Піднесення суспільно-політичного життя. Братства.

Культурне піднесення на Україні значно посилюється в останній чверті XVI — на початку XVII ст. з появою братств — громадських православних організацій міського населення. Просвітництво як ідеологія «третього стану» утверджується на Україні саме через братства. Прогресив­ні сили, що гуртувалися навколо них, рішуче вступали у боротьбу за розвиток вітчизняної культури, вбачаючи в цьому запоруку визволення народу від соціального, націо­нального та релігійного гніту. Найстарішим і найвпливовішим було Львівське братство (виникло в 1439 р.), коштом якого утримувалися школа, шпиталь, друкарня, бібліотека. На початку XVII ст. виникають Рогатинське, Острозьке, Галицьке, Кам'янець-Подільське, Красноставське, Самбірське, Київське, Луцьке, Шаргородське, Немирівське, Вінницьке та інші братства. Вони засновували друкарні, шпиталі, школи, забезпечували їх підручниками, утримували вчителів та неімущих учнів, надавали кращим учням допомогу для продовження навчання за кордоном тощо. Навколо братств гуртувалися вчені, письменники, книговидавці, педагоги, політичні діячі, котрі підтримували зв'язки з іншими культурними осередками України, а також Росії та Білорусії.

Одним із напрямів діяльності братств були видавнича справа й книгодрукування, що сприяли поширенню в народі знань і прогресивних ідей. У числі перших виникла друкарня на українсько-білоруському пограниччі — в Заблудові, в маєтку українсько-білоруського магната Григорія Ходкевича, що походив з київського боярського роду. Заснували її москвитянин Іван Федоров і білорус Петро Мстиславець. Саме тут Федоров продовжив потрібну народові справу, так невдало розпочату в Москві. Отримавши «немалу весь» від Ходкевича, друкарі видали у 1569 р. «Учительне Євангеліє», а згодом — «Псалтир» і «Часослов». Найпершою ж власне на українських землях стала друкарня, заснована в 1573 р. також Федоровим у Львові. У 1574 р. тут вийшов друком славнозвісний «Апостол». У 1575 р. І. Федорова, який виявив себе неперевершепим знавцем друкарської справи, запросив до себе князь В.-К. Острозький. Маючи намір налагодити видання вітчизняної Біблії, князь створив тут науково-культурний осередок. «Острозька Біблія», видана в 1581 р.,— перше повне видання Біблії слов'янською мовою. Вона була широко знана не лише на Україні, а й у Білорусії та Росії. «Острозька Біблія» надійшла до бібліотеки Оксфордського університету, її примірники мали шведський король Густав II Адольф, кардинал Берберіні, ряд відомих учених і культурних діячів Європи. Згодом в Острозькій друкарні були видані полемічні твори Герасима Смотрицького, Василя Суразького, Христофора Філалета, деякі богословські, богослужебні книги та ін. Загалом відомо 28 видань.

Братські друкарні існували також у Луцьку, Новгороді-Сіверському, Києві, Чернігові, Дермані. Крім того, власниками друкарень були окремі особи — Михайло Сльозка, Арсеній Желіборський (у Львові), єпископ Гедеон Балабан (у Снятині й Крилосі), Тимофій Вербицький і Спиридон Соболь (у Києві) та ін. Значний вклад у видавничу справу внесли також мандрівні друкарні Павла Домжива Лютковича Телиці та Кирила-Транквілліона Ставровецького, які виконували індивідуальні замовлення, обслуговували школи, монастирі тощо.

Розвиток книгодрукування на Україні значною мірою зумовлювався і швидким зростанням мережі шкіл, гострою потребою в учбових посібниках. Слідом за «Апостолом» 1. Федоров видав «Букварі» — у Львові (для навчання дітей «слов'янської грамоти, читанню й початкам граматики») і в Острозі. Острозький «Буквар» — це посібник для паралельного вивчення слов'янської та грецької мов. Букварі Федорова неодноразово перевидавалися у різних варіантах на Україні та в Білорусії. Основні принципи їхньої методологічної й структурної побудови використані в першому московському букварі, виданому в 1634 р. Василем Бурцевим.

Братські друкарні випустили також ряд граматик — «Грамматику доброглаголивого еллинословенскаго языка» Львівської братської школи, «Грамматіку словенску» Лаврентія Зизанія, «Грамматіку славенския» Мелетія Смотрицького. Дві останні були знаними в усіх слов'яномовних країнах.

Українські друкарі приділяли велику увагу й виданню творів світського характеру — віршів, драм, перекладної та полемічної літератури. Твори Л. Зизанія, П. Беринди, К.-Т. Ставровецького, М. Смотрицького, І. Борецького, П. Могили, а згодом й інших авторів були відомі далеко за межами України — в Росії, Білорусії, в Закарпатті й Буковині, Молдавії, Валахії, Греції, Сербії, Болгарії, Польщі. Вони сприяли культурному єднанню слов'янських народів, згуртовували їх на боротьбу проти католицької та ісламської експансії.

Полемічна література. Особливе місце серед українських видань займала полемічна література, яка виникла у 80-ті роки XVI ст. у ході боротьби проти унії та католицизму — ідеологічної зброї польсько-шляхетських поневолювачів. Хоча літературна полеміка велася у царині релігійної ідеології, вона мала гостру соціальну й політичну спрямованість. Найяскравішими полемістами тієї доби бу­ли Герасим Смотрицький, Василь Суразький, Клірик Острозький, Христофор Філалет, Іван Вишенський, Мелетій Смотрицький, Іван (Іов) Борецький, Захарія Копистенський, Стефан і Лаврентій Зизанії та інші, котрих по праву можна ставити в один ряд із провідними західно-європейськими письменниками і філософами гуманістично-ренесансного напряму. За своєю суттю світогляд українських полемістів був аналогічним реформаційному світогляду на Заході, однак виник він на національному грунті в рамках християнсько-православних принципів.

Вістря полемічних творів було спрямоване проти соціальних та ідейних основ католицизму. Полемісти спростовували претензії римських пап на духовне й світське главенство в християнському світі як не доведені «святим письмом», розвінчували дії церковно-католицької ієрархії — утиски та розбої, дискримінацію православних, її моральний занепад. Полемісти поділяли реформаційні ідеї демократизації церкви, обстоювали соборне (колективне) управління представниками всіх станів справами церкви. У полеміці з церковними магнатами визрівала гуманістично-демократична ідея рівності всіх людей від природи і перед богом. Українські полемісти надзвичайно високо цінували свободу совісті, вважаючи її найважливішою ознакою вільної людини.

Полемісти палко любили свою землю і свій народ. Тема патріотизму — одна з провідних в їхніх творах. «Людьми бо є, і з ласки божої людьми вільними,— з таким закликом до народної свідомості звертався Христофор Філалет,— і гідність свою захищати маємо». Ці ж мотиви звучать в «Ключі царства небесного» Герасима Смотрицького (1587 р.): «Повстаньте, почуйтеся, піднесіть очі душ ваших й подивітеся з пильністю, як супротивник ваш, диявол, не спить і не тільки, як лев рикаючи, шукає, кого б пожерти, але явно самі в пащеку йому різним способом многії впадають». Таким чином, полемісти не лише виявляли сум і занепокоєння з приводу національної трагедії, а й закликали народ до пильності та активної протидії, як-от, наприклад, Мелетій Смотрицький у своєму «Треносі»: «Стійте, не хитайтеся в дарованій вам від бога вірі... Будьте прикладом вірних у мові, в поведінці, в любові, в вірі, в чистоті. Пильнуйте читання, нагадуйте науку». І ще: «До тебе, славний руський народе... мовою своєю звертаюся! Питаю, чому на таку велику й нечувану кривду мовчите? Чому, оббріхані, не виправдовуєтесь? Чому, ображені, не протестуєте?.. Повстаньте тоді, і вдруге прошу — повстаньте, сини мої, зі сну смертельного!...» Один із найосвіченіших людей того часу, педагог, історик, полеміст Захарія Копистенський у своїй ґрунтовній праці «Палинодія, або Книга оборони» (1622 р.) з глибоким патріотичним почуттям говорить про свій народ, його героїчне минуле, про його право на вільне існування: «Той народ Яфетів (руський.— 3. X.) широкий бардзо був і славен, для чого й слов'янським був названий... і завше той народ був яесуміренний, і вольний, і незго лодований, і ніхто не міг завоювати русів, і з ними рахувались як греки, так і римляни».

Освічений український люд відповідав письменникам-полемістам щирою любов'ю, довірою та повагою. їхні книги читали в православних церквах, на зібраннях братств, у школах, їх дбайливо зберігали й передавали один одному. Про «Тренос» Смотрицького говорили навіть як про книгу пророчу й святу, деякі заповідали ховати себе з нею.

Полемічні твори справляли величезний вплив на формування національної самосвідомості українців, на розгортання національно-визвольної боротьби. Вони були видатним явищем української літератури, справжньою революцією на ниві культури і з цілковитим правом посідають гідне місце серед європейських літератур часів Відродження.

Виникнення ідеї залежності суспільного розвитку від поширення освіти. Пробудження свідомості народу, потяг до знань, до осмислення свого існування й місця в поцейбічному світі розпочався в умовах панування релігійної ідеології, що не могло не відбитися на характері освіченості, її конфесійному спрямуванні. Як відомо, реформаційні вчення, що поширювались і на Україні, пропагували розкріпачення людини від догматів церкви, закликали людину до безпосереднього спілкування з богом, однак разом з тим обмежували її світогляд вивченням Біблії й інших церковних книг. Саме і лише в них християни намагалися шукати відповіді на наболілі питання. Але ж самостійне пізнання «святого письма» вимагало перекладу його на національні мови. І на Україні та в Білорусії з'являються перекладені на «просту мову» «Біблія» білоруса Симона Будного (1564 р.), «Євангеліє» білоруса Василя Тяпинського (70-ті роки XVI ст.), «Новий Завіт» Валентина Негалевського із с. Хорошева на Волині (1581 р.). Найхарактернішою пам'яткою такого роду на Україні є «Пересопницьке Євангеліє», «зложене Михайлом Василевичем, сином протопопа Синицького, накладом княгині Заславської» (1556—1561 рр.).

Пожвавлення соціально-економічних процесів на Україні, загострення політичної та ідеологічної боротьби висунуло конкретні вимоги й до культурного життя. Розвиток освіти ставав життєво важливою справою. Україна відчувала нагальну потребу в освічених людях — учених, педагогах, письменниках, ораторах, філософах тощо. Так зароджується і згодом завойовує визнання ідея залежності суспільного розвитку від поширення освіти. Постало зав­дання створення національної світської школи.

Ідея суспільно-політичної значущості освіти поширює­ться серед різних верств суспільства. Визріває переконан­ня, що освіченість не тільки впливає на формування осо­бистості, тобто, за словами автора збірника «Про вихован­ня чад» (1608 р.), «з людини людину робить», а й визначає її місце в суспільстві, забезпечує розквіт самого суспільства. Людину треба цінувати не за походження, родовитість, багатство чи навіть побожність, а за освіченість і особливо— за вихованість. «Не з натури, а з цвічення гідність»,— указував Дем'ян Наливайко, один із освітніх діячів Острога.

Особлива увага приділялася вихованню у людей почуття власної гідності, патріотизму, відданості національним звичаям, батьківській вірі, мові, культурі. Все це було конче необхідним у процесі формування національної самосвідомості в умовах іноземного панування.

Розвиток шкільної освіти. Острозька школа. Братські школи. Розвиток шкільної освіти на Україні наприкінці XVI — на початку XVII ст. базувався на досягненнях шкільництва попередніх часів. Школи існували на Волині вже в XIII ст., у Києві — в XIV ст., у Львові — в першій половині XVI ст. та в інших місцях. Розташовувалися вони здебільшого при церквах і монастирях. Спеціально підготовлені дяки (або «граматики» чи «книжники») навчали дітей письму старослов'янською мовою, початкам арифметики, молитвам, співу.

З часом кількість шкіл збільшується. В другій половині XVI ст. вони діяли вже у Львові, Стриї, Рівному, Кременці, Заблудові, Володимирі-Волинському, на Житомирщині. Серед них були і дяківські, й звичайні міські школи зі світськими викладачами. В історичних джерелах згадуються також школи у Києві, де в 1563 р. «дяк Василь готувався в священики в науці при монастирі св. Архангела Михаїла», при Уневському, Холмському та Зимненському монастирях. У 1596 р. княгиня Чарторийська заснувала школу при Пересопницькому монастирі, а шляхтич Захарій Четвертинський — у містечку Четвертинь на Волині. Школи існували в Закарпатті (в Ужгороді та в селах Порач і Копаня, при Грушівському монастирі), на Запорожжі, де козаків навчали грамоти монахи київських монастирів, та в інших місцях. Взагалі можна твердити, що свої школи мали майже усі міста, містечка і чимало сіл. Крім елементарних міських, церковних і монастирських, були ще й домові школи. Всі вони внесли певний вклад у розвиток й поширення освіти на Україні.

З розгортанням реформаційного руху на Україні з'являються й протестантські школи. В Гощі, Белзі, Львові, Берестечку, Хмельнику діяли школи соціанського, лютеранського, кальвіністського напрямів — в основному початкові й подекуди середні. Реформаційними за своїм характером були також школи вірменських братств у Львові, Кам'янці-Подільському, Снятині, Язловці, Кутах. Після прийняття Берестейської унії в Шаргороді, Володимирі та інших містах з'являються уніатські школи, які засновував Базиліакський (Василіанський) орден.

Найчисленнішими серед неправославних шкіл були католицькі. Вони створювалися орденом Ісуса (виник у Польщі в середині XVI ст.) майже в усіх значних містах України — в Ярославі, Львові, Луцьку, Острозі, Кам'янці-Подільському, Новгороді-Сіверському, Перемишлі, Барі, Вінниці, Фастові.

Добре організовані, з новітньою європейською програмою навчання, з пишними диспутами і театральними виставами, католицькі школи й колегіуми швидко набирали учнів. їхні двері були відкриті й для української православної молоді. Оскільки ж отціезуїти за головну мету мали поширення католицизму та виховання «вірних синів» римської курії (і з успіхом це робили), то українці в католицьких школах «за науками й віри набували», й самі згодом ревно сприяли насадженню католицизму в ріднім краї.

Таким чином, у висвітлюваний час на Україні діяли різні за рівнем викладання та конфесійними ознаками школи, які сприяли поширенню й організації освіти. Разом з тим іновірні школи, особливо уніатські та католицькі, обстоювали ідеологічні та політичні цілі правлячих кіл Речі Посполитої, а тому правили передусім за знаряддя покатоличення й полонізації. Це добре розуміла українська громадськість. Культурно-освітні діячі України взялися за організацію вітчизняних шкіл, котрі, не втрачаючи національної основи, за змістом і рівнем навчання не поступалися б перед польськими і європейськими, тобто відповідали потребам часу.

У 1576 р. в Острозі — старовинному культурному центрі Волині — виник культурно-освітній осередок, що складався з письменників, учених, знавців книговидавничої справи освітніх діячів, його засновником був князь В.-К. Острозький — представник старовинного українського православного роду. Людина патріотичних переконань, князь згуртував у своєму маєтку однодумців. їхня мета полягала у відродженні та розвитку національної культури и освіти, вихованні свідомих захисників національних інтересів вітчизни в умовах наступу католицизму та унії.

Складовою частиною культурно-освітнього осередку стала школа, заснована не пізніше 1578 р. Вона поклала початок новому етапові в розвитку шкільної освіти на Україні. Старі слов'янські й греко-візантійські традиції поєднувалися в ній з надбанням тогочасної європейської шкільної освіти. Велика увага приділялася слов'янській і грецькій мовам. Разом з тим запроваджуються латина і так звані «сім вільних наук» — граматика, риторика, діалектика, арифметика, геометрія, астрономія, музика. Тобто це була шкільна програма, яка передбачала початкову й середню освіту з елементами вищої. За змістом навчання Острозька школа започаткувала «слов'яно-греко-латинський» тип шкіл на Україні.

Першим ректором школи був Герасим Смотрицький (30-ті роки XVI ст.— приблизно 1594)—знавець літератури, поет, письменник, що започаткував полемічну літературу, «великий свого часу в руському народі муж», як писав про нього згодом не менш відомий його син, Максим і: Смотрицький. Народився Г. Смотрицький у с. Смотрин на Поділлі в сім'ї дрібного шляхтича. Дістав добру освіту. Працював якийсь час писарем у Кам'янці-Подільському. Запрошений князем Острозьким, очолив гурток учених, що готував до видання «Острозьку Біблію», був її головним перекладачем і редактором. Одночасно викладав в школі й був її ректором.

З 1594 р. ректором Острозької школи став Кирило Лукаріс, грек за походженням. Мав блискучу європейську освіту. Один з найактивніших борців проти унії та католицизму, за що під надуманим звинуваченням був висланий за межі Речі Посполитої. Згодом став константинопольським патріархом, але і надалі підтримував зв'язки з братськими школами, з культурними та освітніми діячами України.

Викладачами школи були Іван Княгинецький — відомий учений і церковний діяч, засновник Манявського скиту в Галичині; острозький священик Дем'ян Наливайко — письменник, перекладач, редактор, автор україномовних віршів, активний учасник повстання під проводом свого брата Северина Наливайка; священик Василій — автор богословських трактатів, та ін. Очевидно, вони навчали слов'янській мові.

Грецькій мові в школі навчали греки (як говорили тоді: «не новина бути грекам в Острозі») Никифор Парасхес, Кирило Москопул та ін. Парасхес був високоосвіченою людиною, викладав у Падуанському університеті. Відмовившись від запрошення Замойської академії, приїхав до Острога. Звинувачений у шпигунстві, по-звірячому був замордований у польській в'язниці за виступи проти унії на Берестейському соборі.

Очевидно, в Острозькій школі викладалися також поетика і риторика, адже викладачі Г. Смотрицький, Д. Наливайко й А. Римша складали віршовані твори. Білорус Андрій Римша і поляк Ян Лясота навчали учнів «нумерації, чотирьом діям арифметики, правилам вирішення задач» тощо. Астрономія (в той час більше астрологія) розглядалася як практична, прикладна дисципліна й використовувалася для складання на основі руху небесних світил пасхалій, астрологічних передбачень і т. д.

Серед вихованців школи — Максим та Степан Смотрицькі, сини ректора Г. Смотрицького. Максим (Мелетій) з часом став відомим уче-ним — філологом, публіцистом, письменником, Степан був священиком в Острозі й одночасно трудився на ниві освіти. Навчалися в школі також Гавриіл Дорофеевич — згодом викладач Львівської школи та активний діяч осередку київських учених, Петро Сагайдачний — славетний полководець і політик, та ін. Сучасники називали Острозьку школу і школою, і колегією, і академією. В цьому значною мірою прислужилися не лише її викладачі, а й ті просвітники, що гуртувалися в Острозі. До них, крім уже згаданих, належали талановиті полемісти Клірик Острозький, Василь Суразький (Василь Малюшицький), Христофор Філалет (Мартін Бронєвський), Тимофій Аннич, Тимофій Михайлович, греки Діонісій Палеолог, Кирило Москопул, Кіпріян, росіянин першодрукар Іван Федоров та ін. До Острога приїздив і працював тут якийсь час Іван Вишенський. 3. Копистенський писав, що серед учених Острозького гуртка були «оратори, рівні Демосфенові, найдовалися і доктори славнії, грецькій, слов'янській і латинській мовам навчені. Найдовалися й математики, й астрономи». Вони й їхні однодумці доклали величезних зусиль до розвитку науки, культури й просвітництва на Україні, започаткувавши національну полемічну літературу, видавши «Острозьку Біблію», федорівський «Буквар» та ряд інших посібників, заклавши першу на Україні школу, що відповідала тогочасним культурним потребам українського народу.

Нову сторінку в історії вітчизняної освіти відкрили братські школи. Під тиском прогресивних кіл України та Білорусії король Стефан Баторій декретом від 1584 р. дозволив Віденському братству відкривати такі школи, а з 1585 р. це право поширюється на всі православні братства Великого князівства Литовського й Галичини. Того ж року виникла перша на Україні Львівська братська школа. Наприкінці XVI — на початку XVII ст. школи з'являються також в Рогатині, Городку, Перемишлі, Луцьку, Вінниці, Немирові, Кам'янці-Подільському, Кременці, Києві та в інших містах і деяких селах (загалом близько ЗО). Братські школи були народними, відрізняючись від усіх інших передусім демократичністю своїх внутрішніх засад — тут мали право навчатися діти всіх станів, а також сироти. Утримувалися школи на кошти братств, бідні ж і сироти навчалися безкоштовно. При цьому виключалася будь-яка несправедливість. Від педагогів вимагалося «навчати й любити всіх дітей однаково, як синів багатих, так і сиріт убогих і тих, котрі ходять по вулицях, просячи милостиню».

Братські школи протистояли полонізації, виховуючи в української молоді патріотизм, повагу до свого народу, вітчизняної історії, мови, культури, віри батьків. Головна увага приділялася вивченню слов'янської та української книжної мов.

За традицією вивчали грецьку мову. Вплив греко-візантійської культури на становлення української освіти був значний, а знання грецької мови сприяло засвоєнню античної спадщини та християнських богословських джерел. Натомість нелегко приживалася в українських учбових закладах латинська мова — адже з нею асоціювалося все католицьке, польське. Однак знання латини було велінням часу: без цього не можна було увійти в тогочасну європейську культуру й науку. Латина тоді була в Європі мовою вчених, філософів, поетів, мовою викладання в університетах і міжнародного спілкування. Та й українські полемісти, які готувалися в братських школах для кваліфікованих, вправних, обгрунтованих ідеологічних дискусій, повинні були досконало володіти мовою супротивників.

Все це й зумовило виникнення на Україні не слов'яно-грецьких, а слов'яно-греко-латинських шкіл, учні яких вивчали зазначені мови та оволодівали програмою «семи вільних наук». Таким чином, започатковану в Острозі справу продовжили братські школи, з-поміж яких найпершою на Україні, нагадаємо, була Львівська, заснована активними членами місцевого братства Юрієм Рогагинцем та Дмитром Красовським разом з культурно-освітніми діячами Стефаном та Лаврентієм Зизаніями. За короткий час школа досягла значних успіхів, бо користувалася матеріальною та політичною підтримкою не лише свого братства, а й таких впливових людей, як князь Острозький, молдавський господар Ієремія Могила, гетьман Петро Сагайдачний. Ректорами в школі були Арсеній Елласонський, Іов Борецький, Стефан Зизаній, викладачами — Ісайя Копинський, Захарія Копистенський та ін.

Брати Стефан і Лаврентій Зизанії внесли значний вклад у становлення й розвиток не лише Львівської школи — вони залишили яскравий слід у культурно-національному русі всієї України. Народилися Зизанії в незаможній міщанській сім'ї в містечку Потелич на Галичині. Стефан відомий як автор численних праць, палкий полеміст, а також як педагог. Був ректором Львівської та Віленської братських шкіл. Лаврентій Зизаній — учений, перекладач, «муж еллінських і слов'янських мов вправний проповідник і дидаскал» — працював у Львівській, Берестейській, Віденській і Київській братських школах. Вірив у науку як засіб перебудови суспільства. В передмові до своєї «Граматики словенської» закликав сучасників відкривати школи, вивчати науки, розвивати просвітництво й культуру: «За науку міцно ся тримаймо і один другого добродійною працею переходьмо».

Засади організації Львівської школи, її програма були викладені в статуті «Порядок шкільний» (1586 р.), який став взірцем для інших братських шкіл України. За статутом, це була школа «наук християнських грецьких і слов'янських дітям вашим всім», тобто всестановою, заснованою на старих вітчизняних і греко-слов'янських традиціях. Разом з тим до програми навчання входили латина, польська мова й згадувані уже «сім вільних наук», що вивчалися в польських і західноєвропейських середніх учбових закладах. В школі були нижчі класи, де навчали дітей «слів пізнавати й складати... на пам'ять многих річей вчити», а також «читаючи, викладати, розсуждати й розуміти». Далі учні вивчали граматику, риторику, діалектику, «лічбу і рахування», астрономію («пасхалії та місячний рух»), навчалися церковному співу. В школі якийсь час працювали П. Беринда, Г. Дорофеєвич, К.-Т. Ставровецький. Всі вони віршували, тож, мабуть, у школі викладалася і поетика.

Офіційні кола Речі Посполитої, не без підстав убачаючи в братських школах серйозну перешкоду своїм експансіоністським спрямуванням, вогнища «схизми» й протесту, вели проти них уперту боротьбу, всіма засобами звужуючи їхні можливості. У 20-х роках XVII ст. занепала Львівська школа, не витримавши врешті-решт нерівної боротьби з єпископом Балабаном і католицьким духовенством. У 1627 р. студенти католицької колегії розгромили Луцьку школу, в 1634 р. вона знову зазнала погрому. Після цього школа перейшла до рук уніатів. Острозька школа припинила діяльність зі смертю князя Острозького, внучка котрого Анна Алоїза Ходкевич, вихованка єзуїтів, відкрила замість неї єзуїтську колегію.

Переміщення центру політичного та культурного життя в Київ. Наступ католицизму, що посилювався з року в рік, розорення і занепад ряду православних культурних осередків змусили просвітників України шукати захисту і підтримки в надійному місці. Таким місцем виявився Київ:

наприкінці XVI—на початку XVII ст.— найбільше місто Подніпров'я з населенням приблизно 15 тис. чоловік (в основному ремісників, дрібних купців, шляхти, козаків, селян). Економічне становище, духовні традиції Києва, сталі зв'язки з різними землями та містами України відіграли важливу роль в його відродженні як всеукраїнського центру.

Значний вплив на політичний статус Києва справило запорозьке козацтво. На той час воно формувалося як збройні сили України. Успішні дії січовиків проти агресії султанської Туреччини й Кримського ханства, їхня мужність і військовий хист, блискучі перемоги зміцнювали авторитет козацького війська на міжнародній арені. Під його впливом перебувала велика територія Подніпрянщини, в тому числі Київ.

У 1620 р. гетьман Війська Запорозького Петро Сагайдачний здійснив у Києві історичний акт: за підтримкою козацтва й православних людей та за участю єрусалимського патріарха Феофана відновив Київську митрополію і всю православну ієрархію, яка 25 років до того, після Берестейської унії, була скасована та замінена на уніатську. Київським митрополитом став однодумець Сагайдачного Іов Борецький — перший ректор Київської братської школи. Були також висвячені єпископи на всі єпархії, й серед них такі відомі освітні діячі, як Мелетій Смотрицький — на той час ректор Київської братської школи, Ієзекіїль Курцевич-Булига — вчений, громадський і церковний діяч, та інші мужі, високоосвічені й гідні, активні учасники культурно-національного руху на Україні. Ця подія значно зміцнила авторитет Києва в боротьбі проти католицької експансії. До Києва потяглися культурно-освітні діячі з різних земель України, особливо з тих, де польсько-католицький гніт ставав нестерпним.

Культурно-освітній осередок при Києво-Печерській лаврі. Основними культурними центрами Києва на початку XVII ст. стають Київське братство та осередок учених при Києво-Печерській лаврі на чолі з архімандритом лаври Єлисеєм Плетенецьким.

Єлисей (Олександр) Плетенецький (?—1624) походив із сім'ї заможного львівського міщанина «Хомирусина із Рогатина», що мешкав на вулиці Руській. Єлисей дістав добру освіту, мав тісні зв'язки з культурними діячами Львівського братства, був учасником Берестейського собору. З 1599 р.— архімандрит Києво-Печерської лаври. За словами сучасника, поета О. Митури, автора «Візерунка цнот» («Образу добро-чинностей»), складеного на честь архімандрита, Печерський монастир був Плетенецьким «дивно фундований». За допомогою гетьмана Петра Сагайдачного Плетенецький повернув лаврі відібрані королем Сигізмундом III й передані уніатам землі. Закупив і в 1615 р. перевіз до монастиря стрятинську друкарню, відкрив у Радомишлі поблизу Києва папірню. Значно поповнив монастирську бібліотеку, заснував і підтримував матеріально ряд шкіл, у тому числі, очевидно, й на території лаври. В промові, виголошеній на річницю смерті архімандрита, його наступник Захарія Копистенський говорив: «Ми поминаємо вчених людей прибіжище, науки люблячих проматора і шкіл на різних місцях зичливого фундатора».

Навколо Плетенецького гуртувалися українські письменники, поети, перекладачі, вчені, богослови, педагоги, редактори, гравери. Серед них такі відомі на Україні люди, як Захарія Копистенський — знавець мов, письменник, автор «Палинодії» й Густинського літопису; Памва Беринда — лінгвіст, письменник, гравер, енциклопедист, удостоєний в 1619 р. титулу «архітипографа церкви Руської»; Тарасій Земка— письменник, знавець мов, перекладач, редактор, коректор; Лаврентій Зизаній — лінгвіст, автор підручників для братських шкіл, педагог, «муж словеснійша», «дидаскал і витія»; Кирило Дорофеєвич — перекладач і педагог; Олександр Митура — поет, знавець мов, перекладач; Філофей Казаревич, Тарасій Вербицький, Тимофій Петрович, Андрій Ніколаєвич, Андрій Наумович, Иосиф Кирилович. Чимало з них заради можливості якнайкраще послужити справі просвітництва залишили рідні місця й звичні заняття.

Продовжуючи традиції, започатковані в Острозі та Львові, київські просвітники розгорнули широку діяльність, нерозривно пов'язану з лаврською бібліотекою і друкарнею. Вчені друкували тут букварі, граматики, словники, полемічну, історичну, богословську, богослужебну літературу (слов'янською та українською мовами). Першою книгою, що вийшла з Києво-Печерської друкарні, був «Часослов» (1616 р.), призначений як навчальний посібник для братських шкіл «в православному граді Києві і в прочії». Серед інших посібників, виданих лаврською друкарнею, особливе місце належить «Лексикону словенороському» Памви Беринди.

Памва Беринда, родом з Прикарпаття, був високоосвіченим лексикографом, перекладачем, фундатором поезії та шкільної драми на Україні. Працював наглядачем друкарні Івана Федорова і Гедеона Балабана в Стрятині й Крилосі, потім — типографом у Львівській братській друкарні. До Києва прибув 1616 р. його творчість мала відчутний вплив на подальший розвиток української видавничої та граверської справи. Свій «Лексикон словено-руський» Памва Беринда створив у зв'язку з назрілою потребою розробки української наукової термінології, з розширенням меж ужитку української мови — в книговидавничій справі, діловодстві, в школах як мови викладання тощо. Словник містить майже 7 тис. слів, переважно слов'янських, а також латинських, польських, чеських, угорських, німецьких і єврейських, перекладених на українську мову. Як писав сам Беринда, в його словникові «назвиська речей і імена власнії людей, гір, пагорків, рік, лісів і різних розмаїтих діалектів... із власного нашого слов'янського пояснюються простою мовою». Кожне слово коментувалося, тобто супроводжувалося словнико вою статтею, так що «Лексикон» являє собою ще й енциклопедичний довідник. Використовувався він у школах України, Росії, Білорусії та всього слов'янського світу.

Серед світських видань друкарні Києво-Печерської лаври слід зазначити «Вірші на жалосний погреб зацного лидера Петра Конашевича Сагайдачного, гетьмана Війська Запорозького», тексти «Статей» Б. Хмельницького та Переяславських статей, що визначали юридичний статус України в складі Російської держави, тощо. Ця друкарня була найбільшою й найпродуктивнішою на Україні.

Діяльність культурно-освітніх діячів, що гуртувалисй навколо неї, становила новий етап в культурному житті України, суть якого полягала в поширенні освіти і знань серед народу, запровадженні української мови в полемічних трактатах, художніх творах, богословській й богослужебній літературі, що позитивно позначилося на демократизації культури. Діячі київського осередку підняли полеміку на вищий щабель. Вони зверталися до історії, традицій і культурних надбань народу, активно залучали твори класиків античності, а також європейських богословів і вчених-гуманістів. Все це сприяло етичному вихованню різних верств населення, формуванню гуманістичного світогляду, релігійної толерантності, поширенню світських знань, підвищенню уваги до суспільного життя, а найголовніше — становленню національної свідомості.

Становлення вищої освіти. Київська братська школа. Київська Лаврська школа. Києво-Могилянська колегія.

Іншим важливим культурним осередком у Києві було місцеве братство зі своєю школою, яке виникло 1615 р. Навколо нього об'єдналися представники різних верств населення— ремісників, купецтва, а також духовенства та козацтва. Духовенство, котре залишалося відданим православ'ю, шукало в братстві можливості протистояти католицькій експансії.

До фундування братства доклала зусиль Лаврська вчена дружина. Про це свідчить перш за все його «Упис» (реєстр), у якому є імена членів дружини як першого (3. Копистенський, Т. Земка та ін.), так і другого (І. Трохимович, С. Косое, П. Могила) поколінь. До братства вступали не лише кияни. Так, його членом став Ієзекіїль Курцевич-Булига, архімандрит козацького Трахтемирівського монастиря, високоосвічена людина, вихованець Падуанського університету. Вступаючи до братства, нові члени зобов'язувалися «до кінця днів своїх» надавати йому допомогу. У 1615 р. братство заснувало школу, що стала родона­чальницею першої вищої школи нашої країни — Києво-Могилянської академії. В організації цієї школи взяли участь учені осередку Є. Плетенецького. Саме завдяки підтримці освітніх діячів, більшість з яких мала досвід наукової та педагогічної роботи, вона швидко досягла високого рівня.

Неабияке значення для становлення школи мала її матеріальна підтримка з боку заможних громадян. Саме її заснування пов'язане з ім'ям Галшки (Єлизавети) Гулевичівни, дружини мозирського маршалка Стефана Лозки. Це була освічена, інтелігентна жінка, котра, вочевидь, добре розуміла необхідність розвитку вітчизняної освіти. 15 жовтня 1615 р. при численних поважних свідках Гулевичівна урочисто вписала в київські «гродські книги» свій фундуш (дарування), за яким її спадкова земля в Києві на Подолі переходила у власність братства, «на монастир і на школу дітям — як шляхетським, так і міщанським». При цьому вона бажала бачити школу, призначену «всім благочестивим християнам, духовним і світським, всякого звання і стану». Отже, Гулевичівна не пожертвувала свою землю монастиреві чи церкві, як це звичайно тоді робили, не заповіла підростаючому синові, а віддала на здійснення важливої громадської справи. Це — яскраве свідчення про характер часу, який формував людей свідомих, духовно багатих, відданих народові.

Особливо велику підтримку Київська братська школа отримала від гетьмана Петра Сагайдачного.

Петро Кононович (Конашевич) Сагайдачний (?—1622) народився в с Кульчиці поблизу Самбора у сім'ї українського шляхтича Конона Сагайдачного «з Підгір'я Червоноруського». Освіту здобув в Острозькій академії. Під час навчання виявив себе прихильником національно-освітнього руху. Пише твір «Пояснення про унію», художність і публіцистичність якого дали підставу литовському канцлерові Льву Сапізі назвати цей твір «предрагоцінним». Якийсь час Сагайдачний був домашнім учителем у родині київського судді Аксака. На початку ж XVII ст. став кошовим, згодом — гетьманом на Запорожжі. Уславився подвигами в ім'я батьківщини. Талановитого полководця обрали до європейської «Ліги християнської міліції», що ставила собі за мету захист Європи від турецької навали.