Піднесення української культури В другій половині XVI — першій половині XVII ст.

● Соціально-економічні й політичні передумови культур-но-національного відродження на Україні ● Ідейні впливи на розвиток української культури ●Піднесення суспільно-політичного життя. Братства ●Полемічна література ●Виникнення ідеї залежності суспільного розвитку від поширення освіти ●Розвиток шкільної освіти. Острозька школа. Братські школи ●Переміщення центру політичного та культурного життя в Київ ●Культурно-освітній осередок при Києво-Печерській лаврі ●Становлення вищої освіти. Київська братська школа. Київська Лаврська школа. Києво-Могилянська колегія

Соціально-економічні й політичні передумови культур-но-національного відродження на Україні. Друга половина

XVI ст. (особливо його остання чверть) — початок

XVII ст.— це час пробудження національної свідомості українського народу, його духовного піднесення. Утверджуються відчуття рідної землі, вітчизни, нерозривності зв'язку поколінь, історичного обов'язку сприйняти й зберегти предковічні духовні здобутки свого народу — культуру, мистецтво, мову, народну творчість, звичаї та обрядовість, батьківську віру — тобто все те, без чого неможливе існування нації. Збереження і розвиток духовної культури, культурно-національне відродження стає історичною необхідністю.

Новий етап розвитку української культури відбувався одночасно з помітним пожвавленням суспільно-економіч них процесів — збільшенням кількості ремісничих і про­мислових підприємств, розвитком внутрішньої та зовніш­ньої торгівлі, товарно-грошових відносин. Центрами еко­номічного й політичного життя стають міста. Зростає і зміцнюється міський стан, зацікавлений у піднесенні ви­робництва, а також освіти й науки. Саме це середовище сприйняло ідеї Гуманізму і Реформації, зокрема про необ­хідність поширення в народі освіти й нагромадження знань. Пробудження національної самосвідомості спричи­нилося до розгортання руху за національне визволення, що в свою чергу зумовило потребу в освічених ідеологах, знавцях мов, полемістах, учених-богословах.

Таким чином, культурно-національне відродження на Україні було тісно пов'язане із внутрішніми соціально-економічними зрушеннями, а також із політичною та ідеологічною боротьбою, викликаною наростанням народно-визвольного руху й тих політичних і культурних процесів у Європі, що дістали назву Відродження (XIV—XVI ст.).

Культурне відродження на Україні відбувалося у надзвичайно складних умовах — переважна частина українських земель протягом XIV—XVI ст. перебувала у складі іноземних держав (Литви, Польщі та ін.). Соціальне поневолення українського народу поєднувалося з національно-духовним— принижувалися та викорінювалися місцеві культура, мова, звичаї, православне сповідання. Католицизм і унія стали тією підступною зброєю, за допомогою якої польські загарбники намагалися остаточно поневолити українців. Віра в ті часи була не лише основою світосприймання та ознакою належності людини до тієї або іншої культури, а й складовою самої культури, ознакою певного народу. Не випадково в умовах протистояння двох різновидностей християнської релігії на Україні православна релігія здебільшого іменувалася як «руська» (тобто українська) віра. Державною релігією в межах Речі Посполитої визнавалася лише католицька. Відданість православ'ю виключала польського підданця з громадського і суспільного життя. Він позбавлявся економічних і політичних привілеїв, не мав можливості захищати себе перед судом; православних ремісників навіть звільняли в ряді міст із цехів. Таким чином, релігійні мотиви тісно перепліталися з економічними, політичними, становими, а також культурними інтересами.

Не домігшись покатоличення українців, правлячі кола Речі Посполитої вдалися до впровадження ідеї єзуїтів — «церковної єдності», або унії православної й католицької церков під верховенством папи римського. Офіційно унія була проголошена в 1596 р. в Бересті. Не лише православ­ні ієрархи, а й чимало ще не покатоличених українських феодалів, заможних шляхтичів і міщан пристали до унії відразу чи згодом — під примусом пастирів-уніатів або під тиском погроз і репресій, але найчастіше — з огляду на свої станові інтереси. Всі вони урівнювалися в правах з католиками, отримували різні привілеї, наділялися земельними володіннями тощо. За висловом пристрасного українського письменника-полеміста Івана Вишенського, духовні «черевом, а не духом офірували», а світським, як зазначав інший полеміст — Христофор Філалет, «забажалося в сенат, на сейм і на трибунах межи депутатами місця».

Сприймаючи чужу віру, а з нею й мову, зав'язуючи родинні стосунки, входячи в коло політичних і культурних інтересів польської шляхти, українське панство відмовлялося від свого історичного коріння, своєї національності. Все, що було до того рідним і дорогим — мова, віра, надбання вітчизняної освіти та культури, тепер здавалося «мужицьким» застарілим, осоружним. Тупіла й згасала національна самосвідомість. «почуття безпорадності обіймало українське громадянство. Здавалося, що перед цим натиском польської державності, польської культурності, польської національності виходу немає, і українству прийдеться тільки тихо коритися сьому непереможному процесові»,— так писав про становище на Україні тих часів М. С. Грушевський.

Однак селяни, козаки, міщани, дрібна шляхта й духовенство, котрі трималися православ'я, вже починали гуртуватися на захист своїх соціальних і національних прав та інтересів. Обурений нестерпними умовами існування, принизливим становищем «схизматів» і «глупих русинів», народ підіймався на боротьбу. Наприкінці XVI — на початку XVII ст. Україною прокотилася хвиля селянсько-козацьких повстань під проводом Криштофа Косинського, Северина Наливайка та інших народних ватажків, що незабаром переросла у Визвольну війну українського народу під проводом Богдана Хмельницького.

Тим часом в освічених колах визріває переконання, що примусові полонізація й покатоличення загрожують самому національному існуванню народу, що польсько-католицькій експансії конче необхідно протиставити свою вітчизняну систему духовних цінностей, свою культуру — один з найдійовіших засобів відродження самосвідомості, зміцнення волі народу до боротьби. Таким чином, політичні й ідеологічні потреби часу надали українському культурному відродженню високого громадянського змісту й патріотичного спрямування. Розв'язати ж це життєво важливе завдання в тогочасних умовах можна було лише через поширення писемності, укладання й розповсюдження підручників, організацію шкіл і друкарень, створення полемічних та історичних творів, підготовку вчителів, письменників, учених тощо. Провідну роль у вирішенні цієї проблеми відіграли світські кола — міщанство, козацтво, інтелігенція, а також деякі магнати та шляхтичі.

Ідейні впливи на розвиток української культури. Культурне відродження на Україні розгорталося в тісному зв'язку і під впливом тогочасних культурних досягнень інших народів, а отже, було частиною об'єктивного світового історичного процесу, неможливого без розвитку культури. Визначальний вплив на зміст, характер і спрямованість української освіти, філософської та суспільної думки справили ідеї Гуманізму і Реформації. Гуманізм епохи Відродження знаменував собою становлення нових відносин в Європі. На противагу феодальній ідеології, в основі якої був бог, гуманістична філософія акцентує свою увагу на людині, на її утвердженні в сьогобічному світі, на пошуках людського щастя, яке гуманісти вбачали у свободі й освіченості особистості, в справедливому суспільному ладі. Гуманістичні ідеї проникали на Україну переважно через українську інтелігенцію, котра навчалася в польських і західноєвропейських університетах.

Одним із таких культурних діячів другої половини XVI ст. був Станіслав Оріховський Роксолан (1513—1566), уродженець с Оріховка під Перемишлем. Навчався в Краківському, Віденському, Віттенберзькому, Падуанському, Болонському університетах і був відомий як «рутенський (руський.— 3. X.) Демосфен». Оріховський — видатна фігура доби Відродження, його талант і світогляд формувалися під впливом відомих діячів епохи. Філософські, історичні, публіцистичні твори Оріховського були знані в Італії, Німеччині, Швеції, Польщі. Оріховський чудово володів українською мовою, постійно звертався до історії України. Все це дає підстави зарахувати його до перших видатних мислителів і письменників України Нового часу.

На Україні проживало також чимало гуманістів іноземного походження. Це поляки Шимон Шимонович (Симон Симонід), Мартін Регіс (Марцін Круль), Еразм Сікст, Григорій із Сянока, Себастіан Кльонович, а також Бенедикт Гербст із Німеччини, італієць Філіпп Буонакорсі-Каллімах (один із фундаторів гуманістичного руху) та ін.

Коло інтересів гуманістів було широким: класичні мови, філософія, яка «селян робить городянами, дикунів — сумирними, варварів — ученими, самих людей — богами», етика, психологія, естетика, література й поезія, історія й природничі науки. Набуваючи ерудиції, розвиваючи світську освіту та культуру, гуманісти досягли вивільнення інтелектуальної діяльності з-під влади церкви, що було найважливішим досягненням доби Відродження. Понад усе вони цінували розум і доброчесність, а також освіченість, свободу особистості, людську гідність. їм були притаманні релігійна толерантність і патріотизм. Повертаючись додому після навчання в університетах Кракова, Болоньї, Падуї, Відня та інших польських і західноєвропейських міст, гуманісти не припиняли своєї діяльності. Навколо них гуртувалися прогресивна молодь, послідовники. Вони підтримували зв'язок з тими гуманістами-українцями, які після навчання у європейських учбових закладах залишалися там працювати.

Високо оцінюючи вплив Гуманізму на розвиток духовного життя України, слід разом з тим наголосити, що, позбавлений соціальної спрямованості, він не міг відіграти вирішальної ролі в національно-культурному житті України, яке позначалося специфічними рисами, зумовленими тодішнім конкретно-історичним становищем українського народу. Одним з найнагальніших завдань тоді була організація всіх патріотів на боротьбу за визволення батьківщини з-під іноземного панування, проти спроб поневолювачів через примусове покатоличення й ополячення підкорити саму душу українського народу. Цьому завданню на Україні більшою мірою відповідали ідеї Реформації.

Будучи за своїм змістом антифеодальним рухом, Реформація XVI — початку XVII ст. мала багато течій, які відповідали інтересам різних класів і верств. Але головний зміст усіх цих течій полягав в обмеженні як економічної, так і духовної влади церкви, в національному самоствердженні того чи іншого народу.

Ідеї доби Відродження та Реформації поклали початок ранньому Просвітництву, головний зміст якого — боротьба за світський характер суспільного життя, критичний перегляд Біблії, вивільнення науки з-під влади церкви, відродження і впровадження в письменстві та освіті національних мов замість пануючої латини, релігійна толерантність, поширення знань, освічення широких мас тощо. З огляду на вказані вище причини Реформація та раннє Просвітництво знаходять сприятливий грунт на Україні й набувають тут відповідних часу й конкретно-історичним обставинам особливостей, найголовніші з-поміж яких — відродження національної культури, формування ідеології боротьби проти католицької експансії, соціального та національного поневолення.