Тема 1: Редагування як суспільно-культурна

Тема 1: Редагування як суспільно-культурна

Професійна діяльність

План

1. Предмет і завдання курсу. Природа літературного редагування.

2. Акцептор дії як нейрофізіологічний субстрат комунікативної мети.

3. Мовець як автор. Відчуження твору від автора.

4. Етапи розвитку редагування. Періодизація.

 

Ключові слова: літературне редагування, процес успішної зворотної аферентації, акцептор дії як нейрофізіологічний субстрат, комунікативної мети, мовець як автор, відчуження твору від автора, етапи розвитку редагування.

Мета й завдання вивчення теми:

Мати уяву про предмет і завдання курсу, специфіку літературного редагування, основні елементи й роботу акцептора дії, процес успішної зворотної аферентації, поняття свідомого та несвідомого авторства, відчуження твору від автора. Знати визначення основних понять курсу, основні етапи й періоди в історії редагування. Володіти ключовими поняттями й теоретичним матеріалом даної теми.

1. Предмет і завдання курсу. Природа літературного редагування. Сучасне редагування належить до сфери суспільно-культурної професійної діяльності, спрямованої на аналіз і удосконалення мовних творів у зв'язку з підготовкою їх до друку. Часто науковці послуговуються терміном «літературне редагування». Але це поняття зовсім не означає редакторський аналіз і правку виключно творів художньої літератури. Категорія «літературна мова» з'явилась у Франції ХVІІІ століття й означала володіння нормами правописного й усного мовлення, тобто літературною мовою.

Отже, літературне редагування - це редагування з погляду мовного ідеалу та дотримання норм побудови твору, закріплених у практиці публіцистичного, ділового, наукового та інших видів мовлення.

Предметом діяльності літературного редактора в засобах масової комунікації є авторський матеріал як продукт професійного мовлення автора, предмет сприймання та розуміння реципієнтом, відображення тієї інформаційної системи, в якій цей матеріал буде функціонувати, ефективний засіб впливу на аудиторію. Для автора – професійного мовця – предметом його виробничої діяльності теж є твір, але переважно як прояв інформаційної системи, в якій він фігурує, як ефективний засіб регулювання соціальної активності членів суспільства, маніпулювання свідомістю мас. Автор оцінює текст переважно лише в системі соціальної практики. Натомість редактор розглядає твір у повній комунікативно-мовленнєвій системі, включаючи в неї й самого автора як професійного мовця, як автора матеріалу.

Таким чином, предметом курсу є редакторська праця, спрямована на аналіз і підготовку авторського матеріалу до друку, яку виконує літературний редактор.

Завдання майбутнього редактора – опанувати технологію редакторської праці, знати структуру редакторської діяльності, оволодіти предметом редагування.

Підсумовуючи сказане, доходимо наступних висновків. Редагування – це вид суспільно-культурної діяльності, пов'язаної з регулюванням інформаційно-комунікативних процесів у суспільстві через засоби масової інформації та спрямованої на підготовку авторського матеріалу до друку або виходу в ефір. Як вид діяльності, редагування є системою професійних дій, спрямованих на виконання виробничих завдань, що формулюються за результатами редакторського аналізу авторського матеріалу під впливом реальної виробничої ситуації.

Редактор – це фахівець у сфері суспільної інформації та комунікації з проблем професійного мовлення й перцепції авторських творів, виробнича діяльність якого має суспільну мотивацію у вигляді авторського твору. Його професійні та виробничі дії спрямовані на конкретний авторський матеріал, котрий необхідно готувати до друку або виходу в ефір. Це фахівець, який володіє системою спеціальних технік, необхідних для проведення редакторського аналізу й редакторської правки, а також науковими знаннями про твір, професійне мовлення, сприймання та розуміння твору тощо. Редактор – це професіонал, який спроможний підніматися до рівня суспільних проблем у сфері масової інформації та комунікації.

2. Акцептор дії як нейрофізіологічний субстрат комунікативної мети. У основі редагування як професійної діяльності й технології, спрямованої на удосконалення авторського твору, як вважають фахівці з редагування М. Феллер, К. Накорякова, В. Різун, лежить внутрішній контроль мовця за своїм мовленням. На думку К. Накорякової, необхідною умовою породження розгорнутого висловлювання є контроль. Він існує на всіх етапах, починаючи від роботи слухового аналізатора як контролера ще на рівні артикуляції звуків чи навіть написання слова і закінчуючи роботою так званого акцептора дії, у якому зберігається образ того, що має бути досягнуте за допомогою висловлювання. Таку думку відстоював М. Жинкін. Термін «акцептор дії» до наукового обігу ввів П. Анохін.

Акцептор дії як нейрофізіологічний субстрат комунікативної мети працює до тих пір, поки в нього не надійдуть сигнали про результат, що очікується. Висловлюючись мовою фізіологів, поки не відбудеться успішна зворотна аферентація.

Акцептор дії є важливим контролером у процесі породження висловлювання під час комунікації, оскільки він примушує мовця постійно удосконалювати висловлювання до тих пір, поки отримуваний результат не буде відповідати тому запрограмованому результату, що зберігається в акцепторі дії. Цей свідомий контроль став можливий лише за двох умов – завдяки усвідомленню мовця себе автором і відчуженню твору від автора.

3. Мовець як автор. Відчуження твору від автора. Одним з найбільших стрибків, яке зробило людство протягом історії свого розвитку, став перехід від безособової літературної традиції до свідомої авторської творчості.

Свідоме авторство є більшою свободою творчості, більшими творчими можливостями, більшою незалежністю від традицій тощо. Несвідоме авторство – це таке авторство, при якому внесок окремої людини, через не усвідомлення цього внеску, не підлягає визначенню. Зникнення несвідомого авторства тягло за собою зникнення певних уявлень про людську особистість, її невиділеність з колективу, її єдність з природою, певних уявлень про час.

При свідомому авторстві існує наче дві правди: історична правда, тобто правда в прямому розумінні слова, але вона не є мистецтвом, і правда художня, тобто мистецтво, але вона не є правдою в прямому розумінні слова, вона є вимислом. При несвідомому авторстві правда єдина.

Еволюційний перехід від несвідомого авторства ділить історію розвитку мовлення на два великі періоди в становленні цивілізації: мовлення, яке не відокремлюється мовцем від свого «я», і мовлення, що усвідомлюється мовцем, контролюється й регулюється ним. Стосовно редагування цей перехід означає виникнення власне редакторської діяльності на основі природної психофізіологічної функції контролю мовлення.

Перехід від несвідомого до свідомого авторства не був стрибкоподібним, а відбувався поступово, протягом кількох століть у історії людства й протікав по-різному в різних країнах світу залежно від конкретної суспільної ситуації. Для виникнення свідомого авторства як загальнолюдського явища мав відбутися поштовх, котрий би змінив психологію людей. Таким поштовхом стало виникнення писемності. Письмо лягло в основу першого відчуження твору від автора.

Для становлення редакторської діяльності перше відчуження у вигляді тексту було початком виникнення свідомого авторського контролю за своїм твором, тобто виникало редагування як дія, що включалася в процес авторського текстотворення.

Другим важливим фактом у розвитку свідомого авторства й редагування було виникнення друкарства. Це друге, останнє відчуження твору від автора уможливило розвиток редагування як професійної діяльності за умови остаточного відриву тексту твору від автора, його обробки й удосконалення сторонньою людиною. Саме друкарство стало поштовхом до виникнення великих інформаційних індустрій.

Виникала й необхідність в осмисленні текстотворчих процесів, залученні автора до переробки власного твору, що у свою чергу формувало у автора поняття про себе як автора твору.

Виникнення свідомого авторства й відчуження твору від автора характеризують перехід від звичайного до професійного мовлення.

4. Етапи розвитку редагування. Періодизація. Різну ефективність впливу повідомлень люди відчували здавна, ще в дописемний період. Наприклад, в українському мовленні є таке повчання: „Говори не так, щоби тебе могли зрозуміти, а говори так, щоби тебе не могли не зрозуміти”.

З появою писемності проблема редагування стала актуальною. Автори повинні були дбати про те, щоб інші люди могли зрозуміти їх повідомлення через десятки, сотні чи тисячі років. Ця потреба вимагала від авторів та їх читачів користуватися одними й тими самими нормами (однаково позначати літери). Тому з появою перших писемностей виникло завданя їх нормалізації.

Наприклад, до обов'язків хранителів Александрійської бібліотеки, яка була заснована на початку ІІІ ст.д.о н. е., належало, зокрема, виправлення і коментування зібраних текстів. Отже, ці перші видатні граматики були й першими професійними редакторами.

У ІІ ст. до н.е. в латинській мові виник термін „редагування” (упорядкування).

У VI ст. до н.е. в Римі покупці, за певну плату, могли замовити перевірку книг на відповідність оригіналу. Саме тоді цей процес (приведення копії тексту у відповідність із оригіналом) почали називати коректурою (виправлення). Отже, першими професійними коректорами були античні виправлячі книг.

В античному Римі вже існували певні соціальні норми редагування. При римських бібліотеках були посади „префектів", які дозволяли читати або вилучали соціально небезпечні книги. У майбутньому ці книги перетворились на закони авторського права і політичні норми редагування.

У Китаї були обов'язкові спеціальні правила, що регламентували теми повідомлень (що повинен говорити підлеглий під час обіду зі своїм правителем). В Індії було розроблене спеціальне вчення „ріті", яке регламентувало художню властивість повідомлень.

Проте між античною та східною цивілізаціями існувала різниця в тому, що антична цивілізація встановлювала норми для композиції повідомлень, не торкаючись теми, а східна реґламентувала тему повідомлень, абстрагуючись від їх побудови.

Література

1. Алексеева М.М., Семенцова Н.Ф., Соколова Е.П. Основы редактирования. – М.: МГУ, 1989.

2. Анохин П.К. Философский смысл проблемы естественного и искусственного интеллекта // Человек в разных его аспектах. – М.: Книга, 1985. – 256 с.

3. Видавнича справа в Україні: Державний бібліографічний покажчик / Укл. О.О.Федотова. – 1991 – 1996. – К.: Наукова думка, 1996. – 32с.

4. Жинкин Н.И. Механизмы речи. – М.: Книга, 1958. – 356 с.

5. Ісіченко Ю.А. Києво-Печерський патерик у літературному процесі кінця ХУІ - початку ХУІІІ ст. на Україні. – К.: Либідь, 1990. – 265 с.

6. Машталір Р.М., Ковба Ж.М., Феллер М.Д. Розвиток поліграфії на Україні. – Львів, 1974. – 321 с. Огієнко І.І. Історія українського друкарства. – К.: Либідь, 1994. – 448 с.

7. Огієнко І.І. Історія українського друкарства. – К.: Либідь, 1994. – 448 с.

8. Партико З.В. Загальне редагування: нормативні основи. – Львів: Афіша, 2004. – 416 с.

9. Поліграфічні підприємства України: Довідник. – К.: Кн. палата України, 2001. – 111 с.

10. Різун В.В. Літературне редагування. – К.: Либідь, 1996. – 240 с.

11. Социальная практика и журналистский текст / Под. ред. Я.И. Засурского, Е.И. Бронина. – М.: Просвещение, 1990. – 348 с.

12. Теория и практика редактирования: Хрестоматия / Сост. Н.М. Сикорський и др. – 2-е изд., перераб. – М.: Изд-во МПИ, 1990. – 381 с.

13. Хто є хто у видавничій і бібліотечній справі: Довідник. – К.: Кн. палата України, 1999. – 160 с.

14. Черниш Н.І. Українська енциклопедична справа: Історія розвитку, теоретичні засади підготовки видань. – Львів: Фенікс, 1998. – 92 с.

Література

1. Гальперин И.Р. Текст как объект лингвистического исследования. – М.: Книга, 1981. – 342 с.

2. Дридзе Т.М. Текстовая деятельность в структуре социальной коммуникации. – М.: Книга, 1984. – 187 с.

3. Іванченко Р.Г. Літературне редагування. – К.: Наукова думка, 1983. – 178 с.

4. Лазарева Э.А. Системно – стилистические характеристики газеты. – Екатеринбург, 1993. – 148 с.

5. Основи масово-інформаційної діяльності: Підручник /

А.З. Москаленко, Л.В. Губерський, В.Ф. Іванов. – К.: Либідь, 1999. – 634 с.

6. Партико З., Бородчук В., Строкатий І. Трипараметричний метод визначення читабельності (складності) україномовних текстів // Палітра друку. – 1995. – № 4. – С. 54 – 55.

7. Партико З.В. Загальне редагування: нормативні основи. – Львів: Афіша, 2004. – 416 с.

8. Партико З.В. Комп’ютеризація видавничого процесу. – К.: Вища школа, 1996. – 208 с.

9. Тимошик М.С. Видавнича справа та редагування. – К.: Наша культура і наука, 2004. – 224 с.

10. Тимошик М. Книга для автора, редактора, видавця. – К.: Наша культура і наука, 2006. – 560 с.

Література

1. Брагина Е.П. Редактирование сложных специальных видов текста. – М.: Недра, 1991. – 125 с.

2. Бондаренко А.Д. Современная технология: Теория и практика. – К., Донецк, 1985. – 234 с.

3. Гальперин И.Р. Текст как объект лингвистического исследования. – М.: Книга, 1981. – 342 с.

4. Гиленсон П.Г. Справочник художественного и технического редакторов. – М.: Книга, 1988. – 526 с.

5. Лавров Н.П. Книгоиздание и литературный процесс. – М.: Книга, 1988. – 196 с.

6. Лазарева Э.А. Системно – стилистические характеристики газеты. – Екатеринбург, 1993. – 148 с.

7. Партико З.В. Загальне редагування: нормативні основи. – Львів: Афіша, 2004. – 416 с.

8. Різун В.В.Моделювання і технологія редакторських систем. – К.: Либідь, 1995. – 237 с.

9. Різун В.В. Основи комп’ютерного набору і коректури. – К.: Либідь, 1993. – 235 с.

10. Тимошик М.С. Видавнича справа та редагування. – К.: Наша культура і наука, 2004. – 224 с.

11. Тимошик М.С. Видавничий бізнес. – К.: Наша культура і наука, 2005. – 328 с.

12. Тимошик М. Книга для автора, редактора, видавця. – К.: Наша культура і наука, 2006. – 560 с.

 

 

Література

1. Алексеева М.М., Семенцова Н.Ф., Соколова Е.П. Основы редактирования. – М.: МГУ, 1989. – 56 с.

2. Брагина Е.П. Редактирование сложных специальных видов текста. – М.: Недра, 1991. – 125 с.

3. Гиленсон П.Г. Справочник художественного и технического редакторов. – М.: Книга, 1988. – 526 с.

4. Іванченко Р.Г. Літературне редагування. – К.: Наукова думка, 1983. – 178 с.

5. Мильчин А.Э. Методика редактирования текста. – М.: Книга, 1980. – 260 с.

6. Мучник Б.С. Основы стилистики и редактирования. – Ростов-на-Дону: Феникс, 1997. – 478 с.

7. Накорякова К.М. Литературное редактирование материалов массовой информации. – М.: МГУ, 1994. – 189 с.

8. Партико З.В. Загальне редагування: нормативні основи. – Львів: Афіша, 2004. – 416 с.

9. Редактирование отдельных видов литературы / Под ред. Н.М. Сикорского. – М.: Книга, 1987. – 396 с.

10. Різун В.В. Літературне редагування. – К.: Либідь, 1996. – 240 с.

11. Рывчин В.П., Леопардова Е.И., Овчинников А.И. Техническое редактирование. – М.: Книга, 1977. – 347 с.

12. Свинцов И.М. Теория и практика редактирования. – М.: Книга, 1980. – 156 с.

13. Сикорський Н.М. Теория и практика редактирования. – М.: Книга, 1980. – 247 с.

14. Сізова К.Л., Алексеєнко Н.М., Бутко Л.В. Практикум з редагування. – К.: Наша культура і наука, 2007. – 112 с.

15. Тимошик М.С. Видавнича справа та редагування. – К.: Наша культура і наука, 2004. – 224 с.

16. Тимошик М. Книга для автора, редактора, видавця. – К.: Наша культура і наука, 2006. – 560 с.

 

Література

1. Іванченко Р.Г. Літературне редагування. – К.: Наукова думка, 1983. – 178 с.

2. Мильчин А.Э. Методика редактирования текста. – М.: Книга, 1980. – 260 с.

3. Партико З.В. Загальне редагування: нормативні основи. – Львів: Афіша, 2004. – 416 с.

4. Різун В.В. Літературне редагування. – К.: Либідь, 1996. – 240 с.

5. Сізова К.Л., Алексеєнко Н.М., Бутко Л.В. Практикум з редагування. – К.: Наша культура і наука, 2007. – 112 с.

6. Тимошик М.С. Видавнича справа та редагування. – К.: Наша культура і наука, 2004. – 224 с.

7. Тимошик М. Книга для автора, редактора, видавця. – К.: Наша культура і наука, 2006. – 560 с.

Література

1. Партико З.В. Загальне редагування: нормативні основи. – Львів: Афіша, 2004. – 416 с.

2. Різун В.В. Літературне редагування. – К.: Либідь, 1996. – 240 с.

3. Сізова К.Л., Алексеєнко Н.М., Бутко Л.В. Практикум з редагування. – К.: Наша культура і наука, 2007. – 112 с.

4. Тимошик М.С. Видавнича справа та редагування. – К.: Наша культура і наука, 2004. – 224 с.

5. Тимошик М. Книга для автора, редактора, видавця. – К.: Наша культура і наука, 2006. – 560 с.

Тема 1: Редагування як суспільно-культурна

Професійна діяльність

План

1. Предмет і завдання курсу. Природа літературного редагування.

2. Акцептор дії як нейрофізіологічний субстрат комунікативної мети.

3. Мовець як автор. Відчуження твору від автора.

4. Етапи розвитку редагування. Періодизація.

 

Ключові слова: літературне редагування, процес успішної зворотної аферентації, акцептор дії як нейрофізіологічний субстрат, комунікативної мети, мовець як автор, відчуження твору від автора, етапи розвитку редагування.

Мета й завдання вивчення теми:

Мати уяву про предмет і завдання курсу, специфіку літературного редагування, основні елементи й роботу акцептора дії, процес успішної зворотної аферентації, поняття свідомого та несвідомого авторства, відчуження твору від автора. Знати визначення основних понять курсу, основні етапи й періоди в історії редагування. Володіти ключовими поняттями й теоретичним матеріалом даної теми.

1. Предмет і завдання курсу. Природа літературного редагування. Сучасне редагування належить до сфери суспільно-культурної професійної діяльності, спрямованої на аналіз і удосконалення мовних творів у зв'язку з підготовкою їх до друку. Часто науковці послуговуються терміном «літературне редагування». Але це поняття зовсім не означає редакторський аналіз і правку виключно творів художньої літератури. Категорія «літературна мова» з'явилась у Франції ХVІІІ століття й означала володіння нормами правописного й усного мовлення, тобто літературною мовою.

Отже, літературне редагування - це редагування з погляду мовного ідеалу та дотримання норм побудови твору, закріплених у практиці публіцистичного, ділового, наукового та інших видів мовлення.

Предметом діяльності літературного редактора в засобах масової комунікації є авторський матеріал як продукт професійного мовлення автора, предмет сприймання та розуміння реципієнтом, відображення тієї інформаційної системи, в якій цей матеріал буде функціонувати, ефективний засіб впливу на аудиторію. Для автора – професійного мовця – предметом його виробничої діяльності теж є твір, але переважно як прояв інформаційної системи, в якій він фігурує, як ефективний засіб регулювання соціальної активності членів суспільства, маніпулювання свідомістю мас. Автор оцінює текст переважно лише в системі соціальної практики. Натомість редактор розглядає твір у повній комунікативно-мовленнєвій системі, включаючи в неї й самого автора як професійного мовця, як автора матеріалу.

Таким чином, предметом курсу є редакторська праця, спрямована на аналіз і підготовку авторського матеріалу до друку, яку виконує літературний редактор.

Завдання майбутнього редактора – опанувати технологію редакторської праці, знати структуру редакторської діяльності, оволодіти предметом редагування.

Підсумовуючи сказане, доходимо наступних висновків. Редагування – це вид суспільно-культурної діяльності, пов'язаної з регулюванням інформаційно-комунікативних процесів у суспільстві через засоби масової інформації та спрямованої на підготовку авторського матеріалу до друку або виходу в ефір. Як вид діяльності, редагування є системою професійних дій, спрямованих на виконання виробничих завдань, що формулюються за результатами редакторського аналізу авторського матеріалу під впливом реальної виробничої ситуації.

Редактор – це фахівець у сфері суспільної інформації та комунікації з проблем професійного мовлення й перцепції авторських творів, виробнича діяльність якого має суспільну мотивацію у вигляді авторського твору. Його професійні та виробничі дії спрямовані на конкретний авторський матеріал, котрий необхідно готувати до друку або виходу в ефір. Це фахівець, який володіє системою спеціальних технік, необхідних для проведення редакторського аналізу й редакторської правки, а також науковими знаннями про твір, професійне мовлення, сприймання та розуміння твору тощо. Редактор – це професіонал, який спроможний підніматися до рівня суспільних проблем у сфері масової інформації та комунікації.

2. Акцептор дії як нейрофізіологічний субстрат комунікативної мети. У основі редагування як професійної діяльності й технології, спрямованої на удосконалення авторського твору, як вважають фахівці з редагування М. Феллер, К. Накорякова, В. Різун, лежить внутрішній контроль мовця за своїм мовленням. На думку К. Накорякової, необхідною умовою породження розгорнутого висловлювання є контроль. Він існує на всіх етапах, починаючи від роботи слухового аналізатора як контролера ще на рівні артикуляції звуків чи навіть написання слова і закінчуючи роботою так званого акцептора дії, у якому зберігається образ того, що має бути досягнуте за допомогою висловлювання. Таку думку відстоював М. Жинкін. Термін «акцептор дії» до наукового обігу ввів П. Анохін.

Акцептор дії як нейрофізіологічний субстрат комунікативної мети працює до тих пір, поки в нього не надійдуть сигнали про результат, що очікується. Висловлюючись мовою фізіологів, поки не відбудеться успішна зворотна аферентація.

Акцептор дії є важливим контролером у процесі породження висловлювання під час комунікації, оскільки він примушує мовця постійно удосконалювати висловлювання до тих пір, поки отримуваний результат не буде відповідати тому запрограмованому результату, що зберігається в акцепторі дії. Цей свідомий контроль став можливий лише за двох умов – завдяки усвідомленню мовця себе автором і відчуженню твору від автора.

3. Мовець як автор. Відчуження твору від автора. Одним з найбільших стрибків, яке зробило людство протягом історії свого розвитку, став перехід від безособової літературної традиції до свідомої авторської творчості.

Свідоме авторство є більшою свободою творчості, більшими творчими можливостями, більшою незалежністю від традицій тощо. Несвідоме авторство – це таке авторство, при якому внесок окремої людини, через не усвідомлення цього внеску, не підлягає визначенню. Зникнення несвідомого авторства тягло за собою зникнення певних уявлень про людську особистість, її невиділеність з колективу, її єдність з природою, певних уявлень про час.

При свідомому авторстві існує наче дві правди: історична правда, тобто правда в прямому розумінні слова, але вона не є мистецтвом, і правда художня, тобто мистецтво, але вона не є правдою в прямому розумінні слова, вона є вимислом. При несвідомому авторстві правда єдина.

Еволюційний перехід від несвідомого авторства ділить історію розвитку мовлення на два великі періоди в становленні цивілізації: мовлення, яке не відокремлюється мовцем від свого «я», і мовлення, що усвідомлюється мовцем, контролюється й регулюється ним. Стосовно редагування цей перехід означає виникнення власне редакторської діяльності на основі природної психофізіологічної функції контролю мовлення.

Перехід від несвідомого до свідомого авторства не був стрибкоподібним, а відбувався поступово, протягом кількох століть у історії людства й протікав по-різному в різних країнах світу залежно від конкретної суспільної ситуації. Для виникнення свідомого авторства як загальнолюдського явища мав відбутися поштовх, котрий би змінив психологію людей. Таким поштовхом стало виникнення писемності. Письмо лягло в основу першого відчуження твору від автора.

Для становлення редакторської діяльності перше відчуження у вигляді тексту було початком виникнення свідомого авторського контролю за своїм твором, тобто виникало редагування як дія, що включалася в процес авторського текстотворення.

Другим важливим фактом у розвитку свідомого авторства й редагування було виникнення друкарства. Це друге, останнє відчуження твору від автора уможливило розвиток редагування як професійної діяльності за умови остаточного відриву тексту твору від автора, його обробки й удосконалення сторонньою людиною. Саме друкарство стало поштовхом до виникнення великих інформаційних індустрій.

Виникала й необхідність в осмисленні текстотворчих процесів, залученні автора до переробки власного твору, що у свою чергу формувало у автора поняття про себе як автора твору.

Виникнення свідомого авторства й відчуження твору від автора характеризують перехід від звичайного до професійного мовлення.

4. Етапи розвитку редагування. Періодизація. Різну ефективність впливу повідомлень люди відчували здавна, ще в дописемний період. Наприклад, в українському мовленні є таке повчання: „Говори не так, щоби тебе могли зрозуміти, а говори так, щоби тебе не могли не зрозуміти”.

З появою писемності проблема редагування стала актуальною. Автори повинні були дбати про те, щоб інші люди могли зрозуміти їх повідомлення через десятки, сотні чи тисячі років. Ця потреба вимагала від авторів та їх читачів користуватися одними й тими самими нормами (однаково позначати літери). Тому з появою перших писемностей виникло завданя їх нормалізації.

Наприклад, до обов'язків хранителів Александрійської бібліотеки, яка була заснована на початку ІІІ ст.д.о н. е., належало, зокрема, виправлення і коментування зібраних текстів. Отже, ці перші видатні граматики були й першими професійними редакторами.

У ІІ ст. до н.е. в латинській мові виник термін „редагування” (упорядкування).

У VI ст. до н.е. в Римі покупці, за певну плату, могли замовити перевірку книг на відповідність оригіналу. Саме тоді цей процес (приведення копії тексту у відповідність із оригіналом) почали називати коректурою (виправлення). Отже, першими професійними коректорами були античні виправлячі книг.

В античному Римі вже існували певні соціальні норми редагування. При римських бібліотеках були посади „префектів", які дозволяли читати або вилучали соціально небезпечні книги. У майбутньому ці книги перетворились на закони авторського права і політичні норми редагування.

У Китаї були обов'язкові спеціальні правила, що регламентували теми повідомлень (що повинен говорити підлеглий під час обіду зі своїм правителем). В Індії було розроблене спеціальне вчення „ріті", яке регламентувало художню властивість повідомлень.

Проте між античною та східною цивілізаціями існувала різниця в тому, що антична цивілізація встановлювала норми для композиції повідомлень, не торкаючись теми, а східна реґламентувала тему повідомлень, абстрагуючись від їх побудови.