Що не є аргументом супротивників економічного зростання.

а) світова економіка використовує ресурси і нагромаджує відходи темпами, які планета не може витримати;

б) подальший прогрес у розвинених країнах здебільшого означає задоволення малозначущих потреб;

в) унаслідок надмірного виснаження землі спроможність планети прогодувати населення зменшується;

г) економічне зростання полегшує розв’язання проблеми обмеже-ності ресурсів;

д) нагромадження відходів пригнічує абсорбційну спроможність світової екологічної системи.

 

Запитання і навчальні завдання

 

1. Які основні фази економічного циклу? Скільки часу продов-жуються економічні цикли? Чому сезонні коливання і довгострокові тенденції ускладнюють оцінку економічного циклу? Чому економічний цикл сильніше впливає на виробництво і зайнятість в галузях, що виробляють товари тривалого користування, ніж в галузях, що вироб-ляють товари короткочасного користування?

2. Яке значення економічного зростання? Поясніть, чому різниця між 3 і 3,5% щорічного економічного зростання може бути істотною?

3. Припустимо, що реальний ВВП країни становить 900 млрд грн у першому році й 912 млрд грн в другому. Які темпи зростання ВВП? Припустимо, що населення збільшилось із 46 млн людей в першому році до 47 млн людей в другому. Які темпи зростання ВВП на душу населення?

4. Оцініть можливий вплив кожного з наступних заходів на довго-строкові перспективи економічного зростання:

а) ослаблення державного регулювання;

б) зменшення втручання держави в справи приватного бізнесу;

в) зниження податків на дохід підприємців і особисті доходи;

г) контроль інфляції за допомогою жорсткої кредитно-грошової політики.

5. На підставі даних, наведених у табл. 10.1, визначте:

а) реальний обсяг ВВП у розрахунку на душу населення;

б) абсолютну і відносну (%) величину приросту реального ВВП і ВВП в розрахунку на душу населення на кожний рік порівняно з попе-реднім;

в) оптимальну чисельність населення в даній країні.

 

Таблиця 10.1

 

Рік	Населення, млн людей	Реальний обсяг ВВП, млрд грн
	48,00	204,19
	47,62	225,81
	47,28	267,34
	46,93	345,11
	46,64	441,45
	46,37	544,15
	46,14	720,73

 

6. Припустимо, що обсяг капіталу в Україні становить 950 млрд грн, норма амортизації – 10%, а обсяг національного продукту – 700 млрд грн. За якого рівня заощадження обсяг капіталу не зміниться?

7. Граничний продукт капіталу становить 0,5, а граничний про-дукт праці – 3. Капітал збільшується на 40 млрд грн, а робоча сила – на 10. Наскільки збільшиться обсяг національного продукту?

Задачі та запитання для самоконтролю

 

1. Чи правильні твердження? Обґрунтуйте відповіді.

а) економічне зростання – це збільшення номінального обсягу ВВП за певний відтинок часу;

б) навіть дуже бідні на ресурси країни можуть мати високі тем-пи економічного зростання і забезпечувати належний рівень життя своїх громадян;

в) економічне зростання послаблює суперечність між безмеж-ними потребами і обмеженими ресурсами;

г) економічне зростання графічно зображують зміщенням кривої виробничих можливостей ліворуч;

д) високі темпи економічного зростання не завжди свідчать про прискорений прогресивний економічний розвиток країни.

2. Наведіть визначення залишку (за Солоу).

3. Запропонуйте конкретні заходи щодо підвищення продуктив-ності праці в Україні.

4. Які основні джерела економічного зростання? Прокоментуйте твердження: «На економічне зростання впливають чинники попиту і чинники пропозиції». Покажіть дію обох груп чинників за допомогою кривої виробничих можливостей.

5. Чим можна пояснити відмінність у темпах приросту реаль-ного ВВП і реального ВВП в розрахунку на душу населення? Якою мірою ці дані можуть знижувати або підвищувати загальний рівень добробуту?

 

Лiтература

[ 1, с. 337-395, 464-496; 3, с. 53-57; 270-298; 4, с. 208-234;

6, с. 103-130; 11, с. 333-355; 13, с. 164-175; 16, с. 417-426]

 

Змістовий модуль 11. Держава в системі макроекономічного регулювання

11.1. Функції, які ринок не виконує. Сучасні економічні системи за своїми формальними ознаками є змішаними. Немає чистих еконо-мічних форм – ні ринкових, ні бюджетних (неринкових). У розвинених країнах світу і в Україні приблизно 4/5 національного продукту забез-печує ринок, а 1/5 виробляється за допомогою урядового фінансування.

Проблеми взаємодії ринку і держави розглядались представни-ками як класичної теорії, так і кейнсіанської. У класичній концепції А. Сміта державі належала роль «нічного вартового». Вважалось, що економічна система за своєю природою спроможна проводити само-організацію, саморозвиток і саморегулювання. Економічними регуля-торами виступають ціни, відсоток та ставка заробітної плати. Реагу-ючи на ситуацію в економіці, названі змінні урівноважують систему, забезпечуючи властивий їй природний порядок. Цю думку розвинули представники неокласичного напряму Ф. Хайєк, М. Фрідмен і Л. Мі-зес. Своєю теорією вони підкреслюють неефективність й недоціль-ність державного втручання в економіку.

Протилежною є теорія Дж. Кейнса та його послідовників. Вони підкреслюють, що монополізм, циклічний характер розвитку суспіль-ства, масове безробіття та інші проблеми економіки не можуть бути розв’язані ринком. Держава має взяти на себе функції, до виконання яких виявився байдужим ринок. Досвід показав, що ринок не така вже й милостива «невидима рука», яка дає змогу кожному індивіду задовольнити суспільні інтереси. Ринок ХХ ст. довів, що не можна покладати на нього всі перспективи розвитку економічної системи.

Так відбувається тому, що у суспільних процесах беруть участь люди, які усвідомлюючи свою залежність від довкілля хочуть впли-вати на нього з метою пристосування до своїх бажань. Цей вплив на довкілля й інших людей здійснюється і усвідомлено, і неусвідомлено водночас. Пояснюється це тим, що наші знання ніколи не можуть бути повними, адекватними суті та змісту об’єкта; вони завжди бід-ніші, ніж дійсність, в якій ми живемо. Отже, усвідомлена діяльність не може не порушувати об’єктивний процес функціонування і розвит-ку економічної системи, незважаючи на те, що люди прагнуть ухва-лювати управлінські рішення, володіючи науковими знаннями з еко-номіки. Причина цих порушень полягає як в обмеженості наявних знань, так і в тому, що в момент ухвалення рішень, важливих для еко-номіки, цих знань дуже часто ще немає, адже життя породжує нові ситуації, які ніколи ще не досліджувались, або не виникали раніше, або виникали так давно, що людство втратило інформацію про анало-гічні події, наслідки та можливі засоби впливу на них.

Саме двоїстістю діяльності економічних суб’єктів можна пояс-нити позицію вчених, які покладають великі надії на можливості дер-жави (кейнсіанці), тих, хто скептично ставиться до таких сподівань (неокласики), та тих, хто стверджує, що ринок і держава неспро-можні розв’язати всі нагальні проблеми ні сучасної, ні майбутньої економіки. Але більшість із них все ж вважають, що ринку та державі потрібно шукати механізми усунення негараздів та розв’язання проб-лем, з якими зіштовхується людство в процесі економічної діяльності. Адже відмови ринку змушують державу знайти засоби виконання функцій, які не виконує ринок. Такими відмовами ринку є: 1) байду-жість приватних власників до розв’язання довгострокових проблем збереження довкілля, здійснення фундаментальних наукових дослі-джень, вичерпності природних ресурсів; 2) нездатність ринкових від-носин перероботи свавілля монополій, які є закономірним результа-том розвитку самого ринку; 3) небажання виробляти суспільні блага, які споживаються як тими, хто за них платить, так і тими, хто не платить; 4) нездатність врегульовувати «зовнішні ефекти» (екстерна-лії) економічної діяльності; 5) неспроможність обмежити (а тим біль-ше подолати) загрозливу для людства нерівномірність у розподілі ре-сурсів, товарів і доходів тощо.

Наявність вищеназваних проблем, розв’язувати які ринковий приватний сектор економіки відмовляється, спонукає до пошуку іншого суб’єкта економіки, який би погодився взяти на себе відпові-дальність за їх розв’язання. Безумовно, розв’язання цих проблем мо-же бути покладено суспільством тільки на бюджетний (державний) сектор економіки.

 

11.2. Об’єктивна необхідність втручання держави в еконо-міку. Відомий американський вчений у галузі економіки державного сектору Дж.Е. Стигліць виокремлює шість обставин, які обґрунто-вують регулюючу діяльність державних органів:

1) неефективність конкуренції, посилення монополізму;

2) необхідність виробляти товари суспільного споживання;

3) екстерналії;

4) неповні ринки;

5) недостовірність інформації;

6) безробіття, інфляція та циклічні коливання економіки.

Розглянемо докладніше кожну з означених обставин.

1. Неефективність конкуренції, посилення монополізму. Щоб ринок здійснював «невидимою рукою» ефективніший розподіл ресур-сів, формував структуру економіки, яка б відбивала наявну в суспіль-стві структуру потреб, необхідно економічні відносини суб’єктів гос-подарювання перетворити на конкурентні. Але сам процес конкурент-ної боротьби утворює монополію. Вона є результатом цієї боротьби. Монополія забезпечує собі максимально високий прибуток за допо-могою обмеження обсягів виробництва, бо для неї граничний виторг є меншим від ціни продажу.

Обмежуючи обсяг виробництва і продажу благ, піднімаючи ці-ни, монополія реалізує свій економічний інтерес, а суспільству не до-дає необхідних товарів, порушуючи парето-ефективність ринку.

2. Необхідність виробляти суспільні блага. Всі блага, які ми спо-живаємо, умовно можна поділити на приватні та суспільні. Приватні блага – це блага індивідуального споживання: їжа, предмети особистої гігієни, одяг, взуття і т. ін. Вони не можуть водночас споживатись різними особами, оплачуються окремими споживачами цих благ.

Характерними властивостями їх є:

· те, що вони подільні – складаються з окремих малих одиниць, це дає змогу придбати їх багатьма покупцями;

· на них поширюється принцип вилучення: вигодами від них користуються лише ті, хто хоче і може їх оплатити. Ті ж, хто не хоче, або не може їх оплатити, усуваються від можливості їх споживати.

Суспільні блага – це ті блага, які в той самий час можуть спожи-ватись багатьма особами, незалежно від того, може чи не може їх оплатити кожен зі споживачів. Прикладом суспільних благ є націо-нальна оборона, державне управління, забезпечення правопорядку, захист довкілля, освітлення вулиць, забезпечення на громадських те-риторіях належного санітарного стану тощо.

Характерними рисами суспільних благ є:

· неподільність – ці блага є такими великими одиницями, що не можуть бути продані індивідуальним споживачам;

· на них не поширюється принцип вилучення: людство не при-думало ефективних способів усунення індивідів від використання су-спільних благ, якщо вони не хочуть або не можуть їх оплатити.

Відмінність приватних благ від суспільних полягає в тому, що скористатись вигодами від благ індивідуального споживання можна, купивши товар. А вигоди від суспільних благ стають доступними для всіх уже з моменту їх вироблення.

Суспільні блага поділяють на чисті та змішані. Чисті суспільні блага – це ті, від споживання яких неможливе вилучення будь-кого із членів суспільства: захист політичних свобод та прав людини, забез-печення правопорядку, стабільність та суспільний спокій у державі, національна безпека тощо.

Змішані суспільні блага – це ті, якими міг би забезпечувати спо-живачів ринок, але не забезпечив, оскільки їх використання перед-бачає відшкодування витрат – оплату благ індивідами, а більшість їх не сплачує. Тому виробництво цих благ менше за обсяг, що відпо-відає суспільній доцільності.

Змішані суспільні блага поділяються на платні та загальнодо-ступні. Платність благ передбачає можливість усунення частини лю-дей від їх споживання. Змішаними платними благами є суспільні пос-луги бібліотек, музеїв, кабельного та супутникового телебачення; користування автомагістралями, повітряними шляхами сполучення, трубопроводами, водопостачанням, зв’язком, поштою тощо. Вироб-ництво цих благ, як правило, пов’язане з природними монополіями.

Але загальна доступність до споживання передбачає деяке суперництво за право виробляти ці блага. При їх виробництві вико-ристовуються не створені людською працею (метафізичного похо-дження) природні ресурсі – ділянки землі, ліси, повітря, риба у при-родних водоймах, фауна у природних лісах і тощо; або ресурси, су-спільна користь яких значно вища від індивідуальної. Тому, за умов їх доступності або зниження ціни споживачі виявляють надмірну схильність до їх споживання. Державне втручання в економіку в таких ситуаціях здійснюється з метою виробництва тієї кількості благ і номенклатури, яка б найповнішою мірою відбивала обсяг і структуру суспільних потреб.

З метою виробництва і розподілу платних суспільних благ дер-жава виконує такі функції:

· надає дозвіл на виробництво цих благ переважно підприєм-ствам державного сектору;

· субсидії для виробництва підприємницькому сектору;

· адміністративно обмежує доступ до використання цих благ;

· надає окремим суб’єктам виняткові права використання при-родних ресурсів для виробництва суспільних благ (це означає під-тримку неприродної монополії);

· запроваджує адміністративні бар’єри для входження на ринок цих благ небажаних суб’єктів господарювання (шляхом ліцензування, квотування, збільшеного оподаткування і т. ін.).

3. Екстерналії – зовнішні фактори, вигоди або витрати зовніш-нього характеру, за які не передбачена компенсація. Екстернальні ефекти в економіці пов’язані:

а) з тим, що подекуди дії одних суб’єктів зумовлюють збільшення витрат іншими суб’єктами без будь-якої компенсації останнім за нав’я-зані їм додаткові витрати;

б) одні економічні суб’єкти створюють іншим суб’єктам вигоди, але останні не компенсують витрат виробникам цих вигід.

Отже, екстернальні ефекти набувають двох форм: 1) позитивної і 2) негативної. Перекладання своїх витрат на інших без компенсацій – це вияв негативних екстерналій, а надання вигід без компенсації своїх витрат – вияв позитивних екстерналій.

Прикладом позитивних екстерналій може бути посаджений яко-юсь приватною особою чи фірмою сад, або розведений квітник. Останній потрапляє в поле зору тих, хто не витрачав кошти на його облаштуван-ня й утримання, але споглядаючи цю красу, вони отримують естетичне задоволення. Бджоли пасічника, який живе недалеко від саду та квіт-ника, будуть збирати з квітів пилок та нектар і їх господар матиме неоплачувану ним додаткову вигоду.

Прикладом негативних екстерналій є забруднення довкілля відхо-дами хімічної промисловості та металургії, викиди в атмосферу шкідли-вих газів автомобілями та літаками тощо. Заощаджуючи на очисних спорудах, безвідходних технологіях, фільтрах, виробник зменшує вит-рати, роблячи свої товари дешевими і конкурентоспроможними. Вод-ночас виробник перекладає заощаджені ним витрати на інших суб’єк-тів, які дихають забрудненим повітрям, п’ють отруєну воду, спожи-вають екологічно забруднені продукти, що завдає шкоду їхньому здо-ров’ю і змушує витрачати кошти на встановлення домашніх фільтрів для очищення води, купувати ліки для пом’якшення наслідків прожи-вання в умовах нездорового довкілля тощо.

Оскільки виробництво суспільних благ з позитивним екстерналь-ним ефектом є вигідним споживачам, а виробництво благ з негативним ефектом – виробникам, то на ринку блага з негативними екстерналіями пропонуються з надлишком, а з позитивними екстерналіями – в недос-татньому обсязі.

Держава може впливати на негативні екстерналії:

· через адміністративне встановлення нормативів та обмежень щодо забруднення довкілля;

· запровадження певних санкцій (податки, які використовують на усунення екстернальних ефектів; додаткова плата за викиди в атмосферу, що перевищують критичний рівень; позбавлення права виробляти продукт, поки фірма не забезпечить запровадження еколо-гічно чистих технологій тощо).

Вплив на позитивні екстерналії уряд може здійснювати шляхом стимулювання виробників таких благ, запроваджуючи систему вина-город.

4. Неповні ринки. Критерієм поділу ринків на повні та неповні є здатність ринкових відносин стимулювати виробництво всіх благ, ціна пропозиції яких менша за ціну попиту.

Повні ринки пропонують усі блага за умови, що вартість про-позиції менша за ціну попиту.

Неповні ринки не забезпечують належною кількістю благ, навіть якщо ціна пропозиції менша за ту ціну, яку споживач готовий запро-понувати. До неповних найчастіше зараховують страховий і кредит-ний ринки.

Приватні страхові компанії відмовляються від страхування бага-тьох ризиків: паводків, землетрусів, селевих потоків; від кредитних ризиків в умовах депресивної економіки, коли велика кількість банк-рутств серед банків робить неприйнятним страхування таких ризиків приватним сектором. Тому влада на законодавчо визначених засадах запроваджує обов’язкове страхування банківських депозитів фізич-них та юридичних осіб, страхування від паводків, зсувів та селевих потоків, а також від катастрофічних ри-зиків у космонавтиці, авіації тощо.

На кредитних ринках з метою субсидіювання освіти та житло-вого будівництва держава надає кредити за відсотком, значно нижчим від ринкового рівня. За допомогою державних програм уряд надає кредити на пільгових умовах фермам, студентам суб’єктам малого бізнесу, бізнесовим структурам-експортерам.

5. Недостовірність інформації про окремих споживачів. Незва-жаючи на те, що сучасний ринок має ґрунтуватись на глибокій, досто-вірній та повній інформованості, реалізувати це завдання непросто. Наприклад, виробник певного блага знає про його дійсні властивості значно краще за споживача; страхувальник знає краще дійсний стан об’єкта страхування та рівень його потенційної ризикованості, ніж страховик; позичальник знає краще рівень своєї кредитоспромож-ності, ніж кредитор. Але кредитор краще, ніж позичальник знає кон’юнктуру на ринку капіталів, а страховик краще обізнаний про кон’юнктуру страхового ринку, ніж страхувальник.

У цій ситуації роль держави полягає в тому, щоб зобов’язувати суб’єктів господарювання надавати визначену законодавством інфор-мацію про якісні характеристики тих благ, які пропонуються на при-ватних ринках. Але інформація як благо за своїм змістом перебуває значно ближче до суспільних благ, ніж до приватних. Кожний додат-ковий споживач збільшує обсяг інформаційного продукту, що робить його дешевшим. Тому інформація має поширюватись безкоштовно, або бути оплачена тільки трансляція інформації.

Інформацію надає і приватний ринок, але вона може виявитись неповною, неправдивою (якщо цю обмеженість оплатить приватний замовник реклами тощо), а на інформацію про товари суспільного споживання буде виділено менше часу, внаслідок цього суспільство буде поінформоване не про всі блага і т. ін.

Найпоширенішим прикладом інформаційного забезпечення як суспільного блага є прогноз погоди – інформація для літаків, кораб-лів, об’єктів берегової інфраструктури, селян, автоперевізників тощо.

Сучасні інформаційні технології, можливості інтернету та зрос-тання їхньої ролі в життєвих процесах справляють враження подолання асиметричності інформації, невизначеності та хаосу, що, з одного боку, розв’язує, а з іншого – поглиблює проблему невизначеності.

6. Безробіття, інфляція та циклічні коливання економіки є оче-видним свідченням нездатності ринку регулювати економіку, тому розв’язання цих проблем теж покладається на державу.

Крім названих, є ще дві причини, які обумовлюють необхідність втручання держави в економіку. По-перше, це глибока диференціація в розподілі ресурсів та доходів у ринкових економіках, яка потребує здійснення державою перерозподільчих функцій з метою забезпечення соціальної спрямованості розвитку економіки.

По-друге, це патерналізм держави щодо суб’єктів, які не усві-домлюють шкоду від споживання (наркотики тютюн, алкоголь і т. ін.) або від недоспоживання певних благ (профілактичні щеплення, освіта і т. ін.). У зв’язку з цим держава має заохочувати своїх громадян до спо-живання корисних благ та обмежувати споживання шкідливих.

Отже, якщо відмов ринку немає і суб’єкти економіки поводять себе раціонально, то на державу може покладатися тільки перерозпо-дільча функція. У випадку, коли є відмови ринку й економіка не може бути парето-ефективною, держава має взяти на себе виконання тих функцій, якими знехтував ринок.

У держави теж є відмови: невтручання органів влади в економіку, що може бути обумовлене:

· слабкістю держави та її нездатністю розв’язувати проблеми суспільства;

· відсутністю чітких критеріїв відмов ринку та оцінки результа-тивності органів державного регулювання.

11.3. Теорія суспільного вибору. Ринкова економіка визначає обсяг і структуру виробництва благ для індивідуального використання через ціновий механізм, який забезпечує рівновагу попиту і пропозиції на ці блага. Для виробництва благ колективного споживання цей ці-новий механізм не використовують. Розподіл ресурсів для виробництва суспільних благ покладається на органи державної влади. Влада орга-нізовує виробництво і розподіл суспільних благ, узгоджує суб’ктів, які будуть здійснювати це виробництво, обирає способи і механізми розподілу суспільних благ.

Теорія суспільного вибору виникла в середині ХХ ст. Її предметом є дослідження взаємозв’язку політичних та економічних чинників у виборі обсягу та структури суспільних благ, способів їх виробництва і розподілу. Ця теорія ґрунтується на приватному інтересі, що є визна-чальним, як в індивідуальному, так й в суспільному житті. Але тут наявна різниця: за виробництво товарів індивідуального використання споживач голосує грошима, а суспільні товари можуть бути спожитими і тими, хто не сплачує їх виробництво.

Визначення асортименту та необхідного обсягу виробництва суспільних товарів у демократичних суспільствах вирішується за допо-могою виборної системи. Кандидати пропонують свої програми вибор-цям, які голосують за того, хто найкраще буде відстоювати їх інтереси.

В умовах прямої демократії, кожен платник податків за законом має також право проголосувати за будь-який варіант, пов’язаний із фінансуванням суспільних благ.

У сучасній дійсності переважає представницька демократія: особи з правом голосу обирають у законодавчі органи своїх представників, які мають захищати інтереси виборців, зокрема розв’язувати проблеми фі-нансування виробництва суспільних благ. За цих умов можливість ухва-лення неоптимальних рішень залишається, але є способи розв’язання проблем: депутати об’єднуються у групи тиску (лобі), створюються спіл-ки підприємців і галузеві профспілки, спілки банкірів, орендарів чи фер-мерів тощо. Ці групи тиску отримують політичну ренту, яка сприяє врахуванню приватних інтересів як виробників, так і самих депутатів.

Держава в сучасних умовах не може залишитись байдужою до проблем економіки і, зокрема, виробництва суспільних благ. Але це не означає, що саме держава зобов’язана їх виробляти. Уряди можуть укладати угоди з приватним сектором на виробництво суспільних благ. Проте поєднання державного управління з бізнесовою діяльністю породжує нові проблеми:

· створення адміністративних бар’єрів для входження небажаних суб’єктів на ринок суспільних благ;

· закритої монополії, коли обмежена кількість підприємств про-понує суспільні блага, виробництво яких делегує влада;

· платежі бюрократії за право виробляти суспільні блага набува-ють форми політичної ренти, тобто влада формує бізнес на «бар’єрах»;

· розвивається економічний опортунізм (від лат. opportunus – зручний, вигідний) – коли одна зі сторін прагне укласти таку угоду, щоб переважну частку витрат та відповідальності перекласти на свого партнера.

Проблемними є не лише запитання: Що виробляти? Хто вироб-лятиме? – а й на якій основі ці блага надаватимуться: Платній чи без-оплатній?

Надання платних суспільних послуг (благ) доцільно здійснювати тоді, коли це створює у їх виробників стимули для підвищення якості та (або) зниження собівартості цих благ за умови, що такі стимули не можуть створюватись у межах бюджетного фінансування.

Безоплатне забезпечення суспільними благами має підстави за умови, що вони є соціально значущими, а введення платності зумовить зменшення їх споживання нижче оптимального рівня. Але це матиме негативний вплив на рівень добробуту і стан економіки у довгостро-ковому періоді.

Водночас треба зважати на те, що повна безоплатність соціально значущих благ зумовлює надмірне їх споживання та неоптимальний розподіл ресурсів. Для зменшення цього негативного ефекту уряд використовує «символічну» плату за ці блага.

Уряд через перерозподільчі процеси виконує також програми соціального страхування та соціального забезпечення, багато робить для збереження довкілля, охорони здоров’я та праці, захисту спожи-вачів від недоброякісних продуктів тощо.

Крім зазначених, держава виконує ще одну важливу функцію – розробку економічних прогнозів.

Економічне прогнозування ґрунтується на вивченні загальних закономірностей розвитку економічних явищ і процесів, виявленні аль-тернативних способів розв’язання макроекономічних проблем, перед-баченні найвірогідніших альтернативних варіантів розвитку економіки з урахуванням внутрішніх та зовнішніх умов як економічних, так і полі-тичних, психологічних, ментальних.

Економічне прогнозування набуває двох форм: 1) пошукове пов’я-зане з виявленням альтернативних варіантів розвитку явищ, процесів і подій в економіці та 2) нормативне – з виявленням бажаного напрямку розвитку та економічних явищ і процесів.

11.4. Зміст, цілі та інструменти макроекономічної політики держави. Досвід розвинених країн світу показує, що держава має виконувати такі головні економічні функції:

1) законодавчо забезпечувати функціонування ринкової та бю-джетної систем;

2) захищати конкурентне середовище;

3) перерозподіляти національний дохід і багатство;

4) впливати на перерозподіл ресурсів з метою зміни структури національного виробництва і продукту;

5) контролювати рівень зайнятості та інфляції;

6) стимулювати економічне зростання.

Ці функції держава реалізує через економічну політику – сис-тему макроекономічних цілей, засобів (інструментів) і методів їх до-сягнення за допомогою управлінських рішень. Модель ухвалення макроекономічних рішень можна подати рівнянням:

 

де ЦФ – цільова функція (мета);

З_і – засоби (інструменти) досягнення цілей;

РЗ_і – ринкові зміни.

У моделях державного управління мета є завжди наперед зада-ною величиною: певний результат, якого уряд прагне досягти внас-лідок економічної політики. Прикладом цілей державної політики мо-жуть бути: досягнення певного обсягу національного виробництва або темпу економічного зростання, пониження рівня інфляції, дефі-циту Державного бюджету, забезпечення повної зайнятості тощо.

Інструменти впливають на мету не прямо, а опосередковано, через ринкові змінні – проміжні процеси і явища між цілями та засо-бами їх реалізації. Ці засоби можуть бути економічними або адміні-стративними. Наприклад, впливаючи за допомогою монетарної полі-тики на рівень інфляції держава не тільки змінить грошову масу , а й обсяг виробництва , інфляційні очікування , швидкість руху грошей (V) і т. ін., тому що

Елементами макроекономічної політики є такі складові:

· бюджетно-податкова (фіксальна);

· грошово-кредитна;

· зовнішньоекономічна;

· соціальна (політика доходів).

Кожна складова макроекономічної політики має свої інструмен-ти (засоби) впливу. Наприклад, фіскальна політика використовує такі інструменти:

· податкові ставки;

· податкові пільги;

· база оподаткування;

· режим оподаткування;

· структура витрат;

· розподіл податкових надходжень за рівнями бюджетів;

· збалансування бюджетів і т. ін.

Інструментами грошово-кредитної політики є норми:

· обов’язкових банківських резервів;

· міжбанківських кредитів;

· відсотка за державними облігаціями, терміни їх випуску і погашення;

· облікової ставки тощо.

Інструменти зовнішньоекономічної політики:

· зміни у валютному курсі;

· пільги для працюючих на експорт;

· митна політика;

· квотування та ін.

Інструментами соціальної політики є:

· диференціація ставок оподаткування доходів;

· обов’язкове державне страхування на випадок безробіття;

· соціальне страхування втрати працездатності;

· пенсійне страхування;

· різні види соціальної допомоги тощо.

Не будь-який інструмент є придатним для реалізації обраної мети. Наприклад, засоби фіскальної політики застосовують: для сти-мулювання (обмеження) обсягів виробництва, стимулювання (обме-ження) сукупного попиту, подолання диспропорції на товарному рин-ку, впливу на рівень зайнятості, перерозподілу доходів.

За допомогою грошово-кредитної політики впливають: на зміну сукупного попиту та сукупної пропозиції; схильності до інвестицій-ної діяльності тощо.

Використання інструментів зовнішньоекономічної політики сприяє розширенню або обмеженню експортних можливостей держави.

Соціальна політика через властиві їй засоби впливу здійснює пере-розподіл доходів, обмежує безробіття тощо, забезпечуючи необхідний рівень споживання у суспільстві.

До адміністративних інструментів макроекономічної політики держави належать:

· законодавча та регулююча діяльність суб’єктів економіки;

· прогнозування та індикативне планування економічних проце-сів, обсягів виробництва, рівня цін тощо;

· прямий державний контроль монопольних ринків;

· розробка державних норм і стандартів;

· ліцензування;

· квотування;

· консервування частини природних ресурсів.

Практично жоден економічний інструмент не може працювати без адміністрування. Там, де фактор часу є визначальним, дієвіших засобів за адміністративні немає. Важливо, що неефективні адміністративні рі-шення можна швидше скасувати і припинити їх дію. А припинення дії економічних засобів потребує більше часу і має ефект мультиплікації негативних ефектів.

 

11.5. Теорія макроекономічної політики Я. Тінбергена. Базо-вою теорією макроекономічної політикивважають теорію голланд-ського економіста, лауреата Нобелівської премії з економіки (1969 р.) Яна Тінбергена. Він визначав такі компоненти економічної політики:

· цілі економічної політики, спрямовані на максимізацію су-спільного добробуту;

· цільові показники, яких прагнуть досягти в процесі реалізації політики;

· засоби (інструменти) досягнення цілей;

· модель економіки, яка дасть змогу обрати оптимальний мас-штаб застосування політичних заходів, спрямованих на досягнення пос-тавлених цілей шляхом застосування певних інструментів (засобів).

Якщо позначити цілі як N₁ (збільшення обсягів національного ви-робництва) та N₂ (зниження рівня інфляції), а інструменти як З₁ (засоби фіскальної політики) та З₂ (засоби монетарної політики), то функції цілей:

 

 

(11.1)

(11.2)

 

тобто кожну мету можна реалізувати за допомогою обох інструмен-тів. Щоб досягти мети в оптимальному варіанті, необхідно розв’яза-ти ці рівняння відносно засобів З₁ та З₂, тоді ми одержимо:

 

 

Як видно з рівнянь (11.3) та (11.4), національне господарство може досягти наперед визначених (бажаних) цілей за допомогою пра-вильного вибору значень інструментів, дотримуючись обмеження

 

 

Наприклад, уряд ставить завдання на наступний рік зберегти по-тенційний обсяг ВВП та знизити інфляцію від 4% до нульового рівня, використовуючи тільки два засоби впливу: 1) грошову та 2) фіскальну політику. На основі функцій Тінбергена (11.1) та (11.2) складемо рівняння:

 

 

де G – витрати Державного бюджету;

М – пропозиція грошей;

– кількісний ефект впливу державних витрат та пропо-зиції грошей на обсяг ВВП і рівень інфляції.

Запишемо ці рівняння через зміни основних інструментів впливу:

 

Оскільки бажання уряду мати Δ і то рів-няння набувають такого виду:

 

 

Використавши формули (11.3) та (11.4), матимемо:

 

 

Таким чином, модель Я. Тінбергена дає можливість визначити кількісні зміни у складових макроекономічної політики, щоб досягти запланованих цілей. Однак інструменти політики мають бути нас-тільки ефективними і незалежними, щоб зміни їх значення давали змогу реалізувати наперед визначену мету.

 

11.6. Теорія економічної політики Р. Манделла. Інструменти економічної політики перебувають під контролем різних урядових органів: фіскальна політика належить до компетенції уряду, а гро-шова – центрального банку. Тому, стверджував Манделла, ефектив-ність економічної політики визначається тим, наскільки ці державні органи правильно дібрали інструменти для досягнення цілей. Досвід указує на те, що грошова політика НБУ впливає на інфляцію силь-ніше, ніж урядова фіскальна. Це означає, що величина співвідношен-ня буде більше, ніж , тобто темп інфляції, спричи-нений грошовою політикою, буде більшим від темпу інфляції, спри-чиненого фіскальними методами.

У такій ситуації уряд має регулювати обсяг випуску, а НБУ – відповідати за рівень інфляції. За правилом Р. Манделла, орган, який регулює рівень інфляції, має зменшувати грошову масу (М), якщо рі-вень інфляції перевищує цільовий показник, і збільшувати, якщо інф-ляція нижче бажаного рівня, тобто уряд, який проводить фіскальну по-літику, має збільшувати державні витрати (G), якщо обсяг випуску (Q) менший від цільового рівня, і, навпаки, зменшувати G, якщо обсяг ви-пуску перевищує цільовий показник. Такі правила поведінки органів державного управління забезпечать наближення змінних М та G до оптимального рівня.