Лекція 14 соціально-економічний розвиток України В другій половині XVII—XVIII ст.

●Зміни в сільському господарстві та аграрних відно­синах ● Зрушення в промисловому виробництві ●Поши­рення найманої праці ●Формування національного рий­ку ● Україна в загальній системі всеросійського ринку

Зміни в сільському господарстві та аграрних відноси­нах. Еволюція соціальних відносин і розвиток народного господарства на Україні в період пізнього феодалізму від­бувалися в складних, неоднозначних суспільно-політичних умовах. З одного боку, об'єднання в 1654 р. новоствореної Української національної держави на чолі з гетьманом Богданом Хмельницьким з Російською державою сприяло прискоренню поступу продуктивних сил у сільському гос­подарстві, ремеслі й промислах, піднесенню мануфактурно­го виробництва та зростанню міст як великих адміністра­тивних і культурних осередків. З іншого ж боку, не можна заперечувати й негативну роль царизму в історичній долі українців (на території, що об'єдналася з Росією). Протя­гом другої половини XVII—XVIII ст. самодержавство поступово активізувало тут національно-колоніальну політику. Фактично відразу ж після акту 1654 р. розпочалося підпорядкування української економіки й гетьмансько-старшинської влади царському урядові, що завершилося згодом цілковитою ліквідацією самобутнього суспільно-політичного устрою в краї, монополізацією окремих галузей виробництва. Протягом XVIII ст. податки з української людності в російську державну казну зросли в десятки разів, а Катерина II законодавчо запровадила на Україні кріпацтво. Десятки тисяч козаків, селян і міщан, особливо під час правління Петра І (1682—1725), загинули від жахливих умов життя й праці на будівництві каналів, фортець та інших оборонних споруд. Водночас жорсткішала царська антиукраїнська політика в питаннях національної мови й культури. Однак і за цих умов відбувався об'єктивний процес становлення української нації, зміцнювалася її економічна спільність.

У той час у надрах пануючого натурального господарства дедалі чіткіше визрівали ознаки буржуазного суспільства. Перш за все вони проявилися в основі української економіки — сільському господарстві, його розвиток в окремих регіонах відбувався нерівномірно. Спочатку перед вела Лівобережна і Слобідська Україна, а згодом підтягнувся й Південь, де значно розширилися посівні площі, що було викликано постійним зростанням попиту на сільськогосподарську продукцію.

Розширення посівних площ у другій половині XVII ст. здійснювалося головним чином за рахунок земель польських магнатів і шляхти, вигнаних з України в ході Визвольної війни 1648—1654 рр. Надалі різні угіддя в основному перерозподілялися. Так, у 1700 р. Петро І надав канцлерові Г. Головкіну маєток у Лубенському полку на Лівобережжі. Не задовольнившись його розмірами, Головкін розширив володіння за рахунок землі, купленої в місцевих козаків. Лише в селах Добре, Лом-нове і Тополя він придбав до 2,5 тис. четвертей земельних угідь. У другій половині XVIII ст. зернове господарство дістало великого розмаху в економіях К. Розумовського та П. Румяниева-Задунайського. Лише в Бакланській і Шептаківській волостях на Лівобережній Україні, що належали Розумовському, в 1750 р. зберігалося понад 41 тис. четвертей «різного хліба».

На Правобережжі та західноукраїнських землях з роз­витком виробництва сільськогосподарських продуктів і при­стосуванням господарств феодалів до потреб ринку також спостерігалося поступове збільшення посівних площ, головним чином за рахунок освоєння луків, чагарників, заболочених місцевостей, косогорів тощо. На півдні Волині наприкінці XVII — у XVIII ст. розширення посівів відбувалося в багатьох фільварках. У деяких з них вже в першій третині XVIII ст. посіви самої лише яровини зросли вдесятеро.

За доби пізнього феодалізму землеробство на Україні мало головним чином зерновий характер. Як і раніше, повсюдно широко культивувалися жито, пшениця, ячмінь, овес, просо, гречка, горох тощо. Проте вже з другої половини XVII, а надто в XVIII ст. поглиблювалася спеціалізація окремих сільськогосподарських районів. Наприклад, на Лівобережжі та Слобожанщині більше уваги почали приділяти вирощуванню жита, на Півдні — пшениці, зокрема арнаутки, попит на яку за кордоном зростав з кожним роком. На півдні Волині в середині XVIII ст. під пшеницю відводилося близько 20—25 % фільваркового озимого клину. В другій половині століття в окремих фільварках пшениця займала вже ЗО % озимого клину. Цьому в значній мірі сприяв ріст цін на зерно. У фільварковому господарстві спостерігалося й розширення асортименту посівних культур.

З середини XVIII ст. на Україні розпочали вирощувати картоплю. Освоєння цієї нової культури в різних місцевостях відбувалося нерівномірно. На Галичині, наприклад, картопля стала відомою лише у 80-х роках, а з 20-х років XIX ст. її поширення набуло тут масового характеру. Приблизно в цей же час селяни Покуття й Півдня Поділля почали культивувати кукурудзу, до цього в цих краях невідому. Розвиток товарно-грошових відносин вимагав збільшення посівів технічних культур, зокрема тютюну, льону, конопель. З кінця XVIII ст. на Полтавщині та Чернігівщині з'являються вищі сорти тютюну замість махорки і баку-на. До другої половини століття відносяться перші спроби ведення садівництва й виноградарства, особливо на Південній Україні та в Криму, на науковій основі. В культуру запроваджуються цукровий буряк і соняшник.

У другій половині XVII—XVIII ст. спостерігалися також зрушення в системах обробітку грунту. Зростала площа угноюваних ланів. Окремі великі землевласники, зацікавлені в збільшенні прибутків від землеробства, поступово руйнували стару двопільну сівозміну, яка вже відживала свій вік, і освоювали багатопільну систему, закладаючи тим самим основу для раціонального ведення сільського господарства. Нововведення, хоча й дуже рідко, проникали і в селянські господарства. Трипільна система в досліджу­ваний період запроваджувалася головним чином за раху­нок перелогів. На той час вона панувала, наприклад, на Правобережжі, поширювалася і на Галичині. Але селяни не завжди дотримувалися її. Інколи протягом кількох років вони сіяли на власних ділянках одну й ту ж культуру, а це призводило до виснаження землі та загибелі врожаю. На Півдні України найбільші прибутки при відносно незначних затратах праці давала перелогова система. В Карпатах орної землі було обмаль, тому землеробство тут зводилося, по суті, до городництва.

За доби пізнього феодалізму на Україні важливого значення набуло тваринництво, зокрема племінне конярство. Зростала кількість кінних заводів. У 1786 р. лише в поміщицьких маєтках Глинського, Борзенського, Ніжинського, Прилуцького повітів Чернігівського намісництва налічувалося 39 таких заводів. На Лівобережжі та Слобожанщині розводили коней української, російської, англійської, німецької, угорської, датської, іспанської, арабської, неаполітанської, турецької, нормандської порід. Ще в першій чверті XVIII ст. царський уряд намагався перетворити територію України, що входила до складу Російської імперії, на спеціалізований район високоякісного вівчарства. За ініціативою Петра І сюди направлялися іноземні спеціалісти-шахмейстри, створювалися отари тонкорунних овець сілезької та іспанської порід, засновувалися царські й казенні заводи. На Лівобережжі у 80-х роках XVIII ст. існувало вже понад 200 великих овечих заводів. Царський уряд заохочував також підготовку вітчизняних спеціалістів-вівчарів. З цією метою за кордон для навчання виряджалися росіяни та українці. Велике місце в сільському господарстві України, особливо у північних районах, займало свинарство. Протягом півтора століття його кормова база постійно збільшувалася (головним чином за рахунок відходів від ґуральництва).

Зрушення в сільському господарстві свідчили про формування якісно нових відносин в економічній спільності української народності, про невпинний розвиток у надрах старої феодальної системи капіталістичного укладу. Істотні зміни відбулися в аграрних стосунках між землевласниками, з одного боку, і селянами, міщанами та рядовими козаками — з іншого. Під час Визвольної війни українського народу 1648—1654 рр. народні «низи» значно послабили, розхитали на Україні, звільненій від польсько-шляхетсько­го панування, феодально-кріпосницькі устої. Фактично не­обмеженими стали переходи з одного стану до іншого, з місця на місце. Була знищена велика земельна власність польських магнатів, заможної шляхти й католицьких монастирів, їхні землі де-юре й де-факто перейшли в розпорядження новоствореної старшинської адміністрації на чолі з гетьманом. Разом з тим збереглася земельна власність православних монастирів, старшин, української середньої та дрібної шляхти. Незначна кількість маєтків залишилася за польською шляхтою (насамперед за тими її представниками, котрі внаслідок ряду причин взяли участь у Визвольній війні й підтримали політику Богдана Хмельницького, спрямовану на цілковите звільнення українських земель від польсько-шляхетського гніту).

Протягом другої половини XVII—XVIII ст. дедалі активізувався процес формування великої земельної власності в руках нової генерації «панів» — козацької старшини, а також православного духовенства. В 1743 р. 314 старшин вже закріпили за собою близько 20 тис. посполитських (селянських) дворів. На Україні швидко зростали маєтності російських вельмож — Г. Долгорукого, Г. Головкіна, П. Шафірова, Б. Шереметева та інших, а також грузинських дворян і князів. За даними «Генерального слідства про маєтності», в 1729—1730 рр. число дворів селян і міщан, залежних від монастирів, досягало 11 тис. (понад 20% загальної кількості). В 1786 р. в підданстві 60 монастирів на Лівобережній Україні перебували 422 600 посполитих. Як і раніше, феодальна земельна власність збільшувалася, з одного боку, за рахунок освоєння цілини та пусток, а з іншого — шляхом купівлі або ж загарбання ділянок селян, рядових козаків, бідних міщан. Про розміри й темпи купівлі й загарбання земель свідчать, зокрема, швидке спочатку зростання, а потім зменшення кількості дворів посполитих у «вільних» військових містечках і селах. Так, за переписом 1666 р. було зареєстровано 24 604 таких дворів, у 1729—1730 рр.—27 969, у 1743 р.— 19 684. А на початку 50-х років XVIII ст. у «вільних» військових маєтностях збереглися лише 1723 двори та 1852 бездвірних хати, решта ж була «спродана» господарями або захоплена феодалами. В першій половині 80-х років XVIII ст. «вільні» військові маєтності, які ще не встигли потрапити до рук поміщиків, були оголошені феодальною власністю держави, а їхні селяни й міщани переводилися на статус державних підданих. Така ж сама доля спіткала й рангові маєтки. При цьому слід відзначити: з кінця XVII ст. царський уряд дедалі активніше втручався в аграрні відносини на Україні. Так, згідно з «Коломацькими статтями» 1687 р. Іван Мазепа при обранні його гетьманом уже не мав юридичних підстав прибирати до своїх рук маєтки, визначені царськими грамотами як державні.

Освоєння земель на Слобідській Україні розпочалося ще в XVI ст., але масового характеру воно набуло під час і особливо в перші десятиліття після Визвольної війни 1648—1654 рр. Наприкінці XVII ст. на Слобожанщині мешкало до 100 тис. українців і 20 тис. росіян, у той час як на Лівобережжі — понад 1,5 млн чоловік. На Слобожанщині також відбувався інтенсивний процес зростання феодальної земельної власності. Наприкінці XVIII ст. половиною зе­мельного фонду цього регіону володіли 250 поміщицьких родин (Кондратьєви, Квітки, Донець-Захаржевські та ін.). Збільшувалася й власність дрібних і середніх феодалів, на частку яких припадало близько 1,5 млн десятин землі. Досить значних розмірів на Слобожанщині досягла монастирська власність. На середину 80-х років XVIII ст. площа земельних угідь, підлеглих монастирям, перевищувала 85 тис. десятин.

Докорінних змін (особливо після визволення Північного Причорномор'я та Приазов'я від турецько-татарського панування й приєднання Криму до Росії) зазнали феодальна земельна власність і землеволодіння в південних районах України. Якщо наприкінці XVII — у першій половині XVIII ст. освоєння земель тут мало відносно довільний характер і здійснювалося головним чином шляхом «займанщини», то вже з середини XVIII ст. розподіл земель відбувався під пильним наглядом і керівництвом царського уряду та місцевої адміністрації. В 1787 р. поміщики Катеринославського намісництва володіли 5730 тис. десятин землі (41,5% загальної площі земельного фонду намісництва), а державні селяни — 4193 тис. десятин (30,3% загальної площі). У Криму феодали в 1784 р. одержали 24,4 тис. десятин, а в 1787 р. площа поміщицьких маєтностей тут досягала вже 116,555 тис. десятин.

Здійснюючи в загальнодержавних масштабах політику, спрямовану на підпорядкування духовної влади світській, царський уряд у 1786—1788 рр. секуляризував монастирські маєтки на Лівобережній, Слобідській і Південній Україні. Більшість церковних угідь перейшла у власність держави та деяких світських феодалів.

Відновлення згідно з Андрусівським перемир'ям 1667 р. між Росією й Річчю Посполитою влади польської магнатерії на Правобережній Україні надовго загальмувало тут формування національних господарників і розвиток економіки. Після укладення Прутського трактату 1711 р. польські магнати і шляхта посилили наступ на ще не зайняті масиви українських земель. В першій половині XVIII ст. на Правобережжі повсюдно утвердилася феодальна земельна власність. На одного з великих землевласників перетворилася «корона». Якщо в 1683 р. їй належало на Правобережній Україні тільки 23 населених пункти зі 185 дворами, то в 1765 р.—уже відповідно 332 і 20 680.

Процес формування та розвитку земельної власності на західноукраїнських землях, як і на Правобережжі, визначався умовами іноземного поневолення (до 1772 р. Польщі, потім Австрії). Після загарбання цих земель Габсбурзькою монархією соціально-економічне становище їхнього населення не зазнало істотних змін. Як і до цього, панувала феодально-кріпосницька система з її відсталими виробничими відносинами. За даними першого австрійського перепису 1773 р., у Галичині налічувалося 19 тис. шляхетських родин, але до заможної верхівки належало лише кілька десятків. Найбільшими магнатами тут залишалися Потоцькі, Любомирські, Замойські, Яблоновські, Понятовські, Дзедушинські та ін. Нижчий щабель в ієрархії земельних власників займала дрібнопомісна шляхта із незначними земельними угіддями. Проведені австрійським урядом у 70—80-х роках XVIII ст. реформи (юридичне визнання за селянами права переходу, обмеження сваволі феодалів і вотчинних судів, певне зменшення ренти тощо) не привело до зламу на західноукраїнських землях старих аграрних відносин. Зміцнивши ж у регіоні свою владу і придушивши антифеодальні виступи, австрійські урядовці стали на шлях ліквідації тимчасових поступок селянству.

Зростання великої земельної власності та її перерозподіл сприяли консолідації в соціальній структурі української народності класу феодалів.

Характер володіння землею селянами, міщанами й рядовими козаками, особливо на Лівобережжі, Слобожанщині, Правобережжі, а в другій половині XVIII ст.— і на Південній Україні, значною мірою визначала займанщина «явочним порядком» землі під посіви, влаштування млинів, пасік тощо. У XVII ст. займанщина служила достатньою підставою для користування зайнятою землею та на право спадковості. А проте з подальшим наступом феодалів на права посполитих і рядового козацтва займанщина втратила своє первісне значення. Вже у другій половині XVIII ст. державна влада не визнавала права селян, міщан і козаків на землю, придбану в такий спосіб.

Існування на Україні особистого, сябринного та общинного (громадського) землеволодіння зумовлювалося всім попереднім соціально-економічним розвитком. Однак від середини XVIII ст. у зв'язку з формуванням капіталістичного укладу, передусім приватної власності на землю, землеволодіння сябринних і общинних союзів поступово занепадає. Особиста форма власності козаків і селян на землю ставала пануючою. Така тенденція особливо чітко простежувалася на Лівобережжі та Слобожанщині.

Формування великої феодальної власності на землю призводило до обезземелення безпосередніх виробників. На1751 р. такі категорії козаків на Лівобережжі, як «малогрунтові» та «нищетні», чисельно в сотні разів перевищували «можно» й «середньогрунтових». Двори заможних селян і міщан, визначені в документах як «можногрунтові та знатного промислу» і «середньогрунтові та середнього промислу», становили менш ніж І % загальної кількості дворів, а «малогрунтові та малого промислу» й «нищетні»— близько 99%. Причому число дворів «нищетних» селян і міщан перевищувало кількість «малогрунтових та малого промислу» більш ніж у 12 разів. На Галичині число обезземелених у першій половині XVIII ст. перевищувало 41 % загальної кількості селян проти 25,9 % у другій по-ловині XVII ст. Втрачаючи землю, посполиті змушені були шукати побічних заробітків.

Зміни в земельній власності зумовлювали й відповідні зрушення в структурі феодальної ренти. На Лівобережній Україні в другій половині XVII ст. вона ще не була суворо фіксованою, проте вже на початку XVIII ст. у ряді старшинських і монастирських маєтків запроваджувалася регулярна дводенна панщина. В 40-х роках її розмір досягав двох — трьох днів на тиждень. В окремих маєтностях під час польових робіт мала місце й щоденна панщина, дедалі частіше поєднувана з натуральними і грошовими оброками. В деяких маєтках проживали посполиті, які, за термінологією тогочасних джерел, «сиділи на чинші», тобто за користування землею сплачували певну суму грошей або віддавали панові якусь частку своєї продукції.

В другій половині XVIII ст. панщина в окремих категоріях маєтків досягала вже п'яти і більше днів на тиждень. Поряд з посиленням відробіткової ренти відбувався процес заміни натуральних оброків грошовими. Значного поширення цей процес набув у північних районах Лівобережжя. Рядові козаки нерідко потрапляли тут у залежність від феодала і нарівні з його посполитими виконували повинності. У згаданий період панщина на Правобережжі та Слобожанщині становила чотири — п'ять днів на тиждень проти одного — двох, рідше — трьох днів у другій половині XVII — першій половині XVIII ст. Велика відробіткова рента співіснувала тут із великими грошовими оброками. В Прикарпатті наприкінці XVII — у першій половині XVIII ст. посполиті працювали на пана пересічно два — чотири дні щотижня (залежно від розмірів земельного наділу та кількості робочої худоби), причому в більшості випадків переважала дводенна відробіткова рента. Протягом другої половини XVIII ст. вона досягла вже чотирьох— п'яти днів. Крім того, селян і міщан нерідко примушували працювати в суботні та недільні дні, особливо під час польових робіт.

Крім виконання ренти на своїх феодалів, посполиті, а також рядові козаки сплачували ще й обтяжливі державні податки, які протягом досліджуваного періоду постійно зростали. На Лівобережній Україні до середини 60-х років XVIII ст. не існувало чітко визначених норм натуральних і грошових зборів у державну скарбницю. Проте в 1765 р. згідно із царським указом двори селян, міщан, підсусідків і козаків-підпомагачів обкладалися новим, так званим «рубльовим окладом», значно вищим, ніж попередні «консистенські» збори (побори натурою чи грошима на утримання російського війська). З 1776 р. на Слобожанщині, а з 1783 р.— на Лівобережжі запроваджувався подушний податок. Для другої половини XVIII ст. дедалі характернішим стає заміна натуральних податків грошовими, і Проводячи заздалегідь продуману політику поступового закріпачення селянсько-козацьких мас України, царський уряд уже в 60-ті роки XVIII ст. дозволив поміщикам без суду і слідства відправляти селян на каторжні роботи та в Сибір на поселення, віддавати їх у рекрути. Селяни втратили одну зі своїх прерогатив — під загрозою суворої кари їм віднині заборонялося скаржитися на своїх поміщиків. Прагнучи повної й необмеженої влади над посполитими, великі землевласники домагалися від царату юридичного оформлення кріпосного права. Указом від З травня 1783 р. Катерина II остаточно заборонила переходи селян з місця на місце і закріпила їх у тому стані, в якому вони перебували згідно з останньою (1782 р.) ревізією. Указом від 21 квітня 1785 р. українська старшина наділялася правами російського дворянства.

Встановлення кріпосного права позбавило селян будь-яких громадянських прав. Кріпак вважався власністю поміщика, прирівнювався до його майна. Втративши можливість самостійно вести власне господарство, посполиті нерідко були змушені йти в найми.

Зрушення в промисловому виробництві. Зміни в господарському житті особливо виразно виявилися в мануфактурному виробництві, яке розвинулося на базі дрібних селянських промислів і міського ремесла. Поширення мануфактур у різних регіонах України — характерне явище доби пізнього феодалізму. Проте не всі вони одразу ж набували капіталістичного характеру. В умовах панування натурального господарства існувало чимало мануфактур і кустарно-кооперативних підприємств, де всі виробничі процеси здійснювалися лише на основі примусової праці. Так, на відміну від Лівобережжя, Слобожанщини, Півдня всі мануфактури в Галичині були кріпосними, із застосуванням у них праці в основному «підданих» феодалів, і лише кваліфіковані майстри були найманими. Це значною мірою обмежувало зростання мануфактурного виробництва в регіоні й визначало його консервативність. Лише окремі з галицьких мануфактур згодом перетворилися на фабрики. На Україні діяла також певна кількість промислових підприємств з використанням одночасно кріпосної та вільнонайманої праці. Ці заклади мали змішаний характер і свідчили про перехідний етап від чисто феодального виробництва до капіталістичного. Якісно нову, капіталістичну форму в промисловості України, як і Росії, становила мануфактура з цілою системою експлуатації праці найманих працівників, що виникла в результаті розкладу дрібнотоварного виробництва й підпорядкування його капіталові. Саме така мануфактура «революційно» впливала на процес зламу віджилих феодальних відносин і заміни їх буржуазними.

На відміну від капіталістичної, вотчинна (і кріпосна взагалі) мануфактура утворилася внаслідок втягування в товарно-грошові відносини господарств феодалів, монопольного володіння останніми робочою силою, а також наявності необхідних навичок у селян при виконанні мануфактурних робіт. Поява і зростання великих мануфактур, зокрема винокурень і текстильних закладів, вкладання в їхнє будівництво і розвиток значних коштів свідчили про формування нового типу підприємств, капіталістичних за своїм характером. Крім того, виділення таких закладів з маси дрібних означало і зростання на них продуктивних сил. Тільки у 80-х роках XVIII ст., за далеко не повними даними, на винокурнях Лівобережжя та Слобожанщини було зайнято близько 10 тис. чоловік.

Зрушення, які сталися протягом досліджуваного періоду в промисловості, зумовили й відповідні зміни в соціальній структурі українського народу. Це безпосередньо виявилося у збільшенні кількості ремісників і купців у містах і містечках.

У Києві, Козельці, Острі, Лубнах, Хоролі, Полтаві, Городищі, Золотоноші, Переяславі, Пирятині (Київська губернія) в 1782 р. загалом налічувалося 9,5 тис. міщан і купців, із них лише в Києві — понад 6 тис. Основну масу міщан становили ремісники. Кількість цехових ремісників у Катеринославському намісництві становила в 1774 р. 1054 чоловіки, в 1786 р.—14 008, у 1787 р.—14 718, а в 1789 р.— уже 16 149, тобто з 1774 по 1789 р. кількість цехових ремісників зросла тут більш ніж у 15 разів. Коли врахувати, що в 1789 р. усе населення намісництва складало 399 808 чоловік, то виявиться, що цеховим ремес­лом на його території займалися 4 %, а в той же час у Харківському намісництві — не більш 1% усього населення. Це пояснюється тим, що розвиток ремесла в Південній Україні відбувався швидшими темпами, ніж в інших регіонах.

Протягом другої половини XVII—XVIII ст. на Україні далі поглиблювалася спеціалізація по окремих галузях промисловості, виникали нові самостійні професії. Так, продукція рудень в основному задовольняла потреби населення, зайнятого в сільському господарстві. Прискорився поділ праці на селітряних заводах. Тут вже чітко виявлялися головні ознаки простої мануфактури. Селітряні варниці поступово виходили за рамки дрібного виробництва. З часом окремі міста і містечка почали виділятися з-поміж інших населених пунктів становленням у них одного або небагатьох видів ремесла. Одночасно з процесом спеціалізації в промисловості спостерігалася дальша товаризація виробництва, коли дедалі більше продукції окремих виробників надходило на ринок. Виникали промислові села й містечка, господарське життя яких цілком підпорядковувалося вимогам ринку.

Одним із результатів економічного розвитку України стало дальше відокремлення промисловості від землеробства. За джерелами другої половини XVIII ст., значна частина міських, містечкових і навіть сільських ремісників і промисловців жила частково або й виключно за рахунок прибутків зі свого ремесла чи промислу. Розрив зв'язків із землеробством, праця в наймах на підприємстві, підробітки «в людях» перетворювали найбіднішу частину населення на пролетаризовану масу. Розвиток промисловості на Україні призвів не тільки до кількісного зростання передпролетаріату, а й до значної його концентрації в містах, містечках і навіть у селах, де розташовувалися великі підприємства. Це явище було однією з ознак початкового етапу зародження робітничого класу. Причому серед робітних людей різних професій складалися кадри «потомствених» працівників. Про це, зокрема, свідчать набуті ними прізвища: Шуляр, Шкляр, Шкляренюк (пов'язані з гутним виробництвом), Котляр та ін.

Набуттю технічного досвіду та навичок сприяло поширення спеціальної освіти. При більшості цехів, великих промислових підприємств влаштовувалися навчання учнів, підготовка кваліфікованих майстрів. На Правобережжі потреба у фахівцях спонукала магнатів готувати їх з числа своїх «підданих».

Поширення найманої праці. В другій половині XVII, а особливо в XVIII ст. економічний розвиток на українських вемлях, зокрема в різних галузях промисловості, призводив до дедалі ширшого застосування праці наймитів. У містах, містечках, а також селах унаслідок розшарування селянства, козацтва та міщанства виникли значні групи найманих робітників, для певної частини яких заробітки стають єдиним засобом існування. Концентрація найманих робітників особливо активно відбувалася на Лівобережжі та Слобожанщині, де поступово складався ринок робочої сили, котра мала задовольнити зростаючі потреби промисловості. Наймана праця застосовувалася вже в багатьох промислових галузях, а в деяких, наприклад у скляній, селітряній, залізоробній, переважала над працею феодально залежних груп населення. Найбільшого поширення наймана праця набула в купецьких мануфактурах.

Польські магнати і шляхта Правобережної України широко вдавалися до примусового й напівкабального найму селян і вільних ремісників. Це досить чітко простежувалося у винокурному виробництві, де більшість робітників наймалася з числа міських жителів. Котли на броварнях ремонтували за грошову оплату вільні міські ремісники. Основним об'єктом примусового найму були найбідніші верстви селянства: «піші», «халупники», «коморники» та ін..Чимало з них ішли в найми, відробляючи позику грошима чи натурою («під відробіток»). Зароблені в наймах гроші досить часто поверталися магнатам у вигляді чиншу. З розвитком товарно-грошових відносин феодали дедалі частіше звільняли своїх селян від панщини, аби посадовити їх на грошову ренту.

В другій половині XVIII ст. в окремих районах Правобережної України (Брацлавщина, Поділля) наймитували не лише селяни та ремісники, а й бурлаки. їх використовували на роботах у фільварках, на різних промислах тощо. Платня їм багато в чому нагадувала характер оплати вільнонайманої праці.

Глибоке проникнення в господарство України найманої праці свідчило про розклад традиційних форм його ведення й формування в його надрах нових, капіталістичних відносин. Водночас утворювалася ціла система експлуатації найманих робітників, феодальний спосіб виробництва поступово витискувався капіталістичним. Багато в чому цьому процесові сприяло первісне нагромадження капіталу. Шляхів для швидкого збагачення, насамперед верхівки пануючого класу феодалів, існувало чимало. Це й дарування їм земель, млинів, мануфактур і т. д. царським урядом і гетьманським управлінням, і посилення експлуатації безпо­середніх виробників, і торгівля, лихварство, чумакування, відкупи тощо. Найбільші капітали в другій половині XVII—XVIII ст. зосередилися в руках шляхетських і старшинських родин Апостолів, Ґалаґанів, Марковичів, Миклашевських, Скоропадських, Ханенків (Лівобережжя), Кондратьєвих, Голуховичів, Квіток, Ковалевських, Данилевських (Слобожанщина), Браницьких, Жевуських, Любо-мирських, Понятовських, Потоцьких, Чарторийських (Правобережжя). Більшість з них стали справжніми промисловими підприємцями.

Отже, зміни в сільському господарстві, аграрних відносинах і промисловості на Україні, які відбувалися в досліджуваний період, свідчили про визрівання в надрах натурального господарства елементів капіталістичного укладу. Поступово вони проникали в усі галузі феодального виробництва, дедалі сильніше визначали структуру економічної спільності українців.

Формування національного ринку. Розвиток внутрішньої торгівлі і товарно-грошових відносин справляв помітний вплив на всі галузі господарства. Зокрема, збільшення попиту на хліб викликало розширення посівів пшениці. Щоб задовольнити потреби ринку, феодали створювали кінські та великої рогатої худоби заводи, збільшували отари звичайних і тонкорунних порід овець. Процес товаризації особливо позначився на розвитку тваринництва в південних районах країни. Володіючи значними просторами земель та відчуваючи гостру потребу в робочих руках, місцеві поміщики охоче займалися розведенням худоби для ринку. Проникнення товарно-грошових відносин у господарства селян зумовило виникнення товарного городництва, сконцентрованого в основному навколо великих міст і містечок. Поряд з великими ярмарками в містах і містечках на території України існували дрібні ярмарки, торги і базари. В 21 українському місті в 1665 р. відбулося всього 40 ярмарків, а в 50-х роках XVIII ст. лише на Лівобережжі ярмарки збиралися щорічно близько 350 разів, а базари — 8680. У 80-х роках XVIII ст. у межах регіону щорічно відбувалося вже 390 ярмарків, а в 1802 р. тільки на території Полтавської й Чернігівської губерній — 394, товарообіг яких за рік досягав 12 млн крб. На Слобожанщині в середині XVIII ст. існувало близько 120 щорічних ярмарків, а наприкінці 70-х років — уже понад 200. Протягом другої половини XVIII ст. понад 70 ярмарків щорічно збиралося на Закарпатті.

Розвиток внутрішньої торгівлі поступово змінював зовнішній виглядміст, містечок, окремих сіл. У них швидко зростала кількість крамниць,торговельних складів, шинків тощо. Одночасно відбувалися зміни і всоціальній структурі корінного населення. Дедалі більше людей утягувалося в товарно-грошові відносини, що позначалося й на етно-соціальних процесах. Формувався купецький стан. Протягом другої половиниXVII—XVIII ст. серед купців, які вели місцеву торгівлю, значно збільшується відсоток українців. У цілому ряді міст — Чернігові, Городні,Острі, Борзні та ін.— у їхніх руках зосереджується основна торгівля. Це було ознакою зародження на Україні національної буржуазії. І серйозну конкуренцію купцям за певних умов створювали міщани,

селяни, а також козаки, які займалися торгівлею. Між ними розгорталася боротьба за ринки збуту товарів. Купецтво неодноразово зверта-лося до царського уряду і представників місцевої влади з проханням заборонити посполитим і козакам самостійно торгувати. Так, у 80-х роках XVIII ст. роменські купці просили магістрат, аби той заборонив торгувати в місті селянам, козакам і різночинцям. При цьому вони обіцяли забезпечувати Ромни всіма необхідними товарами. Нерідко гострі суперечки спалахували й між самими купцями, особливо українськими і польськими на Правобережжі. Змагалися й за вигідні місця розташування окремих ярмарків, торгів, базарів тощо.

Високі прибутки від торгівлі зумовили виникнення численної паразитарної соціальної групи — різного роду скупників, баришників, спекулянтів, перекупників і т. д. Досить часто вони виступали посередниками між селянами і купцями, використовуючи при цьому будь-яку нагоду для власного збагачення. Голод, неврожаї, несвоєчасне постачання населення харчами — все було їм на руку. Розбагатівши, вони примушували працювати на себе наймитів. Міщани, селяни, козаки, купці широко займалися лихварством.

Дальше поглиблення поділу праці між містом і селом, елементи спеціалізації в промисловості й частково землеробстві сприяли зміцненню економічних зв'язків між окремими господарськими районами України. Поступово утворився своєрідний торговельний ланцюг, що сполучав Лівобережжя, Слобожанщину, Правобережжя, Західну Україну. Через розгалужену систему ярмарків, торгів і базарів товари розходилися по всій території українських земель, незважаючи на різні перешкоди: державні кордони, економічну політику урядів, природні рубежі, митниці тощо. Торгівля не визнавала політичної розчленованості України, а це свідчило про економічну спільність українського населення.

Вплив розвитку торгівлі й місцевих ринків на формування цієї спільності відчувався в різних регіонах неоднаково і мав свої особливості. В другій половині XVII—XVIII ст. у вигіднішому для розвитку торгівлі становищі перебували Лівобережжя та Слобожанщина, котрі входили до складу Російської держави. А приблизно з кінця XVIII ст. товарне виробництво активізувалося на Півдні та Правобережжі. Знач-но повільніше розвивалися товарно-грошові відносини на Західній Україні. Це зумовлювалося цілим рядом як об'єктивних, так і суб'єктивних причин (іноземне панування, високий рівень натурального господарства і кріпосницьких відносин, віддаленість від центральних районів тощо).

На Правобережній Україні головною перешкодою на шляху формування загального внутрішнього ринку стали поширення відробіткової ренти і великі привілеї феодалів у торгівлі (зокрема, право землевласників обмежувати, а то й цілком забороняти селянську торгівлю). Продаж товарів у маєтках обмежувався також монопольним правом магнатів на збирання мита. На відміну від Правобережжя, на Лівобережжі згід­но з указом Сенату від 8 квітня 1755 р. запорожцям дозволялися без­митна торгівля, а також вільний вивіз товарів на Запорожжя. Пошире­ним явищем було зловживання представників польської та російської адміністрації, зокрема службовців митниць. На розвиток внутрішньої торгівлі негативно впливали свавілля польських магнатів і шляхти, які нерідко грабували та вбивали українських і російських купців. Не кращі умови для формування місцевого ринку існували й на західноукраїнських землях. Ще з другої половини XVII ст. розвиткові міст і торгівлі в цьому регіоні перешкоджали монополія на експорт зерна, худоби тощо, державна митна політика, необмежене право землевласників на продаж-купівлю продукції сільського господарства, збільшення торговельних податків та ін. Проте, незважаючи на всі ці труднощі, торговельні зв'язки між окремими економічними районами західноукраїнських земель з Лівобережжям, Слобожанщиною, Правобережжям, Південною Україною поступово зміцнювалися. Кожний з цих регіонів відігравав свою особливу роль у формуванні національного ринку — складової частини всеросійського ринку.

Активізація товарно-грошових відносин викликала появу нових і розвиток старих центрів торгівлі. Особливо багато торгових осередків за доби пізнього феодалізму діяло на Лівобережжі. В цьому відношенні особливо виділялися Лохвиця, Ромни, Лубни, Прилуки, Гадяч, Переяслав, Чернігів, Козелець, Миргород, Батурин, Глухів, Хорол і Ніжин, у яких щорічно збиралося від трьох до п'яти великих ярмарків. На Слобожанщині найбільше ярмарків існувало в Харкові, Золочеві, Сумах, Таранівц