Козацько-селянські повстання

Х років XVI ст.

● Передумови повстань ● Козацько-селянське повстання під проводом Криштофа Косинського ● Повстання Северина Наливайка

Передумови повстань. Наприкінці XVI ст. боротьба українського селянства і козацтва проти кріпосницького та національного гніту загострилася. Селяни палили маєтки своїх панів, утікали на вільні землі. Значно поглибилися також суперечності між козаками і шляхтою, оскільки наступ феодалів на Південно-Східне Придніпров'я та Брацлавщину загрожував самому існуванню козацтва. Пожвавилася й антифеодальна боротьба міщан. В окремих містах спалахували повстання. Найбільше з них відбулося в Бі-лій Церкві у 1589 р. Князь В.-К. Острозький тримав Білу Церкву на правах «довічного» володіння. Незважаючи на Магдебурзьке право, дароване королем білоцерківцям, князь зажадав від них повинностей і покори. Обурені городяни повстали, встановили свою владу, захопили млини, корчми, особисте майно Острозького, вигнали з міста шляхтичів і князівських слуг. Білоцерківське повстання було придушене об'єднаними силами шляхти всього Київського воєводства. З не меншим завзяттям боролися проти феодалів і жителі Брацлава (Поділля) в 90-х роках XVI ст.

Козацько-селянське повстання під проводом Криштофа Косинського. Перше велике антифеодальне селянсько-козацьке повстання розпочалося в 1591 р. і тривало до 1593 р. Воно охопило Поділля, Волинь і Київщину. Слідом за селянами і козаками піднялися мешканці ряду міст, реєстрові козаки. Очолив повстання Криштоф Косинський — шляхтич родом з Підляшшя. В 1586 р. він вступив у козацьке військо, незабаром почав обіймати важливі військові посади. За бойові заслуги в числі ряду інших козацьких ватажків одержав від сейму маєтність Рокитну на р. Рось. У 1591 р. Косинський став запорозьким гетьманом. Того ж року білоцерківський староста князь Януш Острозький — сумнозвісний утискувач козаків і селян — відібрав у Косинського його маєток.

Наприкінці 1591 р. запорожці разом з реєстровими козаками під проводом гетьмана Криштофа Косинського прийшли під Білу Церкву — резиденцію і замок Я. Острозького. Так розпочалося це широко відоме народне повстання. Косинський здобув Білу Церкву, Переяслав, Трипілля, захопив у білоцерківському та київському замках гармати, порох, військовий риштунок. Коли гетьман із загоном козаків укріпився у Трипільському замку, на Три-пілля рушив старший над реєстровцями князь Язловецький з місцевими старостами та їхніми козаками. Не наважуючись штурмувати замок, Язловецький удався до переговорів з обложеними, які, щоб виграти час, погодилися на ці переговори і навіть пообіцяли позбавити Косинського гетьманства.

Тим часом повстання розросталося. На Східній Волині, Брацлавщині посполиті взялися за зброю. Протягом усього 1592 р. вони нападали на панські маєтки, містечка. Головною рушійною силою повстання, яке набуло антифеодального та національно-визвольного характеру, стало селянство. Разом з ними виступали козаки й нижчі верстви міщан. Там, де повстанці брали гору, вони оголошували себе козаками і запроваджували козацький лад. До них приєднувалася дрібна православна шляхта.

Деякі польські феодали втікали з України до Польщі, а шляхта Волинського і Київського воєводств за підтримкою магнатів почала спішно збирати сили для розгрому повстання. Місцем збору панського ополчення було визначено м. Костянтинів — постійна резиденція київського воєводи князя Острозького. Сюди збиралися шляхтичі із загонами своїх слуг. Магнати Східної України — Вишневецькі, Тульські, Претвичі — набирали шляхетські загони на Воли-ні й Поділлі, а інші вербували солдат в Угорщині.

На початку 1593 р. загін селян і козаків чисельністю в декілька тисяч чоловік під проводом Косинського вирушив на Волинь. 23 січня кінне, з артилерією, добре озброєне та споряджене панське військо під командою В.К. Острозького і піші повстанці на чолі з К. Косинським зустрілися під містечком П'ятка на Волині (тепер село Чуднівського району). Більша частина повстанського війська — селяни, міщани— була озброєна переважно косами, ціпами, вилами. Далеко не всі мали самопали. Стояли люті морози, земля промерзла, окопатися було неможливо. Проте повстанці майже тиждень мужньо відбивали атаки супротивника. Шляхта зазнала відчутних втрат і змушена була розпочати переговори. Нарешті було досягнуто угоди. Перед реєстровцями висувалися вимоги: слухняно служити королеві; скинути Криштофа Косинського з гетьманства; не робити походів «на волость». Крім того, реєстровці пообіцяли виписати зі свого війська всіх, хто вступив до нього під час повстання.

Пани після укладення угоди повернулися в маєтки. Розпочалися переслідування учасників повстання, страти. Чимало селян і козаків утікало на Запорожжя. Сюди ж відступив зі своїм загоном Косинський. Припиняти боротьбу козацький гетьман не збирався. З Січі він звернувся до російського уряду з проханням прийняти Військо Запорозьке під владу Росії. З листа черкаського старости Олександра Вишневецького до польського канцлера Я. Замойського від 13 травня 1593 р. можемо скласти уявлення про дальші наміри К. Косинського: «Той зрадник Косинський з військом своїм заприсягався на те, щоб з турецькими й татарськими військами спустошити коронні землі і допомагати поганським псам захопити корону. Хан кримський має з ним послати своє військо, а Косинський за це присягнув йому воювати панство його королівської милості. На це він присягнув і великому князю Московському з усім своїм військом і віддав йому вже все пограниччя більш як на 100 миль на тих границях; у листі своїм до них великий князь уже пишеться царем запорозьким, черкаським і низовським і послав на Запорожжя сукна і гроші...»

Але тодішнє скрутне внутрішнє й зовнішнє становище Російської держави, викликане господарською розрухою та війною зі Швецією, перешкодило активному втручанню Росії у справи на Україні. Все ж російський уряд у березні 1593 р. надіслав на Дон грамоту з наказом донським козакам допомагати Косинському.

В травні 1593 р. двохтисячний загін козаків під проводом Косинського вирушив із Запорожжя під Черкаси — «на волость». Обложений у Черкасах місцевий староста князь О. Вишневецький змушений був піти на переговори з повстанцями, дати їм гарантії на володіння майном, на вільний перехід із Січі в міста і села і звідти на Січ. Водночас, упевнившись у неможливості власними силами придушити повстання, князь під приводом мирних переговорів запросив Косинського у свій замок і там підступно вбив його. Втративши гетьмана, повстанці зазнали поразки. Проте селянство і міщанство Київщини не склало зброю. Незабаром піднялося і козацтво, бо магнати не виконували умови перемир'я. Так, київський воєвода В.-К. Острозький схопив кількох козаків і піддав їх жорстоким тортурам. Козацьке військо пішло на Київ і оточило його, проте звістка про напад татар на Січ змусила козаків повернутися на Запорожжя.

Шляхта придушила рештки повстанських селянських загонів на Київщині й Брацлавщині. Сотні селян були замордовані. Пани почали довільно збільшувати у своїх маєтках панщину, натуральні та грошові повинності поспо литих.

Усі ці події підготували грунт для повстання під проводом Северина Наливайка.

Повстання Северина Наливайка. Северин Наливайко народився (рік народження невідомий) у сім'ї ремісника-кушніра в м. Гусятин на Поділлі. Змалку Северин відчув на собі магнатську сваволю: брацлавський староста А. Каліновський відібрав батьківську землю, самого ж батька слуги старости закатувати насмерть... Северин переїхав до Острога, де в тамтешній академії навчався брат Дем'ян (згодом Дем'ян став священиком придворної церкви князя В.-К. Острозького), а потім подався на Запорожжя. Пройшов школу воєн з татарами і турками. Повернувшись до Острога, Наливайко став сотником надвірних козаків («корогви») князя В.-К. Острозького. Взимку 1593 р. під час боїв панського ополчення з повстанцями К. Косинського під П'яткою був при охороні князя. Став свідком поразки повстання.

У 1594 р. валаський воєвода Міхай Хоробрий розпочав боротьбу проти турок. З цього скористалися польські магнати, щоб втрутитися у справи Молдавії та посадовити на молдавський престол свого ставленика Єремію Могилу. Турецький султан послав у Молдавію через Поділля татарське військо. Пани, ясна річ, занепокоїлися, і Наливайко вирішив діяти. Він звернувся до князя Острозького з пропозицією створити загони з «охочих» козаків для захисту Брацлавщини від татар. Острозький погодився. В «охоче» козацьке військо йшли селяни Подніпров'я, Брацлавщини. У квітні 1594 р. Наливайко писав князеві: «По милості Божій товариства зібралося вже чимало, до того ж люди такі, котрі звичні жертвувати своїм життям». Наприкінці весни 1594 р. на Брацлавщині вже стояло «охоче» козацьке військо чисельністю в декілька тисяч чоловік. У травні 1594 р. Наливайко вирушив зі своїм загоном на татар, які

3 «першою травою» з'явилися на Поділлі. Зіткнувшись з козаками, вони спішно повернули в Молдавію. Наливайко переслідував їх до самої Молдавії та захопив близько

4 тис. коней.

Щоб зберегти своє «охоче» військо, козацький проводир запевняв, що татари ще повернуться, і розташовував козаків у панських фільварках на Поділлі. Водночас відправив загін І 2 тис. коней на Січ. Вже 1 липня 1594 р. його по­сланці прибули на Запорожжя і закликали січовиків ви­ступити разом з «охочими» проти Польщі. Однак старши­на, не бажаючи воювати з панами, оголосила Наливайка «панським слугою», бо ж він перебував при охороні Острозького під П'яткою. Посланці Наливайка на січовій раді заявили від його імені: він ладен будь-коли виправ­датися, якщо ж Січ визнає його винним, то хай запорожці відрубають йому голову «власною шаблею».

Незважаючи на опір частини старшини, запорожці й реєстрові, що були на Січі, приєдналися до «охочих» та обрали наказним гетьманом Григорія Лободу. Загін січовиків на чолі з Лободою вирушив на Брацлавщину.

Побоюючись татар, шляхта мирилася із постоєм «охочих» козаків у своїх маєтках. Але татари не з'являлися, а селяни почали відмовлятися відбувати повинності й ішли до козацького війська. Козаки реквізували частину коней у фільварках, фураж. Тож шляхта Брацлавського воєводства вирішила розправитися з «охочими» козаками Наливайка. У вересні під виглядом зборів на «судові рочки» (шляхетські судові з'їзди) шляхта з'їжджалася до Брацлава. Козаки Наливайка встановили зв'язки з брацлавчанами, і в місті почалося повстання. Старосту В. Гулевича скинули. Коли шляхтичі з'їхалися, городяни не пустили їх за браму. Опівночі 29 вересня козаки і міщани за сигналом вдарили з двох боків на табір шляхти. Частину побили, частина втікала на Волинь.

Після розгрому шляхти міщани й козаки повністю заволоділи Брацлавом і його замком з артилерією та військовими припасами, захопили гродські книги, запровадили міське самоврядування. Шляхту примусили платити «стацію». Визвольний рух ширився на всю Брацлавщину, повстанці спустошували панські маєтки, здобували замки та міста. Гулевич, який разом зі брацлавською шляхтою утік до Луцька, вимагав відправити коронне військо проти «хлопів». Проте уряд не квапився: адже українська шляхта була знаряддям і опорою східноукраїнських магнатів — противників міцної коронної влади. Тому король доручив самим магнатам придушити повстання.

З-під Брацлава повстанське військо, посилене за рахунок селян та запорожців на чолі з Лободою, пішло на Бар — резиденцію коронного гетьмана й одну з найбільших фортець на Поділлі. Тут до повстанців теж приєдналися міщани. Наприкінці листопада 1594 р. Бар упав. Шляхтичів, католицьких священиків, що чинили опір, стратили. Потім повстанське військо здобуло Вінницю. Шляхта Вінницького повіту втікала на захід, втік і вінницький ста­роста Я. Претвич.

Наступала зима. Повстанці отаборилися під Баром, у Руському містечку. Наприкінці 1594 р. у Барі відбулася козацька рада, яка ухвалила звернення до народу. Посполиті і міщани гаряче відгукнулися на заклик. На початку 1595 р. від шляхти була звільнена значна частина Брацлавського, Подільського, східна частина Волинського воєводств. Проте в окремих районах стихійні заворушення селян придушувалися шляхетськими загонами.

З початком весни 1595 р. повстанське військо розділилося. Перший загін на чолі з С Наливайком рушив на Луцьк, а потім повернув на Могильов у Білорусію, щоб збурити місцеве селянство. Другий загін під проводом Г. Лободи і М. Шаули пішов на південне Подніпров'я, маючи на меті очистити його від шляхти, а потім, піднявшись проти течії Дніпра, з'єднатися з Наливайком. Повстанці не випадково трималися східних окраїн Речі Посполитої: вони сподівалися на допомогу Російської держави та на можливість відступу в межі Слобожанщини (куди до того вже переселялися українські селяни і козаки).

Загін Наливайка просувався вперед повільно — йому перешкоджало весняне бездоріжжя, бракувало продовольства і фуражу. Та все це не заважало успішно відбивати наскоки шляхетської кінноти і навіть здобути міста — Старокостянтинів, Кременець, Луцьк. Повстанське військо постійно зростало.

Восени 1595 р. Наливайко пішов на білоруське Полісся. 6 листопада він зайняв Слуцьк, захопивши при цьому 12 гармат та інше бойове спорядження, а ще за кілька днів — Бобруйськ. Наприкінці листопада підійшов під Могильов і обложив його. Незабаром місто впало. Наливайківці розгромили будинки шляхти і заможних міщан.

Після здобуття Могильова селянські заворушення поширилися по всій Східній Білорусії. Шляхта тікала до Мінська, під захист литовського гетьмана X. Радзивілла.

Тим часом на Південному Подніпров'ї повстанське військо Лободи оволоділо Черкасами, Каневом. Піднявшись угору по Дніпру, Шаула здобув Київ і пішов у Білорусію. Діставшись Пропойська (на р. Сож), він підкорив і його. Отже, все українське Правобережжя, Південно-Східна Білорусь опинилися в руках повсталих. Цьому сприяло й те, що шляхетське військо на чолі з коронним гетьманом С. Жолкєвським воювало в цей час у Молдавії.

На землях, охоплених повстаннями, селяни і міщани звільнялися від влади старост і каштелянів, оголошували себе вільними козаками. Боротьба проти шляхетської вла­ди відбувалася під релігійними гаслами — за православ'я. Козацьке військо підтримувало тісний зв'язок із населенням. Кожна сільська громада виставляла певну кількість козаків. Усі посади у війську були виборними.

Влітку 1595 р. Жолкєвський розбив під Ясами господаря Розвана і посадовив на молдавський престол свого ставленика Єремію Могилу. Восени молдавський похід магнатів завершився, і це значно ускладнило становище повсталих. Тепер вони мали чекати удару всіх сил польських феодалів. Підвели голову й литовські магнати, які в листопаді 1595 р. з'їхалися до X. Радзивілла в Клевець для обговорення питання про спільні дії проти повстанців. Уся шляхта Білорусії одержала наказ зібратися в Мінську під корогву воєводи Миколая Буйвида.

Ще більш рішучу позицію щодо повсталих зайняли король і шляхта власне Польці, занепокоєні тим, що наприкінці 1595 р. селянські повстання розпочалися і в Польщі, зокрема в Мазовії. В січні 1596 р. було скликано сейм. У своєму універсалі до нього король наголошував: повстале селянство «дома шляхетські бере, плюндрує, палить і невилечониє кривди чинить», до того ж повстанці тепер «далі у панствах наших... поступають (просуваються.— Л. ЛІ.)», а тому й польським шляхтичам «буде те ж, що вашій братії... [в] Україні стало». Отже, всім панам необхідно звідусіль іти до коронного війська, разом боротися з повстанцями «яко противко неприятелем коронним».

А тим часом становище повсталих у Білорусії ускладнилося. На початку грудня 1595 р. воєвода М. Буйвид з п'ятитисячним загоном, озброєним гарматами, підійшов до Могильова. З початком зими частина повстанців розійшлася по домівках, у Могильові залишилося лише 1,5 тис. козаків і селян. Однак їм і па думку не спадало уникати бою. Завзято боронячи місто, вони сміливо нападали на шляхетські загони. Буйвид змушений був відійти. Але залишатися Наливайкові в Могильов; було небезпечно. Від Лободи і Шаули не було ніяких вістей (Лобода тоді перебував під Білою Церквою, Шаула — в Пропойську). В 20-х числах грудня 1595 р. Наливайко з козаками вночі вийшов з Могильова і пішов до Бнхова, забравши 20 гармат, його переслідував Буйвид. Та дарма, як писав литовський гетьман X. Радзпвілл, Наливайко, «ведучи активну стрілянину, побудував військо табором... уходить, жодної людини не випускаючи з табора для битви, внаслідок чого наші нічого не можуть вдіяти, а він завдає нашим... великих втрат». До того ж «челядь багатих панів у значній кількості втікає від пана Буйвида». Загін Наливайка успішно вирвався з оточення і повернув на Україну — назустріч коронному війську.

В місцевості, розташованій на південному сході Волині, між Старокостянтиновом і Острополем, під с Мацеєвичі, що належало князеві В.-К. Острозькому, передовий загін наливайківців в ніч з 28 на 29 лютого 1596 р. чекав підходу С. Жолкевського. Сотники Марко і Татаринець зі своїми людьми постали на бій під Мацеєвичами з коронним військом, пославши перед тим гінця до Наливайка. Козаки всі загинули у бою.

А в цей час основне повстанське військо, в якому налічувалося щонайбільше 1,5 тис. чоловік, до того ж зморених переходом, без належних припасів, розташувалося під Чарнавою, за 100 км від Мацеєвичів. Жолкевський же мав у своєму розпорядженні загони шляхти, надвірних козаків, З тис. гусарів і драгунів, артилерію. Тому Наливайко спіш-но повернув на Умань, наміряючись дістатися Дикого Поля і йти ним на з'єднання з Лободою та Шаулою. В січні 1596 р. наливайківці відійшли до с Прилуки поблизу від р. Сині Води (Синюха), але їх наздогнала кіннота Жолкевського. Повстанці переправилися на лівий бік Синюхи, пробивши в річковій кризі ополонки. Жовніри тонули, а з берега їх розстрілювали козаки. В цьому бою наливайківці перемогли.

Не наважившись переслідувати Наливайка, Жолкевський почав придушувати селянські повстання на Брацлавщині, Південній Волині. Селян-повстанців піддавали лютим тортурам. Очевидці згадували про жахливі факти: селянам відтинали вуха, чинили «мордування, бої, окрученства великі, а праві тиранські». На Волині, під Луцьком, магнати і шляхта «з сотнями своїми, ідучи за військом, кгвалти, бої... причинили і маєтностей немало з собою побрали». Наприкінці лютого 1596 р. жовніри розгромили на Волині загін брата Севергина — Дем'яна Наливайка. Полоненого Дем'яна відправили на розправу до князя Острозького.

Шляхта вирішила ранньою весною остаточно розбити повстанців. У Барі зосереджувалися шляхетські загони, жовніри одержували велике жалування; польські магнати домовлялися з литовськими про спільні дії. Водночас докладалися зусилля до розколу повсталих, оскільки верхівка козацької старшини не бажала руйнувати шляхетські порядки і дбала лише про власний добробут і розширення своїх прав. До старшини належав і Григорій Лобода — власник с Сошники в Київському воєводстві. Взимку 1596 р. Лобода припинив військові дії й отаборився під Білою Церквою, у фортеці якої засів польський гарнізон старости Молодецького. Прагнучи відмежуватися від На ливайка та селян-повстанців, Лобода таємно знісся з Жолкєвським. «А про того Наливайка,— писав він до корон-ного гетьмана,— людину свавільну, яка чинить пагубу і розорення, ми нічого не знаємо і не бажаємо знати». Наприкінці зими 1596 р. до Лободи прибув таємний гонець з листом від Жолкєвського. Коронний гетьман радив привернути реєстровців на бік короля.

На початку березня 1596 р. загін Наливайка з великими труднощами, голодуючи, дістався Диким Полем Білої Церкви. Однак Лобода зі своїми прибічниками Саськом і Шостаком уже умовили реєстровців не штурмувати фортецю. Довідавшись про наближення Наливайка, Лобода поспішно вирушив на Трипілля — ніби для з'єднання з Шаулою, котрий теж ішов від Києва на Білу Церкву. Козаки, нарешті, зрозуміли, що Лобода уникає з'єднання з Наливайком. Зібралася рада. Козаки скинули Лободу з гетьманства і обрали гетьманом Матвія Шаулу.

Жолкєвський прагнув розбити загони повстанців по-одинці. Внаслідок бездіяльності Лободи перед приходом Наливайка у фортецю Білої Церкви увійшов польський загін під командуванням Ружинського.

На початку березня загони Шаули і Наливайка з'єдналися під Білою Церквою. В середині цього ж місяця, зробивши вигляд, нібито покидають табір, повстанці виманили загін Ружинського з фортеці, здобули її та винищили залогу. Однак під Білу Церкву уже підходили головні сили Жолкєвського. Шаула і Наливайко мали під своїм проводом лише близько 4 тис. повстанців, тому вони відійшли в північні райони Київщини. 23 березня поблизу від урочища Гострий Камінь їх наздогнала кіннота супротивника. Повстанці утворили з возів табір. Жовніри завзято атакували, козаки чинили стійкий опір. Після цілоденного бою польське військо відійшло до Білої Церкви. У козаків загинув отаман Сасько, Шаулі ядром відірвало руку, Наливайко був поранений. Усе це змусило повстанців відійти через Трипілля до Києва.

Також виснажений боєм Жолкєвський не спромігся негайно розпочати переслідування. Отаборившись під Білою Церквою, він очікував на підкріплення. В листі до канцлера Я. Замойського коронний гетьман просив нагадати на сеймі шляхті, «чого вона може чекати для себе, якщо повстання не буде придушене», просив також надіслати війська, бо вже «вся Україна покозачилася», до того ж є чутки, що наливайківці мають намір у разі невдачі «переїхати до Москви». Польські пани нарощували сили. Під Білу Церкву прибув литовський підканцлер К. Ходкевич із загоном. Жолкєвський вирішив остаточно приборкати Подніпров’я. Для цього необхідно було розірвати зв'язок України з Запорожжям, який здійснювався по Дніпру. Загони Ходкевича, Ружинського і Вишневецького за наказом гетьмана захопили Канів, вирізавши його мешканців. Канівський полковник Кремлський з козаками на човнах відплив угору Дніпром.

Наприкінці квітня Жолкєвський виступив на Київ і став з військом під Печерськом, але козаки вже переправилися, знищивши за собою засоби переправи. Перебіжчики до Наливайка сповіщали: до Києва йде литовське військо князя Огінського, а під Переяслав — загін Потоцького.

На березі Дніпра з невеликим загоном залишилися Наливайко і Лобода (останнього після поранення Шаули знову було обрано гетьманом завдяки підтримці козацької старшини), головні ж сили повстанців пішли на Переяслав. Щоб затримати Жолкєвського, Наливайко через Лободу розпочав переговори, а сам непомітно вивів свій загін у напрямі на Переяслав. Коронний гетьман наказав польським військам переправитись на лівий берег Дніпра, проте їх на три дні затримали запорожці, що прибули з Низу на човнах.

На початку травня під Переяславом зосередилося 10 тис. біженців, і серед них — 3 тис. козаків-повстанців. Зібралася рада. Одні пропонували битися з Жолкєвським, частина старшини — навпаки — просити в нього пощади, однак більшість козаків вирішила перейти за кордон, у межі Російської держави. Згідно з рішенням більшості на раді, повстанці вийшли з Переяслава і рушили на Лубни, Жолкєвський — слідом. Під Переяславом до нього приєдналися литовські частини князя Огінського. Щоб відрізати повстанців від Сули, коронний гетьман вирядив до ріки кінний полк Білецького. Поляки спізнилися: повстанці встигли переправитися на лівий берег Сули.

До російського кордону залишалося лише 100 верств, але Наливайко рухався повільно, затримуваний обозом з сім'ями козаків. За три версти до Лубен, в урочищі Солониця, Жолкєвський наздогнав Северина. Утворивши табір з чотирьох рядів возів, козаки окопалися та поставили близько 30 гармат на зруби. Наливайко мав 3 тис. бійців; селяни-повстанці були погано озброєні. Жолкєвський же мав 5 тис. жовнірів. Крім того, в його розпорядженні були допоміжні загони, артилерія. Та й за цих умов Жолкєвський просив у канцлера Замойського підмоги, бо ж воював «з людьми відважними, які вирішили у своєму відчаї стояти насмерть». А тим часом Жолкєвський обложив козацько-селянський табір.

Майже два тижні тривала героїчна оборона табору. По кілька разів на день загони шляхти штурмували його, повстанці ж робили сміливі вилазки. Від травневої спеки І засухи в таборі залютували хвороби. Бракувало боєприпасів. За цих скрутних обставин посилилися суперечності між реєстровими і нереєстровими козаками. З цього скористався коронний гетьман: Лобода знову почав таємно зноситися з ним, але був викритий повстанцями і страчений.

До обложених надійшла звістка, що в Південному Подніпров'ї діє загін запорожців. Підбадьорені сподіванням на підхід підкріплення, козаки Наливайка частіше нападали на ворога.

Жолкєвський готувався до вирішального штурму. Наприкінці травня 1596 р. з Києва приставили облогові гармати. Прибув загін кінноти князя Заславського. Вдосвіта 25 травня (4 червня) по табору вдарили облогові та польові гармати. Надалі обстріл тривав безперервно. Повстанці несли великі втрати убитими і пораненими. Штурм табору було призначено на 28 травня (7 червня). Вночі 28 травня старшини — прибічники Лободи — оточили ставку Наливайка, перебили варту. Реєстровці по-зрадницьки схопили Наливайка, Шаулу, Шостака. А тим часом шляхта з криком «обороняйтеся!» ринула на табір. Розпочалася різня. Лише частина козаків з полковником Кремпським прорвалася на Запорожжя.

И. Бєльський у своїй «Хроніці» так описував поразку Северина Наливайка: «...Було це 7 того ж місяця червня, другого дня на світанку мали вони (шляхтичі.— Л. М.) намір на них ударити. Тоді козаки, неминучу загибель свою бачачи, почали з перших кондицій, які подав їм гетьман, і хотіли видати проводирів своїх—Шаулу, Шостака та Наливайка. Але Наливайко, помітивши це, почав з полком своїм чинити їм опір; потім майже на присмерку зчинився серед них великий гамір, аж у нашому обозі було чути. Тому наші всі, на коней посідавши, табір оточили і вдарили в сурми та бубни, щоб той зрадник Наливайко не втік. Проте наші були вже напоготові рушити на штурм того ж вечора і теж уже наступали на табір, але козаки (реєстрові.— Л. М.), схопивши Наливайка в рові при спробі втекти, видали його.і самі привели до [коронного] гетьмана; другого дня хотіли вони видати й інших, а також віддати гармати й хоругви, скласти зброю і принести приоягу, аби їх від страти звільнили. Та коли не схотів [коронний] гетьман їм обіцяти, що ніхто, де б він не пізнав свого підданця, не забере його, то вони відмовились і казали, що воліють боронитись до останньої краплі крові. Гетьман теж казав: «Бороніться». Наші одразу кинулись на них, так що не змогли вони ні вишикуватися, ні взятися до зброї. Рубали їх немилосердно, так що протягом милі або більше лежав труп на трупі. Всіх же їх було в таборі, з черню й жінками, до десяти тисяч, з яких врятувалося з Кремпським не більше тисячі...»

Наливайка з шістьма іншими козацькими ватажками було відправлено в кайданах до Варшави. 11 квітня 1597 р. після тривалих тортур Северина стратили на площі. Й. Бєльський занотував: «...Наливайка тримали аж до сейму і він у багатьох лиходійних справах признався. Після сейму відтяли йому голову, а після цього четвертували і труп по шматках розвішали. Був він обличчям гожий, до того ж людина незвичайна, до того ж не абияка, коли б обернув він на добре дане йому від Бога, до того ж гармаш чудовий».

Сейм 1596 р. у Варшаві оголосив козаків-повстанців «зрадниками і ворогами ойчизни». Було ухвалено конфіскувати їхні землі. Коронному гетьману надавалися необмежені права з метою «викорінення до кінця тих свавільників»; передбачалися заходи проти запорожців: при їхній появі шляхта та урядовці мали виступити проти них — «противко ним, якщо неприятелем коронним, конно і оружно».

Після придушення повстання Северина Наливайка на Україні посилився феодально-кріпосницький гніт. Жолкєвський, Вишневецькі, Потоцькі, Каліновські одержали тут нові земельні володіння. Настала кріпосницько-шляхетська реакція.

Незважаючи на мужність селянсько-козацьких мас, польсько-шляхетський уряд, використовуючи стихійність, неорганізованість повстань, суперечності між реєстровими (тобто тими, що перебували на службі в Речі Посполитої) і нереєстровими козаками, розгромив повсталих. Хоча спілка селянства, козацтва і міщанства під час повстання 1594—1596 рр. була міцнішою, ніж у більш ранніх народних виступах, умови, необхідні для повалення феодально-шляхетського ладу Речі Посполитої, ще не визріли (до того ж козацька старшина і православна церква прагнули якраз до зміцнення феодальних порядків). Відсутність єдиного командування (Наливайко, Шаула, Лобода, нагадаємо, діяли кожний сам по собі), стихійність, розрізненість селянських виступів, погана озброєність — все це теж спричинилося до поразки повстання. Але воно не пройшло безслідно. В ході народно-визвольної боротьби проти соціального та національного гніту на Україні наприкінці XVI— у першій половині XVII ст. удосконалювалася військова майстерність народних мас, вони набували досвіду боротьби. Повстання 1594—1596 рр. завдало відчутного удару шляхетській Речі Посполитій і підготувало умови для дальшого розвитку народно-визвольного руху на Україні.

 

Рекомендована література

Гуслистий К. Г. Визвольна боротьба українського народу проти шляхетської Польщі в другій половині XVI і в першій половині XVII ст. К., 1941.

Гуслистий К. Г. До історії Брацлавського повстання в 90-х роках XVI ст. // Наук. зап. Ін-ту історії і археології України АН УРСР. 1943. № 1.

Історія Української РСР: У 8 т., 10 кн. К., 1977. Т. 1, кн. 2, розд. V, § 4.

Михайлина П. В. Визвольна боротьба трудового населення міст України (1569—1654). К., 1975.

Мишко Д. I. Северин Наливайко. К., 1962.

Розпер И. Г. Северин Наливайко — руководитель крестьянско-казац-кого восстания 1594-—1596 гг. на Украине. М., 1961.

 

 

ЛЕКЦІЯ 10