Головне завдання ібсена-драматурга — зробити драму серйозною, змусити глядача думати разом з автором і дійовими особами твору, спонукаючи до співтворчості.

Основні твори: драми "Боротьба за престол" (1864), "Кесар і галілеянин" (1873), "Бранд" (1866), "Пер Гюнт" (1867), "Ляльковий дім" (1879).

 

20 вересня 1828 р. у невеличкому містечку Шієні народився найвидатніший норвезький драматург, поет Генрік Ібсен. Ще в ди­тинстві йому довелося зазнати усіх принижень бідності. Батько майбутнього драматурга розорився, коли хлопчику було вісім ро­ків. З п'ятнадцяти років, живучи далеко від рідних, Генрік працює учнем аптекаря у Грімстаді і мріє про славу поета. У 40-х роках Ібсен захопився революційними ідеями і писав вірші, присвячені героям угорської революції 1848-1849 років. У 1850 році Ібсен переїжджає до столиці Норвегії і бере активну участь у політично­му і культурному житті. Драматургічна творчість Ібсена пов'язана з його роботою режисера у першому норвезькому національному театрі в місті Бергені (1852-1857), а згодом — у Кристіанії (тепер Осло). '

Початок творчого шляху. Шлях Ібсена-драматурга розпочинає­ться ще у Грімстаді, коли він пише віршовану драму з римської історії "Катіліна". У цьому творі проявилася характерні для Ібсена зацікавленість суспільними проблемами, потяг до символіки, особли­ва увага до відтворення боротьби у душі героя. У 50-х роках драма­тург створив кілька героїчних драм за мотивами скандинавського епосу. Пристрасний заклик до боротьби за національну єдність про­лунав у відомій історичній драмі "Боротьба за престол" (1864).

У 1864 р. Ібсен покидає батьківщину. До такого рішення драма­турга спонукали різні обставини: на батьківщині його твори не набули визнання, а робота режисера не давала ні морального задо­волення, ні добробуту. Крім того, Ібсен відчував відразу і до полі­тичного життя своєї країни. Пережити світоглядну кризу йому допомогла поїздка за кордон. В Європі він гостріше бачить май­бутні суспільні зміни. У 1871 році під час Паризької Комуни Ібсен писав: "Стара примарна Франція розбита... Ось-ось затріщать і за­падуться в безодню застарілі ідеї!.. Потрібна революція людського духу..." Він надіється, що така "революція людського духу" зможе знищити державу, яку він називав "прокляттям для індивіда".

У розквіті таланту. Саме в цю пору (2-а пол. 60-х — 80-і рр.) Ібсен створює свої найкращі психологічні драми, що стали новим словом у драматургії Європи. Розмову про сучасність драматург розпочинає філософсько-алегоричними драмами "Бранд" (1866) і "Пер Гюнт" (1867), написаними в Італії. Видатним літературним яви­щем стала драматична поема "Пер Гюнт". Використовуючи тради­ційні гротескові персонажі романтичної казки, зберігаючи самобутній

ній національний колорит, Ібсен в образі головного героя зумів якнайповніше втілити національний характер.

В одній із кращих своїх п'єс — "Ляльковий дім" (1879) — драматург створив образ молодої жінки — Нори, котра, спізнавши радощі сімейного життя, материнства, одного разу відчула свою ціл­ковиту самотність та безправність і повстала проти суспільних догм, бо не хотіла бути "лялькою" у "ляльковому домі". Ця п'єса Ібсена викликала такі палкі суперечки, що, наприклад, у великосвітських салонах Данії, де щира думка про п'єсу, висловлена вголос, вважа­лася непристойністю, вивішували таблички: "У нас про "Лялько­вий дім" не говорять".

Повернення на батьківщину. Ібсен повернувся на батьківщину у 1891 р. знаменитим драматургом з європейською славою* Він оселився у Кристіанії, жив скромно і самотньо. У 1898 р. норвежці урочисто відзначили його сімдесятиліття. У 1899 р. Ібсен закінчив свою останню драму "Коли ми, мертві, воскреснемо", у якій розповів про драматичний епілог життя талановитого скульптора Рубека. Після цієї драми Ібсен уже нічого не писав. Помер видатний драма­тург у 1906 р. після важкої тривалої хвороби.

"Ляльковий дім"

Творчість Ібсена, яка розглядалась у межах національного існу­вання, була нищівним вироком норвезькому дрібному буржуа. Міц­но тримаючись споконвічних основ моральності норвезького "віль­ного селянина", надавши цим основам всеосяжного і позачасового смислу, піднявши їх на рівень якщо не закінченої, то принаймні, непохитної у своїх підвалинах філософської системи, Ібсен піддав аналізу всі поширені істини свого часу і того середовища, в якому він виріс, та все ж не зміг знайти шляху до нового, цілісного світогляду. Порвавши з брехнею міщанського існування і розвінчуючи ле­генду про щасливу патріархальність норвезького життя, Ібсен пе­рейшов до викриття моралі в цілому, а відтак — і до заперечення всього існуючого соціального та ідейного укладу. Проголосивши "бунт людського духу", він зробив носієм цього бунту ізольовану людську індивідуальність, аби згодом дійти вкрай песимістичних висновків про неминучість її гіркої долі, а головне, щоб визнати — і в цьому була, очевидно, його найбільша творча трагедія — неми­нучість краху піднесеної ним індивідуальності, в якій він намагав­ся знайти свій ідеал "чистої" моралі.

На початку 80-х років творчість Ібсена дедалі наполегливіше прагне трагічних фіналів. Разом з тим, починаючи із знаменитого "Лялькового дому", норвезький драматург концентрує свою увагу переважно на колі родинних драм і драм особистої людської со­вісті, які завершуються його останнім і найбільш безвихідним з ідей­ного погляду творінням — "Коли ми, мертві, воскреснемо" (1899).

Родинні драми і Драми совісті Ібсена тісно пов'язані. У "Ляль­ковому домі" (1879), через п'ятнадцять років після "Комедії шлю­бу", Ібсен звертається до проблеми родини. "Ляльковий дім" нале­жав до категорії драм тривожних і неспокійних, будучи однією з найбільш гострих і обурених традиційними нормами моралі п'єс. Обивательський триб життя родини адвоката Хельмера розкрився у ній нещадно і невблаганно, оголюючи брехливість існуючих норм родинних взаємин та святості шлюбу. Нора відмовляється від ро­динного благополуччя, пориває з чоловіком та дітьми, іде в невідо­мість зі свого затишного дому тому, що вона перестала бути "ляль­кою" і стала людиною, пройшовши через розчарування в доброчес­ності і законах родинного життя.

Своїм "Ляльковим домом" Генрік Ібсен заклав підвалини реалі­стичної соціально-психологічної драми у Європі.

За К. Державшим

ЛЯЛЬКОВИЙ ДІМ

Скорочено

Дійові особи:

Адвокат Хельмер.

Нора, його дружина.

Доктор Ранк.

Фру Лінне — подруга дитинства Нори.

Приватний повірений Крогстад.

Троє маленьких дітей Хельмерів.

Анна-Марія,їх нянька.

Служниця в домі Хельмерів.

Посильний.

Дія відбувається в квартирі Хельмерів.

 

Дія перша

Затишна кімната, обставлена зі смаком, але недорогими меблями. В глибині, в середній стіні, двоє дверей: одні, праворуч, ведуть в перед­покій, другі, ліворуч, до кабінету Хельмера. Між цими дверима піаніно.

Посередині лівої бокової стіни двері, ближче до авансцени вікно.

Біля вікна круглий стіл з кріслами і диванчиком. У правій стіні, трохи

далі в глибину, також двері, а попереду кахельна грубка; перед нею

кілька крісел і качалка. Між грубкою і дверима столик. На стінах

гравюри. Етажерка з фарфоровими та іншими дрібничками, книжкова

шафочка з книгами в розкішних обкладинках.

На підлозі килим. В грубці вогонь. Зимовий день.

В передпокої дзвінок. Трохи згодом чути, як двері відмикають. З передпокою в кімнату входить, весело наспівуючи, Нора, у верхньому

одязі, з пакетами і пакунками, які вона складає на стіл праворуч. Двері у передпокій залишаються відчинені, і там видно посильного; він приніс ялинку і кошика, які віддає служниці, що відчинила двері.

Нора. Гарненько заховай ялинку, Елене. Діти не повинні бачи­ти її раніше, ніж увечері, коли вона буде прикрашена. (До посильно­го, виймаючи портмоне). Скільки?

Посильний. П'ятдесят єре!

Нора. Ось крона... Ні, залишіть собі все.

Посильний кланяється й виходить. Нора зачиняє двері в передпокій, знімає з себе верхній одяг, усміхається тихим задоволеним сміхом. Потім виймає з кишені торбинку з мигдалевим печивом і з'їдає кілька штучок. Обереж­но йде до дверей, що ведуть у кімнату чоловіка, і прислухається.

Так, він вдома. (Знову наспівує, йдучи до стола).

X є л ь м«р (з кабінету). Що це, жайворонок заспівав?

Нора (розгортаючи пакунки). Він самий.

X є л ь м є р. Білочка там вовтузиться?

Нора. Еге ж!

Хельмер. Коли ж білочка вернулась?

Нора. Щойно. (Ховає торбинку з печивом в кишеню і вити­рає собі губи). Іди сюди, Торвальде, поглянь, чого я накупила?

Хельмер. Почекай, не заважай. (Трохи згодом відчиняє двері і зазирає в кімнату, тримаючи ручку в руці). Накупила, кажеш? Оце все?.. То, виходить, пташка знову літала смітити грішми?

Нора. Знаєш, Торвальде, час нам нарешті трішки розгулятись. Адже це перше Різдво, коли в нас немає необхідності так обмежува­ти себе.

Хельмер. Ну і розтринькувати нам також не можна.

 

Нора. Трішки можна! Правда? Ну, трішечки! Ти ж тепер маєш велику платню і будеш заробляти багато-багато грошей.

X є л ь м є р. Так, з нового року. Але видадуть мені платню тіль­ки через три місяці...

Нора. Так, так, неодмінно. Але ж іди сюди, я тобі покажу, чого я накупила. І як дешево! Поглянь, ось новий костюм для Івара і шабля. Ось коник і сурма для Боба. А ось лялька і лялькове ліжечко для Емми. Простенькі, та вона все одно їх швидко пола­має. А тут на плаття і фартушки для служниць. Старій Анні-Марії варто було б, звичайно, подарувати більше...

Хельмер. А в цьому пакеті що?

Нора (схоплюючись). Ні-ні, Торвальде! Цього тобі не можна бачити до вечора!

Хельмер. Ну-ну! А ти мені ось що скажи, маленька крутійко, — що ти для себе видивилась?

Нора. Е, мені зовсім нічого не треба.

Хельмер. Зрозуміло, треба! Назови ж мені тепер що-небудь таке доцільне, чого тобі більше від усього хотілося б.

Нора. їй-право, не треба. Або послухай, Торвальде...

Хельмер. Ну?

Нора (перебираючи ґудзики його піджака і не дивлячись на нього). Якщо вже ти хочеш подарувати мені що-небудь, то ти б... ти б...

Хельмер. Ну-ну, говори.     і

Нора (швидко). Ти б дав мені грішми, Торвальде. Скільки мо­жеш. Я потім, ближчими днями, і купила б собі на них що-не­будь...

Хельмер. Ти маленька дивачка! Дві краплі води — твій бать­ко. Тільки і клопочешся, як би роздобути грошей. А як добудеш — дивись, вони між пальцями і вислизнули, сама ніколи не знаєш, куди їх поділа. Ну, що ж, доводиться брати тебе такою, яка ти є. Це вже в крові в тебе. Так-так, це в тебе спадкове, Норо.

Нора. Ах, більше б мені успадкувати від батька його якостей!

Хельмер. А мені б не хотілося, щоб ти була іншою, ніж ти є, мій любий жайвороночку!..

Дзвінок у передпокої.

Нора. Ах, дзвонять! Мабуть, хто-небудь до нас. Досадно. Хельмер. Якщо хто-небудь у гості, — мене немає вдома, пам'ятай. Служниця (на дверях передпокою). Пані, там незнайома дама.

Нора. То проси сюди.

Служниця (до Хельмера). І доктор. Хельмер. Прямо до мене пройшов? Служниця. Так-так.

Хельмер виходить в кабінет. Служниця вводить фру Лінне, одягнену по-дорожньому, і зачиняє за нею двері.

Фру Лінне (ніяково, запинаючись). Здрастуй, Норо.

Нора (невпевнено). Здрастуйте...

Фру Лінне. Ти, мабуть, не впізнаєш мене?

Нора. Ні, не знаю... Так, здається... (Поривчасто). Як! Кристина... Невже це ти?

Фру Лінне. Я.

Нора. Кристино! А я не впізнала тебе відразу! Та й як можна... (Стиха). Як ти змінилась, Кристино!

Фру Лінне. Ще б пак. За дев'ять-десять довгих років...

Нора. Невже ми так давно не бачились? Так, так воно і є. Ах, останні вісім років — от щасливий був часочок!.. То ти приїхала сюди до нас у місто? Рушила в таку довгу дорогу зимою! Хоробра!

Фру Лінне. Я тільки сьогодні приїхала вранішнім пароплавом.

Нора. Щоб повеселитись у свято, звичайно. Ах, як славно! Ну й будемо ж веселитись! Ти ж роздягнись. Адже тобі не холодно? (До­помагає їй). Ось так. Тепер сядемо зручніше, біля грубки. Ні, ти в крісло! А я в качалку! (Бере її за руку). Ну ось, тепер знов у тебе обличчя таке, як було раніше. Це лише в першу хвилину... Хоча ти все-таки трохи зблідла, Кристино, і, здається, трохи схудла.

Фру Лінне. І дуже, дуже постаріла, Норо.

Нора. Здається, трошки, ледь-ледь, зовсім трошки. (Раптом зупиняється і починає серйозним тоном). Але яка ж я пустоголо­ва — сиджу тут, базікаю! Люба, дорога Кристино, вибач мені!

Фру Лінне. В чому справа. Норо?                -Ч^

Нора (тихо). Бідна Кристино, ти ж стала вдовою.

Фру Лінне. Три роки тому.

Нора. Значить, сама-самісінька. Як це, мабуть, надзвичайно важ­ко. А в мене троє чудових дітей. Зараз ти їх не побачиш, вони гуляють з нянькою. Але ти неодмінно розкажи мені про все...

Фру Лінне. Ні-ні-ні, розповідай краще ти.

Нора. Уяви, чоловік став директором акціонерного банку!

Фру Лінне. Твій чоловік? От удача!..

Нора. Неймовірна! Адвокатура — це такий непевний хліб, особ­ливо якщо бажаєш братися тільки за найчистіші, хороші справи.

А Торвальд, звичайно, за інші ніколи не брався, і я, зрозуміло, ціл­ком з ним згодна. Ах, ти розумієш, які ми раді. Він займе посаду з нового року і одержуватиме велику платню і добрі проценти. Тоді ми зможемо жити зовсім по-іншому, ніж досі жили, — так, як нам подобається. Ах, Кристино, мені так легко стало на серці, я така щаслива! Адже це чудесно — мати багато-багато грошей і не знати ні злигоднів, ні клопоту. Правда?

Фру Лінне (посміхаючись). Норо, Норо! Ти й досі не стала благорозумнішою? У школі ти була великою марнотратницею.

Нора (тихо посміхаючись). Торвальд і тепер мене так нази­ває. (Погрожуючи пальцем). Однак "Нора, Нора" не така вже бо­жевільна, як ви уявляєте... Нам, їй-право, не так жилося, щоб я могла марнотратити. Нам обом доводилось працювати!

Фру Лінне. І тобі?

Нора. Звичайно, різні там дрібниці з шитва, в'язання, виши­вання і тому подібне. (Мимохіть). І... ще дещо. Адже ти знаєш, що Торвальд залишив службу в міністерстві, коли ми одружились? Не було ніяких видів на нову посаду, а заробляти треба було біль­ше, ніж раніше. Ну, в перший рік він працював понад усякі сили. Просто жахливо, йому доводилося брати усякі додаткові роботи — ти розумієш — і працювати з ранку до вечора. Ну, не витримав, захворів, лежав при смерті, і лікарі сказали, що необхідно відрядити його на південь.

Фру Лінне. Ви й пробули тоді весь рік в Італії?

Нора. Еге ж. А нелегко було нам рушити з місця, повір. Івар тоді щойно народився. Але їхати все-таки було необхідно. Ах, яка це була чудесна, дивна поїздка! І Торвальда було врятовано. Але скільки грошей пішло — жах, Кристино!

Фру Лінне. Можу собі уявити.

Нора. Треба тобі сказати, що ми одержали їх від батька.

Фру Лінне. А, так. Адже, здається, батько твій саме тоді й помер.

Нора. Так, саме тоді. І, подумай, я не могла поїхати і доглядати його. Я з дня на день чекала малого Івара. І крім того у мене на руках був мій бідний Торвальд, мало не при смерті. Любий, дорогий тато! Так і не довелося мені більше побачитися з ним, Кристино. Це найтяжче горе, яке я зазнала заміжньою.

Фру Лінне. Здається, дівчина сказала, що пан, який прийшов зі мною разом, — лікар.

Нора. А-а, це лікар Ранк. Але він приходить не з лікарським візитом. Це наш найкращий друг і хоч разок на день, та й навідається до нас. Ні, Торвальд з того часу ні разу не прихворів навіть. І діти бадьорі та здорові, і я. Скажи, чи правда це: ти справді не любила свого чоловіка? Навіщо ж ти вийшла за нього?

Фру Лінне. Мати моя була ще жива, але така слабка, безпо­радна, не зводилася з ліжка. І ще в мене були на руках два менші брати. Я й не вважала за можливе відмовити йому.

Нора. Так-так, мабуть, ти маєш рацію. Значить, він був тоді багатий?

Фру Лінне. Досить багатий, здається. Але справи його були ненадійні. І коли він помер, все рухнуло, і нічого не залишилось.

Нора. І?..

Фру Лінне. І мені довелося перебиватися дрібною торгівлею, маленькою школою і взагалі — чим доведеться. Ці три останні роки тяглися для мене, як один довгий, суцільний робочий день без відпочинку. Тепер він скінчився, Норо. Моя бідна мати не потребує моєї допомоги — вона померла. І хлопчики стали на ноги, самі можуть про себе піклуватися.

Нора. Отже, тепер тобі легко на душі...

Фру Лінне. Не сказала б цього. Навпаки, страшенна пустка. Ні для кого більше жити. (Підводиться схвильовано). Тому я й не витримала там, у нас, у ведмежому закутку. Тут, мабуть, легше буде знайти, до чого докласти сили і чим сповнити думки. Якби тільки вдалося мені одержати якусь постійну службу у якусь конторську роботу...

Нора. Ах, розумію: ти гадаєш, Торвальд може щось зробити для тебе?

Фру Лінне. Я це подумала.

Нора. Він і зробить, Кристино. Довір тільки все мені. Я так тонко-тонко все підготую, придумаю щось таке особливе, чим за­добрити його. Ах, я б від душі хотіла допомогти тобі.

Фру Лінне. Як це гарно з твого боку, Норо, що ти так гаряче берешся за мою справу... Вдвічі гарно з твого боку, — тобі самій так мало знайомі життєві турботи і клопіт.

Нора. Мені? Мені вони мало знайомі?

Фру Лінне (посміхаючись). Ну, Боже мій, якесь рукоділля і тому подібне... Ти дитя, Норо!

Нора. Іди сюди. (Притягає її на диван поруч себе). Так, ба­чиш... І мені є чим гордитись, чим радуватись. Це я врятувала життя Торвальду.

Фру Лінне. Врятувала? Як врятувала?

 

Нора. Я ж розповідала тобі про поїздку до Італії. Торвальд не вижив би, якби не потрапив на південь.

Фру Лінне. Еге ж. І твій батько дав вам потрібні кошти.

Нора (з посмішкою). Це Торвальд так гадає і всі інші, але...

Фру Лінне. Але...

Нора. Тато не дав нам ні копійки. Це я дістала гроші.

Фру Лінне. Ти? Всю цю велику суму?

Нора. Тисячу двісті спецій. Чотири тисячі вісімсот крон. Що ти скажеш?

Фру Лінне. І твій чоловік так і не дізнався від твого батька, що гроші були не від нього?

Нора. Так і не дізнався. Адже тато помер саме в ці дні. Я, правду сказати, хотіла була розповісти йому і просити не виказувати мене, але він був уже такий хворий, — і мені, на жаль, не довелося вдава­тися до цього.

Фру Лінне. І ти досі не призналася чоловікові?

Нора. Ні, Боже борони, що ти! Він такий суворий щодо цього. І крім того, з чоловічим самолюбством... Для нього було б так болісно, принизливо дізнатися, що він зобов'язаний мені чим-не-будь. Це перевернуло б догори дном всі наші відносини. Наше щасливе сімейне життя перестало б тоді бути тим, чим воно є.

Фру Лінне. І ти ніколи йому не скажеш?

Нора (подумавши і злегенька посміхаючись). Так... Коли-не­будь, можливо... коли мине багато-багато років і я вже не буду така гарненька. Ти не смійся. Я, звичайно, хочу сказати: коли я вже не буду так подобатися Торвальду, як тепер, коли його вже не будуть розважати мої танці, переодягання, декламації. Ти не ду­май, що ця справа не завдає мені великого клопоту. Мені, правду кажучи, інколи зовсім не легко буває виконувати в строк свої зобо­в'язання. В діловому світі, скажу я тобі, існує внесок процентів по третинах і внески для погашення боргу, як це називається. А гроші завжди дуже важко добути. От і доводилося заощаджувати на чому тільки можна... Розумієш? З грошей на господарство я не могла особливо багато відкладати — Торвальду було потрібне добре хар­чування. І дітей не можна було вдягати будь-як. Що я одержувала на них, те цілком на них і витрачалось. Любі мої крихітки!

Фру Лінне. Тож тобі, певно, доводилося відмовляти собі самій, бідолашна?

Нора. Зрозуміло. Адже я була більше від усіх зацікавлена! Торвальд дасть бувало мені грошей на нове плаття і тому подібне, а я завжди витрачу тільки половину. Все якомога дешевше та простіше купляла. Це щастя, що мені все до лиця, і Торвальд ніко­ли нічого не помічав.

В передпокої чути дзвінок.

Фру Лінне (встає). Дзвонять. Мені, мабуть, краще вийти.

Нора. Ні, залишайся. Сюди навряд чи хто прийде. Це, певно, до Торвальда...

Служниця (на дверях передпокою). Вибачте, пані, тут один пан хоче поговорити з паном адвокатом.

Нора. Тобто, з директором банку, хочеш ти сказати.

Служниця. З паном директором. Але я не знаю, — адже там лікар...

Нора. А що це за пан?

Крогстад (на дверях). Це я, фру Хельмер.

Фру Лінне, вражена, здригнувшись, одвертається до вікна.

Нора (ступивши крок до Крогстада, з хвилюванням, притих­лим голосом). Ви? Що це значить? Про що ви хочете говорити з моїм чоловіком?

Крогстад. Про банківські справи, певною мірою. Я посідаю невеличку посаду в акціонерному банку, а ваш чоловік буде тепер нашим директором, як я чув...

Нора. Отже...

Крогстад. В особистій справі, фру Хельмер. Більше нічого.

Нора. То будьте ласкаві пройти до нього в кабінет. (Байдуже вклоняється, зачиняє двері в передпокій, потім підходить до груб­ки подивитись, чи добре в ній горить).

Фру Лінне. Норо... хто це був?

Нора. Приватний повірений Крогстад.

Фру Лінне. Отже, це справді він.

Н о р а. Ти знаєш цю людину?

Фру Лінне. Знала... Кілька років тому. Адже він якийсь час вів справи в наших краях.

З кабінету Хельмера виходить лікар Р а н к.

Лікар Ранк (ще на дверях). Ні-ні, я не хочу заважати. Я краще загляну до твоєї дружини. (Зачиняє за собою двері і помічає фру Лінне). Ах, вибачте! Я і тут, здається, буду заважати.

Нора. Анітрохи. (Представляє їх одне одному). Лікар Ранк — фру Лінне.

 

 

Р а н к. Ось як. Це ім'я а частенько чув тут у домі. Здається, я обігнав вас на сходах, коди йшов сюди.

Фру Лінне. Я приїхала сюди шукати роботи.

Р а н к. Що ж, це особливо вірний засіб від перевтоми?

Фру Лінне. Адже треба жити лікарю.

Р ан к. Так, якось приємно думати, ніби це необхідно.

Нора. Ну, знаєте, лікарю!.. Адже й ви також не від того, щоб пожити.

Ранк. Ну так, виходить. Як мені не погано, я все-таки готовий жити і мучитись якомога довше. І всі мої пацієнти також. І всі моральні каліки так само. Зараз ось один такий сидить у Хельмера.

Фру Лінне (тихо). А*---

Нора. Кого ви маєте на увазі?

Ранк. Приватного повіреного Крогстада, людину, про яку ви нічого не знаєте. У нього підгнило саме коріння характеру, добро­дійко. Але й він там почав твердити, як щось непорушне, що і йому треба жити.

Нора. Справді? Про що ж він прийшов говорити з Торвальдом?

Ранк. їй-право, не знаю. Чув тільки щось відносно акціонерного банку.

Нора. Я не знала, що Крог... що цей приватний повірений Крогстад має відношення до банку.

Ранк. Так, він посідає там якусь посаду. (До фру Лінне). Не знаю, чи водяться у ваших краях такого сорту люди, які наче в гарячці шмигляють усюди, рознюхуючи, чи не пахне де моральною гнилизною, щоб потім цю особу мати на увазі для призначення на яку-небудь вигідну посаду. А здоровим доводиться смиренно зали­шатися за порогом.

Хельмер, з перекинутим через руку пальтом, тримаючи в іншій руці капелюх, виходить з кабінету.

Нора (йдучи до нього). Ну, любий, спровадив його?

Хельмер. Так. Пішов.

Нора. Дозволь тебе познайомити. Це Кристина. Приїхала сюди в місто.

Хельмер. Кристина?.. Вибачте, але я не знаю...

Нора. Фру Лінне, любий. ФРУ Кристина Лінне!

X є л ь м є р. А, ось воно що! Видимо, подруга дитинства моєї дру­жини?

 

Фру Лінне. Так, ми Давні знайомі.

Нора. І коли вона дізналася, що тебе призначено директором банку, — про це було в газетах, — вона відразу ж полетіла сюди... Правда, Торвальде, ти заради мене зробиш що-небудь для Кристини? А?

Хельмер. Ви з'явились саме в щасливу хвилину, пані.

Фру Л і н н є. О, як мені вам дякувати?

Хельмер. Нема за що. (Одягає пальто). Але сьогодні ви вже вибачте¹ мені...

Лікар Ранк, Хельмер і фру Лінне виходять; Анна-Марія входить з дітьми в кімнату. Нора також входить до кімнати, зачиняючи двері

в передпокій.

Нора. Які свіженькі, жваві, рум'яненькі! Просто яблучка, розанчики!.. То весело було? А, це чудово. Справді? Ти катав на санча­тах і Боба, і Еммі? Обох відразу? Ти диви! Молодчина-хлопчак мій Івар!.. Ні, дай подержати її, Анно-Маріє! Дорога моя, люба лялечко! (Бере у няньки меншу дівчинку і кружляє з нею). Так-так, мама потанцює і з Бобом! Що? В сніжки гралися? Ах, шкода, що мене з вами не було... Ні, облиш, я сама їх роздягну, Анно-Маріє. Дай, будь ласка, мені самій, — це так весело. Там для тебе кава стоїть на грубці.

Починається гра, супроводжувана сміхом, веселощами; ховаються і в цій кімнаті, і в сусідній праворуч. Цілковите захоплення. Нора висовується, ніби хоче злякати їх. Новий вибух захоплення. Тим часом — стукають у вхідні двері. Ніхто не помічає. Тоді двері з передпокою розчиняються, і з'являється Крогстад. Він вичікує якусь хвилинку. Гра триває.

Крогстад. Вибачте, фру Хельмер....

Нора (легко скрикуючи, обертається і напівпідводиться). А! Що вам?

Крогстад. Поговорити з вами.

Нора. Зі... (До дітей тихо). Ідіть до Анни-Марії. Ви хочете поговорити зі мною?

Крогстад. Так, хочу.

Нора. Що ж вам потрібно? Я зовсім не можу сьогодні...

К р о г с т а д. Чи не згодитеся ви потурбуватися, щоб я зберіг своє становище підлеглого в банку?   

Нора. Що це значить? Хто думає позбавити вас його?

 

Крогстад. О, вам нічого розігрувати переді мною незнайку. Я добре розумію, що подрузі вашій не може бути приємно ризикува­ти зіткнутися зі мною, і знаю також, кому я буду зобов'язаний вигнанням.

Нора. Я більше вас не боюсь. Після нового року я швидко покінчу з усім цим.

Крогстад (стриманіше). Слухайте, фру Хельмер. В разі необхід­ності я буду боротися не на життя, а на смерть за свою скромну посаду в банку.

Нора. На це і схоже, здається.

Крогстад. Не тільки через платню. Про неї я найменше клопо­чусь. Але тут — інше... Ось у чому справа. Ви, певно, так само добре, як і інші, знаєте, що я одного разу зробив непродуманий вчинок.

Нора. Здається, щось таке чула.

Крогстад. Справа не дійшла до суду, але всі шляхи для мене наче перегороджені з того часу. Тоді я взявся за ті справи... ви знаєте. Треба ж було за щось ухопитись. І, смію сказати, я був не з гірших, так би мовити. Але тепер мені треба вилізти з цього стано­вища. У мене сини виростають. Заради них мені треба відновити своє колишнє становище в суспільстві — як тільки це можливо. Місце в банку було ніби першим ступенем. І раптом тепер ваш чоловік зіштовхує мене знову в яму.

Нора. Але, Боже мій, пане Крогстад, зовсім не в моїх силах допомогти вам. "

Крогстад (ступивши крок до неї). Слухайте, фру Хельмер: чи у вас пам'ять коротка, чи ви нічого не розумієтесь на справах. Мабуть, доведеться мені розтлумачити вам справу докладніше.

Нора. Як це?

Крогстад. Коли ваш чоловік був хворий, ви прийшли до мене позичити тисячу двісті спецій.

Нора. Я не знала, до кого ще звернутись.

Крогстад. Я взявся добути для вас цю суму...

Нора. І добули.

Крогстад. Отож я взявся добути вам гроші і склав для вас боргове зобов'язання.

Нора. Звичайно, яке я підписала.

Крогстад. Це так. Але внизу я додав кілька рядків від імені вашого батька — його поручительство за вас. Ці рядки повинен був підписати ваш батько.

 

Нора. Повинен був? Він і підписав.

Крогстад. Я залишив місце для числа. Цебто ваш батько сам повинен був проставити день і число, коли підпише документ. Чи це ви пам'ятаєте, пані?

Нора. Здається...

Крогстад. Скажіть мені, фру Хельмер, чи ви не пам'ятаєте випадково дня смерті вашого батька? Тобто якого місяця і числа він помер?

Нора. Тато помер двадцять дев'ятого вересня.

Крогстад. Цілком справедливо; я довідувався. І ось саме тут виходить диво... (виймає документ) яке я ніяк не можу з'ясувати собі.

Нора. Яке диво? Я не знаю...

Крогстад. Таке диво, фру Хельмер, що батько ваш підписав цей вексель через три дні після своєї смерті.

Нора. Як це так? Я не розумію.

Крогстад. Батько ваш помер двадцять дев'ятого вересня. Але погляньте. Ось тут він помітив свій підпис числом — друге жовтня. Хіба це не диво?

Нора мовчить. Чи можете ви з'ясувати мені це?

Нора все мовчить.

Примітне ще ось таке: слова "друге жовтня" і рік написано не почерком вашого батька, а іншим, який мені здається знайомим. Ну, це можна ще пояснити: ваш батько міг забути поставити число і рік під своїм підписом. І хтось інший зробив це навгад, не знаючи ще про його смерть. В цьому немає нічого такого. Головна справа в самому підписі. Він, підпис, справжній, фру Хельмер? Це справді ваш батько підписався?

Нора (після короткої паузи підводить голову і задирливо ди­виться на нього). Ні, не він. Це я підписалась за нього.

Крогстад. Слухайте, фру Хельмер... Ви знаєте, що це небезпечне зізнання?

Нора. Чому? Ви скоро одержите свої гроші сповна?

Крогстад. Фру Хельмер, ви, очевидно, не уявляєте собі ясно, в чому, власне, ваша вина. Але я можу сказати вам ось що: те, на чому я попався і що так заплямувало мене в очах суспільства, було анітрохи не гірше за те, що зробили ви.

 

Нора. Невже ви хочете, щоб я повірила, що ви відважились на це, рятуючи життя вашої дружини?

Крогстад. Закон не цікавиться причинами. Нора. То поганий, виходить, цей закон.

Крогстад. Поганий чи ні, але коли я подам цей документ у суд, — вас засудять по закону.

Н о р а. Ні за що не повірю, щоб дочка не мала права позбавити вмираючого старика-батька тривог і гіркоти? Щоб дружина не мала права врятувати життя своєму чоловікові? Я не знаю точно законів, але впевнена, що десь у них повинно бути це дозволено. А ви, юрист, не знаєте цього! Ви, певно, поганий законник, пане Крогстад. Крогстад. Хай так. Але на справах... на таких, які зав'яза­лись у нас з вами, ви, звичайно, припускаєте, що я трохи знаюсь? Так от. Робіть, що хочете. Але... якщо мене викинуть ще раз, ви будете в моїй компанії. {Вклоняється і виходить через передпокій). З передпокою входить Хельмер з пакою паперів під рукою. Нора. А!.. Уже повернувся? Хельмер. Так. Заходив хто-небудь? Нора. Заходив?.. Ні.

Хельмер. Дивно. Я бачив, як Крогстад вийшов із воріт. Нора. Справді?.. Ах, так, правда; Крогстад — він заходив сюди на хвилинку.

Хельмер. Норо, я бачу по твоєму обличчю, він приходив про­сити, щоб ти замовила за нього слово.

Нора. Так. Але скажи мені, те, в чому цей Крогстад провинив­ся, — це справді дуже погано?

Хельмер. Він провинився в підробці документів. Ти маєш уяву про те, що це таке?

Нора. Чи не від злиднів він це зробив?

Хельмер. Так, або, як багато хто, — з легковажності. І я не такий безсердечний, щоб безповоротно засудити людину за один такий вчинок.

Нора. Справді, це так, Торвальде?

Хельмер. Але Крогстад не пішов цим шляхом. Він вивернув­ся всякими правдами і неправдами, і це, власне, погубило його мо­рально.

Нора. По-твоєму, треба було...

Хельмер. Ти уяви собі тільки, як людині з такою плямою на совісті доводиться брехати, вивертатися, прикидатися перед усіма, носити маску навіть перед своїми близькими, навіть перед дру­жиною і власними дітьми. І от щодо дітей — це найгірше, Норо.

Нора. Чому?

Хельмер. Тому, що отруєна брехнею атмосфера заражає, розкла­дає все домашнє життя. Діти з кожним ковтком повітря сприймають зародки зла.

Нора (наближаючись до нього ззаду). Ти впевнений у цьому?

Хельмер. Ах, люба, я досить добре переконався в цьому під час своєї адвокатської діяльності. Майже всі, хто рано схибив у житті, мали брехливих матерів.

Нора. Чому саме — матерів?

Хельмер. Найчастіше це бере свій початок від матері. Але й батьки, звичайно, впливають у тому ж дусі. Це добре відомо всяко­му адвокатові. А цей Крогстад всі роки отруював своїх дітей брех­нею і лицемірством, ось чому я й називаю його морально зіпсова­ним. (Простягаючи до неї руки). Тому хай моя миленька Нора обіцяє мені не просити за нього. Дай руку, що обіцяєш. Ну-ну, що це? Давай руку. От так. Отже, домовились. Запевняю тебе, мені просто неможливо було б працювати разом з ним; я відчуваю про­сто фізичну огиду до таких людей.

ДІЯ ДРУГА

Та сама кімната. В кутку, біля піаніно, стоїть обібрана, обтріпана, з обгорі­лими свічками ялина. На дивані манто і капелюх Нори. Нора сама; хвилюючись, ходить по кімнаті, нарешті зупиняється біля дивана і бере

своє манто. Нора (випускаючи з рук манто). Хтось іде! (Підходить до дверей, прислухається). Ні... нікого. Звичайно, ніхто сьогодні не прийде. Перший день Різдва... І завтра також. Але, можливо... (Відчиняє двері і виглядає). Ні, в скриньці для листів нічого немає, зовсім порожня. (Вертається назад). Е, дурниці! Звичайно, він ні­чого такого насправді не зробить, нічого такого бути не може. Це неможливо. У мене троє маленьких дітей.

Анна-Марія (виходить з дверей ліворуч, несучи велику кар­тонку). Ледве відшукала цю картонку з маскарадними платтями. Нора. Дякую. Постав на стіл.

Анна-Марія (ставить). Тільки вони тут без ладу, мабуть, розкидані.

Нора. О, порвати б їх на шмаття!

 

Анна-Марія. Та що ви! їх можна ще полагодити. Тільки трошки терпцю.

Нора. То я піду попрошу фру Лінне допомогти мені.

Анна-Марія. Що, знов підете через двір в таку негоду? Фру Нора застудиться... захворіє.

Нора. Це ще не так страшно... Як діти?

Анна-Марія. Граються новими іграшками, бідолашечки. Але...

Нора. Часто про мене питають?

Анна-Марія. Адже звикли бути біля матусі.

Нора. Та, бачиш, Анно-Маріє, мені тепер не можна багато бува­ти з ними, як раніше.

Анна-Марія. Ну, маленькі до всього звикають.

Нора. Ти гадаєш? По-твоєму, вони забули б матір, якби її не стало?

Анна-Марія. А боронь Боже! Не стало!

Нора. Слухай, Анно-Маріє... я часто думаю... Як це ти зважи­лася віддати свою дитину на чужі руки?

Анна-Марія. Довелося; як же могло бути інакше, коли я по­чала працювати годувальницею маленької Нори?

Нора. Але як же ти згодилася піти в годувальниці?

Анна-Марія. На таке от хороше місце? Бідній дівчині у такій біді радіти треба було. Адже той поганець так-таки нічим і не допоміг мені.

Нора. Але твоя дочка, мабуть, забула тебе?

Анна-Марія. Ну, чого ж? Писала мені і коли конфірмувалась, і коли заміж виходила.

Нора (обвиваючи її шию руками). Старенька моя, ти була мені за матір, коли я була маленька.

Анна-Марія. Адже у бідолашечки Нори не було іншої, окрім мене.

Н о р а. І якби не було у моїх малих іншої, я знаю, ти б... Дурни­ця, дурниця, дурниця! (Відкриває картонку). Піди до них. Мені тепер треба... завтра побачиш, яка я буду красуня.

Анна-Марія. Певно, на всьому балу красивішої не буде. (Ви­ходить ліворуч).

Нора (береться спорожнювати картонку, але скоро залишає все.). Ах, якби тільки наважитися вийти. Якби тільки ніхто не зайшов. Якби тільки тут не сталося без мене нічого. Дурниці. Ніхто не прийде. Тільки не думати, не думати про це... Треба почистити муфту. Красиві рукавички, чарівні рукавички... Але не треба думати, не треба! Раз, два, три, чотири, п'ять, шість... (Вигукує). А! Ідуть! (Хоче кинутися до дверей, але зупиняється в нерішучості).

З передпокою входить фру Лінне. Уже без верхнього одягу.

Ах, це ти, Кристино! І більше там нікого немає?.. От добре, що ти прийшла.

Ф р У(Лінне. Мені сказали, ти заходила, питала про мене.

Нора. Так, я саме проходила мимо. Мені так потрібна твоя допомога. Сядемо сюди, на диван. Бачиш, завтра ввечері у мешкан­ців нагорі, в консула Стенборга, костюмований вечір, і Торвальд хоче, щоб я була в неаполітанському вбранні і протанцювала та­рантелу. Я цього навчилася на Капрі.

Фру Лінне. Так-так! То ти хочеш дати цілу виставу?

Нора. Торвальд каже, що треба. Та ось, костюм. Торвальд замо­вив його мені ще там. Але тепер усе пообривалося, і я просто не знаю.

Фру Лінне. Ну, це ми швидко поправимо. Тільки оздоблення в деяких місцях поодривалося трошки. Голки, нитки?.. А, тут усе, що потрібно.

Нора (встає і ходить по кімнаті). Тобі варто було приїхати до нас у місто раніше, Кристино... Так, Торвальд великий майстер влаштовувати все витончено і красиво.