Участь українців у польському повстанні 1863—1864 рр.

Повстання, що вибухнуло передусім у самій Польщі, було виступом за її національну незалежність, проти поневолен­ня її царизмом. Визвольним прагненням поляків щиро співчувала передова громадськість Росії та України. Зокре­ма, Андрій Потебня ще під час військової служби у Пе­тербурзі в кінці 50-х років зблизився з польськими револю­ційними демократами Я. Домбровським і 3. Падлевським. У 1861 р., коли полк, у якому служив Потебня, дислоку­вався на польській території, він створив там таємну орга­нізацію «Комітет російських офіцерів у Польщі». Наступ­ного року комітет у повному складі ввійшов до всеросій­ської революційної організації «Земля і воля». Потебня встановив зв'язки з польськими таємними революційними організаціями для спільної підготовки повстання проти царизму.

У червні 1862 р. Потебня вчинив замах на царського намісника у Польщі. Після цього він кинув військову службу і перейшов на нелегальне становище, відвідав Гер­цена у Лондоні. Складену Потебнею прокламацію «Офіце­рам російських військ від Комітету російських офіцерів у Польщі» опублікував герценівський «Колокол». Повернув­шись у Польщу, де йшли жорстокі бої повстанців проти царських військ, Потебня — вже як керівник військової організації «Землі і волі» — складає разом з іншими чле­нами комітету нові революційні відозви, адресовані не тіль­ки офіцерам, а й солдатам.

У лавах польських повстанців під гаслом «За нашу і вашу свободу!» Потебня брав участь у боях проти цар­ських військ. У його загоні налічувалося до 300 солдатів — росіян, українців, білорусів, які перейшли на бік поль­ських повстанців. Та недовгим виявився бойовий шлях їх командира. Навесні 1863 р. в одному з боїв біля с Піща­на Скеля на польській землі він загинув смертю хо­робрих.

На Правобережжі України, де також діяли польські повстанці, «Земля і воля» розповсюджувала серед населен­ня і військ листівки на підтримку визвольної боротьби. Були й прокламації українською мовою, складені поль­ськими повстанцями, у яких вони апелювали до національ­них почуттів українців, обіцяючи їм відновлення рідної мо­ви в усіх сферах громадського життя тощо. Але все це обіцялося у майбутньому, нині ж українських селян закли­кали разом з їх же панами виступити проти царського са­модержавства.

Загалом можна сказати, що ігнорування найпекучіших соціальних (насамперед аграрних) потреб українського се­лянства керівниками польського визвольного руху, прого­лошений ними курс на відновлення Польщі в кордонах 1772 р. (тобто із включенням земель Правобережної Укра­їни), політична відсталість більшості українських селян — усе це зумовило їх байдуже, а іноді й вороже ставлення до польського повстання. Не здобувши підтримки в народних масах на Україні, польські повстанці змушені були тут, як І в інших місцях, скласти зброю. У 1864 р. повстання було придушене царськими військами.

З більшим розумінням сприймали українські селяни революційну агітацію землевольців. їхні чіткі афористичні звернення до народу знаходили у ньому щиросердий від­гук. Ось декілька прикладів: «Що потрібно народові? Зем­ля, воля, освіта»; «Не чекай від царя ніякого добра, а тіль­ки одного зла, бо через жадібність свою царі і волю, і достаток народу грабують неминуче»; «Уставні грамоти на­сильно і брехливо підписані, земля в народу урізана, обро­ки підвищені, дозволено викуп: тобто за свою землю селя­ни повинні грошенята заплатити, та ще не за своєю оцін­кою, а за чиновницькою». Ця агітація кликала до дій. Селяни активно протестували проти грабіжницької реформи 1861 р., домагалися одержання поміщицької землі без будь-якого викупу, негайної та повної ліквідації всіх крі­посницьких повинностей.

Та все ж навіть наймасовіші селянські виступи не досягли успіху. В цілому вони лишалися поодинокими, роз­дробленими, стихійними, не об'єднаними політичною про­грамою знищення самодержавства і всіх залишків кріпос­ництва. Не змогли створити згуртованої політичної партії і представники революційно-демократичної течії в суспіль­но-політичному русі того періоду, які до того ж зазнали великих втрат. 1861 р. померли Т. Шевченко і М. Добролю­бов; 1862 р. було заарештовано і вислано на каторгу А. Красовського, а також М. Чернишевського та його най­ближчих соратників — М. Михайлова, М. Шелгунова, М. Серно-Соловйовича та ін.; 1863 р. загинув смертю хо­робрих А. Потебня; 1864 р.— заарештовано багатьох чле­нів «Землі і волі», внаслідок чого вона припинила своє існування. Розгром польського повстання 1863—1864 рр. також негативно позначився на загальноросійському ви­звольному русі, в тому числі й на Україні.

Громадівський рух. Специфічними осередками визволь­ного руху на Україні були так звані громади — самодіяль­ні напівлегальні або нелегальні суспільно-політичні органі­зації ліберально-демократичної інтелігенції. Вони виникли у Києві, Харкові, Полтаві, Чернігові, Одесі та інших містах України в період першої загальноросійської революційної ситуації кінця 50-х — початку 60-х років. Причому деякі з них, переживши відповідні модифікації внутрішньої струк­тури, складу учасників тощо, збереглися аж до 90-х років. Хоча чітких програм і статутів громади, як правило, не мали, вони вели велику культурно-освітню діяльність се­ред досить широких народних мас, яка прямо протистояла національним утискам царизму.

У громадах були представлені як ліберали та консер­ватори, так і діячі демократичного напряму. Щодо націо­нального складу громад, то в них переважали українці, далі йшли росіяни, поляки, євреї та ін. За соціальним ста­ном і фахом тут були шляхтичі, дворяни, міщани, селяни, поповичі, чиновники.

Перша така громада виникла у стінах Київського уні­верситету із таємного гуртка «хлопоманів», учасники якого В. Антонович, Б. Познанський, Т. Рильський, Ф. Панченко, А. Свидницький та інші ще наприкінці 50-х років вирішили об'єднатися для захисту інтересів українського селянства.

 

Власне хлопоманами (від польського хлоп — селянин) чи хохломанами (від зневажливого прізвиська українців) називали тих, хто присвятив себе справі українського народу, їхні недоброзичливці. На це прізвисько його носії не ображалися, хоча самі віддавали перевагу назві «українофіли». Але прізвисько виявилося довговічнішим і закрі­пилося на весь дожовтневий період історії України — насамперед у жандармсько-слідчих колах — за всіма учасниками українського національного руху.

Ідеологом хлопоманства став Володимир Антонович (1830—1908)—випускник історико-філологічного факуль­тету Київського університету 1860 р., пізніше професор, ви­датний дослідник історії України від найдавніших часів до кінця XVIII ст. Походив він із родини збіднілого поль­ського шляхтича. Ще навчаючись в Одеській гімназії, а по­тім в університеті, Антонович захопився, з одного боку, гу­маністичними творами французьких просвітителів XVIII ст. Монтеск'є, Руссо, Вольтера та ін., з другого — поезіями Шевченка, українськими козацькими літописами XVII ст. «Притуляючи слабі знання про українство до загальної де­мократичної французької теорії,— писав пізніше Антоно­вич,— я одкрив сам собою українство, і чим більше читав і знайомився з історією, тим більше переконувався у тому, що відкриття моє не вигадка».

Молодий ерудований фахівець прийшов до твердого пе­реконання, що українському народу є чужими прагнення польської радикальної інтелігенції до відновлення шляхет­ської державності, що український народ сам має право на національне відродження. Такі переконання групи поль­ської молоді на чолі з Антоновичем змушують її вийти з польської земляцької корпорації — гміни, яка напівлегаль­но існувала при Київському університеті.

У новоутвореному нелегальному гуртку польської та по­лонізованої української різночинної молоді (саме їх пізні­ше й прозвали хлопоманами) авторитет Антоновича як загальновизнаного лідера ще більше зріс. Для своїх това­ришів Антонович, за їх словами, був «неначе живим архі­вом, історичним підручником, де зібрані були всілякі зло­чини Польщі супроти українського народу,— для кожного вмів він знайти потрібні йому аргументи, чи то в своїй пам'яті, чи то в книжках». Своєю стратегічною метою хлопомани вбачали ліквідацію царизму, кріпацтва, встанов­лення демократичної республіки на основі добровільного співжиття росіян, українців, поляків. А розпочати втілен­ня у життя цих задумів гуртківці вирішили з поширення освіти серед українських селян, піднесення їхньої націо­нальної, політичної свідомості.

Вбравшись у селянсько-міщанський одяг, хлопомани почали регулярно відвідувати села. Зрештою для деяких із них це завершилося арештом і слідчою справою із за­грозливим на той час формулюванням — «об устройстве коммунистического сообщества». Правда, довести те, що хлопомани займалися комуністичною пропагандою, їх пере­слідувачам не вдалося, але гуртківців було поставлено під негласний нагляд поліції.

Десь на рубежі 1860—1861 рр. гурток хлопоманів при­пинив своє існування, очевидно, з ініціативи самих його учасників. Разом з іншими студентами Київського універ­ситету (серед них були П. Чубинський, брати Синьогуби, І. Касьяненко, М. Драгоманов) вони утворили нове таємне товариство — «Українську громаду», легальна агітаційно-пропагандистська діяльність якої була зосереджена у не­дільних школах. Узявши зразу ж цю діяльність під нагляд, жандарми «вийшли» й на потаємні цілі новоутвореної ор­ганізації, роздмухавши їх у своїх донесеннях у Петербург до неймовірних розмірів.

Ось уривок одного з таких рапортів: «Это молодые и пылкие вольнодумцы, употребляющие все усилия к осуществлению лелеемой имя мысли о свободе Малороссии и старающиеся сближаться с простым на­родом, научить его грамоте и постепенно внушать ему мысль о бывшей славе Малороссии и прелестях свободы, с той именно целью, дабы впоследствии, когда умы простого народа покорятся их влиянию, дей­ствовать во вред монархии. С этой целью, сколько известно, издается малороссийский журнал «Основа», рассылаются пропаганды на мало­российском языке, пишется история Украины и существует в Киевском университете ежедневная народная школа, и с этою же целью выез­жают молодые люди в разные места Малороссии и Украины».

Згаданий тут перший український літературно-мистець­кий і публіцистично-історичний щомісячний журнал «Основа» був прямо причетний до діяльності громад, які слідом за київською одна за одною виникали в інших міс­тах України. За редакцією колишніх учасників Кирило-Мефодіївського товариства В. Білозерського, М. Костома­рова, П. Куліша він видавався у 1861—1862 рр. у Петер­бурзі. Журнал вітав селянську реформу, висловлював споді­вання на проведення інших буржуазних реформ, закликав інтелігенцію розширювати культурно-освітню діяльність. Водночас на його сторінках з'являлися й революційно на­снажені твори Т. Шевченка, Марка Вовчка, С. Руданського, Л. Глібова та ін. Проіснувавши близько двох років, журнал самоліквідувався через постійні цензурні утиски і брак коштів. Охоронники царського самодержавства мали цілковиту підставу звернути увагу й на мандри громадівців по Україні. У цих поїздках закріплялися нелегальні зв'язки не лише між самими громадівцями, а й між ними та діячами «Землі і волі».

Із самого початку своєї діяльності громадівці розрізняли «дві Росії», одну з яких активно підтримували, а проти другої рішуче виступали. У програмній заяві київських громадівців, викладеній на сторінках їх рукописного публіцистичного журналу «Самостайне слово», проголошувалося: «Ми не думаємо ставити нарівні Росії казенної, офіціальної з тою Росією, котра все більше набирає сили». З цією «другою Росією» найдемократичніше настроєні громадівці прагнули встановити безпосередні контакти.

Багатозначним є факт виїзду Олександра Потебні за кордон 1862 р., зразу ж після переговорів землевольців із харківськими і полтавськими громадівцями. Того ж року тричі був у Герцена в Лондоні Андрій Потебня — вже згадуваний нами герой польського повстання, керівник військової організації «Землі і волі». Отже, мали нагоду зустрітися за кордоном і брати Потебні.

У той же період відвідали Герцена й полтавські грома­дівці — О. Стронін, А. Нечипоренко, М. Потєхін, але після повернення на батьківщину їх заарештували й засудили на вислання за «намір відокремити Малоросію від Росії». Ак­тивним пропагандистом українофільства у полтавській громаді виявив себе й Д. Пильчиков — колишній член Кирило-Мефодіївського товариства. Разом з тим, за свідченням його учня — М. Драгоманова, Пильчиков дбав і про «все­російську справу увільнення кріпаків».

Щодо укладення угод про спільні дії з землевольцями, то тут громадівці (навіть радикально настроєні) проявля­ли певну обережність, хоча землевольці покладали на них великі надії. Так чи інакше, але у рамках загальноросійського визвольного руху — більш-менш постійних контак­тах із землевольцями, у все міцніючих зв'язках між собою — українські громади з різних міст розвивалися і дія­ли в напрямі організаційного та ідейно-програмного об'єд­нання. Спільною для всіх них була національна українська ідея на демократичному грунті, натхненна віра у можливість досягти національного самовизначення, любов до України, повага до українського народу, гордість за на­дбання його духовної культури.

Хоча практична діяльність громад зводилась переваж­но до культурницьких заходів, навіть вона лякала охорон­ців царизму. До середини 60-х років, не витримавши по­стійних переслідувань з боку властей, більшість громад на Україні самоліквідувалися або ж були розгромлені.

Відродження громадівського руху відбулося в 70-х роках у зв'язку з активізацією національно-визвольної бо­ротьби та революційною діяльністю народників. До того ж національний рух на Україні тісно переплітався з суспіль­но-політичним, і це зумовило відносно менше, ніж в ін­ших регіонах Російської імперії, розмежування між демо­кратизмом і лібералізмом. Як і в 60-ті роки, так і тепер та й пізніше у громадівських організаціях більш-менш дружно працювали люди далеко не однакових політичних переконань. Те, що об'єднувало їх,— від революційних де­мократів до поміркованих лібералів,— чи не найкраще ви­словив один із найактивніших київських громадівців — П. Житецький, пізніше відомий учений-мовознавець: «Ми вже добре знали, що однієї свободи мало — без науки, без європейської освіти. Знали ми і те, що націоналізм в його чистому вигляді наводить духовний настрій людини на кон­сервативну доктрину. В національних питаннях ми не йшли далі того кордону, який визначається потребою обо­рони. Нам був дуже противний як польський, так і мос­ковський націоналізм з інстинктами державного насиль­ства».

Як відомо, у 60—70-ті роки посилився тиск царського самодержав­ства на українську мову й культуру. 1863 р. міністр внутрішніх справ Валуєв розіслав по всіх українських губерніях циркуляр, за яким су­воро заборонялося друкування українською мовою книг «навчальних і взагалі зазначених для початкового читання народу». Пізніше, 1876 р., Олександр II підписав указ, який повністю заборонив друкувати будь-які книжки українською мовою (навіть тексти до музичних творів) або ввозити таку літературу з-за кордону, говорити українською мо­вою на театральній сцені. Саму назву «Україна» царська цензура замі­няла на «Малоросія» тощо.

Проте ці акції не тільки не згорнули, а й навіть пожва­вили громадівський рух. Із найактивніших, найавторитет­ніших, найдосвідченіших діячів руху з'їзди громадівців Києва, Полтави, Одеси обрали Раду (В. Антонович, В. Беренштам, М. Драгоманов, О. Русов, П. Чубинський та ін.) — центральний керівний орган «федеративного об'єд­нання громад» усієї України. Це було тим більше потріб­ним у зв'язку з утворенням нових громадівських молодіж­них гуртків, члени яких охоче йшли на контакти з револю­ційно-народницькими організаціями, нерідко вели спільну з ними агітаційно-пропагандистську роботу. «Стара» київ­ська громада також прагнула до того, щоб її вплив поши­рювався й на молодогромадівців.

У пошуках соціалістичного ідеалу. В 70-х роках через Південно-Західний відділ Російського географічного това­риства у Києві громадівці розгорнули плідну роботу по вивченню економіки, історії, географії, етнографії, фоль­клору України, підготували та надрукували ряд фундамен­тальних видань з цих наукових галузей, організували демо­графічні та соціально-економічні обстеження населення Києва і Південно-Західного краю (тобто Правобережної України), провели 1874 р. у Києві III Всеросійський архео­логічний з'їзд, у якому взяли участь видатні вітчизняні та закордонні вчені.

Провідну роль у цій різноманітній діяльності, яка вже стала виходити поза рамки ліберального культурництва, відігравали представники демократично настроєної інтелі­генції. У пошуках найреалістичнішого ідеалу соціальної та національної справедливості вони старанно студіювали со­ціалістичні вчення західноєвропейських мислителів, із по­вагою вивчали громадські традиції у народному побуті та фольклорі, самі формулювали оригінальні соціалістичні теорії. За свідченням одного з провідних тодішніх громадівців — Сергія Подолинського (1850—1891), видатного мислителя-соціолога, що брав активну участь і у загальноросійському визвольному русі, так звані українофіли чи не всі були «соціальними демократами», основний зміст про­паганди яких серед народних мас зводився до такої най­доступнішої сентенції: «Земля — ваша, заводи та інше—також, засіб захоплення — шляхом народної революції».

Завдяки поїздці М. Драгоманова до Галичини громадівцям вдалося налагодити постійні зв'язки з тамтешніми, своїми однодумцями. Галицько-український революційний демократ О. Терлецький сприяв друкові за кордоном укра­їнською мовою написаних Подолинським науково-популяр­них праць «Парова машина», «Про багатство і бідність», «Ремесла і фабрики на Україні», в яких відчувався вплив «Капіталу» К. Маркса. Але цей вплив був не такий уже й беззастережний. Так, Драгоманов відзначав, що «названі брошури написані були у дусі... не стільки новітнього євро­пейського соціалізму, скільки великоруського так званого народництва 70-х років і українофільської «хлопоманії» 60-х.

Та цього вже не можна було сказати про ще одного активного діяча громадівського руху Миколу Зіберй (1844—1888) —магістра, потім доцента Київського універ­ситету. Це був по-справжньому талановитий популяриза­тор і послідовник як економічного, так і філософського вчення марксизму.

 

Положення «Капіталу» Зібер розтлумачував невелико­му гурткові студентів, який приватно збирався на квартирі Драгоманова. На основі цього курсу лекцій ще до виходу в світ першого російського видання марксового твору, яке з'явилося 1872 р., Зібер підготував і опублікував 1871 р. у київських «Университетских известиях» працю «Теорія цінності й капіталу Д. Рікардо». Ознайомившись з її зміс­том, Маркс визнав за потрібне публічно відзначити вдалий виклад його економічної теорії.

На сторінках російської демократичної преси, а також у зарубіжній газеті «Вольное слово», якою певний час ке­рував Драгоманов, Зібер пропагував і класичну філософ­ську працю марксизму — «Анти-Дюрінг» Ф. Енгельса. І ця сторона діяльності Зібера також залишила помітний слід в історії марксизму. Недарма видатний російський марксист Г. В. Плеханов називав Зібера одним із найталановитіших учнів і популяризаторів Маркса, а відомий дожовтневий теоретик більшовизму В. В. Воровський говорив про нього як про першого в Росії послідовника теорії історичного ма­теріалізму.

Антицаристська публіцистика Михайла Драгоманова (1841—1895) своєю загальною спрямованістю перегукува­лася з тим, що писалося про зовнішню і внутрішню політи­ку російського самодержавства на сторінках прогресивної європейської та американської преси. Ця публіцистика, друкована у багатьох періодичних виданнях Росії та за рубежем, принесла її автору славу одного з володарів дум народів Європи. Однак, як і Подолинський, а трохи згодом Зібер, Драгоманов змушений був залишити професорську кафедру в Київському університеті після того, як царські власті перейшли у наступ проти громадівців-українофілів.

Характерно, що останніх звинувачували не тільки у «малоросійському сепаратизмі», а й як послідовників со­ціалістичних ідей. Зокрема, газета «Киевлянин», цей рупор царизму на Україні, відкрила кампанію публічних нагінок на громадівців, яких було взято під суворий нагляд охо­ронців самодержавного режиму. Зрештою свої спостере­ження газета узагальнила у такому афоризмі: «Українці в одній кишені носять писання батька Тараса (Шевченка.— В. С), а в другій — писання Маркса».

Подібне поєднання різнорідних соціалістичних учень спостерігалося і в матеріалах «вільної української преси за кордоном», організованої у Швейцарії наприкінці 70-х — на початку 80-х років українськими політичними емігрантами М. Драгомановим і С. Подолинським із Ро­сійської імперії та М. Павликом з Австро-Угорщини. Вони налагодили там видання збірників, а потім і журналу під тією ж самою назвою — «Громада». Вже у «Передньому слові» до першого випуску збірника в одному ряду як «лю­ди великої науки й розуму» були поставлені імена Мар­кса, Прудона, Лассаля, Дюрінга, Чернишевського.

Видавці закордонної «Громади» виробили й власну со­ціалістичну теорію. Основу її становила ідея ліквідації приватної власності на засоби виробництва та утвердження колективної власності окремих виробничих асоціацій (гро­мад). У цій ідеї поєднувалися і марксизм, і прудонізм, і українська народна традиція. Загалом соціально-еконо­мічна і політична платформа українських теоретиків «громадівського соціалізму» була утопічно-соціалістичною, і це цілком характерно для буржуазно-демократичного етапу загальноросійського визвольного руху. Розвиток передової вітчизняної суспільної думки 40—90-х років XIX ст., за визначенням В. І. Леніна, був хоч і висхідним, але далеко не прямим — з болісними блуканнями і хитаннями, успіха­ми і невдачами.

* * *

У цілому суспільно-політичний і національний рух на Україні у другій половині XIX ст. був могутнім чинником загального прогресу українського суспільства, важливим стимулом зростання як політичної, так і національної са­мосвідомості широких народних мас. У нагальних питан­нях визвольної боротьби тодішня демократична інтеліген­ція України більшою чи меншою мірою виявила себе гід­ною бути провідником прогресивних сил нації.

Рекомендована література

Буцик А. К. Суспільно-політичний рух в Росії ЗО—50-х років XIX ст. К., 1964.

Волощенко А. К. Нариси з історії суспільно-політичного руху на Україні в 70-х—на початку 80-х років XIX ст. К., 1974.

Дмитриченко В. С Соціалістична думка на Україні в 70-х — на початку 80-х років XIX ст. К., 1974.

Драгоманов М. П. Літературно-публіцистичні праці: У 2 т. К., 1970.

Дьяков В. А., Миллер И. С. Революционное движение в русской? армии и восстание 1863 года. М., 1964.

Заславський Д., Романченко І. Михайло Драгоманов: життя і литературно-дослідницька діяльність. К., 1964.

Іванова Р. П. Михайло Драгоманов у суспільно-політичному русі Росії та України. К., 1971.

Марахов Г, И. Польское восстание на Правобережной Украине. К., 1967.

Марахов Г. И. Социально-политическая борьба на Украине в 50— 60-е годы XIX века. К., 1981.

Млинарський 3., Сліш П. Андрій Потебня — борець за спільну спра­ву братніх народів. К., 1956.

Общественно-политическое движение на Украине: Сб. документов: В 2 т. К., 1963-1964.

Прийма Ф. Я. Шевченко і російський визвольний рух. К., 1966.

Сарбей В. Г. Очерки по методологии и историографии истории Украины (период капитализма). К., 1989.

Усенко П. Г. Идейное единство русских, украинских и польских ре< волюционеров-демократов (50—60-е годы XIX в.). К., 1985.

Шаблиовский Е. С. Т. Г. Шевченко и русские революционные де-> мократы. К., 1975.

Шевченко Т. Г. Документи та матеріали до біографії (1814 — 1861). К., 1975.

Ястребов Ф. А. Революционные демократы на Украине: Вторая по* ловина 50-х — начало 60-х годов XIX ст. К., 1960.

ЛЕКЦІЯ 26