Спільна боротьба українського і

РОСІЙСЬКОГО НАРОДІВ ПРОТИ

ЗОВНІШНІХ ВОРОГІВ

(друга половина XVII—XVIII ст.)

● Війна проти шляхетської Польщі 1654—1667 рр. ● Відсіч турецьким і татарським нападникам. Чигиринські походи турецько-татарських військ 1677—1678 рр. ● Початок боротьби за визволення Північного Причорномор'я та Приазов'я. Кримські 1687, 1689 рр. та Азово-Дніпровські 1695—1696 рр. походи російсько-українських військ ● Події Північної війни 1700—1721 рр. на Україні ● Україна в російсько-турецьких війнах XVIII ст.

Війна проти шляхетської Польщі 1654—1667 рр. Входження України до складу Росії не відповідало інтересам сусідніх країн, зокрема шляхетської Польщі, султанської Туреччини, Кримського ханства і Швеції. Королівський уряд шляхетської Польщі не бажав змиритись із втратою українських земель і не визнавав рішення Переяславської ради 1654 р. З метою відірвати Україну від Росії він направив посольство до Москви із завданням — зірвати рішення Переяславської ради. 23 лютого 1654 р. король звернувся до українського народу із закликом повернутися у підданство Речі Посполитої. Однак ці дії залишилися безрезультатними. Султанська Туреччина і Кримське ханство, зі свого боку, розуміючи, що приєднання України до Росії відкривало більш широкі можливості для зміцнення південного порубіжжя Російської держави, тобто створення суттєвої перепони для спустошливих турецько-татарських нападів на українські й російські землі, також прагнули зірвати рішення Переяславської ради. З цією метою султан направляв кілька посольств до Б. Хмельницького, однак вони також не дали результатів. Зміцнення Російської держави і можливість наближення її кордонів до Балтійського узбережжя непокоїли і Швецію.

В такій міжнародній обстановці перебували український і російський народи. Невдовзі розпочалася війна проти Речі Посполитої.

У березні 1654 р. польсько-шляхетське військо вторглося на територію Брацлавщини, Поділля і Волині. Український народ піднявся на боротьбу проти загарбників. Героїчний опір ворожому нашестю чинили жителі багатьох міст і сіл. Особливо мужньо захищалося населення Немирова, Ягубця та інших містечок. Ослаблені діями козацьких загонів та мужнім опором місцевого населення, польсько-шляхетські війська змушені були відступити від Брацлава та Умані.

На захист України виступила Росія. Царський уряд прийняв рішення про початок війни проти Речі Посполитої. Головні воєнні дії проти польсько-литовського шляхетського війська велися на території Білорусії та Смоленщини. Російське військо боярина В. Шереметева із Новгорода і Пскова йшло на Невель — Полоцьк — Вітебськ; головні сили під командуванням Я. Черкаського і царя Олексія Михайловича виступили із Москви на Дорогобуж — Смоленськ — Оршу; військо А. Трубецького — із Брянська на Рославль — Мстиславль. На допомогу їм Б. Хмельницький направив 20 тис. козаків Ніжинського, Чернігівського і Стародубського полків під командуванням ніжинського полковника І. Золотаренка.

Населення Білорусії також включилось в боротьбу проти польсько-шляхетських поневолювачів, радо зустрічало російських воїнів та українських козаків, допомагало їм у визволенні ряду міст.

Протягом червня — серпня шляхетські війська залишили Полоцьк, Мстиславль, Друю, Оршу. Переслідуючи литовського гетьмана Я. Радзивілла, російські війська одержали важливу перемогу в битві на р. Шкловці. Після тривалої облоги російські війська та українські козаки звільнили Смоленськ (вересень). До кінця 1654 р. вся Смоленщина і значна частина Білорусії були звільнені від загарбників.

Водночас головні сили козацької армії на чолі з Б. Хмельницьким діяли проти польсько-шляхетських військ на Волині. До складу цієї армії входило кілька російських полків. Авангардні загони під командуванням козацького полковника Я. Пархоменка та капітана І. Бабкіна розгромили шляхетський військовий табір між Острогом і Межиріччям. Загін під командуванням капітана Количева звільнив Рівне, Колки і ряд інших населених пунктів. На середину вересня українські й російські війська повернулися на Подніпров'я.

Восени 1654 р. Річ Посполита активізувала воєнні дії на Україні. Сподіваючись на обіцяну кримським ханом військову допомогу, польське командування направило свої війська на Поділля. Авангардна частина цього війська на чолі з коронним обозним С Чарнецьким на своєму шляху руйнувала міста і села, знищувала місцеве населення. Захопивши Бар, Шаргород та інші міста, вороже військо підійшло до невеликого сотенного містечка Буші (Брацлавський полк). Населення містечка, у тому числі жінки і діти, відчайдушно захищалося. Коли загарбники вдерлись до міської фортеці, дружина сотника Олена Зависна висадила у повітря пороховий погріб. Від вибуху загинуло чимало ворогів, загинула й сама Олена. Однак сили були нерівні. Під ворожим натиском полягло майже все населення містечка.

10 січня 1655 р. польсько-шляхетське військо й загони кримських татар взяли в облогу Умань. Оборону міста тримали козацький полк на чолі з І. Богуном та місцеві жителі. Щоб зробити фортечні вали неприступними для ворога, І. Богун наказав облити їх водою, яка в тріскучі морози перетворила їх на льодові гори. Так і не зумівши подолати опору мужніх захисників, ворожі війська зняли облогу і відступили.

Незабаром проти польсько-шляхетських загарбників із-під Білої Церкви виступило 70-тисячне військо — козаки на чолі з Б. Хмельницьким та російські ратні люди під командуванням В. Шереметева. В авангарді рухався Полтавський полк на чолі з М. Пушкарем. Польсько-шляхетське військо, підкріплене загонами кримських татар, оточило полк Пушкаря, який зайняв оборону в невеликій фортеці Охматів. Неподалік, у долині р. Багви, зустрілися головні сили воюючих сторін.

Українські козаки та російські ратні люди спішно розбили табір. 19 січня 1655 р. почалася жорстока битва, яка точилася три дні і три ночі на сильному морозі. Польсько-шляхетські війска зазнали значних втрат. Як зазначав літописець, «трупом жолнирским козаки отаборились». А коли шляхетським драгунам вдалося ввірватися в табір, то козаки і ратні люди, за свідченням того ж літописця, їх «не так стріл-бою, як оглоблями з саней били і многих побили, з которых мало хто увойшол». Місце цієї битви згодом дістало назву Дрижиполя.

У вирішальний момент І. Богун з козаками, підійшовши з Умані, вдарив у тил ворога. Польсько-шляхетські війська спішно залишили поле битви. Татарські загони пустилися грабувати українські села. 22 січня весь табір, не порушуючи зімкнутості рядів, наблизився до Охматова. Після впертої битви полк М. Пушкаря був звільнений із облоги. Польсько-шляхетські війська відійшли за Буг.

Війна проти шляхетської Польщі продовжувалась. На допомогу Б. Хмельницькому в червні 1655 р. із Севська до Києва прибула російська армія під командуванням В. Бутурліна та Г. Ромодановського. 1 липня разом із козацькими полками на чолі з Б. Хмельницьким об'єднані сили виступили в похід на західноукраїнські землі. Планувалось із боку Поділля завдати удару польсько-шляхетській армії, що зосереджувалась під Львовом.

На шляху просування російського й козацького війська від Білої Церкви до Бара і Кам'янця-Подільського ворожі залоги здавалися без бою. На Поділлі піднімалися народні повстання, селянські загони брали участь у воєнних діях проти польсько-шляхетських поневолювачів.

Водночас, у липні 1655 р., з метою затримати татарські війська, які готувалися виступити на допомогу польському королеві, запорозькі й донські козаки на чолі з П. Чесночихіним і С. Вергуном здійснили морський похід на Крим-ське ханство. Козаки змушували хана тримати в Криму значну частину військ для оборони.

Не одержавши допомоги від кримських татар, польсько-шляхетська армія виявилась неспроможною зупинити просування російських й козацьких полків, які протягом липня — серпня зайняли Меджибіж, Скалу, Борщів, Ягель-ницю. Оволодіваючи королівськими й шляхетськими фортецями, російські й козацькі війська наближалися до Льво-ва. 19 вересня 1655 р. поблизу Городка відбулася битва, в якій проявилась чітка взаємодія російських і козацьких полків. Польсько-шляхетські війська зазнали поразки. По-тім головні сили російських і козацьких полків взяли в облогу Львів, а частина їх вирушила в напрямі Любліна, щоб розгромити розрізнені шляхетські загони.

Таким чином, в результаті спільного походу російських й козацьких полків західноукраїнські землі були звільнені від польсько-шляхетського панування до західних кордонів Галичини і Холмщини.

Протягом 1655 р. відбувалися успішні воєнні дії російського війська й козацьких полків проти польсько-литовських шляхетських сил і на території Білорусії. На північ-но-західному напрямі російські й козацькі полки зайняли Вільно — столицю Великого князівства Литовського, Ковно і Гродно. На півдні Білорусії російські війська і козацькі полки оволоділи містами Туров, Пінськ та рядом фортець. Російське військо М. Урусова під Брестом розгромило полки литовського гетьмана К. Сапіги.

Однак закріпити перемогу не вдалось. Восени 1655 р. кримські татари напали на Поділля, що в свою чергу ускладнило позиції російських та козацьких полків під Львовом і змусило їх відійти на Подніпров'я. З другого боку загрожувала Швеція. Скориставшись ослабленням Речі Посполитої і прагнучи не допустити виходу Росії до Балтійського моря, в липні 1655 р. шведські війська захопили значну частину території Польщі та північно-західні райони Литви, не зайняті російськими військами. Швеція претендувала на всю Литву і Білорусію, а також на захід­ноукраїнські землі, звільнені російськими й козацькими полками.

В такій міжнародній обстановці Росія припинила воєнні дії проти шляхетської Польщі (квітень 1656 р.), розірвала дипломатичні відносини зі Швецією (травень 1656 р.) і ого­лосила їй війну. Тим часом мирні переговори з Польщею затяглись до осені. Лише 24 жовтня 1656 р. між Росією і Польщею була підписана Віденська угода про перемир'я.

Воєнні дії шляхетської Польщі проти Російської держави відновились після підписання гетьманом Іваном Виговським Гадяцького договору (вересень 1658 р.), згідно з яким Україна віддавалась під владу Речі Посполитої, а магнати і шляхта одержали право повернутися в свої колишні маєтки на Україні. Водночас обумовлювався ряд привілеїв козацькій старшині та православній церкві. Самому ж Виговському було обіцяно посаду київського воєводи, а також Барське і Любомирське староства.

Загони польських шляхтичів і кримських татар прийшли на допомогу І. Виговському, який виступив на придушення народного руху, що піднявся проти гетьмана і Гадяцького договору. Ворожі сили дійшли до Лохвиці, однак, зазнавши поразки у боях з російським військом під командуванням Г. Ромодановського, відійшли до Чигирина.

Польща готувалася до війни проти Російської держави, маючи на меті захопити Україну. Щоб попередити вторгнення ворожих сил, командування російських та козацьких військ прийняло рішення (червень 1660 р.) про розв'язання воєнних дій проти польсько-шляхетських військ на Волині та в Галичині. В серпні того ж року лівобережні козацькі полки та російські війська під командуванням В. Шереметева і наказного гетьмана переяславського полковника Т. Цицюри виступили із Києва.

Водночас польсько-шляхетське військо переправилось через Західний Буг і вирушило на Волинь. Зустріч відбулася у вересні 1660 р. під Любаром. Близько півтора місяці продовжувались жорстокі бої. Під натиском більш чисельного польсько-шляхетського війська, на підмогу якому прибули кримські татари, російські й козацькі полки почали відступати до Слободищ, що в 25 верстах від Чуднова. їм на допомогу поспішав гетьман Ю. Хмельницький із полками. Однак, прибувши на місце боїв, останній погодився на мирні переговори з польсько-шляхетськими правителями і 17 жовтня 1660 р. підписав Слободищенський трактат, яким передбачалися відрив України від Росії і відновлен­ня панування шляхетської Польщі на українських землях. Ю. Хмельницький наказав Т. Цицюрі припинити воєнні дії. Полки В. Шереметева, оточені ворожими силами, капітулювали. Значна частина російських воїнів та українських козаків потрапила в татарську неволю.

Шляхетській Польщі вдалось відірвати від Росії Правобережну Україну (без Києва). Війна за Лівобережну Україну продовжувалась.

У листопаді 1663 р. польсько-шляхетські війська під командуванням польського короля Яна II Казимира виступили в похід на Лівобережну Україну. Південна колона, очолювана Я. Собеським, пройшла через Бар, де до неї приєдналося 40 тис. татарського війська. Переправившись на лівий берег Дніпра в районі Ржищева і Стайок, праве крило польсько-шляхетської армії на чолі з Я. Собеським просувалось на південь вздовж Дніпра, зруйнувало Кременчук і пішло вглиб Полтавщини вздовж рік Сули (на Прилуки), Ворскли (на Гадяч) і Псла (на Ромни).

Ліве крило польсько-шляхетської армії під командуванням короля Яна II Казимира від Ржищева вирушило в напрямі Воронкова, Борисполя, Гоголева, Остра. Незважаючи на героїчний опір населення північного Лівобережжя, ворожі війська захопили ряд містечок і сіл цього краю. З особливою мужністю захищались жителі с Салтикової Дівиці. Після впертої битви загарбники частину жителів знищили, а решту віддали в рабство татарам. Відчайдушний опір зустріли загарбники від захисників Мени, Сосниці, Нових Млинів, Коропа, Кролевця та ін. Ціною кровопролитних боїв їм вдалося захопити ці міста.

Польсько-шляхетські війська уникали тривалої облоги великих міст, де спільно з козацькими полками стояли російські гарнізони. Витримавши тяжкі бої, не покорились ворогові Ніжин, Батурин, Глухів. У лютому 1664 р. російські й козацькі війська за участю місцевого населення нанесли нищівний удар під Новгород-Сіверським. Король з головними силами почав відступати через Стародуб у Білорусію.

Похід Яна II Казимира завершився повною поразкою польсько-шляхетського війська. За допомогою російських ратних людей український народ зумів відстояти завоювання Визвольної війни 1648—1654 рр.

Російсько-польська війна продовжувалась ще кілька років. Однак обидві сторони проявляли зацікавленість в припиненні воєнних дій і шукали шляхи до примирення. В результаті тривалих переговорів між Росією і Польщею ЗО січня 1667 р. в Андрусові (неподалік Смоленська) був підписаний договір про перемир'я на 13 з половиною років. Згідно з договором Росії поверталися Смоленськ і Сіверська земля. Лівобережна Україна і Київ залишились у складі Російської держави, а Правобережжя — під владою Польщі. Офіційне право управління Запорожжям зберігалось за Росією і Польщею. Насправді Запорожжя визнавало управління лише з боку Росії.

По двадцяти роках, 6 травня 1686 р., між Росією і Польщею був підписаний договір, відомий під назвою «Трактат про вічний мир». Цей договір зафіксував остаточне визнання Річчю Посполитою приєднання Лівобережної України до Росії, а також назавжди закріпив за Росією Київ з навколишніми землями і Запорожжя. Більша частина Правобережної України залишалась під владою Речі Посполитої. Крім того, трактат завбачав право Речі Посполитої на Поділля в разі його визволення від турецького панування.

Відсіч турецьким і татарським нападникам. Чигиринські походи турецько-татарських військ 1677—1678 рр.

У боротьбі проти турецьких і татарських загарбників значна роль належить запорозьким і донським козакам, які успішно продовжували свої сухопутні й морські походи на Крим і турецькі фортеці. В 60-х роках XVII ст. такі походи неодноразово очолювали запорожці Іван Сірко та Іван Ріг. Основні напрями сухопутних і морських походів запорозьких козаків пролягали на Перекоп, Кафу, Судак, Балаклаву, Бахчисарай, Акерман, Буджак, Кизикермен, Тягин та інші фортеці.

У 1676 р. султанська Туреччина розгорнула підготовку до вторгнення в межі Російської держави, виношуючи плани покорити Україну. Того ж року турецька армія переправилась через Дунай і рушила на Україну, плануючи захопити Чигирин, а потім Київ. Проти турецьких і татарських загарбників під Чигирин виступили російські війська під командуванням Г. Ромодановського та українські козацькі полки (Київський, Чернігівський, Ніжинський, Лубенський, Гадяцький, сердюцький і кампанійський) на чолі з гетьманом І. Самойловичем. Заздалегідь був укріплений Чигирин і поповнений його гарнізон. У серпні 1677 р. турецька армія підійшла до Чигирина і почала облогу. Протягом чотирьох тижнів захисники міста мужньо оборонялись.

Тим часом на допомогу поспішали російські війська й козацькі полки. 26—27 серпня вони з боями переправились ніпра поблизу Бужина. Зав'язалась жорстока битва. Не витримавши натиску російських й козацьких полків, турецькі й татарські війська, що прибули на допомогу своїм загонам до переправи, відступили від Бужина, залишивши на полі битви 10 тис. вбитих. Поразка під Бужином деморалізувала турецьку армію й кримських татар під Чигирином. Припинивши облогу, вони залишили обоз і в паніці кинулись тікати. 5 вересня у зруйнований Чигирин вступили російські ратні люди й українські козаки.

Однак султанська Туреччина не відмовилась від своїх намірів захопити Україну і готувалась до нового походу. Належну відсіч загарбникам готувало російське командування. Укріплявся Чигирин, зростав його гарнізон. Навесні 1678 р. із Курська вирушили на Чигирин Бєлгородський і Севський полки. Із Батурина виступили козацькі полки під командуванням гетьмана І. Самойловича. В перші дні червня до Дніпра підійшли донські козаки на чолі з отаманом М. Самаріним і Ф. Мінаєвим.

У червні 1678 р. 200-тисячна турецька армія переправилась через Дністер, підійшла до Чигирина і розпочала його облогу. Водночас російські війська під командуванням Г. Ромодановського і козацькі полки І. Самойловича біля Бужина переправились на правий берег Дніпра і просувались до Чигирина. Прагнучи не пропустити їх до міста, турецьке командування зосередило значні сили біля Стрельникової гори, повз яку пролягала дорога на Чигирин. На цьому місці зав'язалась жорстока битва, що затяглася на кілька днів. На допомогу російським й козацьким полкам підійшли калмицькі загони, очолювані К. Черкаським. З серпня російські війска й українські козацькі полки оволоділи Стрельниковою горою, а 4 серпня підійшли до Чигирина.

Після виснажливих боїв, що точилися близько місяця, гарнізон Чигирина залишив місто. Загарбникам воно дісталось напівзруйноване, охоплене полум'ям. Російське командування відвело війська до Бужина. Слідом рушила турецька армія. У серпні поблизу Бужина відбулася семиденна жорстока битва, в результаті якої турецька армія, втративши третину своїх сил, спішно відступила.

Таким чином, обидва походи турецької армії під Чигирин завершились повним її розгромом. Перемога російських військ та українських козацьких полків в Чигиринських походах стала переламним етапом російсько-турецької війни, назавжди зупинила вторгнення турецької і татарської армій вглиб Російської держави. Надалі захист державних кордонів, що значно перемістилися на південь, російський уряд поєднував з наступальними діями безпосередньо на Крим та проти султанської Туреччини.

Переконавшись в неможливості захопити Україну, а також враховуючи міжнародну обстановку та зростаючу роль Російської держави, султанська Туреччина погодилась на мирні переговори. 13 січня 1681 р. в Бахчисараї між Ро­сією, з одного боку, Туреччиною і Кримським ханством, з другого, було підписане перемир'я на 20 років. Султанська Туреччина і Кримське ханство визнали умови Андрусівського перемир'я 1667 р. між Росією і Польщею. Південна Київщина, Брацлавщина і Поділля залишались під номінальною владою султанської Туреччини. Обидві сторони зобов'язались не заселяти землі між Бугом і Дніпром. Кордон між ними проходив по нижньому Дніпру. Татари одержали право кочувати і займатись полюванням в південних степах з обох сторін Дніпра, а запорозькі козаки — право риболовства в Дніпрі та його притоках, а також вільного плавання по Дніпру до Чорного моря.

Початок боротьби за визволення Північного Причорномор'я та Приазов'я. Кримські 1687, 1689 рр. та Азово-Дніпровські 1695—1696 рр. походи російсько-українських військ. Бахчисарайське перемир'я було нетривким. Згідно з умовами «Трактату про вічний мир» між Росією і Польщею (1686 р.) царський уряд розірвав мирні відносини з Портою. Російська держава приєдналась до анти-турецької «Священної ліги», створеної західноєвропейськими країнами— Австрією, Венецією та Польщею, і зобов'язалась виступити війною проти Кримського ханства. 5 вересня 1686 р. було оголошено про підготовку до воєнного походу на Крим.

Російські війська прибули на Україну і дислокувались в Охтирці, Сумах і Красному Куті. В травні 1687 р. росій-ська армія під командуванням В. Голіцина виступила в по-хід. Поблизу р. Самари до неї приєдналось 50-тисячне військо українських козаків на чолі з гетьманом І. Самойловичем. Переправившись через Самару і Кінські Води, об'єднані війська просувались на південь. Однак на їх шляху виникли непередбачені труднощі. Щоб перешкодити наступові російського й козацького війська, татари підпалили степ. До того ж армія відчувала нестачу продовольства, води, фуражу. Поблизу р. Карачакрак російське командування прийняло рішення припинити похід і повернуло армію на Полтавщину.

Протягом 1688 р. велася підготовка до другого походу на Крим: удосконалювалось озброєння російської армії, створювався рухливий обоз із продовольством та боєзапасами. Навесні 1689 р. російська армія (112 тис. чоловік) під командуванням В. Голіцина рушила на південь. Поблизу р. Самари до неї приєдналося 40-тисячне військо українських козаків на чолі з гетьманом І. Мазепою. До­лаючи натиск ординців, вигравши битви в урочищі Зелена Долина та біля Кдланчака, російські війська й українські козацькі полки підійшли до Перекопа, за яким зосередились війська кримського хана. Виходячи із стратегічних міркувань (відірваність армії від баз постачання, потенціальна загроза з боку татарських гарнізонів, зосереджених у фортецях на пониззі Дніпра, відсутність підтримки з боку союзників тощо), російське командування прийняло рішення не розпочинати штурм Перекопа і припинити похід. Наприкінці травня російські війська й українські козацькі полки відійшли вглиб своєї території.

Кримські походи 1687, 1689 рр. поклали початок активним наступальним діям Російської держави на Кримське ханство, показали можливість здобуття Росією виходу до Чорного моря і звільнення Північного Причорномор'я від панування Османської імперії.

У 90-х роках XVII ст. стратегічні плани царського уряду дещо змінились. Головні сили російської армії планувалося спрямувати на здобуття турецької фортеці Азов. Водночас, з метою відволікти значну частину сил противника від Азова, царський уряд у січні 1695 р. оголосив про підготовку походу на пониззя Дніпра «для промысла над Крымом». У березні 1695 р. головні сили російської армії вирушили на Азов. Інша частина російських військ, до складу яких увійшли й українські козацькі полки, під загальним командуванням Б. Шереметева виступила в похід на пониззя Дніпра. В цьому поході брали участь й запорозькі козаки. Перед військами Б. Шереметева стояла головна мета — забезпечити воєнні операції в Причорномор'ї, відволікти сили кримських татар і затримати їх від походу на допомогу Азову. Водночас планувалось здобуття нижньодніпровських турецько-татарських фортець.

В Азово-Дніпровському поході 1695 р. найбільш успішним виявилось здобуття російськими й українськими козацькими полками цих фортець. Найбільшою з них була фортеця Кизикермен, розташована на правому березі Дніпра. Неподалік на острові знаходилась невелика фортеця Таванськ (Мустриткермен). На деякій відстані в гирлі р. Конки стояли фортеці Асламкермен (Арслан, Орслан) і Мубереккермен (Шагін-кермен).

Наблизившись до Кизикермена 24 червня, російські ратні люди й українські козаки зайняли найважливіші підступи до фортеці, захопили турецькі судна і забезпечили її повну блокаду, відрізавши гарнізону всі шляхи для відступу. ЗО липня 1695 р. російські й українські воїни зуміли ввірватися в Кизикермен. Не витримавши натиску, гарнізон фортеці капітулював.

Із падінням Кизикермена значно послабшав опір сусідніх фортець. Невдовзі капітулювали гарнізони Таванська, Асламкермена і Мубереккермена. Здобуття чотирьох турецько-татарських фортець на пониззі Дніпра відкривало водний шлях до Чорного моря. Однак невдачі на головному театрі війни — під Азовом — змусили російське командування припинити воєнні дії на пониззі Дніпра.

Восени 1695 р. розпочалася підготовка до другого походу на Азов. Головна увага приділялася будівництву морського флоту. Водночас готувалася до походу Азовська армія, до складу якої включили частину війська (10 тис. чоловік), яке брало участь у штурмі Кизикермена.

У квітні 1696 р. армія і флот під командуванням Петра І вирушили в похід на Азов. На пониззя Дніпра направлялось військо Б. Шереметева, на яке покладалось завдання — відволікти на себе сили кримських татар і здобути турецьку фортецю Очаків.

Під час другого походу вирішальною стала боротьба за Азов, яка завершилася 19 липня здобуттям цієї фортеці. На допомогу сухопутним військам, що діяли під Азовом, прибули українські козаки під командуванням наказного гетьмана Я. Лизогуба — Чернігівський, Прилуцький, Гадяцький, Лубенський і два охотницькі полки (всього близько 15 тис. чоловік).

Воєнні дії на пониззі Дніпра велися в менших масштабах. Російські війська й українські козацькі полки розташувались біля рік Берестової та Орчика і не допускали вторгнення татарських загонів на південні українські землі. Водночас активізувались сухопутні й морські походи запорозьких козаків на Крим, що змушувало кримського хана й турецького султана утримувати значні сили для охорони північного узбережжя Чорного моря і сприяло, таким чином, успішним діям російської армії під Азовом. У результаті Азово-Дніпровських походів зросла безпека південних рубежів Російської держави.

Під кінець XVII ст. змінилася міжнародна обстановка. Австрія і Річ Посполита погодились на сепаратний мир із Туреччиною. Враховуючи це, Росія в січні 1699 р. уклала Карловицьке перемир'я з Туреччиною на два роки, а 3 липня 1700 р.— Константинопольський мирний договір. Згідно з умовами договору Азов переходив до Росії і припинялась виплата данини Кримському ханству. Водночас уряд Петра І на вимогу Туреччини погодився зруйнувати дніпровські фортеці, відбудовані в попередні роки. Територія від Запорозької Січі до Очакова і в районі Азова залишалась незаселеного. Російська держава позбавлялась права на вільне судноплавство по Чорному морю.

Таким чином, перші кроки Російської держави в боротьбі за вихід до Чорного й Азовського морів, звільнення Північного Причорномор'я принесли лише частковий успіх. Здобути вихід до Чорного моря не вдалось.

Події Північної війни 1700—1721 рр. на Україні. Спільна боротьба українського і російського народів проти зовнішніх ворогів у XVIII ст. продовжувалася у двох напрямах: проти Швеції — Північна війна 1700—1721 рр.; проти султанської Туреччини і Кримського ханства — кілька російсько-турецьких воєн.

На початку XVIII ст. склалася сприятлива міжнародна обстановка для боротьби Російської держави за вихід до Балтійського моря. У 1699 р. зусиллями російської дипломатії був створений Північний союз — антишведська коаліція в складі Російської держави, Саксонії і Данії. Північна війна розпочалася навесні 1700 р. діями проти Швеції саксонського війська і датської армії. Росія оголосила війну Швеції 18 серпня 1700 р. після підписання Константинопольського мирного договору з Туреччиною.

На той час шведська армія розгромила воєнні сили Данії, яка змушена була погодитись на укладення невигідного для неї Травендальського миру (7 серпня 1700 р.) і вийти з коаліції. Саксонські війська Августа II також терпіли невдачу. Однак Август II (курфюрст саксонський — 1694—1733; король польський — 1697—1706, 1709—1733) залишався союзником Петра І.

Події Північної війни, що розтяглися більш як на два десятиріччя, відбувалися і на території українських земель— як на тих, що перебували під владою Речі Посполитої, так і на тих, що знаходилися в складі Російської держави.

Значні події розгорнулися на території Польщі у 1702 р. її війська зазнавали поразок, а обидві польські столиці — Варшава і Краків — були окуповані шведами. Скориставшись невдоволенням шляхти участю Речі Посполитої у війні проти Швеції, частина магнатів і шляхти перейшла на бік Швеції, погодилась на детронізашю Августа II та обрання польським королем шведського ставленика Станіслава Лещинського. Пізніше, у 1705 р., останній підписав зі шведським королем Карлом XII Варшавський договір про воєнно-політичну й економічну залежність Польщі від Швеції, який спрямовувався проти Росії.

Однак велике магнатсько-шляхетське угруповання Польщі 1702 р. утворило Сандомирську конфедерацію, яка не визнавала детронізацію Августа II, обрання королем С. Лещинського і Варшавського договору. Сандомирська конфедерація оголосила війну Швеції і постійно дотримувалась союзу з Росією.

Вторгнення шведських військ на територію Польщі, за­хоплення ними ряду міст і втручання у внутрішні справи країни викликали рішучий опір населення. На боротьбу проти загарбників піднялися й західноукраїнські землі. Яскравою сторінкою цієї боротьби була оборона Львова. Ще у 1703 р. у зв'язку із загрозою захоплення міста корпусом генерала М. Стенбока населення Львова дало клятву захищати своє місто. Однак шведи не насмілились почати облогу добре укріпленого Львова і відступили.

На початку серпня 1704 р. військо М. Стенбока знову підступило до Львова. Петро І наказав направити на допомогу захисникам міста ЗО тис. лівобережних козаків. Однак гетьман І. Мазепа зволікав виконання цього наказу і з великим запізненням надіслав 10-тисячне військо під командуванням переяславського полковника І. Мировича. Польсько-литовські війська, яким доручався захист Львова, не ввійшли в місто, а зайняли позиції поблизу Бродів.

Карл XII планував раптовим ударом захопити Львів. 5 вересня 1704 р. 17-тисячне шведське військо на чолі з Карлом XII розпочало його облогу. Львів обороняли міщани, цехові ремісники і невеликий гарнізон. Проте кількісна перевага ворога та відсутність досвідченого воєначальника в обложеному місті призвели до поразки. Багато хоробрих захисників загинуло на вулицях Львова. Ввірвавшись в місто, шведські загарбники жорстоко розправилися з населенням, пограбували будинки, церкви, костьоли. Значно потерпіли дорогоцінні пам'ятки старовини.

Незабаром після захоплення шведами Львова до міста підійшло військо І. Мировича. Розташувавшись у навколишніх лісах, козаки розгорнули активні дії проти шведських загарбників. Становище останніх ускладнилось. В середині вересня 1704 р. шведське військо під натиском козацьких загонів та за браком продовольства і фуражу змушене було залишити місто. Воно вирушило до Замостя, а потім на Варшаву.

Українські козаки вели боротьбу проти шведських загарбників і на території Білорусії. На початку березня 1706 р. з Волині сюди прибули козацькі полки — Стародубський, Миргородський, Переяславський, а також полк кампанійців. Вони розташувались в містах Мінську, Слуцьку, Несвіжі, у фортеці Ляховичі.

В обороні Несвіжа, що продовжувалась від березня до 14 серпня, брали участь 400 козаків Стародубського полку. Багато з них загинуло в боях. Загинув і cтародубський полковник М. Миклашевський. Понад два місяці продов-жувалась оборона фортеці Ляховичі, до складу гарнізону якої входила 1 тис. козаків Переяславського полку. Шведські війська оволоділи фортецею. Чимало її мужніх захисників загинуло у кривавих боях. Частина козаків із полковником І. Мировичем потрапила в полон. Лише 160 переяславцям, які прорвали оточення, вдалося з'єднатися з російськими військами.

Тим часом шведська армія у серпні 1706 р. вторглась на територію Саксонії. Август II, намагаючись зберегти свої спадкові володіння, 24 вересня 1706 р. заключив з Карлом XII сепаратний Альтранштадтський мирний договір, згідно з яким припиняв відносини з Петром І, відмовлявся від польського трону, визнавав польським королем С. Лещинського, а також погодився сплатити велику контрибуцію. КарлХІІ готував сили для вторгнення в Російську державу.

У грудні 1706 — квітні 1707 р. у Жовкві (поблизу Львова) військовою радою за участю Петра І був вироблений загальний стратегічний план, що покладався в основу дій російської армії у 1707—1708 рр. Рада ухвалила не вступати в генеральну битву з ворогом на території Польщі, а обезсилювати шведську армію на шляху її просування.

Спішно укріплювалися західні кордони Росії. Від Пскова до Брянська була створена оборонна лінія. Зміцнювались фортеці Пскова, Новгорода, Смоленська і навіть Москви. Оборонна лінія від Пскова до Смоленська проходила через Білорусію.

Водночас вживалися заходи і щодо оборони України. Всі гарнізони підпорядковувались єдиному командуванню, під керівництвом якого здійснювалося укріплення міст. Київ, Ніжин, Чернігів, Переяслав із відомства Малоросійського приказу передавалися до Бєлгородського розряду, а бєлгородського воєводу Д. Голіцина царський уряд призначив київським воєводою. Протягом 1706—1708 рр. споруджувалася Печерська фортеця в Києві. Зміцнювалися фортеці також в Переяславі, Ніжині, Стародубі, Чернігові, Полтаві та інших містах.

За Жовквівським планом головна роль відводилась бойовим операціям російської армії. Передбачалося дати шведам генеральний бій у межах Російської держави, вибравши вигідне місце і час. Велась відповідна робота щодо доукомплектування і переозброєння військових сил. Значна увага приділялась розгортанню народної війни проти шведських загарбників.

Уже на початку 1707 р. російському командуванню став відомий план шведської армії, удар головних сил якої спрямовувався через Білорусію і Смоленськ на Москву. Частина шведської армії, керована генералом Крассау, разом з польськими військами С. Лещинського мала наступати через Волинь на Київ, щоб згодом з'єднатися з головними шведськими силами десь на шляху до Москви.

Наприкінці грудня 1707 р. шведська армія наблизилась до білоруських земель, а в січні 1708 р. захопила Гродно і направилась до Сморгоні. Білоруський народ піднявся на справедливу війну проти шведських окупантів. Долаючи опір російської армії та білоруських партизан, війська Карла XII протягом березня — вересня 1708 р. просувались від Сморгоні через Радашковичі, Мінськ, Березину, Головчино, Могилів, Черіков і наблизились до російських кордонів.

Поблизу с Стариші на Смолепщині Карл XII всупереч наміченому плану (похід у напрямі Смоленська — Можайська — Москви) повернув армію на Україну. Таке рішення зумовлювалось тяжким продовольчим становищем шведської армії, відсутністю зв'язку з корпусом генерала А.-Л. Левенгаупта, що супроводжував обоз із продовольством, артилерією і боєзапасами, а також розрахунком на допомогу українського гетьмана І. Мазепи.

Ще на початку Північної війни І. Мазепа звернувся до Карла XII і С Лещинського з пропозицією об'єднати сили проти Росії, і в результаті тривалих таємних переговорів уклав із ними таємну угоду. І. Мазепа настійно закликав Карла XII повернути армію на Україну і зобов'язувався надати йому під зимові квартири Стародуб, Мглин, Новгород-Сіверський, Батурин, Чернігів та інші міста. Крім того, він обіцяв приєднати до армії Карла XII 50-тисячне козацьке військо, а також забезпечити всю армію продовольством і фуражем. Угода І. Мазепи із С. Лещинським обумовлювала відрив України від Росії і відновлення шляхетсько-польського панування.