз означав орієнтацію на участь народу в революції та суспільних реформах, а другий запозичено від Великої французької революції, ідеї якої мали значний вплив на Польщу. Головними напрямами діяльності то­вариства визначалися повалення деспотизму, відновлення самостійності Польщі, внутрішні реформи суспільного ла­ду. Товариство готувало сили для збройного повстання проти царського самодержавства.

На Правобережній Україні поширювалась прокламація Шимона Конарського «Голос вопіющого в пустелі», написана у формі звернення до поляків: «Хіба ви думаєте, що мученицька кров Рилєєвих, Муравйових і Пестелів упала на камені? Воістину ні! Незабаром... дізнають­ся найкращі юнаки Росії, що їх народ, що був нашим катом, є лише нашим братом». Революціонер глибоко розумів, що свободу Польщі можна здобути лише у спільній боротьбі поляків, росіян, українців, білорусів, литовців та інших народів. «З Конарського починаючи,— писав О. І. Герцен,— поляки зовсім інакше ставляться до росіян».

П'ять років діяла «Співдружність польського народу», збираючи сили для повстання, але царському урядові вда­лося викрити і розгромити товариство. Військовий суд у Вільно засудив Шимона Конарського до смертної кари. Близько 150 осіб було віддано до суду й покарано. Репре­сій зазнав Київський університет: на початку 1839 р. його було закрито, а студентів і викладачів звільнено. Лише во­сени університет відновив роботу, але під урядовим на­глядом.

Революційний демократ Т. Г. Шевченко. Кирило-Мефодіївське товариство. У 40-х роках загострювалася криза феодально-кріпосницької системи в Росії та на Україні, наростала класова боротьба трудящих, до суспільно-полі­тичного руху залучалися нові сили різночинної інтеліген­ції, на боротьбу піднімалися виразники селянської ідеоло­гії— революційні демократи на чолі з В. Г. Бєлінським, О. І. Герценом, Т. Г. Шевченком та іншими діячами. В но­вих умовах підносилися революційні традиції декабристів.

Революційні сили на Україні гуртувалися навколо гені­ального поета і талановитого художника, громадського дія­ча Тараса Григоровича Шевченка (1814—1861)—вихідця з селян-кріпаків Київщини. Доля закинула його до Петер­бурга разом з іншими кріпаками — слугами папа. Передові люди Росії (художник Карл Брюллов, поет Василь Жу­ковський, композитор Михайло Вієльгорський, поет Євген Гребінка та ін.) викупили Шевченка з кріпацтва й допо­могли вступити до Петербурзької академії мистецтв. Під час навчання Шевченко включився в суспільно-політичний рух, сприйняв визвольні ідеї декабристів і революційних демократів. Його революційні погляди вперше знайшли свій вияв у збірці «Кобзар» (1840 р.) і поемі «Гайдамаки» (1841 р.).

У Петербурзі відбулося знайомство Шевченка з колиш­нім декабристом Федором Толстим — віце-президентом Академії мистецтв, з українським істориком, етнографом, поетом і композитором Миколою Маркевичем, який свого часу приятелював з Кіндратом Рилєєвим і тепер давав мо­лодому поетові читати його твори (поеми «Наливайко» і «Войнаровский»), з такими видатними діячами епохи, як Михайло Глінка, Віссаріон Бєлінський, Василь Григоро­вич, Іван Панаев, Володимир Одоєвський, Олександр Никитенко, з колишніми учасниками «справи про вільнодум­ство» в Ніжинській гімназії Миколою Прокоповичем і Нес­тором Кукольником. У Петербурзі Шевченко зростав як громадянин і митець. Приїхавши на Україну 1843 р., Шев­ченко познайомився з колишнім декабристом Олексієм Капністом, який належав до Союзу благоденства і за це деякий час був ув'язнений в Київській і Петропавловсь­кій фортецях. В Яготині на Полтавщині Капніст звів пое­та