Результати реформи в соціально-економічній сфері.

В ході реформи, особливо при визначенні наділів для се­лян, повною мірою виявилося прагнення поміщиків при­в'язати виробника до наділу і взагалі до поміщицького гос­подарства. Тим самим створювались умови, за якими си­стема експлуатації селян базувалась як на наділенні їх землею, так і на відокремленні від неї внаслідок скорочен­ня наділів. Це змушувало селянина йти в кабалу до по­міщика.

Після проведення реформи 220 тис. селян України за­лишалися безземельними, близько 100 тис. отримали наділ до одної десятини і 1600 тис.— від одної до трьох десятин. Загалом майже 94 % селянських господарств після рефор­ми мали наділи до п'яти десятин, що було значно нижче норми, необхідної для ведення господарства. Поміщики зосередили в своїх руках 4567 тис. десятин землі, в той час як колишні кріпаки — лише 1693 тис. Розміри відріз­ків нерідко становили 50—70 і більше відсотків селянської землі. На Лівобережжі у багатьох місцях вони перевищу­вали 40 % дореформеного селянського наділу. Значно ско­ротилося селянське землеволодіння на Півдні України. Ли­ше на Правобережжі за указом від ЗО липня 1863 р. селя­нам було повернуто землі, втрачені після інвентарної ре­форми 1847—1848 рр. Унаслідок цього селянське землево­лодіння порівняно з 1861 р. збільшилось на 24,8 %.

Розвиток сільського господарства у пореформений пе­ріод значною мірою був зумовлений характером самої реформи. Вона хоч і залишила цілий ряд пережитків крі­посництва, але й призвела до істотних зрушень в аграр­ному устрої країни. Насамперед відбувалися корінні змі­ни в розподілі земельної власності. При збереженні помі­щицьких прав на володіння землею йшло активне витіс­нення дворянського землеволодіння буржуазним. Дворян­ська земля переходила до рук купців, заможних селян та представників інших станів.

Тоді ж спостерігається посилений процес товаризації поміщицьких та заможних селянських господарств, чіткі­шою стає спеціалізація окремих районів України, що про­дукували на ринок. Зокрема, на Правобережжі зростають посіви цукрових буряків, на Лівобережжі — картоплі, тю­тюну, конопель, на Півдні йде інтенсивне виштовхування скотарства торговим зерновим господарством.

У гонитві за прибутками поміщики застосовували де­кілька методів використання землі. Одним з них була оренда: поміщик здавав селянинові в обробіток землю за гроші або «з копи», тобто за частину врожаю. Певна ча­стина поміщиків вела власне господарство. Саме в таких маєтках створювалися умови для раціоналізації виробництва, застосування техніки, найманої праці — все те, що властиве капіталістичній системі господарювання.

Прикладом раціонального ведення землеробства може слугувати смілянська економія графа Бобринського. У 90-х роках тут було заведено 16-пільну систему обробітку землі, штучне угноєння, застосовувались знаряддя самої високої якості — від спеціальних плугів до плугів гли­бокої оранки, працювали кінні та парові плуги, культиватори, розпашники, котки, шлейфери тощо. Понад 2,5 тис. різних знарядь і машин приводили у рух понад 1 тис. найманих робітників. Оборотний капітал господарства становив 435 тис. крб. Таких повністю капіталізованих маєтків підприємницького типу на Україні налічувалося 1199, або 39,4 %. Шляхом капіталістичного розвитку рухалася також і заможна верхівка села.

Отже, використання машин та найманої праці було яскравим свідченням розвитку капіталізму у сільському господарстві. Наприкінці XIX ст. у капіталізованих помі­щицьких та куркульських господарствах застосовувалась праця 425 тис. постійних сільськогосподарських робітників. Разом із строковими і поденниками у сільському господар­стві було зайнято 1,5—1,8 млн найманих робітників.

Запровадження машин у землеробстві, використання вільнонайманої праці, поліпшення структури посівів — усе це сприяло підвищенню врожайності сільськогосподарських культур. Разом із розширенням посівних площ це зумови­ло збільшення збору зерна. У 1896—1900 рр. на Україні в середньому збиралося по 88,8 мли четвертин зерна, в тому числі в поміщицьких економіях — 40,2 млн, у селянських господарствах—48,6 млн. Значна частина зерна реалі­зовувалася на ринках збуту. За неповними даними, у 1898 р. на внутрішньому ринку було продано зерна і бо­рошна на 380 млн крб, на зовнішньому — майже на 350 млн.

Капіталістичні перетворення у сільському господарстві взагалі проходили двома шляхами — пруським і американ­ським. Пруський характеризується тим, що кріпосницькі відносини в аграрному секторі ліквідуються не одразу — їх існування зумовлюється збереженням численних напів­феодальних рис господарювання. Щодо американського шляху, то при ньому дрібні селянські господарства пореволюційному усувають з суспільного організму кріпосниць­кі латифундії та вільно розвиваються у напрямі капіталі­стичного фермерства.

На Україні, як і у всій Росії, капіталізм розвивався цими двома шляхами одночасно. Так, у Чернігівській гу­бернії панувала відробіткова система, у Полтавській та Харківській — змішана, на Правобережжі та у південних губерніях — капіталістична, але й тут мали місце відробітки. Отже, абсолютно чистих форм економічної організації господарства в дореформену добу не існувало. Поєднува­лись риси як панщинної, тобто відробіткової, так і капіта­лістичної систем. їх переплетення було характерною особ­ливістю економічного розвитку сільського господарства в пореформений час.

Подальше розшарування селянства. Розвиток капіта­лізму в сільському господарстві супроводжувався подаль­шим соціальним розшаруванням селянства. Диференціація селян за надільним землеволодінням на рубежі століть до­сягла значних розмірів.

В. І. Ленін писав про наявність у цей час трьох основ­них прошарків селянства: нижчого, середнього і вищого. До нижчого він відносив господарства з наділом до 15 де­сятин на двір, до середнього — від 15 до 20 і до вищого {це вже була селянська буржуазія) — від 20 до 500 і біль­ше десятин. За цією класифікацією на початку XX ст. на Україні було майже 1,5 млн господарств, що входили до нижчої групи. Вони володіли лише двома п'ятими всієї площі надільної землі і являли собою фактично сільську бідноту. До сільської буржуазії належало 448 тис. дворів (5 млн чоловік), що зосереджували майже 40% всіх на­дільних і приватних земель. Решту — 550 тис. дворів (5— 6 млн чоловік) становили середняки, які були власниками четвертої частини надільних земель. Середній наділ у бід­няцьких господарствах становив трохи більше чотирьох де­сятин, у середняцьких — вісім і куркульських — близько 15 десятин землі.

Укріплення куркульських господарств йшло за рахунок не стільки надільного землеволодіння, скільки купівлі й оренди землі. Понад 90 % покупної землі зосереджувалося саме в руках заможних селян. У куркульських господар­ствах концентрувалася і переважна більшість машин, пра­цювали десятки тисяч найманих робітників (у середньому по 60—67 на одне господарство). Це були вже великі ка­піталістичні сільськогосподарські підприємства, що грун­тувалися на найманій силі. Разом із капіталізованими по­міщицькими господарствами вони були основними вироб­никами товарної продукції.

Водночас збідніла частина селян перебувала в нестерп­них умовах. Земельна тіснота серед них була така, що се­ляни, наприклад, Полтавського повіту казали: «Із стріхи на чуже капає». Якщо у 70-х роках чи не третя частина селян не мала робочої худоби, то на початок 80-х років її не мали вже 59% селянських дворів Полтавщини, 51,4 — Поділля, 58,2 % — Київщини. Приблизно такими показни­ками відзначались і південні губернії України. Отже, у сільському господарстві йшов посилений процес відо­кремлення основної маси виробників від засобів виробниц­тва і зосередження їх в руках невеликої чисельно, але еко­номічно міцної сільської буржуазії.

Розорена частина селянства відшукувала засоби до існування у промисловості, в господарствах поміщиків і куркулів. Наприкінці XIX ст. на Україні налічувалося вже близько 1,8 млн робітників, що працювали за наймом у сільському господарстві. Проте надлишок робочих рук на ринку найманої сили був значно вищим і становив близь­ко 7,3 млн чоловік.

Розшарування селянства посилювало міграційні проце­си в країні. Сотні тисяч безземельних і малоземельних се­лян України, Росії, Білорусії тощо притягували капіта­лістичні економії південних губерній. Найбільше число за­робітчан надходило з Лівобережної України, де проблема малоземелля селян стояла надзвичайно гостро. В цей час на Півдні створювалися нові ринки робочой сили. У 90-х роках сюди щорічно прибувало до 900 тис. батраків. Окрім того, йшла активна міграція селянства з малоземельних губерній країни у багатоземельні. Поряд із Південною Україною місцями заселення ставали райони Сибіру, Се­редньої Азії, Кавказу тощо. Міграційні процеси зіграли значну роль у розвитку міжетнічних зв'язків, прискоренні формування нових класів, становленні капіталістичних від­носин узагалі.

Селянський рух у післяреформений період. Як вже за­значалося, внаслідок реформи 1861 р., що була проведена в інтересах поміщиків, економічне становище селян погір­шало. Пограбоване викупними платежами, замучене мало­земеллям, податками, забите політичним безправ'ям се­лянство все рішучіше піднімалося на боротьбу за землю і волю. Класова боротьба, що розгорталася на селі в післяреформений період, примушувала уряд йти на деякі по­ступки, прискорювала проведення реформ, розчищаючи та­ким чином шлях для більш прогресивних буржуазних від­носин.

У класовій боротьбі селянства після реформи виділя­ється декілька етапів, тісно пов'язаних із соціально-еконо­мічними і політичними умовами розвитку країни. Початко­вий етап охоплює час обнародування основних документів реформи і першої реакції на них селянства. Спочатку се­лянські маси відмовлялись повірити у достовірність оголо­шеного маніфесту. Перебуваючи у полоні царистських ілю­зій, вони не могли усвідомити, що цар, скасовуючи кріпос­не право, не надав їм безкоштовно землю, не полегшив їх матеріального становища. По селах повзли чутки, що справжній маніфест приховали від селян поміщики та по­пи. Настрої селян виливалися в такі лозунги: «Воля без будь-яких зобов'язань поміщикові», «Вся земля — селян­ська, вона давно відроблена працею наших предків», «На поміщиків більше працювати не хочемо і не будемо», «Не слухайте чиновників і попів. Вони підкуплені поміщиками і приховують справжню волю, обдурюють народ».

Не довіряючи офіційним представникам, селяни запрошували чи­тати маніфест іншим особам, які часто тлумачили акти довільно, зна­ходячи в них бажане для селян. Показовим щодо цього був випадок у містечку Жабокричі Брацлавського повіту Подільської губернії. Місцевий селянин Карпо Палійчук роз'яснив зміст положень таким чи­ном, що ніби з їх введенням всі поміщицькі землі переходять у влас­ність держави і селяни вже не будуть виконувати повинності на ко­ристь поміщика. Жителі Жабокричів відмовились від панщини, у цьо­му їх підтримали й навколишні села. Досить швидко рухом непокори був охоплений цілий ряд сіл Ольголольського, Гайсинського і Брацлав­ського повітів з населенням більше 40 тис. чоловік. На придушення по­встання прибули війська. Протягом квітня 1861 р. йшла жорстока роз­права над селянами. Не менше 250 найактивніших учасників завору­шень було репресовано. Проте рух не припинився.

Селяни висловлювали нестримне прагнення до ліквіда­ції обтяжливих феодальних відносин і до безкоштовної передачі землі. Вони протестували проти запровадження інституту мирових посередників, чинили опір утворенню селянського самоврядування, ідея якого у більшості випад­ків була спотвореною, введенню кабальних уставних гра­мот тощо. В цілому на Україні в 60-х роках відбулися3093 селянські виступи, якими було охоплено понад 4160 сіл із населенням 2 млн чоловік. Найбільш інтенсив­но розвивалась боротьба селян Правобережжя, де експлуа­тація селян через передачу в оренду поміщицьких маєтків була найвищою.

Першу половину наступного десятиліття можна вважа­ти другим етапом післяреформеного селянського руху. Ці часи були пов'язані з реалізацією основних положень ре­форми. Насильницька розверстка земель, яка супроводжу­валася зменшенням селянських наділів, витісненням селян «на пісочок», позбавленням сільських громад випасів, во­допоїв, лісів,— усе це загострювало класову боротьбу. Проведення кабальних власницьких записів серед розряду державних селян у відповідності до законоположень 1866—1867 рр. також підняло хвилю протесту. Особливо гострим спалахом позначився селянський рух на Право­бережній Україні з приводу стягнення платежів за люстраційними актами, які збільшували оброчний податок на

10-15%.

Протягом 1870—1875 рр. на Україні відбувся 201 се­лянський виступ в 356 селах з населенням близько 357 тис. чоловік. Селяни вимагали повернення відрізаних у них ді­лянок землі, в ряді випадків самочинно захоплювали помі­щицьку землю, всіляко опиралися введенню в дію законо­давчих актів. Разом з тим могутній порив, який спостері­гався у селянському русі безпосередньо в перше десятиріч­чя після реформи, зазнав деякого спаду, його піднесення (третій етап) розпочалося з другої половини 70-х — почат­ку 80-х років — у період наростання революційної ситуа­ції в країні.

Головною причиною, що викликала революційну ситуа­цію 1879—1880 рр., були суперечності між численними крі­посницькими пережитками і нагальними потребами даль­шого економічного розвитку країни. Ми вже знаємо, що реформа 1861 р. не ліквідувала, а лише підірвала моно­польне право поміщика на землю, так само як і барщинну (відробіткову) систему господарювання. Ці найбільш знач­ні залишки феодалізму прирікали селянські маси на злид­ні й страждання. В цей час погіршало і фінансове стано­вище країни. Зокрема, важким тягарем на плечі народу лягли втрати, пов'язані з російсько-турецькою війною 1877—-1878 рр.

Всі ці та чимало інших чинників посилили суспільно-політичний рух усіх класів і прошарків, особливо селян­ства, яке вперто продовжувало боротися проти «голодної волі». Протягом 1876—1880 рр. на Україні сталося не менше як 260 селянських заворушень. Найпоширенішого їх формою, так само як і в попередні роки, були виступи се­лян проти відмежувань земель, заміни їх на гірші, позбав­лення сервітутних прав. Поряд із цим помітного поширен­ня набуває захоплення поміщицьких земель.

У 70-ті роки до активної агітаційної роботи серед селян вдалися революційні народники. На початку літа 1877 р. у Чигиринському по­віті під керівництвом Я. Стефановича була створена «Таємна дружина», до якої входило близько тисячі чоловік. Це була перша масова органі­зація селян. її цілями були переділ землі, відмова від оплати податків і викупних платежів, підготовка до повстання. Досить швидко органі­зація була розкрита. її керівники — Я. Стефанович, Л. Дейч, І. Бохановський, селяни — Є. Олійник, І. Пісковий, М. Гудзь, К. Пруткий, Л. Тененик були заарештовані. Уникнути смертної кари їм вдалося за­вдяки втечі, організованій відомим народником М. Фроленком.

Революційна ситуація, яка склалася в країні, не вили­лась у революцію. Спираючись на силу зброї, уряд повсюд­но придушував виступи різних суспільних сил країни, в то­му числі селян. Проте і в умовах політичної реакції, яка настала за революційним піднесенням, селянство продов­жувало боротьбу за землю, яка набула особливо гострого характеру в малоземельних районах, зокрема за участю селян, котрі за умовами реформи отримали дарові наділи. Становище їх було настільки жахливим, що вони навіть зверталися до урядових органів із клопотаннями про пере­селення на казенні землі. Дійсно, селянинові з жалюгідним наділом вистояти у конкурентній боротьбі з куркульським прошарком було неможливо.

Значною подією став виступ селян Правобережної України у зв'язку з проведенням у 1886 р. чиншової рефор­ми, за якою селянам надавалось право викупити землю, але на дуже важких умовах. Окрім того, велика частина селян взагалі була позбавлена чиншового права. Селян­ськими виступами супроводжувалося і проведення судо­во-адміністративної реформи 1889 р., що розглядалася се­лянами як намагання відновити панщину. Протягом чет­вертого етапу (з 1881 по 1894 р.) на Україні зафіксовано не менше 964 масових і 44 групових селянських завору­шень, причому майже третина їх була пов'язана із захоп­ленням поміщицької землі. Рухом було охоплено 1135 сіл, в яких проживало понад 1,6 млн чоловік. Безвихідне ста­новище селянських мас «розв'язувалося» урядом за допо­могою нагайки та зброї.

П'ятий етап боротьби селян проти поміщицько-капіта­лістичного гніту співпадає з розгортанням класових битв пролетаріатом країни. У другій половині 90-х років у562 селах України відбулися 421 масовий І 71 груповий се­лянські виступи, які охопили близько 714 тис. чоловік. Поряд з традиційними формами боротьби деяке поширення набули страйки селян і сільськогосподарських робітників. Отже, селянство залучало до свого арсеналу специфічно пролетарську форму протесту, що привносила більшу орга­нізованість у селянські маси, сприяла усвідомленню свого становища і сили.

В цілому ж протягом дореформеного періоду відбулося 6530 селянських виступів, якими було охоплено понад 5,2 млн чоловік. За своїми напрямами й цілями це була боротьба за економічні перетворення у сільському госпо­дарстві шляхом революції. Однак, незважаючи на само­віддану боротьбу селян, їм не вдалося звернути країну з реформістського шляху розвитку.

* * *

Селянська реформа 1861 р. стала чітким вододілом двох епох — феодальної та капіталістичної — і відкрила простір для широкого розвитку країни шляхом капіталіз­му. За оцінкою В. І. Леніна, після 1861 р. «розвиток ка­піталізму в Росії пішов з такою швидкістю, що за кілька десятиріч відбувалися перетворення, які зайняли в деяких старих країнах Європи цілі століття» ⁵. Із цього боку про­гресивність реформи була безсумнівною. Однак реформу було проведено в інтересах класу дворян, що надало їй обмеженого характеру.

Збереження великих поміщицьких латифундій, наяв­ність селянського надільного землеволодіння, тягар викуп­них платежів — усе це стримувало розвиток капіталізму в сільському господарстві, прирікало на злиденне існування основну масу селянства. Залишки кріпосництва, невирішеність аграрного питання стали причинами незатухаючої класової боротьби у пореформеному селі. Разом з проле­таріатом селяни були основною рушійною силою револю­ції 1905—1907 рр., яка стала логічним наслідком еконо­мічного і політичного розвитку післяреформеної Росії. Са­ме тому В. І. Ленін підкреслював, що 1861 рік породив 1905.

Рекомендована література

Гуржій І. О. Україна в системі всеросійського ринку. К., 1968.

Зайончковский П. А. Отмена крепостного права в России. М., 1968.

Лещенко Н. Н. Крестьянское движение на Украине в связи с про­ведением реформы 1861 г. (60-е годы XIX ст.). К., 1959.

Лугова О. І. Сільськогосподарський пролетаріат Півдня України в період капіталізму. К., 1965.

Рындзюнский П. Г. Утверждение капитализма в России. М., 1978.

Тепмщький В. П. Реформа 1861 р. і аграрні відносини на Україні. К., 1959.

ЛЕКЦІЯ 24