Народних мас у другій половині XVII — XVIII ст.

● Масові заворушення другої половини XVII ст. ● Боротьба селян і козаків Лівобережжя, Слобожанщини та Запорожжя у XVIII ст. ● Народні рухи на Правобережжі та західноукраїнських землях. Гайдамаччина. Коліївщина. Опришки ● Особливості боротьби міських низів та робітних людей

Масові заворушення другої половини XVII ст. Антифеодальна боротьба народних мас України того часу зумовлювалася насамперед поступовим відновленням феодально-кріпосницького гноблення, що було ліквідовано або ж послаблено у результаті Визвольної війни 1648— 1654 рр. Політична обстановка на українських землях була складною: агресія шляхетської Польщі, султанської Туреччини і Кримського ханства; гостра боротьба старшинських угруповань, очолюваних претендентами на гетьманську булаву; протидія частини козацької старшини рішенням Переяславської ради, орієнтація на іноземні держави; наступ царського уряду на автономні права України; політична роз'єднаність українських земель тощо. За цих обставин антифеодальний рух на Україні набував специфічних рис і форм. Спрямований проти феодальної системи, він водно­час ніс у собі значні визвольні тенденції.

У 1657 р. вибухнуло повстання народних мас проти шляхетсько-старшинської верхівки на чолі з гетьманом Іва­ном Виговським, яка розширювала феодальне землеволодіння, посилювала визиск селян, обмежувала привілеї рядових козаків і міщан, прагнула повернути українські землі під владу Речі Посполитої. Очолили це повстання полтавський полковник Мартин Пушкар і кошовий атаман Запорозької Січі Яків Барабаш. Центром боротьби стала Полтавщина, де концентрувалися козаки Полтавського, Миргородського та Лубенського полків. Сюди ж прибув загін запорожців на чолі з Барабашем. Повстання поширилося майже на всю Лівобережну Україну і перекинулося на Правобережжя. Воно вийшло далеко за межі вимог, які ставили його керівники, і набуло гострої соціальної спрямованості. Тисячі озброєних селян, рядових козаків, робітних людей, міських бідняків громили маєтки старшини, шляхти, монастирів, двори лихварів та багатіїв. У 1658 р. гетьманському війську за допомогою татарської орди вдалося придушити повстання. Пушкар і Барабаш загинули. За наказом Виговського багато міст і сіл Полтавщини, жителі яких чинили опір карателям, було спустошено і зруйновано. Однак народний рух продовжувався, його очолили І. Безпалий, І. Донець, І. Сірко, І. Іскра та інші ватажки. Проти старшинської групи, що прагнула розірвати союз із Росією, виступили Переяславський, Ніжинський, Чернігівський, Лубенський і правобережні козацькі полки. Зазнавши поразки, Виговський утік до Польщі.

1663 р. в Ніжині була скликана загальна козацька рада для виборів нового гетьмана Лівобережної України. У ній взяли участь також селяни навколишніх сіл та міська біднота, яких старшинська верхівка презирливо називала «черню», тому й рада одержала назву «Чорної». Під час виборів виявилися гострі суперечності між козацькою старшиною і народними масами, які переросли у відкритий конфлікт: козацька сірома та селяни вчинили розправу над старшинською верхівкою.

Улітку 1663 р. тривало повстання селян і козаків правобережного Паволоцького полку на чолі з Іваном Поповичем. Повсталі оволоділи м. Паволоч і перетворили його в центр своєї боротьби. При цьому вони прагнули заручитися підтримкою російського воєводи в Києві та наказного гетьмана Лівобережної України Я. Сомка, маючи намір повалити панування шляхетської Польщі на Правобережжі. Однак ці плани не здійснилися. За наказом правобереж­ного гетьмана П. Тетері каральне військо нещадно розпра­вилося з повстанцями та їх ватажком.

Велике визвольне повстання на Правобережній Україні відбулося у 1664—1665 рр. Почалося воно з містечок Лисянка і Ставище на Київщині. Згодом чисельність повстанців, яких очолювали Сулимка та Варениця, досягла ЗО тис. За підтримкою запорозьких загонів Сірка селяни й козаки розправлялися з панами, виступали за возз'єднання Правобережної та Лівобережної України. Ці виступи були придушені поЛьсько-шляхетськими військами, але рух народних мас не припинявся. 1665 р. повстанці під керівництзом Івана Сербина визволили Умань, Христинівку, Бородянку; на Поліссі та Київщині загони овруцького полковника Дацка та козаки Чернігівського і Київського полків визволили Димер, Бишів, Фастів, Чорнобиль, Мотовилівку та інші міста. У цей же час на Правобережжі діяли загони Василя Дрозденка, Остапа Гоголя та інших ватажків. Зокрема, загони Дрозденка завдали поразки війську гетьмана Тетері під Брацлавом, а сам гетьман змушений був незабаром утекти до Речі Посполитої. Лише наприкінці 1665 р. новому гетьманові Петру Дорошенку вдалося приборкати повстанців.

У липні 1666 р. виступом козацьких частин, які стояли у слободі Богушківці, розпочалося повстання в Переяслав-ському полку проти утисків старшини та царських воєвод. Його очолили сотник Максим Хоменко, козаки Іван Пригара, Іван Мамотів та ін. Козаки вбили полковника Єрмоленка і обрали нову полкову старшину. До повсталих приєдналося населення Переяслава, Гельмязева, Бубнова, Піщаної, Домонтова, Золотоноші, Кропивної, Ірклієва, Березані та інших міст і сіл. Спільними силами царський уряд і гетьманська адміністрація придушили повстання і жорстоко покарали його учасників.

Великий вплив на розгортання визвольної боротьби на Україні справила селянська війна 1667—1671 рр. під проводом Степана Разіна. Повстанську армію російського народного ватажка постійно поповнювали вихідці з українських земель — селяни, міська біднота, робітні люди промислів, запорозька сірома, лівобережні, слобідські й правобережні козаки. Серед керівників окремих загонів були українці — Олекса Хромий, Ярема Дмитренко, Нестор Самбуленко та ін. На Україні бували посланці Разіна, які розповсюджували тут зазизні листи (так звані «прелестные грамоты») із закликами до знищення «усіх мирських кро­вопивців».

У серпні 1670 р. кілька повстанських загонів виступили з-під Царицина на Слобідську Україну. їх очолили Фрол Разін, Федір Шадра, Олекса Хромий та ін. Один із таких загонів у ніч на 9 вересня прибув під Острогозьк, і його за наказом полковника Острогозького полку Івана Дзиков-ського впустили через потайний хід у місто. До повстанців приєдналися місцеві рядові козаки, селяни, міська біднота. Об'єднаними силами вони знешкодили воєводський гарнізон, а воєводу і його спільників стратили. Потім повстанці визволили Ольшанськ, де їх радо зустріли місцеві жителі. Однак частина верхівки козацької старшини вчинила змову й заарештувала Дзиковського. За допомогою царського війська повстання було придушене, а його керівників 29 вересня прилюдно розстріляли на площі Острогозька. Жорстоких репресій зазнали тисячі рядових повстанців. Тим часом у вересні — жовтні загін Ф. Разіна обложив м. Коротояк, а загони О. Хромого, П. Іванова та інших ватажків спільно з українськими селянами і козаками оволоділи містами Маяцьк, Цареборисів, Тор, Богодухів, Зміїв та ін. Однак на початку листопада урядові війська погасили й ці спалахи народного повстання на Слобожанщині.

Селяни, рядові козаки, міські низи продовжували свою боротьбу і в 80—90-х роках. Улітку 1687 р. розпочалося повстання у більшості полків Лівобережної України. В Гадяцькому полку повсталі вбили осавула, в Прилуцькому — полковника. Селяни і козаки громили панські маєтки також у Переяславському, Лубенському та інших полках. Хвилі нових виступів здіймалися і в наступні роки. Зокрема, згадаємо селянсько-козацьке повстання 1684 р. на Київщині, Брацлавщині й Волині, повстання 1693 р. проти старшинської верхівки Запорозької Січі та ін.

Гострих форм набула боротьба селян на західноукраїнських землях. У 1658 р. спалахнуло селянське повстання в Долинському старостві, приводом до якого стало прибуття на постій польсько-шляхетського війська, що, як правило, супроводжувалося свавіллям і грабуванням. У 1670—1672 рр. проти надмірної панщини і податків виступили селяни Дрогобицького і Жидачівського повітів. На Прикарпатті продовжувався опришківський рух. Втікачі від феодального гніту — селяни, ремісники, наймити,— використовуючи сприятливі гірські умови, створювали загони і здійснювали сміливі походи у різні місця Прикарпаття і Закарпаття для покарання шляхти та інших кривдників трудящих. Так, у Коломийському повіті діяли загони опришків Бордюка (початок 70-х років), І. Винника і В. Гліба (1676—1682 рр.), у Жидачівському повіті — А. Дзигановича (1671—1682 рр.). У 90-х роках народні месники громили маєтки світських і духовних феодалів у Косові, Рогатині, Стрию, Долині, Калуші та інших населених пунктах.

У цілому народні рухи на Україні другої половини XVII ст. були складним та суперечливим явищем щодо складу учасників, їхніх політичних поглядів, ідеологічних переконань. Однак у них чітко виділялися антифеодальна і визвольна тенденції.

Боротьба селян і козаків Лівобережжя, Слобожанщини та Запорожжя у XVIII ст. Протягом усього століття найпоширенішими формами протесту зубожілих селян і рядових козаків були переселення і втечі, які відбувалися постійно і мали масовий характер. Жорстокі заходи царського уряду, гетьманського правління і полкової старшини не могли спинити потоку переселенців-утікачів, які, до речі, на нових місцях часто знову потрапляли у ярмо експлуатації.

Значного поширення набуло так зване «шукання козацтва». Щоб позбутися феодальної залежності, селяни, діди й батьки яких колись були козаками, рішуче вимагли дозволити їм повернутися до козацького стану, вписатися до козацьких реєстрів (компутів). Навіть ті селяни, котрі лише якимось чином придбали козацькі землі, домагалися козацтва. Через протидію феодалів і старшинської адміністрації цим намірам «шукання козацтва» інколи переростало у тривалу запеклу боротьбу.

Масовими були скарги та прохання селян і козаків, у яких висловлювався протест проти свавілля феодалів, збільшення повинностей, обезземелення, закріпачення тощо. Не витримуючи тяжких феодальних повинностей, селяни переходили у так звані підсусідки: поселялися для постійного проживання у двори старшини, заможних козаків, селянських багатіїв. Але становище їх мало змінювалося, оскільки вони потрапляли у нову кабалу. Гострими формами боротьби були відмови селян від сплати податків і виконання повинностей, захоплення панської землі, випасів, сіножатей, худоби, майна. Проте найдошкульнішими для феодалів були селянські повстання.

На початку XVIII ст. проти поміщиків виступили селяни і козаки містечка Білопілля та ряду навколишніх сіл на Слобожанщині. Колишні козаки Сумського полку протестували проти того, що їх записали до поміщицьких підданих і примушували відбувати панщину. Після напруженої боротьби козаки домоглися свого: 1708 р. їх знову приписали до полку. Майже цілий місяць (серпень 1702 р.) тривало антифеодальне повстання селян, міщан та козаків у Переяславському полку, яке було придушене лише за допомогою значних військових сил.

У 1707—1708 рр. у Росії йшла селянська війна під проводом Кіндрата Булавіна. Вона не тільки сприяла посиленню антифеодальних настроїв серед народних мас України, а й поширилася з Дону на територію Слобожанщини і досягла Запорожжя.

Після поразки у перший період війни Булавін прибув на Запорожжя, де й перебував з листопада 1707 до березня 1708 р. Розташувавшись спочатку у фортеці Кодак, він звернувся до тамтешніх козаків із листом, в якому закликав їх приєднатися до повсталих донців. Рядове козацтво співчутливо відгукнулося на це, проте кошовий та курінні отамани стали на перешкоді. Булавіну було дозволено перебувати у Кодаку лише до весни. Спроба царського уряду і гетьмана Мазепи домогтися арешту ватажка не вдалася через протидію козацьких низів. Наприкінці лютого Булавін разом із кількома сотнями запорозьких козаків, які добровільно приєдналися до нього, поблизу Кічкаса переправився через Дніпро і став табором поблизу Новобогородицької фортеці, якою готувався оволодіти. Проте здійснити це не вдалось. Довідавшись про наближення царських військ і посланих Мазепою козаків, Булавін у березні знову вирушив на Дон.

Усупереч волі старшини Запорозької Січі, гетьманського правління Лівобережжя і полкової старшини Слобожанщини до Булавіна приєдналося багато українських селян і козаків. Зокрема, у його війську діяв півторатисячний загін запорожців, який брав участь у багатьох боях. Кілька тисяч селян і козаків з України влилися до лав повстанців, що діяли на Дону, Поволжі та Слобожанщині. У травні 1708 р. об'єднані повстанські загони на чолі з булавінськими отаманами С Драним, С. Безпалим і М. Голим здобули перемогу поблизу Валуйок над слобідським Сумським полком. У червні того ж року 5 тис. булавінців і 1,5 тис. запорожців підступили до містечка Тор і розпочали штурм фортеці. Потім повстанці відійшли до Сіверського Дінця, де 2 липня в урочищі Крива Лука у жорстокій битві з царськими військами та козаками слобідських і лівобережних полків зазнали поразки.

Селянська війна під проводом Булавіна, залишивши глибокий слід у свідомості та історичній пам'яті народних мас, стала надихаючим прикладом у їх подальшій антифеодальній боротьбі.

Під час навали армій шведського короля Карла XII у другій половині 1708 р. вибухнуло повстання селян і козаків на території всіх десяти полків Лівобережної України. Особливо масові виступи проти визискувачів відбулися в Стародубі, Лубнах, Гадячі. Новим явищем стало створення значних повстанських загонів, що об'єднували сотні селян і козаків. Так, у районі Подніпров'я діяли загони Перебийноса {800 чоловік), Молодця {1 тис).

Народні маси Лівобережжя по-своєму витлумачили звернення Петра І до українського народу, в яких він по­відомляв про перехід гетьмана Мазепи на бік шведів. Вони зрозуміли їх як «височайший» дозвіл звільнятися з-під влади поміщиків і старшини, записуватись у козацькі реєстри, створювати власне самоврядування. Так, селяни і рядові козаки Чигринодубровської сотні Лубенського полку виступили проти свого сотника Булюбаша, зруйнували кілька його маєтків. У межах сотні на певний час фактично була знищена влада старшинської адміністрації та встановлено народне самоврядування.

У 20-х роках XVIII ст. для країни настали часи відносної політичної стабільності, тому антифеодальні рухи вже менше ускладнювалися іншими факторами. Селянсько-козацькі маси продовжували вести вперту боротьбу за землю, активно виступали проти кріпосницьких тенденцій, які вже почувались на Лівобережжі та Слобожанщині. В окремих народних виступах чіткіше простежуються елементи організації.

Гайдамацький рух, який розгорнувся з початку XVIII ст. передусім на Правобережній Україні, поширився також на Лівобережжя і Слобожанщину. (Слово «гайдамака» походить від турецького «гайда» — турбувати, гнати, переслідувати.) Знедолені маси організовували загони і вели збройну партизанську боротьбу проти гнобителів. Зокрема, вони чинили розправи з панами і багатими торговцями в Стародубському, Лубенському, Миргородському та інших полках.

Тривалий час вели боротьбу закріпачені козаки с Фоєвич Топальської сотні Стародубського полку. Ще 1731 р. вони відмовилися виконувати повинності, вимагаючи повернення до козацького стану. 1747 р. жителі села відновили свої вимоги, зокрема неодноразово подавали чолобитні до сотенної, полкової та Генеральної військової канцелярій. Старшинська адміністрація направила проти них кілька каральних загонів, але колишні козаки чинили їм опір. Зневірившись знайти правду в місцевих властей, жителі села надіслали скаргу до Сенату, проте й там не знайшли підтримки. Після жорстокого придушення повстання у 1748 р. його керівника А. Яременка стратили, а чотирьох його помічників відправили на каторгу.

Протягом 40—70-х років відчайдушно боролися за запис до козацького реєстру жителі сіл Кулаги та Суботовичі Новоміської сотні Стародубського полку. Особливо гострими були їх виступи в 1748— 1750 та 1760—1761 рр. Зокрема, у 1760 р. кулазькі селяни, довідавшись, що Генеральний військовий суд відхилив їх домагання на козацькі права, самі оголосили себе козаками, створили самоуправління, почали розподіл поміщицької землі. До них приєдналися селяни сусідніх Суботовичів. Цей виступ, як і чимало інших, був придушений, але селяни не змирилися з невдачею і продовжували боротьбу аж до кінця 70-х років.

Довгі роки тривало насильницьке закріпачення козаків і селян с Клітинці Жовнинської сотні Лубенського полку. Жителі села марно зверталися до урядових установ із проханням припинити свавілля феодалів. Доведені до відчаю, вони піднялися на збройну боротьбу, яка тривала майже чотири роки (1767—1770). Очолили повстанців Опанас Ворона і Трохим Білим. У травні 1767 р. селяни та козаки розгромили поміщицький маєток і спорудили укріплення навколо села. За наказом Малоросійської колегії в Кліщинці неодноразово прибували каральні команди. 1769 р. царському урядові вдалося тимчасово придушити повстання. За вироком суду козаків і селян Кліщинців було визнано панськими підданими, багато з них суворо покарано. Для виконання цього вироку влітку 1770 р. до села підійшов каральний загін. Озброєні кліщинці напали на нього, а потім, сховавшись у спорудженому раніше укріпленні, стали мужньо оборонятися. 21 вересня повсталі вступили в останній нерівний бій з карателями. Після придушення повстання екзекуції над бунтівниками тривали аж до 1774 р.

Збройні виступи народних мас відбувалися у 50—60-х роках і на Слобідській Україні. Боротьба проти посилення феодального гноблення і покріпачения особливо розгорнулася після ліквідації слобідських козацьких полків, а також у зв'язку із запровадженням подушного податку. Наприкінці 1765 — на початку 1766 р. такі виступи відбулися в слободах Андріївці, Балаклії, Левківці Ізюмської провінції, в містечках Соколовому, Огульцях, слободах Одрин-ці, Черемошній Харківської провінції. Війська вчинили розправу над учасниками заворушень і силою примусили се-лян сплачувати подушне.

У середині XVIII ст. на Лівобережній та Слобідській Україні посилився гайдамацький рух. У 60—70-х роках боротьба народних мас Слобожанщини проти феодально-кріпосницького гніту нерідко набирала форми царистського самозванства, що живилося ілюзорною вірою селян у доброго царя.

Загострення соціально-політичних суперечностей мало місце й на Запорожжі.

Особливо гостро протікало заворушення козацької бідноти та посполитих у вересні 1761 р. в с. Кам'янському Кодацької паланки. Незадоволені своїм становищем жителі села закували у колодки паланкового писаря. Коли ж осавул І. Кирпань, який прибув сюди з козацьким загоном, звільнив писаря і спробував схопити декого з учасників заворушення, то стався справжній вибух народного гніву. Повстанці відбили заарештованих односельців, розігнали карателів. Довідавшись про це, кодацький полковник П. Іванов привів у Кам'янське нову військову команду, але головних учасників повстання йому не вдалося знайти, оскільки вони зникли із села.

Велике повстання на Січі відбулося також у грудні 1768 р. Повстанці захопили пушкарню, розгромили господарства старшини й заможних козаків. Старшина, у тому числі кошовий отаман П. Калнишевський, були змушені втекти. Козаки відчайдушно обороняли січову фортецю від карального загону царських військ, що прибув з Новосіченського укріплення. Однак виступ запорозької сіроми все ж було придушено.

Величезний вплив на піднесення антифеодального руху на Україні мала селянська війна 1773—1775 рр. у Росії під проводом Омеляна Пугачова. Окремі періоди життя її керівника були тісно пов'язані з Україною, знав він і українську мову. На Україні поширювалися маніфести та укази Пугачова, діяли його численні агітатори (так звані «розгласителі»). На Слобожанщині, Лівобережжі й Запорожжі на той час склалося надзвичайно напружене становище. Селян і козаків збуджували чутки про можливість загального повстання. Активно діяли повстанські формування, найбільшими з яких були загони Утвенка та Неустроєва, часто нагадували про себе гайдамацькі загони на Слобожанщині. На Запорожжя прибули пугачовські полковники Ємельянов і Стодола. Повстанську армію Пугачова поповнили селяни і козаки Лівобережної та Слобідської України, запорозькі козаки, учасники гайдамацьких рухів на Правобережжі, а також українські поселенці Яїку, Дону, Сибіру. Окремі полки очолювали вихідці з України — отамани В. Журба, С. Черкашин, І. Захлиста, один з організаторів артилерії повстанців С. Карамацько та ін.

Незважаючи на поразку, селянська війна під проводом Пугачова до самих підвалин розхитала феодально-кріпосницьку систему царської Росії. У ній взяли участь якнайширші соціальні верстви, представники різних народностей. У цій війні, по суті, було порушене питання про знищення кріпосництва, під її впливом формувалася передова громадська думка, просвітницька ідеологія. Відгомін війни ще довго проявлявся в антифеодальній боротьбі народних мас.

У 70-х — на початку 80-х років багатіїв Лівобережної, Слобідської та Правобережної України громили повстанські загони, очолювані Семеном Миколаєнком (названим на Запорожжі Гаркушею). Склад цих невеликих за чисельністю формувань постійно змінювався, а сам Гаркуша часто виступав під іншими прізвищами. Народні месники карали найбільш ненависних гнобителів, а їхнє майно роздавали бідним. Кілька разів Гаркушу арештовували та ув'язнювали, проте він знову й знову виривався на волю, щоб продовжити боротьбу. Востаннє його схопили в лютому 1784 р. і після жорстоких катувань заслали на довічну каторгу до Херсона, де він і загинув.

Класова боротьба на Лівобережжі та Слобожанщині загострилася після юридичного закріпачення українських селян царським указом від З травня 1783 р. Протягом 80—90-х років тільки на Лівобережній Україні відбулося до 50 масових селянських заворушень, з яких майже поло вина супроводжувалась сутичками повсталих Із військови­ми командами.

Довготривалістго, напруженістю і драматизмом відзначалося по-встання в с. Турбаях (входило раніше до Полтавського полку, потім Київського намісництва, а з 1789 р.—до Градизького повіту Катеринославського намісництва). На початку XVIII ст. жителі цього села були козаками, а згодом їх насильно перетворили у феодально залежних селян. У 1776 р. власниками Турбаїв стали поміщики Базилевські. Протягом багатьох десятиліть турбаївці через гетьмансько-старшинські та царські органи влади домагалися повернення до козацького стану. Проте державні інституції відповідали категоричними відмовами. У 1788 р. Сенат визнав козацькі права і привілеї лише за 76 турбаївськими родинами (в селі проживало близько 2 тис. чоловік). Це викликало обурення решти селян. На початку січня 1789 р. вони відмовилися виконувати феодальні повинності та сплачувати податки на користь власників села і створили селянсько-козацьке самоврядування: обрали отамана, суддю і писаря, що зосереджували всю повноту виконавчої влади. Найважливіші питання вирішувалися на загальному сході жителів села. Уже в лютому 1789 р. Турбаї повністю випали з орбіти царських органів влади й управлялися виключно виборними представниками. Невдовзі сюди прибули урядовці Голтвянського нижнього земського суду для розгляду «справи про козацтво» турбаївців, а по суті — для виконання рішення Сенату про надання козацтва 76 родинам і повернення у підданство переважної більшості селян. Турбаївці висунули вимогу записати у козаки всіх жителів і заявили, що швидше загинуть, але не визнають інших рішень, хіба що «всім царством прийдуть нас брати».

8 червня 1789 р. турбаївці повстали. Ініціаторами збройного повстання були А. Бондар, С. Левенець, Г. Ракша, К. Рогачка, В. Цапок, Н. Тарасенко, Ф. Помазан, Г. Величко та ін. Вони ж визначили основний зміст і напрям діяльності органу селянсько-козацького самоврядування— «Громадської збірні». Повстанці захопили чиновників земського суду, розправилися з поміщиками Базилевськими, конфіскували панське майно, примусили судових урядовців визнати їх усіх козаками. Відтоді протягом чотирьох років влада в Турбаях належала «Громадській збірні», яка здійснила перерозподіл угідь і майна поміщиків, вела переговори з царськими органами влади, відігравала велику роль у консолідації повсталих. Турбаївське повстання вплинуло на навколишні села. Жителі Кринок, Остап'я також припинили виконувати феодальні повинності та почали вимагати від судових органів записати їх до козацьких реєстрів.

Зважаючи на серйозне ускладнення міжнародної ситуації (російсько-турецька війна, Французька буржуазна революція та ін.), царський уряд сподівався вирішити турбаївське питання без застосування військової сили. Проте селяни не йшли на будь-які компроміси. Тоді за вказівкою Петербурга місцеві власті вдалися до жорстоких каральних дій. У червні 1793 р. в Турбаї ввійшли батальйон Бузького єгерського полку та 200 козаків полку Бокова. Найактивніших учасників повстання заарештували. З липня 1793 до кінця 1794 р. тривав суд над турбаївцями. Багатьох з них засудили до побиття канчуками і довічних каторжних робіт у Сибіру. Турбаї було перейменовано у Скорбне, а його жителів переселено в південні райони України.

Народні рухи на Правобережжі та західноукраїнських землях. Гайдамаччина. Коліївщина. Опришки. Антифеодальна боротьба народних мас указаних регіонів зумовлювалася не тільки жорстоким феодально-кріпосницьким гнобленням, а й національно-релігійними утисками з боку шляхетської Польщі. Трудящі боролися не тільки проти феодальної експлуатації, а й за своє національне визволення, возз'єднання всіх українських земель.

Нагадаємо, що після укладення Андрусівського перемир'я на південній Київщині та Брацлавщині, малозаселених і спустошених загарбниками, поступово зосередилися тисячі втікачів із різних місцевостей України — залежні селяни, козаки, які втратили права і привілеї, ремісники, робітні люди промислів та ін. Незабаром тут виникли чотири козацькі полки, які очолили Семен Палій, Самуїл Самусь, Захар Іскра, Андрій Абазин. Центри їх знаходилися в Брацлаві, Корсуні, Фастові, Богуславі. Козацьку адміністрацію очолив наказний гетьман (тривалий час цю посаду обіймав Самусь). Спочатку польсько-шляхетський уряд мирився з існуванням правобережного козацтва, сподіваючись використати його у боротьбі проти Туреччини та Кримського ханства. У середині 80-х років XVII ст. польський король і сейм формально визнали існуючі козацькі полки, територія яких являла собою по суті автономне об'єднання, лише номінально залежне від Речі Посполитої. Ці полки стають важливим фактором визвольного й антифеодального руху на Правобережній Україні. Політика Палія та інших полковників, спрямована на підпорядкування території полків козацькій юрисдикції, ліквідацію тут влади польських магнатів і шляхти, на возз'єднання Правобережної України з Лівобережною в складі Росії, користувалася підтримкою з боку широких мас.

У червні 1699 р. Варшавський сейм вирішує ліквідувати козацькі полки у Київському та Брацлавському воєводствах. Незабаром польсько-шляхетські війська посилили гарнізон міста-фортеці Немирова, а також захопили міста Бар, Брацлав, примусивши козацькі сотні відступати. Шляхта поверталася до своїх маєтків на Поділлі. 12-тисячне польське військо розмістилося на зимові квартири в районі Білої Церкви, Черняхова, Бородянки та інших міст. Наприкінці 1700 р. 4-тисячний польський загін спробував захопити Фастів — резиденцію Фастівського полку, очолюваного Палієм, але зазнав поразки. Становище на Київщині та Брацлавщині дедалі загострювалося.

На початку 1702 р. у Фастові відбулася нарада за участю полковників Палія, Самуся, Іскри, а також представників міщан, селян, нижчого православного духовенства і православної шляхти. На ній було вирішено розпочати

рішучу боротьбу за визволення Правобережної України. Влітку 1702 р. антифеодальний, визвольний рух охопив Брацлавщину, Поділля, Волинь, Київщину. Центром його став Фастів, а головним керівником — Палій зі своїми соратниками Самусем, Абазином, Іскрою. Повсталі селяни, міщани й козаки протягом 1702 р. визволили Немирів, Бердичів, Білу Церкву, Бар, Ушицю, Жванець, Могилів та інші міста.

У січні 1703 р. 15-тисячне польсько-шляхетське військо під командуванням польського гетьмана Сенявського вторглося на подільські землі. Карателі зруйнували і спустошили багато міст і сіл, винищили десятки тисяч селян, захопили їхнє майно та худобу. Під Ладижином вони взяли у полон тяжкопораненого полковника Абазина І стратили його. Проте на Київщину, де в містах-фортецях Білій Церкві, Фастові, Корсуні й Богуславі дислокувалися значні повстанські сили, поляки не наважувалися наступати. На захопленій ворогом території продовжували партизанську боротьбу загони селян і козаків.

На початку 1704 р. Самусь та Іскра приїжджали на Лівобережжя і вели переговори про те, щоб прийняти визволену правобережну територію разом із козацьким військом і населенням під протекторат Росії. Однак царський уряд у складних зовнішньополітичних умовах (війна зі Швецією тощо), очевидно, не мав наміру розв'язувати цю проблему, і пропозиції полковників залишилися без наслідку. На перешкоді її позитивного розв'язку стали також дії гетьмана Мазепи.

За наказом царського уряду в травні 1704 р. лівобережні козацькі полки вступили на правий берег для боротьби проти загонів магнатів — прихильників шведів. На Поділлі та Брацлавщині знову почалося масове повстання селян, козаків, міщан, які визволили багато міст і містечок та встановили там самоврядування. Однак війська Мазепи і польська шляхта придушили визвольний рух. Палія було заарештовано, підступно звинувачено в зраді та ув'язнено у Батуринській фортеці. 1705 р. його відправили у Москву, а звідти заслали до Сибіру, де він перебував до кінця 1708 р.

Спільні завдання боротьби проти польсько-шляхетського панування, ідея возз'єднання правобережних земель України з лівобережними у складі Росії — все це зумовило створення широкого фронту, який об'єднував різні категорії населення (селян, козаків, міщан, дрібну українську шляхту, православне духовенство). Однак це не виключало і певних суперечностей у таборі повстанців. Соціальний

стан козацької старшини, яка очолювала рух, зближував її скоріше з феодалами, ніж із селянами чи рядовим козацтвом. Найбільш послідовними у боротьбі були селянсько-козацькі маси, які конфісковували феодальні володіння, землю і майно, ліквідовували королівські органи влади і запроваджували самоврядування. Повстання 1702— 1704 рр. залишилося яскравою сторінкою в історії визвольної боротьби народних мас України.

Як ми знаємо, із другого десятиріччя XVIII ст. на Правобережжі розгортається гайдамацький рух. Серед гайдамаків були не тільки тутешні селяни та міська біднота, а й козацька сірома Запорожжя, експлуатований люд Лівобережної та Слобідської України, втікачі від феодальних утисків з Росії, Молдавії, Польщі, Білорусії, Литви. Гайдамацький рух мав антифеодальний і визвольний характер. Визвольна боротьба велася під гаслом захисту православної віри від наступу католицизму та уніатства.

Гайдамацькі загони формувалися у потаємних неприступних місцях Правобережжя і Запорожжя — лісах (Чорному, Кучманському, Мотронинському та ін.), байраках, балках тощо. Там вони створювали стани, де зберігалися продовольство, зброя, порох, свинець. Формування та дії загонів, як правило, розпочиналися навесні й тривали до осені. Загони були різними як за чисельністю, так і тривалістю існування. Спочатку вони були невеликими і вели боротьбу розрізнено. Як правило, у кожному загоні були запорожці або ж люди, які довгий час жили на Запорожжі. До загону також прагнули залучити мешканців того краю, куди планувався похід, або підданих пана, на маєток якого готувався напад. Обираючи отамана, зважали на його досвід, хоробрість, винахідливість, знання місцевості.

Гайдамаки розорювали маєтки польських магнатів і шляхти, захоплювали й палили майно феодалів, знищували документи, які підтверджували статус власника щодо землі та кріпаків, нападали на орендарів, корчмарів, личварів, представників польсько! та української панівної верхівки. Однією з умов успіху гайдамаків було їх швидке переміщення. У їзді верхи гайдамаки не поступалися перед регулярними військами. Важко було впоратися і з пішими гайдамаками, бо вони ховалися у високій траві та влучно стріляли. Коли гайдамаків оточувало каральне військо, вони билися так відважно, що завдавали йому великих утрат і примушували відступати, або ж, дочекавшись ночі, зникали непоміченими. Якщо ж була несила перемогти, гайдамаки часто билися до останнього, але не здавалися.

Довготривалість і стійкість гайдамацького руху зумовлювалися всебічною підтримкою з боку широких мас. Місцеве населення, насамперед селянство, поповнювало повстанські загони, допомагало гайдамакам у вивченні об'єктів нападу, давало провідників, постачало харчі та боєприпаси, переховувало майно, зброю, повідомляло про небезпеку, надавало притулок.

Для боротьби з гайдамацьким рухом польсько-шляхет­ський уряд використовував свої війська, а також загони так званих надвірних козаків — озброєних місцевих селян, що їх утримували власники маєтків на свій рахунок.

У своєму розвитку гайдамацький рух пройшов кілька етапів, кожний з яких мав свою специфіку. Однак незмінною залишалася тенденція до дальшого зростання чисельності повстанців, поглиблення завдань і розуміння боротьби, розширення території дій.

Перше значне повстання гайдамаків, яке виділялося своєю організаційною стороною та ідейними мотивами, спалахнуло на Правобережній Україні 1734 р. Йому передував ряд обставин. Після смерті Августа II в Польщі настало безкоролів'я. Навколо обрання нового короля думки панівних верств розділилися: виникли дві групи, яких підтримували різні країни. Наприкінці 1733 р. на Правобережжя вступило царське військо (разом із козаками Лівобережжя і Запорожжя), яке повинне було підтримувати короля Августа III і вести боротьбу проти магнатів і шляхти, котрі прагнули посадити на трон Станіслава Лещинського — ставленика Франції. Однак серед населення поширилися чутки, що царське військо прийшло, щоб допомогти у визволенні Правобережної України від польсько-шляхетського панування і возз'єднанні з Лівобережжям у складі Росії. Все це стало безпосереднім приводом до вибуху масового гайдамацького руху, що тривав аж п'ять років.

Протягом 1734—1738 рр. на Київщині, Брацлавщині, Поділлі, Волині діяли великі повстанські загони, які очолювали відважні месники Верлан, М. Грива, Г. Медвідь, М. Моторний, Г. Голий, С. Чалий, Писаренко, Жила, Рудь, Іваниця, Харко, Запорожець. Вони знищили велику кількість панських маєтків, оволоділи багатьма населеними пунктами Правобережжя, у кривавих сутичках розгромили чимало підрозділів польсько-шляхетських каральних військ. Лише наприкінці 1738 р. останнім при допомозі російського корпусу вдалося значно послабити гайдамацький рух. Протягом тривалої напруженої боротьби гайдамаки зазнали великих втрат. їх безстрашні ватажки загинули у сутичках з карателями, татарськими ордами або ж залишили Правобережну Україну.

У 40-х роках на Правобережжі спостерігався деякий спад гайдамацького руху. Проте і в цей час загони гайдамаків, які очолювали Г. Голий, І. Вечірка, І. Борода, Р. Чорний, Ф. Таран та інші ватажки, досить активно діяли у багатьох місцевостях.