Оновлення європейського роману

На межі ХІХ-ХХ ст. досить посутні зрушення відбуваються у європейському романі. Якщо на другу третину XIX ст. припадає його класична епоха (Стендаль, Бальзак, Діккенс, Теккерей, Флобер, Толстой, Достоєвський та ін.) з її невід'ємною властивістю втілити всезагальний, вселюдський смисл в окремих долях та особистих переживаннях героїв, то у подальшому жанр роману оновлюється. Він зазнає впливу та вбирає в себе риси всіх основних методів епо­хи. Глибока внутрішня перебудова роману була пов'язана з експе­риментом, сміливим випробуванням нових зображально-виражаль­них засобів.

У Франції на цей період припадає визнання Анатоля Франса, автора таких оригінальних творів, як гротескно-пародійний філо­софський роман "Острів пінгвінів" (1908), сатиричний роман "Повс­тання ангелів" (1914), а Ромен Роллан у романі-епопеї "Жан-Крістоф" (1904-1912) синтезує два найбільші напрями XIX ст. — ро­мантизм і реалізм.

В англійському романі межі століть спостерігається поява епіч­них творів, присвячених аналізові внутрішнього світу людини, проникнутих глибоким і тонким психологізмом. У першу чергу це стосується творчості Джорджа Мередіта (1828-1909), в романах якого ("Випробування Річарда Февереля", "Вітторія" та ін.) яскра­во проявилися новаторські риси. Його твори можуть бути названі інтелектуальними романами, оскільки їм властиві психологізм, дра­матизм і метафоричність, що переходить у символіку. Жанр науко­во-фантастичного роману, родоначальником якого був Жуль Берн, розвиває Герберт Веллс, збагачуючи його важливими соціально-філософськими проблемами. "Кожен романіст повинен перш за все створити собі світ, великий чи малий, у який він може чесно вірити. І цей світ може бути створений лише за його подобою,"— твердив інший видатний англійський романіст Джозеф Конрад, ставлячи у центр своєї творчості внутрішній світ людини ("Лорд Джім", 1900; "Серце пітьми", 1900). Романом, у якому "поєдналося все — краса і потворність життя, істина і брехня, ілюзія і правда, а текст насичений яскравими парадоксами, які передають вишукано-химерний хід думок естета і гедоніста" (Н. Соловйова), став знаменитий "Портрет Доріана Грея" Оскара Вайльда.

Видатним новатором у жанрі роману став норвезький прозаїк, поет і драматург Кнут Гамсун, який у своїй творчості прагнув передусім проникнути у глибини "вічно мінливої, гранично відповідальної" людської душі, яка нерозривно пов'язана з природою. Психологізм, реалізм, поетичність — найхарактерніші стильові ознаки творчості Кнута Гамсуна.

У своєму першому романі "Голод", який став сенсацією у Європі Гамсун зумів подолати обмеження панівного на той час критичного реалізму, відкривши для норвезької літератури внутрішній світ людини. Свою манеру письма, яку він назвав "суб'єктивною прозою", письменник охарактеризував в есе "З підсвідомого життя душі" опублікованому у тому ж році. Суб'єктивний метод Гамсун застосував у романах "Містерії", "Редактор Люнге".

Славу поета Гамсуну здобув роман "Пан" (1894) — лірично-романтична розповідь про кохання на тлі незайманої природи північної Норвегії. "Я спробував за аналогією з Руссо показати щось схоже на культ природи, чуттєвості, точніше — надчуттєвості", — зізнавався автор під час роботи над "Паном".

"Пасторальними" настроями та думками пронизаний роман "Соки землі" (1917). У цьому творі, прагнучи віднайти позитивний ідеал, Кнут Гамсун звертається до патріархального селянського життя. Патетичною мовою, сповненою міфічної символіки, змальовує письменник нелегке життя простих селян Ісаака та Інгер, що зберегли одвічну відданість землі і вірність традиціям. Саме за "Соки земл1Ч| які були одностайно визнані "монументальним твором", Кнут Гамсун у 1920 році став лауреатом Нобелівської премії.