Революційні народники на Україні

●Народництво, його течії та напрями ●Початковий етап «ходіння в народ» ●Другий етап діяльності револю­ційно-народницького підпілля ●Зародження політичного напряму в революційному народництві ● Осередки «Народної волі» на Україні ●Еволюція поглядів і тактики чорнопередільців

Народництво, його течії та напрями. На буржуазно-де­мократичному етапі визвольної боротьби в Росії величезну роль відігравало народництво — рух різночинної інтеліген­ції, ідеологія селянської демократії. Поєднуючи в собі ра­дикальну буржуазно-демократичну програму з ідеями со­ціалізму, воно одночасно виступало як проти кріпосництва та його залишків, так і проти буржуазного розвитку краї­ни. Центральною ланкою системи поглядів народництва була ідея переходу до соціалізму через збереження, вико­ристання і оновлення колективістських засад сільської об­щини.

Родоначальники народництва О. Герцен і М. Чернишевський справили величезний вплив на сучасні й наступні по­коління революціонерів. З самого початку в народництві намітилися дві течії — революційна і ліберальна; перша з них відігравала провідну роль аж до кінця 80-х років. Іде­ологами її у 70-х роках були П. Лавров, М. Бакунін, П. Ткачов, під впливом яких формувалися відповідно про­пагандистський, бунтарський і політико-змовницький нап­рями революційного народництва.

У теорії та практиці боротьби революційні народники зробили значний крок уперед порівняно з дворянськими революціонерами. Вони стали ближче до народних мас у захисті їхніх інтересів, у поглядах на роль трудящих у революції, яка має знищити поміщицьке землеволодіння, самодержавний лад, експлуатацію людини людиною, забез­печити трудящим «землю й волю». Загалом революційні народники виходили з примату соціальної революції над політичною, виступали за тісний зв'язок демократичних і соціалістичних перетворень.

Початки народницького руху в Росії відносяться до пе­ріоду першої революційної ситуації 1859—1861 рр. Згодом з'явилися революційно-демократичні організації, в діяль­ності яких виразно відчувались народницькі тенденції. З кінця 60-х років у країні почалося нове революційне під­несення, значно посилене впливом Паризької комуни і І Ін­тернаціоналу. На початку 70-х років виникають самоосвітні гуртки молоді, які переростають у революційно-народницькі. Значно зростають кількість учасників руху, його розмах _: і дієвість. Численні гуртки, у тому числі на Україні, приступають до практичної реалізації ідей революційного на­родництва.

Початковий етап «ходіння в народ». Знамените «ходін­ня в народ» тривалий час готувалося в осередках різночин­но-демократичної молоді бунтарського і пропагандист­ського напрямів. Велику роль у розгортанні народницького руху в країні відіграв петербурзький гурток «чайковців», який існував до 1874 р. У різний час діяльними його чле­нами були М. Натансон, В. Александрова, М. Чайковський і (від його імені походить назва осередку), С. Перовська,і С. Кравчинський, П. Кропоткін та ін. У березні 1873 р. остаточно склався аналогічний гурток у Москві. На Україні гуртки «чайковців» утворилися в Одесі й Києві.

Одеський гурток виник влітку 1873 р. Очолив його Ф. Волховський, членами ж були С. Чудновський, М.-В. Ланганс, В. Костюрін, Д. Желтоновський, Л. Дичес-куло, А. Желябов, Г. Макаревич та ін. Одеські «чайковці» збиралися на сходки, листувалися зі своїми однодумцями з інших міст, розповсюджували літературу соціалістичного напряму, самі писали популярні брошюри, вели організа­торську і пропагандистську роботу серед інтелігенції та робітників. Особливу увагу вони звернули на сезонних і фабричних робітників, які, на їхню думку, могли стати по­середниками між революційною інтелігенцією і селянством, вправними пропагандистами на селі. Проте оскільки ці робітники не завжди бажали повертатися в село і виконувати місію, що на них покладалася, одеські «чайковці» прагнули перенести свою діяльність безпосередньо у сільську місце­вість.

Київський гурток «чайковців» сформувався в лютому — березні 1873 р. Його членами були П. Аксельрод, С. Лур'е, В. Емме, М. Колодкевич, Я. Стефанович, Н. Левенталь та ін. Вони пропагували серед студентів, в артілях буді­вельних робітників. Навчаючи останніх грамоти, пропаган­дисти хотіли викликати у них інтерес до гострих соціаль­них і політичних питань. Однак, не задовольнившись ре­зультатами своєї діяльності серед робітників, київські «чайковці» також дійшли висновку, що свою пропаганду їм слід спрямувати на село.

Восени 1873 р. відбулося об'єднання гуртків «чайков­ців» Петербурга, Москви, Одеси, Києва в єдину загальноросійську організацію — Товариство рівноправних і самос­тійних осередків, провідна роль у якому все ж належала петербурзькому гуртку. «Чайковці» примикали до пропа­гандистського (лавристського) напряму в народництві. Проте в їх середовищі не було одностайності у ставленні до ряду питань теорії і тактики боротьби.

Прибічниками того ж напряму були й члени гуртка «жебуністів», який остаточно виробив свою програму дій у листопаді 1873 р. на з'їзді в Києві. До нього входили чле­ни численного сімейства Жебуньових, Г. Трудницький, М. Кац, Г. Кобієв та ін. Вони одними з перших розгорнули пропаганду серед селянства.

З кінця 1873 р. в країні виникають гуртки бунтарського (бакуністського) напряму. Головними представниками ос­таннього були Ф. Лєрмонтов і С. Ковалик у Петербурзі, В. Дебогорій-Мокрієвич на Україні.

Помітне місце серед бунтарських гуртків посідала «Ки­ївська комуна», що сформувалася на початку 1874 р. До неї входили близько ЗО представників різночинної інтелі­генції, студентів Київського університету, серед них — В. Дебогорій-Мокрієвич, Я. Стефанович, М. Коленкіна, К. Брешковеька, І. Ходько, В. Рогачова та ін. Готуючись до «ходіння в народ», вони оволодівали різними ремесла­ми, почали пропаганду в міських артілях і майстернях, зби­рали кошти на революційні цілі, встановлювали зв'язки з народницькими гуртками інших міст. Зокрема, члени «Київської комуни» сприяли переходу на бакуністські пози­ції чернігівського революційного гуртка (Г. Божко-Божинський, О. Харченко, Є. і Г. Імшеницькі, В. Тищенко, А. Ляскоронський та ін.).

Навесні 1874 р. із Петербурга до Харкова прибув С. Ко­валик і розгорнув агітацію серед місцевих студентів і семі­наристів, закликаючи їх залишити навчання і йти в народ, щоб підняти його на повстання проти експлуататорських класів. У результаті його діяльності утворився харківський революційний гурток у складі М. Крутікова, Ю. Говорухи-Отрока, М. Баркова та ін. Організатором ще одного гуртка шкільної молоді в Харкові стала Г. Андреева.

З метою безпосередньої пропаганди серед народних мас С. Кравчинський, Д. Клеменц, П. Кропоткін, Л. Тихомиров та інші народники " написали і видали чимало нелегальних брошур у формі казок, оповідей, бесід тощо. Серед них — «Вольный атаман Степан Тимофеевич»,: «Сказка о копейке», «Сказка о четырех братьях и их приключениях», «Емельян Иванович Пугачев», «Хитрая механика» та ін. У народницькій пропаганді широко використовувалася також легальна література де­мократичного спрямування — оповідання й нариси М. Наумова, Ф. Не­федова, О. Левітова, твори великих російських письменників-демократів М. Салтикова-Щедріна, М. Некрасова. Народники розповсюджували поезії Т. Шевченка, оповідання Марка Вовчка, І. Нечуя-Левицького, Д. Мордовия та ін. Деякі пропагандистські брошури вони перекладали на українську мову.

«Ходіння в народ» розпочалося з кінця 1873 р. Народ­ницькою пропагандою було охоплено 37 губерній Європей­ської Росії, в тому числі майже всі українські. Для своєї діяльності революціонери обирали ті місцевості, де колись палали селянські повстання і ще існував «дух» козацтва і гайдамаччини. «Ходіння в народ» відбувалося значною мі­рою стихійно і неорганізовано, в ньому брали участь різ­норідні елементи, у тому числі й такі, що мали на думці лише ознайомлення з сільським життям. Розходження між бакуністами і лавристами, які торкалися переважно питань тактики, тобто методів і форм діяльності в народі, на прак­тиці майже стиралися: і «пропагандисти», і «бунтарі» зай­малися в основному пропагандою. Вважалося за доцільне проводити так звану «бродячу» пропаганду, щоб охопити нею якомога більше селян. Однак на Україні переважала осіла форма діяльності революціонерів у народі, до «бро­дячої» вдавалися лише бакуністи. Через те, що центру, який керував би «ходінням в народ», не було, діяльність гуртків перепліталася, розпорошувалася. Старі зв'язки слабшали, відбувалося безперервне перегрупування наяв­них сил революціонерів.

Найактивнішу діяльність у народі розгорнули учасники трьох гуртків — «жебуністів», одеських «чайковців» і «Ки­ївської комуни». У бесідах із селянами вони закликали лік­відувати панування поміщиків, відібрати у них землю та передати її тому, хто на ній працює. Народники діяли на Чернігівщині, Полтавщині, Харківщині, у багатьох губер­ніях Правобережжя і Півдня. Члени гуртків із пропаган­дистською метою наймалися на фабрики, вчителювали у селах, відкривали майстерні та кузні, де проводили сходки селян, переховували нелегальну літературу тощо.

Крім учасників згаданих гуртків, «у народ» ходили й представники інших народницьких осередків. Так, члени миколаївського гуртка І. Ковальський, Ф. Юрковський, І. Дроб'язгін та інші спробували розгорнути пропаганду серед сектантів-штундистів у місті та в навколишніх селах, вважаючи цю секту «здебільшого раціоналістичною», яка й сама прагне до звільнення людської особи.

У «ходінні в народ» брали участь також пропагандисти-одинаки. Це були переважно сільські вчителі, волосні писа­рі тощо, які не мали зв'язку з народницькими гуртками, але стояли ближче до мас і легше знаходили з ними спіль­ну мову.

Масовий похід демократичної молоді «в народ» зазнав невдачі. Це було зумовлене різними причинами. Насампе­ред тим, що революціонери зазнали жорстоких пересліду­вань з боку царського уряду — їхній рух у 1873—1875 рр. був розгромлений, під арешт потрапили тисячі людей. Крім того, «ходіння в народ» було недостатньо організованим, у його учасників не вистачало сил і підготовленості для того, щоб підняти селян на соціалістичну революцію. На­решті, соціальне становище селянства, його дрібнобуржу­азні інтереси і прагнення, а також низький рівень політич­ної свідомості заважали йому активно включитися в реалі­зацію задумів революційних народників. Однак, незважаю­чи на те, що «ходіння в народ» не дало відчутних наслід­ків, воно не було безрезультатним. Народницька пропаган­да збуджувала селян, посилювала їхнє незадоволення політикою царського уряду. Самим народникам «ходіння» допомогло ознайомитися з реальними потребами селянсь­ких мас, внести важливі корективи до своєї програми і тактики.

Другий етап діяльності революційно-народницького під­пілля. Перша криза народництва не була ні тривалою, ні глибокою. Продовжуючи вірити в «комуністичний інстинкт» селянства, революційні народники вирішили змінити спо­соби і форми своєї діяльності: від пропаганди загальних ідей соціалізму безпосередньо перейти до революційної агі­тації на грунті вже усвідомлених селянством прагнень, від «бродячої» форми «ходіння в народ» — до організації три­валих поселень, від розрізнених гуртків і груп — до створення централізованої організації революціонерів. У народ­ництві почали посилюватися бакуністські тенденції, проте робилися спроби об'єднання різних течій, про що свідчать, зокрема, з'їзди народників у Москві та Петербурзі (оби­два 1875 р.).

Восени 1876 р. у Петербурзі виникла народницька організація, за якою згодом закріпилася назва «Земля і воля». Це була добре закон­спірована і дисциплінована організація революціонерів. Перехід землі в руки селянства, общинне землеволодіння і мирське самоврядування землевольці розглядали як міцний фундамент «дальшого успішного хо­ду соціальної справи в Росії». У програмі землевольців підкреслювало­ся, що головна увага має бути звернена на створення організації шля­хом злиття революціонерів із середовища інтелігенції та робітників з «існуючими вже народними організаціями революційного характеру». Це завдання передбачалося розв'язати шляхом «агітації в найширшому розумінні цього слова, починаючи з легального протесту проти міс­цевих властей і кінчаючи збройним повстанням, тобто бунтом». Про­грама передбачала пропагандистську й організаторську роботу серед робітників, інтелігенції та студентів. Вона включала й так звану «де­зорганізаторську діяльність», що мала послабити силу держави, щоб створити сприятливі умови для повстання. До неї відносились встанов­лення зв'язків у військах, головним чином серед офіцерів, залучення на свій бік осіб, що працюють у тих чи інших урядових установах, си­стематичне знищення найреакційніших урядовців. У своїй програмі землевольці визнавали за народами Росії право на національне самови­значення.

«Земля і воля» наклала помітний відбиток на весь революційний рух другої половини 70-х років. Саме завдяки землевольцям у вжиток міцно ввійшли слова «народники», «народництво». їх програма була значним кроком уперед від проголошення абстрактних «соціалістичних» гасел у першій половині 70-х років. Проте буржуазно-демократична суть перетворень, перед якими стояла Росія, для народників залиша­лась незрозумілою, завоювання «землі і волі» вони ототожнювали із встановленням суспільного ладу на соціалістичній основі.

Діяльність землевольської організації хоч і мала широ­кий розголос на Україні, між тим вона не створила тут ні своїх груп, ні поселень. Однак на Україні діяли відомі її члени — Д. Лизогуб, В. Осинський. Також слід додати, що у тісних зв'язках з організацією перебували так звані «пів­денні бунтарі».

Гурток «південних бунтарів», діяльність якого була од­ним з найпомітніших явищ у народницькому підпіллі Укра­їни, склався 1875 р. Ініціаторами його створення виступили В. Дебогорій-Мокрієвич і Я. Стефанович. Гурток складали близько 20 революціонерів — уцілілі від арештів учасники бакуністських і пропагандистських гуртків, молоді народ­ники: М. Ковалевська, В. Засулич, М. Фроленко, С. Чубаров, В. Костюрін, Г. Макаревич, І. Дроб'язгін, М. Коленкіна, I. Бохановський, В. Малинка, М. Бух, Л. Дейч, В. Лепешинський та ін. Усі вони перебували під значним впливом бакунінського анархізму, були пройняті вірою в мож­ливість всеросійського повстання. Проте «південні бунтарі» відмовилися від надій підняти селянство на революцію в ім'я абстрактних ідей соціалізму і вирішили діяти на грун­ті найближчих народних вимог, насамперед зрівняльного переділу землі «по душах». По суті, вони виступали під тим же гаслом — «земля і воля». Практична діяльність гуртка проявилася в організації поселень з метою підготов­ки селянського повстання. Такі поселення утворились по­близу Корсуня, в ряді повітів Київської та Харківської гу­берній. Проте надія гуртківців на те, що в тогочасних умо­вах можна легко підняти будь-яке село на бунт, вияви­лася нездійсненною. В грудні 1876 р. гурток остаточно роз­пався.

Наприкінці 1876 р. Я. Стефанович, Л. Дейч та І. Бохановський приступили до спроби створити, спершись на заворушення державних селян у Чигиринському повіті Київської губернії, бойову народно-рево­люційну організацію, яка й розпочне повстання проти поміщиків і чи­новників. Оскільки селяни вірили в допомогу з боку царя, змовники вирішили діяти від його імені. Стефанович, видаючи себе за селянина, розповсюдив складену ним «Височайшу таємну грамоту», нібито приве­зену з Петербурга. В ній говорилося, що цар постійно піклується про становище селян, але йому перешкоджають у цьому поміщики і чинов­ники. Тому він пропонує селянам об'єднатися в «таємні дружини» і си­лою скинути дворянське ярмо, заволодіти всією землею. У статуті дру­жин викладалися порядок їх створення та організаційна структура. Зо-¹ крема, передбачалося, що кожна дружина складатиметься з отаманств (20 старосте) і старосте (25 дружинників). Дружину мали очолювати призначені царем комісари, які разом складали керівний центр — Раду комісарів, отаманство — отаман, обраний старостами, староство — ста­роста. Кожний, хто вступав до дружини, мусив дати клятву на вірність. Дружинники повинні були турбуватися про залучення в товариство нових членів, заготовляти зброю, робити щомісячні внески в за­гальну касу.

Протягом першої половини 1877 р. було створено староства в семи волостях Чигиринського і в Ломоватській волості Черкаського повітів. Серед активних учасників дружини були Ю. Олійник, Л. Тененик, К. Прудкий, І. Пісковий, М. Гудзь та ін. Загальна кількість її учасни­ків зросла до тисячі. Організатори «Чигиринської змови» декілька разів зустрічалися зі старостами і отаманом. На 1 жовтня планувався поча­ток повстання. Однак уже в червні 1877 р. почалися арешти 1 «Чигиринська змова» не увінчалася успіхом. Відзначаючи помилки ініціа­торів змови, зокрема намагання у своєрідний спосіб використати цари­стські ілюзії селян, разом з тим слід сказати, що створення селян­ського товариства, з одного боку, засвідчило про конкретну можли­вість організаторської роботи серед мас, із другого — залишило певні позитивні сліди в народі.

У цілому ж народницька пропаганда і агітація в ім'я «землі і волі» не привела до селянської революції, але вона посилювала незадоволення мас їхнім злиденним становищем, сприяла революціонізації селянства.

Із середини 70-х років революційні народники розшири­ли свою діяльність також у робітничому середовищі. Хоча зазначимо, що провідну роль у майбутній революції вони, як і раніше, відводили селянам, а робітників розглядали лише як частину експлуатованого народу, а не як новонароджуваний клас зі своїми специфічними інтересами і зав­даннями.

Одеські революціонери-народники відіграли певну роль у підготовці грунту для створення 1875 р. Південноросій­ського союзу робітників, про який докладніше йтиметься у наступній лекції. Погляди його керівника Є. Заславського несли на собі значний відбиток народницьких поглядів, хо­ча він уже вважав провідною революційною силою робітни­чий клас.

Улітку 1875 р. члени Всеросійської соціально-револю­ційної організації (відомої ще під назвою гуртка «москви­чів») О. Хоружевська і О. Любатович створили в Києві місцевий гурток — «общину» у складі Г. Олександрова, М. Воронкова, М. Млодецького та інших і розгорнули про­паганду серед робітників цукрорафінадного заводу на Деміївці. Того ж року «москвич» І. Союзов енергійно про­пагував серед робітників Харкова, Полтави і Києва. У на­ступному році серед київських робітників почав діяти но­вий народницький гурток (І. Совенко, Ф. Винниченко, М. Колодкевич, С Топчаєвський та ін.). У 1875—1876 рр. С Ястремський, І. Глушков, М. Чугуєвець та інші влашту­вали в Харкові столярну майстерню і наполегливо шукали шляхів зближення з робітниками. У лютому 1877 р. рево­люційну пропаганду серед харківських залізничників про­водив М. Вишневецький.

Поштовх, даний робітничій справі Південноросійським союзом робітників, відчувався аж до початку 80-х років. Багатьох робітників Одеси в 1876—1877 рр. охопили про­пагандою члени гуртка народників-лавристів, так званих «башенців» (назва пішла від башти будинку, в якому про­живала більшість з них) — Г. Попко, Ф. Щербина, І. Во-лошенко та ін. У 1877—1878 рр. під впливом народників у місті виникло кілька робітничих гуртків, які дістали назви або за місцем проживання, або за родом занять їх членів («вокзальний», «міський», «слобідський», «солдатський» та ін.). Зокрема, в їх середовищі активно діяли члени про­пагандистського народницького осередку С. Ліона — Г. Фомічова. Пропаганда серед робітників велась і в інших міс­тах України.

Хоча народницька інтелігенція загалом не змогла сфор­мувати соціалістичну свідомість пролетаріату, проте. їй на лежить заслуга в розвитку демократичних поглядів передо­вих робітників, у залученні їх до визвольної боротьби на її буржуазно-демократичному етапі.

Готуючись до здійснення народної революції, народники неодноразово робили спроби розгорнути пропаганду в ар­мії — серед офіцерів, солдатів, матросів. У військових учбо­вих закладах почали виникати гуртки самоосвіти, що пере­творювалися на революційні осередки. З метою пропаганди серед солдатів революційні народники добровільно йшли на військову службу («чайковець» В. Костюрін, «бунтар» Л. Дейч, колишні учасники Південноросійського союзу ро­бітників М. Терентьєв, Г. Івічевич та ін.).

У пропаганду серед своїх товаришів втягувалися й самі солдати та унтер-офіцери — здебільшого вихідці з селян­ського середовища. Так, писар 46-го запасного піхотного батальйону, розквартированого в м. Гайсині Подільської губернії, унтер-офіцер М. Лозинський на початку червня 1879 р. розповсюджував серед селян рукописні відозви українською мовою «Всім грамотним і неграмотним мужи­кам» із закликом до боротьби проти панів. При арешті у нього було виявлено прокламацію й до солдатів.

Революційні ідеї почали захоплювати й окремих пере­дових офіцерів. Так, М. Ашенбреннер, який служив у вій­ськах Одеського округу, в другій половині 70-х років уста­новив зв'язки з народниками (М. Фроленком, А. Желябовим, В. Костюріним та ін.), одержував від них нелегальну літературу, організував офіцерські гуртки самоосвіти.

Випадки революційної пропаганди мали місце й серед матросів Чорноморського флоту. Так, у 1876—1878 рр. її вели боцман 2-го флотського екіпажу І. Логовенко та міч­ман О. Калюжний. Вони встановили зв'язок із народником С. Віттенбергом і створили в Миколаєві пропагандистський гурток, що складався з матросів і революційно настроєної молоді.

Загалом слід зазначити, що діяльність народницької ін­телігенції в другій половині 70-х років серед робітників і військових мала здебільшого допоміжний характер, її наслідки були обмеженими.

Зародження політичного напряму в революційному на­родництві. Діяльність революційних народників 70-х років по суті мала політичне спрямування. Самі ж вони тривалий час теоретично заперечували необхідність боротьби за по­літичні свободи. Однак після очевидної невдачі другого етапу «ходіння в народ» більшість революціонерів-народників вирішила, що її головною причиною є протидія з боку самодержавства, і почала стихійно переходити до безпосе­редньої боротьби проти царського уряду і його місцевих органів. У ході цієї боротьби вони поступово усвідомлюють важливість і необхідність політичної боротьби, першочерго­вого повалення самодержавства. При цьому революціонери-народники не відмовилися від соціалістичних ідеалів, вважаючи, що після захоплення влади можна буде здійсни­ти не тільки політичну, а й соціальну революцію. Вступ на­родництва до нової фази розвитку був підготовлений його внутрішньою еволюцією, а також назріванням в країні но­вого демократичного піднесення, яке відзначалося загост­ренням соціально-класових суперечностей, зростанням бо­ротьби селянства і робітничого класу, студентського демо­кратичного руху, пожвавленням буржуазно-ліберальної опозиції, насамперед земської. Перехід народників до полі­тичної боротьби прискорили жорстокі переслідування їх з боку царизму. Політичні процеси 1877 — початку 1878 рр. («50-ти», «193-х» та ін.), що закінчилися суворими вирока­ми, наочно показали народникам, що в особі самодержав­ства вони мають смертельного ворога.

Політична боротьба революційних народників у кінці 70-х років протікала у вузькому руслі. Вона проявилася насамперед у терористичних актах проти представників влади, збройних опорах жандармам при арештах, в орга­нізації визволення із в'язниць своїх товаришів та ін. Діяль­ність революціонерів-різночинців серед селян майже при­пинилася, а в робітничому середовищі значно звузилася.

Одним з перших проявів вступу революціонерів-народників на шлях активної боротьби з самодержавством був відомий замах В. Засулич на петербурзького градоначальника Трепова 24 січня 1878 р. На Украї­ні того ж року бурхливу бойову діяльність розгорнули члени гуртка В. Осинського та ряд колишніх «південних бунтарів», які прибрали ім'я Виконавчого комітету Російської соціально-революційної партії. 23 лю­того у Києві В. Осинський, О. Медведев та І. Івічевич вчинили невда­лий замах на товариша прокурора Котляревського, який особливо за­взято переслідував революціонерів. У ніч на 25 травня Г. Попко завдав смертельного удару кинджалом жандармському поручику барону Гей-кінгу. За нелюдське поводження з політичними каторжанами Г. Гольденберг у лютому 1879 р. застрелив харківського губернатора Д. Кропоткіна.

Систематичного характеру набули збройні опори революціонерів при арештах. ЗО січня 1878 р. члени одеського гуртка І. Ковальського вступили в перестрілку з жандармами, внаслідок якої з обох боків були поранені. Збройний опір при арешті намагався вчинити в Києві 24 січня 1879 р. В. Осинський. 11 лютого цього ж року гідну відсіч жандармам дали київські народники брати Івічевичі, Л. Брандтнер та ін.

Наприкінці 70-х років революційно настроєна молодь організувала декілька вуличних демонстрацій політичного характеру. Зокрема, 24 лип­ня 1878 р. в Одесі під час військового суду над Ковальським та його товаришами відбулася демонстрація, а після оголошення керівникові гуртка смертного вироку зав'язалася перестрілка між військами і де­монстрантами.

Звичайним явищем стали організовані революціонерами втечі по­літв'язнів. Широкого розголосу, наприклад, набрала втеча з київської Лук'янівської в'язниці учасників «Чигиринської змови» Я. Стефановича, І. Бохановського і Л. Дейча, здійснена в ніч на 27 травня 1878 р. її організаторами були В. Осинський і В. Дебогорій-Мокріевич, а безпо­середнім виконавцем — М. Фроленко, який влаштувався на службу до в'язниці. З ініціативи центру «Землі і волі» київські та одеські народни­ки влітку того ж року здійснили спробу відбити у жандармів відомого діяча «ходіння в народ» П. Войнаральського, засудженого за «процес сом 193-х» до десятирічної каторги, під час перевезення його до в'язни­ці під Харковом.

В умовах загострення боротьби з існуючою системою, з одного боку, йшло дальше поглиблення кризи революцій­ного народництва в його бунтарсько-бакуністській формі, з другого — відбувались поступове осмислення політичного напряму діяльності, консолідація сил останнього. У зв'язку з гострими суперечностями всередині «Землі і волі» було вирішено скликати у Воронежі загальнопартійний з'їзд. Щоб згуртувати свої сили супроти прихильників старих по­глядів («народників», «деревенщиків»), «політики» напере­додні провели таємний з'їзд у Липецьку, на якому були присутні О. Михайлов, О. Квятковський, Л. Тихомиров, М. Морозов, М. Фроленко, А. Желябов та ін. «Політики» вирішили, що соціально-революційна партія повинна виді­лити частину своїх сил для політичної боротьби, і вжили ряд заходів на випадок, якщо їм доведеться виступити як самостійній організації.

На Воронезькому з'їзді, що відбувся в двадцятих числах червня 1879 р., в центрі уваги стояли програмні й тактичні питання. А. Желябов, висловлюючи волю «політиків», до­водив необхідність переходу до політичної боротьби, пова­лення самодержавства і прийняття конституції. Програму і тактику «деревенщиків» обстоював Г. Плеханов. Учасни­ки з'їзду не довели справу до розриву і зійшлися на ком­промісних рішеннях. Землевольська програма в основному була залишена без змін, але «політики» домоглися права посилити терористичну боротьбу. Однак незабаром стало ясно, що продовжувати спільну діяльність у рамках однієї організації неможливо. 15 серпня 1879 р. під Петербургом відбувся новий з'їзд представників обох фракцій, внаслідок якого виникли дві нові народницькі організації — «На­родна воля» і «Чорний переділ». Головною причиною роз­колу «Землі і волі» були незгоди в питанні про ставлення до політичної боротьби, до завдання здійснення в країні демократичних перетворень як самостійного і першочерго­вого.

Осередки «Народної волі» на Україні. «Народна воля» залишила помітний слід у загальноросійському визвольно­му русі. Організацію очолював Виконавчий комітет, до складу якого входили професіональні революціонери А. Же­лябов, О. Михайлов, О. Квятковський, С Перовська, В. Фігнер, М. Фроленко, М. Морозов та ін. Комітет розробив ряд програмних документів, друкував нелегальні газети — «На­родная воля», «Листок „Народной воли"», «Рабочая газе­та». У багатьох містах Росії виникли народовольські групи та гуртки.

Поділяючи основні положення народницької ідеології, народовольці зробили крок уперед: вони перейшли до політичної боротьби, вважаючи першочерговим завданням повалення самодержавства і встановлення по­літичних свобод. Програма «Народної волі» включала вимоги широких демократичних перетворень: скликання Установчих зборів, створення постійного народного представництва, обраного на основі загального виборчого права, запровадження свободи слова, совісті, друку, сходок, широке общинне самоврядування, надання усім народам Росії права на вільний національний розвиток, передача у колективну власність зем­лі — селянам, заводів і фабрик — робітникам та ін. Народовольці вірили в те, що після політичного перевороту, у якому вони відводили вели­ку роль своїй організації, в країні будуть здійснені водночас демократ тичні та соціалістичні перетворення. Розгорнувши значну організатор­ську і пропагандистську діяльність серед інтелігенції, студентів, учнів­ської молоді, робітників і частково селян, народовольці прагнули підня­ти народну революцію. Одним з методів їх боротьби проти царського уряду став політичний терор.

Виконавчий комітет створив міцну, добре законспірова­ну централізовану загальноросійську організацію, що скла­далася з розгалуженої мережі місцевих груп і гуртків. На­родовольське підпілля на Україні відобразило найважли­віші тенденції діяльності «Народної волі», всі повороти її долі.

Осередки народовольців на Україні виникли восени 1879 р. З серпня по грудень цього року в Харкові існував гурток І. Глушкова — П. Теллалова. Велику роль в його ідейному становленні відіграв А. Желябов. Гурток мав свою касу, кошти якої призначалися на купівлю нелегаль­них видань, надання допомоги політичним засланцям тощо. У розпорядженні гуртківців були сховища нелегальної літератури, «паспортне бюро». Керівники гуртка підтриму­вали зв'язки з Петербургом, Москвою і Києвом.

Першим гуртком у Києві, який повністю визнав про­грамні настанови і організаційні принципи народовольців, став гурток В. Бичкова — І. Левинського, що діяв з кінця а 1879 до середини 1881 р. серед інтелігенції, гімназистів, і студентів, а також робітників. По суті він перетворився в центральну народовольську групу, якій підпорядковувалися гуртки гімназистів у Києві, інтелігентів у Ніжині та Козе-лецькому повіті Чернігівської губернії. Майже рік (середина 1880 —середина 1881) серед ро-

бітників Одеси діяла народовольська група М. Трігоні — В. Жебуньова. Керівникам вдалося створити сильну робіт­ничу підгрупу, члени якої (П. Клименко, М. Попов, Г. Ба-тагов, П. Валуев та ін.) мали свою бібліотеку, касу, зби­ралися на сходки, організовували робітничі гуртки тощо,

1 березня 1881 р. (день страти Олександра II, на яку народовольці покладали великі надії в пробудженні революційного вибуху) стало рубежем у діяльності «Народної волі». Ця подія наочно засвідчила малоефективність полі­тичного терору у досягненні стратегічних цілей організації, піддала сумніву деякі важливі програмні настанови наро­довольців і поклала початок нової тривалої кризи в народництві. Однак революційно-народницький рух у країні не припинився. Зокрема, на Україні продовжували діяти гурт­ки, які виникли до 1 березня, з'явилися нові. Під впливом окремих членів Виконавчого комітету, насамперед В. Фігнер, тут сформувалися досить великі революційні групи. Починаючи з квітня 1881 р. В. Фігнер проводила органі­заторську роботу в Одесі. За її участю в місті було влаш­товано нелегальну друкарню, створено центральний народовольський гурток студентів, організовано страту військо­вого прокурора генерал-майора Стрельникова — жорстоко­го душителя революційного руху.

Восени 1881 р. зароджується гурток народовольського спрямування в Кам'янці-Подільському. Його очолювали

Г. Львович і В. Стиранкевич. На сходках гуртка, що дістав назву «Подільська дружина» (існувала до квітня 1882 р.), йшлося про необхідність революції, обговорювалася скла­дена Львовичем прокламація «В годовщину 1 марта», в якій Олександр II називався катом, а страчені першомартовці проголошувалися героями, мучениками.

На кінець 1882 р. в Києві сформувалася народовольська

група на чолі з О. Бахом, яка існувала до весни наступного

року і мала чотири підгрупи (кам'янець-подільську, київ­ську, чернігівську, білоруську), а також власний статут.

Великим успіхом групи були створення нелегальної дру­карні, що випускала прокламації та відозви до різних верств українського народу. Група володіла значною кількістю народовольських видань, частина яких розмножувалася на гектографі. Члени групи проводили пропагандист­ську роботу серед студентів Київського університету, гімна­зистів, інтелігенції, робітників залізничних майстерень. її лідери відіграли певну роль у формуванні та ідейному ста­новленні революційного гуртка (В. Чайковський, П. Бойко та ін.) в Гадяцькому повіті Полтавської губернії та поділь­ської групи партії «Народна воля» (І. Ткачеико, К. Сенкевич та ін.).

З другої половини 1882 р. в Харкові знаходилась В. Фігнер — єдиний в Росії член розгромленого царизмом Вико­навчого комітету. Спираючись на місцеву народовольську групу (А. Немоловський, П. Анненков, В. Іванов та ін.), В. Фігнер вдалося залучити до складу комітету представ­ників військової народовольської організації М. Рогачова і М. Ашенбреннера, організувати нелегальну друкарню в Одесі для відновлення випуску газети «Народная воля». Значну роль харківські народовольці відіграли в станов­ленні єлисаветградського народовольського гуртка, яким керував О. Тарковський, робітничого гуртка залізничників станції Люботин тощо.

10 лютого 1883 р. в Харкові була заарештована В. Фіг­нер. Значно обезкровлене народовольське підпілля залитіїлося без керівного центру в межах країни. Після численних арештів 1883 р. народовольці, що залишилися на волі, кілька разів намагалися відновити свою організацію та її керівні органи. їх діяльність в цьому напрямі прямо чи посередньо торкалася народовольських осередків на тери­торії України. Наприкінці січня — на початку лютого 1884 р. у Парижі відбувся з'їзд народовольців, у якому, взяли участь також представники України (В. Сухомлин, О. Кашинцев). У центрі уваги з'їзду були питання відро­дження «Народної волі», відновлення її друкованого орга­ну. Замість Виконавчого комітету з'їзд створив Центральну групу на чолі з Розпорядчою комісією. До складу остан­ньої ввійшли Г. Лопатін, Н. Салова і В. Сухомлин.

У цей складний і відповідальний для «Народної волі» час, у грудні 1883 — лютому 1884 р., в Києві утворилась нова народовольська група під керівництвом М. Шебаліна. Вона розгорнула пропаганду серед студентів, готувалася до видання в своїй нелегальній друкарні газети «Социа­лист», підтримувала зв'язки з петербурзькими народоволь­цями.

Члени Розпорядчої комісії, прибувши в лютому — берез­ні 1884 р. до Росії, провели велику роботу щодо поповнен­ня організації, налагодження зв'язків із революційним під­піллям у країні. З цією метою на початку вересня 1884 р. Г. Лопатін виїхав на Південь, відвідавши в тому числі Україну.

У період напруженої боротьби за відродження «Народ­ної волі» на Україні діяли великі харківська і одеська на­родовольські групи. Харківську групу очолював В. Гонча­ров, її члени у березні — червні 1884 р. розмножили на гектографі значну кількість революційних видань, створи­ли касу, кошти якої йшли на підтримку політичних заслан­ців і ув'язнених, зробили певний вплив на народовольські гуртки в Сімферополі та Луганську. Одеська народоволь­ська група на чолі з В. Сухомлином і О. Кашинцевим активно