Українські козаки на службі у російської держави.

Після угоди 1503 р. між Російською державою та Литвою до Росії відійшли Сіверська (Путивльська) земля («пустыня по Сулъ»), Глинщина, Лосицька волость (по Ворсклі). У цих районах організовується «великокнязівська сторожа». Укріплення згодом розташовуються по лінії Брянськ — Рильськ — Путивль. Вже на початку XVI ст. сюди починають переселятися «черкаси» — українські коза-ки з Черкащини та Канівщини. Російський уряд сприяв заселенню південних порубіжних земель московськими служилими людьми і козаками. У 1516 р. путивльський воєвода повідомляв у Москву, що «в поле» зібралося чимало козаків — «и черкасцов и киян и твоих государевых». На службу в прикордонні міста-фортеці прийшла велика кількість українських козаків. Переселення козаків з України тривали і в другій половині XVI ст. У 1589 р., наприклад, в Москву повідомили, «что пришли на Донец с Днепра черкасы, Матвей Федоров с товарыщи, которые с Запорожья пришли». Російський уряд наказував місцевим служилим людям «стояти и промышляти с ними («черкасами».— Л. М.) государственным делом за один...». Збереглися історичні відомості про участь українських козаків на чолі з отаманами М. Черкашиним, Г. Сліпецьким, А. Мартиновим та іншими в обороні південних кордонів Російської держави. Наприкінці XVI ст. уже цілі козацькі загони стояли в південноросійських містах і за свою вартову службу одержували державне жалування.

У 50-х роках XVI ст. українські козаки і московські ратні люди разом ходили на татар. У березні 1556 р. військо воєводи Ржевеького спільно із загонами «черкасів», очолюваних отаманами Млинським і Єськовичем, Пслом, а далі Дніпром спустилися на човнах «воювати» Крим. У 1558 р. російське військо і козаки під проводом Д. Вишневецького здійснили новий похід проти татар. У лютому 1559 р. загін Д. Адашева разом з козаками спустився на човнах Дніп-ром і розгромив хана Девлетгірея.

* * *

Козацтво на Україні — явище самобутнє, національне, суто народне. Воно виникло і сформувалося в другій половині XV—XVI ст. як форма протесту українського народу проти зростаючого соціального та національно-релігійного гноблення, посилення кріпацтва і розвитку кріпосного права. Соціальний склад козацтва був неоднорідний. Переважну його масу становили збіглі селяни, представники міських низів, а також декласовані елементи земян і шляхти. Воно поповнювалося вихідцями не лише з українських земель, а й з Білорусії, Росії, Молдавії.

Джерелом утворення козацтва в другій половині XV — у XVI ст. були «ухідництво», втечі, масові переселення селян і міщан. Це стало фактором освоєння обширів Наддніпрянщини, яка у XV ст. була спустошена та знелюднена внаслідок постійних татарських нападів.

Козацтво «на волості» взяло на себе справу боротьби проти татар. Найвидатнішим явищем в історії козацтва було утворення в середині XVI ст. Запорозької Січі. Згуртовуючи в собі найволелюбніші елементи козацтва, вона стала осередком боротьби не лише проти зовнішніх ворогів України — Турецької (Османської) держави і Кримського ханства, а й проти зазіхань правлячих кіл Речі Посполитої щодо України. Запорожці очолили рух свого народу за соціальне й національне визволення. Січ стала зародком нової української козацько-старшинської державності, утворивши органи влади («Кіш»), військо та морський флот, К. Маркс назвав Запорожжя «християнською козацькою республікою».

В міру розвитку козацтва всередині його відбувалися процеси соціального розшарування, почав виділятися прошарок заможних козаків-хуторян. З цього скористався уряд Речі Посполитої, прийнявши частину заможного козацтва на державну військову службу («козацький реєстр»). Проте сподівання короля і сейму за допомогою реєстровців розколоти козацтво, взяти під контроль або й ліквідувати Січ не справдилися. Чисельність козацтва внаслідок «покозачення» населення України зростала й надалі. Цей процес викликав урешті-решт хвилю козацько-селянських повстань.

Рекомендована література

Багалей Д. И. Очерки из истории колонизации степной окраинй
Московского государства. М., 1887.

Велика історія України. Львів; Вінніпег, 1948.

Голобуцкий В. А. Запорожское казачество. К., 1957.

Грушевский М. С. Очерк истории украинского народа. К., 1990.

Гру шевський М. Історія української козаччини. Т. І. До року 1625//Вітчизна. 1989. № 1—11.

Гуслистий К. Г. Визвольна боротьба українського народу проти шляхетської Польщі в другій половині XVI і в першій половині XVII ст. К., 1941.

Ефименко А. Я. История украинского народа. К., 1990.

Історія Української РСР: У 8 т., 10 кн. К., 1977. Т. 1, кн. 2, розд. II, § 6; розд. V, § 3.

Костомаров Н. И. Исторические произведения. Автобиография. 2-е изд. К., 1990.

Ригельман А. И. Летописное повествование о Малой России и ее на-роде и казаках вообще. К., 1847.

Сергійчук В. Байда-Вишневецький — ратник української землі Ц Дніпро. 1989. № 2.

Шевалье П. Історія війни козаків проти Польщі. К., 1960.

Эварницкий Д. И. Вольности запорожских казаков (описание земель запорожских казаков). СПб., 1898.

Яворницький Д. І. Історія запорозьких козаків: У 3 т. К., 1990— 1991.

ЛЕКЦІЯ 8

УКРАЇНА У СКЛАДІ РЕЧІ ПОСПОЛИТОЇ:
ПОСИЛЕННЯ СОЦІАЛЬНОГО І НАЦІОНАЛЬНО-
РЕЛІГІЙНОГО ГНІТУ

(друга половина XVI — початок XVII ст.)

● Люблінська унія. Приєднання українських земель до Польського королівства ●Соціально-економічний розви­ток України ● Суспільно-політичний рух. Братства ● Берестейська церковна унія

Люблінська унія. Приєднання українських земель до Польського королівства. Протягом XV — першої половини XVI ст. великі й середні феодали в Литві та Польщі зли­лися в єдиний пануючий стан — шляхетство. Воно склада­лося з двох верств: панів-магнатів і середніх та дрібних землевласників — шляхти. Проте українські шляхтичі за­лишалися незадоволеними своїм становищем: на відміну від польських вони сплачували серебщину, звичайним яви­щем були «наїзди» магнатів на маєтки дрібних землевлас­ників тощо. Тому шляхта в Литовській державі прагнула обмежити панування магнатів і домогтися тих же привілеїв, якими вже користувалася польська шляхта. З цього скористалися польські правлячі верхи, що прагнули приєднати до Польщі підвладні Литві українські землі. Цей намір схвалювала значна частина українських феодалів, литовські ж, побоюючись втратити своє панівне становище, виступали проти повного об'єднання Литви з Польщею та наполягали лише на збереженні унії. Однак невдачі у Лівонській війні змусили їх поступитися.

10 січня 1569 р. у Любліні був скликаний спільний польсько-литовський сейм для вирішення питання про об'єднання Литви з Польщею у єдину державу. Не погодившись на польський проект нової унії, литовські посли залишили сейм. Тоді польський король розпочав переговори безпосередньо з українськими магнатами і шляхтою Волині та Київщини. Спираючись на їхню підтримку, він видав ряд універсалів про відторгнення Волині, Київщини й Брацлавщини від Литви та включення їх до складу Польщі («корони»). В «Акті про приєднання Волині до Польської корони» Сигізмунд Август обіцяв не порушувати прав і привілеїв місцевих магнатів і шляхти: «Обтщуемо и повинни будемо достоинств и дикгнитарств и урядов землъ нашей Волынской, духовных и светских, велыкых и малых, так римского яко греческого закону будучих, не уменшати, а не затлумляти и овшем заховати». Це ж стосувалося й інших українських воеводств. Литовські посли змушені були повернутися на сейм, і 1 липня 1569 р. відбулася урочиста присяга обох сторін та була укладена угода про нову унію, за якою Литва об'єднувалася з Польщею в одну державу — Річ Посполиту.

В постановах Люблінського сейму наголошувалося: «Польське королівство і Велике князівство Литовське, згідно з попередньою інкорпорацією між ними, складають з обох вищезазначених народів одне, нерозрізне, неподільне тіло, одне зібрання, один народ, так що віднині у цього... неподільного народу... буде на вічні часи одна голова, не окремі государі, а один — король польський, який, згідно з давнім звичаєм і привілеєм, спільними голосами поляків і литви обиратиметься в Польщі, а не в іншому місці... Обраний таким чином на Польське королівство [король] буде миропомазании і коронований у Кракові......Головний сейм завжди повинен бути один, а не окремі; крім того, повинен бути один ніколи не роздільний сенат для всіх справ... Сенат повинен бути при нас...» Єдиний глава держави — король польський — одночасно титулувався великим князем литовським. Єдиний сейм і сенат мав збиратися у Варшаві. Запроваджувалася єдина монета. Шляхта звільнялася від сплати торгових мит: «Віднині і на вічні часи не слід брати ніяких мит з духовних і світських людей шляхетського звання і з їхніх підданих з будь-яких речей їхньої власної роботи і кормління». Польські феодали мали право володіти землями в Литві, а литовські — в Польщі. Литовське князівство, у складі якого залишалися власне литовські землі й переважна частина Білорусії, користувалося певною автономією: в ньому, як і до цього, зберігалися найвищі посади (їх обіймали лише литовські феодали), військо, фінанси, закони й суди. Об'єднання всіх військових сил і фінансово-економічних засобів Литви та Польщі дало змогу успішніше боротися з Росією за Прибалтику та утримання під своєю владою українських і білоруських земель. Новий король Стефан Баторій у 1582 р. переможно завершив Лівонську війну.

Після 1569 р. українські землі в складі Польського королівства («корони») входили у сім воєводств: Руське (Галичина), яке складалося з Львівської, Галицької, Пе-ремишльської, Сяноцької та Холмської земель; Белзьке (складалося з Бузького, Городельського і Грабовецького повітів); Волинське (складалося з Володимирського, Луцького й Кременецького повітів); Подільське (складалося з Кам'янецького, Червоногородського й Летичівського повітів); Брацлавське (складалося з Брацлавського і Вінницького повітів); Київське (складалося з Київського, Овруць-кого і Житомирського повітів); Чернігівське (утворене в 1635 р.; складалося з Чернігівського та Новгород-Сіверського повітів).

На території України (за винятком Галичини) мало чинність не польське право, а обласні привілеї та Литовський статут. Після Люблінської унії за Волинським, Київським і Брацлавським воєводствами було залишене «литовське» право, тобто другий Литовський статут 1566 р., що одержав назву Волинського. Більшість українських міст керувалася положеннями Магдебурзького права. Та незважаючи на все це, польські феодали поширили своє панування на більшу частину України. Цьому сприяла й місцева шляхта, яка прагнула за допомогою поляків зміцнити свою владу над покріпаченим селянством та придушити народні виступи. Люблінська унія принесла на Україну посилення соціального й національно-колоніального пригноблення трудящого люду.

Соціально-економічний розвиток України. Протягом другої половини XVI — першої половини XVII ст. на Україні, особливо в Галичині та на Волині, інтенсивно зростало велике феодальне землеволодіння: магнатське, шляхетське, церковне. В Галичині розташовувалися маєтності Потоцьких, Собєських, Даниловичів, Одровонжів та інших у формі «ключів» — кількох сіл і містечок, що становили в адміністративному відношенні єдиний господарський комплекс. На Волині 250 магнатських родів — князів Острозьких, Заславських, Любомирських, Збаразьких, Корецьких, Вишневецьких, Чорторийських та інших — володіли найбільшими в усій Речі Посполитій латифундіями. За станом на 1629 р. у руках 37 волинських магнатів зосереджувалося 3/4 усіх селянських господарств. Наймогутнішим феодалом на Волині був князь Василь-Костянтин Острозький. На початку XVII ст. йому належали 59 міст, містечок і замків (у тому числі Острог, Звягіль, Чуднів), 857 сіл, 111 фільварків. Це становило третину всіх феодальних володінь на Волині. Крім того, князь був власником земель у Київському, Руському, Подільському воєводствах. Його річний прибуток досягав 1 млн. злотих. Великі земельні маєтності в інших місцевостях України мали також Заславські, Збаразькі, Хоткевичі, Пронські.

Земельні багатства магнатів зростали за рахунок успадкування, купівлі або захвату маєтків, окраїнних територій, дарувань з боку королів і великих князів. Права магнатів на придбані або й загарбані землі затверджувалися великокнязівськими та королівськими грамотами.

Литовський статут 1588 р. узаконив усі форми феодального землеволодіння, в тому числі на Україні: «Бажаємо й ухвалюємо, щоб усі піддані наші, як духовні, так і світські, князі й бояри і вся шляхта, які мають свої батьківські, куплені та якимось звичаєм надбані за прародителів наших славної пам'яті їхніх милостей королів і великих князів литовських, а також і за нашого щасливого [володарювання] тримали й володіли, щоб їм такі маєтки вічно від нинішнього часу і в прийдешні часи тримати і володіти, і їм самим, і нащадкам...»

Після Люблінської унії, яка відкрила польським магнатам і шляхті широкі можливості для придбання земель на Україні, вони загарбали на Придніпров'ї та Брацлавщині величезні земельні масиви. З кінця XVI ст. сейми дозволяють королеві роздавати на «вічність» особам з шляхетського стану «пустині» в Придніпров'ї, причому не тільки незаймані, а й заселені селянами та козаками землі.

Наприкінці XVI — на початку XVII ст. на Наддніпрянщині, Брацлавщині утворилися численні володіння шляхти, в першу чергу польських магнатів Замойських, Жолкєвських, Калиновських, Конєцпольських, Казановських,.Потоцьких та ін. На Лівобережжі своїми розмірами вирізнялися маєтності Вишневецьких («Вишневеччина») з центром у Лубнах. Черкаський староста князь О. Вишневецький наприкінці XVI ст. захопив частину Лівобережжя й випрохав у короля підтвердження на «пустиню, звану ріку Сулу, ріку Удай і ріку Солоницю», що простяглася від кордонів з Росією до Дніпра. Він збудував тут міста Лубни, Ромни, Пирятин, Прилуки, «осадив» десятки й сотні сіл і хуторів. А наприкінці 30-х років XVII ст. Вишневецькі були власниками 39,6 тис. селянських дворів («димів»), 56 міст й містечок. У 20-х роках XVII ст. 18 магнатам і великим шляхтичам Брацлавського воєводства належало 80 % усіх селянських і міщанських дворів.

Великими землевласниками були католицька та уніатська церкви, а також українські православні монастирі. Найбільшим церковним землевласником на Україні був Києво-Печерський монастир. На початку XVII ст. уніатській церкві на Волині належало близько 2,1 тис. селянських дворів.

Зміцнення і зростання великої феодальної власності на землю призводило до посилення кріпацтва. Кріпосне право фіксувало й узаконювало ці процеси.

Правове становище українського селянства в Галичині та на Західному Поділлі визначалося в основному польським державним законодавством. На решті земель України після Люблінської унії теж поширюється польське феодальне право. Одночасно тут діяли і Литовські статути.

Згідно із законами Речі Посполитої селянство як клас-стан не мало будь-яких прав, зокрема права брати участь у роботі центральних і місцевих органів влади.

На середину XVI ст. остаточно склалося польське та литовське феодальне земельне право, за яким власність на землю мав лише шляхетський стан. Це було його класовим (становим) привілеєм. Селянство на землях феодалів перебувало під їхньою необмеженою владою. В «Уставі на волоки» від 1557 р. підкреслювалося, що не тільки селянське майно, а й сам селянин належать феодалові: «Кметь и все його майно є наше...» Це повинно було забезпечити феодалові необхідні робочі руки для поміщицького господарства, що зростало. Безправними були і селяни, що сиділи на «королівщинах» — державно-феодальних землях. Селянин не міг без дозволу королівської адміністрації покинути свій наділ, самочинно освоювати нові землі, фактично позбавлявся права подавати скаргу на пана.

Протягом другої половини XVI ст. польський і литовський уряди видали ряд законів із суворою забороною селянам переходити з місця на місце без дозволу феодала-власника. «Артикули» Генріха Валуа від 1573 р. запроваджували необмежену панщину в маєтках «з волі пана». У другій половині XVI ст. феодали розпочали силоміць ліквідувати громади, їхнє самоврядування, кошті суди. За вбивство кріпака «у гніві» пан сплачував лише невеликий штраф.

За Литовським статутом 1566 р. «похожий» (ще не закріпачений) селянин, проживши за домовленістю з феодалом кілька років «на слободі», міг відійти, але за умови — відпрацювати стільки років, скільки він перебував «на слободі». Якщо ж селянин тікав, шляхтич мав право спіймати його та обернути на «отчича», тобто на селянина, що втратив право відходу. Феодалові дозволялося продавати селянина-втікача без землі.

Литовський статут 1588 р. остаточно ввів селянство до закріпаченого стану. Селянин, який прожив на землі феодала 10 років, ставав кріпаком. Якщо Статут 1566 р. визначав 10-річний термін розшуку втікача-селянина та повернення його в «підданство», то Статут 1588 р. збільшив строк розшуку до 20 років. Шляхтич тепер регламентував усі повинності своїх селян, розпоряджався не лише їхнім майном, а й життям. Селянин цілком підлягав юрисдикції доменіального (вотчинного) суду. «Будет вольно и теперь каждому пану,— говорилося у Статуті 1588 р.,— подданого своего непослушного... скарать». Отже, узаконювалося будь-яке свавільство пана щодо своїх підданих, якщо їхня поведінка розцінювалася як непокора. Таких шляхтич міг закувати у кайдани, кинути до в'язниці, посадовити на палю.

Отже, законодавство Польсько-Литовської держави в цілому мало відверто шляхетський, класовий характер. Воно повинно було забезпечити експлуатацію класом-станом феодалів селянства в господарських і приватних володіннях.

Генезис капіталізму в Західній Європі, розвиток товар-но-грошових відносин зумовили зміни і в структурі поміщицького господарства на Сході Європи, зокрема в Речі Посполитій. Протягом XVI ст. Україна залучається до балтійського експорту сільськогосподарських продуктів (через Гданськ). Піднесення міст і мануфактур в Європі викли-кали попит на український хліб і промислову сировину. Як зауважував Ф. Енгельс, «капіталістичний період (у Західній Європі.— Л. М.) заявив на селі (в країнах на схід від Ельби.— Л. М.) про свій прихід як період великого сільськогосподарського виробництва на основі панщинної пра-ці кріпаків»'.

Розвиток внутрішнього та зовнішнього ринку спонукав польських феодалів до перетворення своїх маетностей на фільварки, тобто до запровадження власного господарства (з виробництвом хліба на продаж і переробкою сільськогосподарської сировини), заснованого на постійній щотиж­невій панщині. Така перебудова аграрних відносин стала можливою за умов зміцнення феодальної земельної влас­ності та посилення кріпацтва й кріпосного права (безпо­середньої влади феодала над селянином). Феодальна дер­жава та панство шукали шляхів збільшення прибутків від своїх маєтків насамперед за рахунок посилення експлуата­ції селянства.

Руйнування старовинного аграрного ладу, що складався віками, розпочалося на великокнязівських господарських землях. Ця рішуча реформа здійснювалася згідно з вида­ною у 1557 р. великим князем литовським і королем Поль­ським Сигізмундом II Августом «Уставою на волоки». Основою великокнязівського господарства ставав фільварок: «Фольварки хочем маты, аби везде становлены, яко набольши быти могут при каждых замках и дворах наших, окром где бы грунты злые и непожиточные были,— таковы казати людьми осажаты... Когды заложен будет [фільварок], тогды не малый пожиток скарбу нашему чинити может».

Згідно з «Уставою» в усіх великокнязівських маєтках великокнязів-ські та селянські землі перемірювалися й поділялися на волоки — ділянки площею у ЗО моргів (21,3 га). Під фільварок відводилися кращі землі, зведені в одну велику площу. Селянські ж волоки розташовувалися на гірших, окраїнних землях. Примусово запроваджувалася трипільна система землеробства: кожному селянському двору виділялася волока, розмежована на три смуги. Коли одна родина не мала змоги обробити волоку й відбувати з нею повинності, дозволялося двом родинам брати в користування одну волоку та розподіляти повинності нарівно. Селянин прикріплювався до наділу. Якщо він тікав, «тая земля зо всим домовством» передавалася іншій особі, збіглого ж повинна була розшукувати адміністрація фільварку. Волоками, але зменшеними, наділялися також городники і колишні «челядники» (холопи).

«Волочна поміра» руйнувала, хоча й не повністю, сільську громаду та пов'язану з нею общинну форму селянського землекористування («дворище»), зміцнювала феодальну залежність селян й урізувала їхні землі, пасовища, луки, що перебували в спільному користуванні. Повинності тепер відбували окремі селянські двори («дими»), тобто кожна окрема селянська сім'я. Отже, волока становила ту одиницю, з якої селянський двір мусив виконувати всі феодальні повинності. Для тяглових селян визначалася систематична панщина — два дні на тиждень з волоки тривалістю роботи від сходу до заходу сонця: «А становитися ку роботъ подданым, як солнце всходит, а зыйти, як заходить». Якщо селянин не виходив на панщину, він мусив, відробляти свою норму іншим днем: «А иншого дня заробити повинное, што змешкал, а не откупатися от роботы никому...» Крім панщини, тяглові селяни виконували додаткові роботи («ґвалти», «толоки») та сплачували чинш грішми (40—80 грошів з волоки) і натурою, відбували також мостову, вартову й підводну («повіз») повинності. Для обробітку однієї волоки у фільварку притягалися селяни з семи волок. Горедники мали один день на тиждень відробляти пішу панщину (тобто працювати без робочої худоби), а їхні жінки — шість днів на тиждень у жнива. За ходом робіт у фільварку наглядали війти і лавники.

За «Уставою на волоки» все господарство селянина під-порядковувалося інтересам фільварку. Посилювалося майнове розшарування селянства, бо зростала кількість малоземельних, які вже не могли забезпечити своє існування з наділів. їх широко використовували як «робітних людей» на численних панських промислових закладах, розташованих у фільварках.

Заходи, обумовлені аграрною реформою Сигізмунда Августа, поширювалися не тільки на великокнязівські маєтки. Втягнення у товарно-грошові відносини господарств магнатів і шляхти спонукало їх також переходити на волочну систему. Процес запровадження феодального фільварочного господарства із застосуванням панщини тривав протягом другої половини XVI — першої половини XVII ст. Отже, реформа Сигізмунда Августа мала загаль-нодержавне значення.

Внаслідок формування фільваркової системи, посиленняфеодально-кріпосницької експлуатації через панщину таактивізації національно-релігійних утисків становище українського селянства протягом другої половини XVI — першої половини XVII ст. значно погіршало. При цьому панщина запроваджувалася з одночасним зростанням натуральної та грошової ренти. Слід, однак, зауважити, щопанщина поширювалася в різних районах України не однаково інтенсивно. Особливого розвитку вона набула в Га-личині й на Волині, де поміщицькі маєтки найтісніше булисполучені із зовнішнім ринком. Ці воєводства були й найбільш заселеними. На Волині у 20-х роках XVII ст. панщина досягла вже чотирьох — п'яти днів на тиждень відволоки, тоді як, наприклад, на півночі Київського воєводства в ці ж роки — двох-трьох днів на тиждень. Менш поширеною, ніж у Галичині та на Волині, панщина була на Брацлавщині.

Становище селянства погіршувалося ще й унаслідок здачі феодалами своїх маєтків в оренду. Прагнучи видобути з селянської праці якнайбільше прибутку, орендарі — шляхтичі, купці, лихварі-євреї — примушували кріпаків працювати у фільварку до п'яти — шести днів на тиждень. Терпіли селяни і від «тимчасових» власників-феодалів, які брали під заставу села в інших шляхтичів.

Визиском селянства та міщанства займався і уряд, котрий стягував з трударів великі податки (особливо під час майже безперервних війн), ставив у їхніх домівках на постій жовнірів. При цьому королівське («кварцяне») військо грабувало місцеве населення.

Великого лиха зазнавали селяни від панської сваволі, озброєних наїздів феодалів на маєтки сусідів, неспроможності Речі Посполитої налагодити охорону рубежів країни від татарських набігів. Наприкінці XVI — на початку XVII ст. Наддніпрянщина і Поділля залишалися майже беззахисними перед татарами. По так званому Чорному, шляху (який пролягав вододілом Південного Бугу, Росі, Тетерева й Случі) кримчаки продиралися аж до Волині та Галичини, спалюючи села, забираючи людей у полон. Лише на початку XVII ст., зі зміцненням козацтва, на Поділлі й Наддніпрянщині створилися сприятливіші умови для розвитку землеробства і зростання міст. Однак і до цього зусиллями народних мас освоювалися нові землі, розвивалися сільське господарство, промисли, ремесла, зовнішня і внутрішня торгівля, розбудовувалися міста.

Внаслідок освоєння окраїн — Наддніпрянщини і Побужжя— та піднесення фільваркового господарства протягом другої половини XVI — першої половини XVII ст. на Україні значно зросла площа оброблюваних земель. Культурне землеробство поширювалося на нові місцевості Східного Поділля, на південну частину Київщини й Лівобережжя, Слобідську Україну. Найрозвинутішими в цьому відношенні були Волинь, Галичина, Західне Поділля — тут панувало трипілля, лани удобрювалися. Основним знаряддям праці був дерев'яний плуг «із залізом» (залізним череслом і лемешем). У східних і північних районах поряд з трипіллям зберігався переліг. Основною культурою залишалося жито, але поширювалися також пшениця та ячмінь. Пшениця вирощувалася у фільварках переважно на продаж. Урожайність була низькою, що взагалі притаманне феодалізму: жита — сам-три, сам-п'ять, пшениці — трохи вище. Головними технічними культурами, як і до того, були льон, коноплі, хміль. Розвивалися городництво, садівництво, пасічне бджільництво, ставкове рибництво, помітно зростало тваринництво. Розводили велику рогату худобу і свиней, у гірських районах — овець, у степових ширилося табунне конярство. Зберігали своє значення й мисливські промисли.

Розвиток фільваркового господарства супроводжувався зменшенням селянських наділів та зростанням числа мало­земельних і безземельних селян. В Руському воєводстві в 60-х роках XVI ст. 41,3 % селян мали півланові наділи, 25 % користувалися наділами у чверть лана. Становище селянства погіршувалося ще й тим, що пани накладали на нього різноманітні побори: «спасне» — за право випасати худобу, «сухомельщину» — за помел зерна, «очкове» — за кожний вулик на пасіці, «рогове» — за вола, «ставовщину»— за право ловити рибу в панському ставі тощо. Державі ж селяни сплачували «подимне» і «стацію» — на утримання королівського війська. Зростала кількість городників (загородників) і комірників (халупників), у маєтках збільшувалася кількість «гультяїв», котрі не мали будь-якого майна. Феодали широко використовували згадані категорії селянства у своїх промислових закладах. Майже кожний фільварок мав ґуральню, броварню, медоварню, не рідкістю були також рудні, поташні буди, гути, селітроварні, жупи (солеварні). Робітні люди, зайняті на цих промислах, були найбільш експлуатованою частиною сільського населення.

Поглиблення суспільного поділу праці у другій половині XVI — першій половині XVII ст. сприяло розвиткові старих і виникненню нових міст. Протягом зазначеного періоду на Наддніпрянщині розбудувалися Канів, Черкаси, Лубни, Переяслав. Львів, Київ, Біла Церква, Острог мали від 10 до 18 тис. мешканців. На карті України з'явилися нові назви — Фастів, Кременчук, Миргород, Умань, Гайсин та ін. Найбільш значні міста («королівські міста») належали державі, багато міст — феодалам. Так, з 206 міст у Київському воєводстві 46 були королівськими, 150 — приватновласницькими, 10—церковними; у Брацлавському воєводстві налічувалося НІ приватновласницьких і лише шість королівських міст і т. д. Більшість міст на Україні на початку XVII ст. користувалися Магдебурзьким правом.

Разом з тим містобудівництво на Україні гальмувалося пануванням феодально-кріпосницького ладу, всевладдям магнатів і шляхти. Землевласники вивозили без сплати мита продукцію своїх фільварків за кордон, на основі права пропінації запроваджували у своїх маєтках промислове виробництво. Все це звужувало ринок збуту виробів міських ремісників. У той же час у передмістях великих міст шляхта і духовенство осаджували на своїх землях («юридиках»), які не підлягали міській адміністрації, нецехових ремісників — «партачів». Між цеховиками та «партачами» точилася гостра конкурентна боротьба, що ослаблювала міста в їхньому протиборстві з феодалами. Розвиткові міст перешкоджали й великі побори та повинності городян на користь «корони».

Незважаючи на зазначені та інші перешкоди, міське цехове ремесло невпинно розвивалося. Найбільшими ремісничими центрами були Львів, Київ, Луцьк, Острог, Кам'я-нець. Загалом у першій половині XVII ст. на Україні існувало близько 300 ремісничих спеціальностей. Із розвитком ремесел, промислів і торгівлі поглиблювалася соціальна диференціація міського населення, котре, як і раніше, поді-лялося на аристократію (патриціат), бюргерство (цехові майстри і торговці) і безправну міську бідноту — плебс.

Значну частину міщан Наддніпрянщини становили козаки та жовніри міських залог. Національний склад городянбув строкатий, особливо в Галичині та на Волині. Основну масу становили українці, поряд із ними проживали євреї, німці, поляки, вірмени, греки та ін. Заможні іноземці займалися торгівлею, орендували фільварки й промисли, брали на відкуп міста.

Польсько-католицька експансія, яка особливо посилилася після Люблінської унії, спричинювалася до утисків і дискримінації українського населення в містах: українці, зокрема, наражалися на численні перешкоди при вступі до ремісничих цехів, обмежувалися місця їхнього проживання у містах тощо. Міщанство в Речі Посполитій зазнавало також феодального гніту, особливо в містах, що належали феодалам. Воно платило чинш (по 20—30 грошів з «диму»), церковну десятину тощо. Значними були натуральні повинності.

Як і раніше, у внутрішній торгівлі значну роль відігравали місцеві торги та ярмарки, що відбувалися у містах і містечках, визначених королівськими грамотами привілеями. Деякі ярмарки (у Києві, Львові, Кам'янці, Луцьку) мали загальноукраїнське значення. Сюди з'їжджалося і купецтво із сусідніх країн. У містах розвивалася постійна торгівля, зростало число крамниць.

Підносилася зовнішня торгівля. Тісними були економічні зв'язки українських земель з Росією. Постійні торговельні шляхи сполучали Москву та інші російські міста з Києвом, Кам'янцем, іншими економічними центрами України. Через Україну та Київ Росія вела транзитну торгівлю з країнами Західної Європи, Балкан, Туреччиною, Кримом. Україна ж торгувала із Західною Європою через Краків і Прибалтику. Особливо велику роль в експорті українських товарів (хліба, поташу, вовни, воску тощо) відігравав Гданськ. Через нього ж на Україну йшов європейський і східний імпорт. Щоправда, всі ці зовнішньоторговельні зв'язки стримувалися приписами середньовічної регламентації та численними митами.

Таким чином, незважаючи на посилення феодально-кріпосницької системи, протягом другої половини XVI — першої половини XVII ст. у соціально-економічному становищі України сталися значні позитивні зрушення. Саме у вказаний період українські селяни, козаки, міщани освоїли — не забуваймо: в умовах магнатської сваволі й турецько-татарської агресії! — великі простори Правобережної та Лівобережної України (Наддніпрянщини), заселивши їх і заснувавши сотні сіл, слобід, міст і містечок. Якраз на цій території були закладені економічні підвалини майбутньої Визвольної війни 1648—1654 рр., саме цей край забезпечив постачання народної армії, створення козацького військово-територіального устрою — Гетьманщини.

Суспільно-політичний рух. Братства. У відповідь на посилення польсько-католицької експансії після Люблінської унії на Україні зростає православна магнатсько-шляхетська опозиція. Очолював її князь Василь-Костянтин Острозький. Ця аристократична опозиція дотримувалася поміркованих, консервативних політичних поглядів і не виступала активно проти влади польської «корони» на Україні, більш того, була прихильницею аристократичного державного устрою Речі Посполитої. Це й не дивно, адже чимало її представників породичалося з польськими магнатськими фаміліями (той же Острозький одружився на дочці краківського каштеляна Тарновського). Єдине, до чого прагнула опозиція,— це розширення адміністративної та культурно-релігійної автономії українських земель у складі Речі Посполитої. До того ж вона домагалася цієї мети лише легальними засобами: подавала петиції королеві, сеймові, протегувала культурно-освітню справу тощо. В.-К. Острозький, А. Курбський, Ю. Слуцький, Г. Ходкевич та інші православні магнати вважали своїм ідеалом федерацію удільних українських, польських і білоруських земель з перевагою православних центрів. Однак ця політична програма вже не відповідала новій добі, дедалі більше ставала анахронізмом.

Однією з форм опозиції політиці Речі Посполитої з боку частини українських можновладців була підтримка ними реформаційного руху (кальвінізму, соцініанства). Цей рух обмежувався критикою церковних догматів (зокрема, про «троїстого бога»), виступами за свободу совісті як умову морального вдосконалення людини. Проповідь виборності церковних посад за участю світських громад приваблювала великих панів можливістю захвату керівництва новою (оновленою) церквою та використання її проти посилення королівської влади. Кальвінізм та інші протестантські течії поширювали у своїх володіннях Воловичі, Чапличі, Гойські, Сапіги, Ходкевичі. Князь О. Пронський створив центр кальвінізму в м. Берестечку на Волині, Я. Потоцький підтримував кальвіністські громади на Поділлі, в Галичині.

Поміркованість політичних вимог опозиції, її угодовство з поляками спричинилися до різкого загострення конфлікту православної аристократії з широким народним рухом, очолюваним козацтвом. Це особливо яскраво виявилося у 90-х роках XVI ст. До того ж православні магнати були роздратовані зростанням середнього та дрібного шляхетського землеволодіння, слушно вбачаючи в цьому зазіхання шляхти на панські латифундії.

Незадоволена своїм становищем частина православних і«княжат» (Рюриковичи Гедиміновичі та ін.) ще наприкінціXV — на початку XVI ст. «від'їхала» з дворами до Москви, влившись у ряди верхівки російського боярства. Більшість же українських панів-магнатів стала на шлях зрадинаціональних інтересів, перейшла в католицтво, сприйнялапольську мову й культуру. Так само на початку XVII ст. у міру зростання козацько-селянських рухів більшість магнатів і шляхтичів-кальвіністів привернулася до католицької віри. Католицькій експансії на Україні сприяла такожполітика ордена єзуїтів, у 60-х роках XVI ст. запрошенихдо Польщі, та короля-католика Сигізмунда III Вази. Всеце викликало гнів і осуд кращих представників православних українських кіл.

Мелетій Смотрицький у своїй книзі «Тренос» (1610 р.) писав від Імені православної церкви: «Де тепер той безцінний камінець — яко світильник сяючий...— дім княжат Острозьких, той, що блиском світлості старожитної віри своєї дужче від інших світив? Де інші дорогі і такі ж неоціненні... славні доми руських князів... княжата Слуцькі, Заславські, Збаразькі, Вишневецькі... Це ви, злочинці, з мене таку оздоблену шату здерли, і над бідним тілом моїм, з якого ви вийшли, насміхом і глумом знущаєтесь...»

Місце магнатсько-князівської опозиції польській владі на Україні заступала шляхетсько-старшинська, тим більше що православна шляхта була єдиною суспільною верст-90Ю-«станом», окрім магнатів, яка згідно із законами Речі Посполитої мала вплив у політичному житті. Однак поляки дедалі більше відтісняли її на другорядні позиції. Уряд свідомо нехтував своїми обіцянками на Люблінському сеймі: зберегти недоторканими права й привілеї української шляхти.

Запровадження фільварків у шляхетських маєтках знач-но піднесло економічний добробут місцевих феодалів, частина яких, п