Соціально-психологічна проза XIX ст

Огляд

Література XIX століття, що збагатила історію людства і культу­ру неперехідними за своїм значенням художніми цінностями, — великий і складний період у світовому літературному процесі.

Точкою відрахунку літератури нового часу прийнято вважати 1789-1794 роки, коли у Франції відбулася перша буржуазна рево­люція. Незважаючи на те, що у кожній країні суспільно-політичний і культурний розвиток мав свої особливості, свою національну специ­фіку, все ж спільні закономірності у літературному процесі XIX століт­тя існують. Вони виявляються у становленні, розвитку і взаємодії двох основних літературних напрямів — романтизму і реалізму.

І якщо романтизм починав відкривати соціальні проблеми взає­мовідносин особистості та суспільства, то реалізм поставив перед собою завдання усвідомлення вже відкритих явищ, розуміння їхніх витоків і шляхів розвитку, причин і наслідків. Нове мистецтво усвідомлювалося перш за все як мистецтво синтезу, що спираєть­ся на всі попередні досягнення людства. "Прийти до синтезу шля­хом аналізу та зібрати воєдино основні елементи життя, піднімати важливі проблеми і намагатися вирішувати їх — одним словом, відтворювати велетенські обриси свого століття, зображуючи харак­тери його представників", — так розвивав цю ідею О. де Бальзак у своєму етюді про Бейля (Стендаль). Важливо зазначити, що самі реалісти не тільки не відчували жодного антагонізму щодо роман­тизму, але й включали його у свою систему, а багато з них так і називали себе — романтиками.

Письменники-реалісти першочерговим завданням вважали аналіз взаємин особистості й суспільства, розкриття соціальної зумовле­ності людини, її органічного зв'язку із соціальними обставинами. Предметом глибокого соціального аналізу став внутрішній світ людини, через що тогочасна проза й була названа соціально-психо­логічною, її розквіт великою мірою був пов'язаний із розвитком природничих наук, науковими експедиціями в тропічні країни, посту­повим зникненням із карти світу "білих плям", досягненнями гео­графії та біології, етнографії та археології.

"Письменникові належать усі форми творчості,— писав О. де Бальзак.— Йому — стріли іронії, йому — ніжні, легкі слова, що падають м'яко, наче сніг на вершини пагорбів, йому — театральні

персонажі, йому — безмежні лабіринти казок і вигадок, йому — всі квітки, йому — всі колючки; він... проникає в глибину всіх сер­дець, переживає всі пристрасті, осягає всі інтереси. Душа художника прагне до світу і відображає його". Своїм завданням письменники-реалісти вважали не тільки дослідження рушійних сил дійсності, багатоаспектне зображення "життєвої прози" в усій її фактографіч­ній точності. Особистість людини, її психологія, ідеї, устремління досліджуються не менш скрупульозно. Письменник показує не лише наслідок — вчинки героя, але виявляє ланцюг причин, що призвели його до цих вчинків.

Франція. Показати історію суспільних звичаїв у цілому, тобто осмислити закони суспільного розвитку й утвердити свій мораль­ний ідеал, — таке нелегке завдання поставили перед собою видатні французькі прозаїки XIX ст. Правду нового мистецтва, правду історії, відображеної в долі особистості, в її духовному світі та пристрастях шукає Стендаль спільно зі своїм героєм Жульєном Сорелем ("Чер­воне і чорне"). Разом із О. де Бальзаком у літературу, як і в мисте­цтво загалом, прийшла велика істина: "Все перебуває у зв'язку зі всім". Саме це відкриття послужило основою його "Людської ко­медії", як назвав письменник свій грандіозний задум (за аналогією з "Божественною комедією" Данте), куди увійшли великі цикли романів. Створений багатою уявою Бальзака світ жив, народжував­ся і вмирав, створюючи дивовижний калейдоскоп реальної психо­логії цілого суспільства.

Масштабність і широту французької соціально-психологічної про­зи потверджує і творчість Проспера Меріме (1803-1870). У 1829 році з'являється його роман у формі сюжетно пов'язаних між собою но­вел — "Хроніка часів Карла IX". До подій середньовічної історії Франції, пов'язаних з боротьбою двох таборів — протестантів і католиків, кульмінаційним моментом якої стала Варфоломіївська ніч, автор звер­тається не задля пошуків героїчних характерів у минулому, а для того, щоб поглянути на минуле та зіставити його з теперішнім, розві­явши ілюзії про те, що у давнину панував лише дух лицарства. Суво­рою правдою життя та, водночас, точно підібраними колізіями в долях героїв привертають увагу лаконічні, глибоко психологічні новели Ме­ріме, що увійшли в збірки "Мозаїка" і "Повісті та новели".

На 50-70-і роки припадає розквіт творчості Гюстава Флобера (1821-1880). У цей час з'являються всесвітньо відомі твори пись­менника "Лексикон прописних істин" (1853), "Пані Боварі" (1856), "Саламбо" (1862), "Виховання почуттів" (1869). Особливою рисою світогляду та творчості Флобера стала відсутність будь-яких ілюзій щодо життя, нетерпимість до романтизування "жорстокої прав­ди дійсності".   

Коротким, але надзвичайно плідним був творчий шлях іншого французького прозаїка — Ті де Мопассана (1850-1893), перу якого, крім новел, належать психологічний роман "Життя" (1883), роман-фельєтон "Любий друг" (1885) і соціально-психологічний ро­ман "Монт-Оріоль" (1886). Творчість письменника, який продов­жив традиції реалістичної прози, увібрала найскладніші та найрозмаїтіші віяння часу — від натуралізму до символізму.

До найзначніших французьких письменників другої половини XIX століття належить і Еміль Золя (1840-1902),творець теорії натуралізму — напряму, який виник і розвивався у Франції в 60— 80-і роки; Прагнення до натуралістичного, майже наукового аналі­зу деталей побуту, обстановки, середовища, зацікавленість фізіологі­єю поєднувались у його творчості з тенденцією до створення циклів романів, що охоплюють великі групи людей, пов'язаних між собою як сімейними стосунками, так і соціальними долями. Основний цикл Золя — "Ругон-Маккари" (1871-1893). Свою 20-томну серію романів він назвав "природною і соціальною історією однієї сім'ї в епоху Другої імперії", тобто в період правління Наполеона III (1851-1871 рр.).

Англія. Одним із "центрів" соціально-психологічної прози була й Англія, представлена такими видатними постатями, як Чарлз Діккенс, Вільям Теккерей, Шарлотта Бронте та ін.

Цілою епохою в розвитку національної культури Англії стала літературна спадщина Діккенса (1812—1870). Геніальний майстер слова, він виступив із суворою критикою офіційної влади, велико­світської моралі, бездушності. Першим оригінальним твором пи­сьменника, що зробило його ім'я відомим широкому загалу, стали "Нариси Боза", у яких змальоване важке життя мешканців бідних кварталів Лондона. Справжню славу приніс Діккенсу перший ро­ман — "Посмертні записки Піквікського клубу" (1836), проникнута життєрадісним гумором розповідь про пригоди багатих лондон­ців — містера Піквіка та трьох його друзів. Наприкінці 30-х років Діккенс — уже визнаний майстер. Його нові твори (оповідання, повісті, романи) одразу ж стають надзвичайно популярними. Особ­ливо слід відмітити "Пригоди Олівера Твіста" (1838) і "Життя та пригоди Ніколаса Нікльбі" (1839). Написані у формі життєпису головних героїв, ці романи відображають долі багатьох знедолених.

Новий етап у творчості Діккенса розпочався з появою роману "Домбі та син" (1848), у якому особливо яскраво зображено зітк­нення світу визиску й черствості зі світом безкорисливості й добро­ти. В центрі роману — образ містера Домбі, власника торговельної фірми "Домбі та син", для якого нічого не існує, окрім інтересів його фірми. Він байдужий до дружини та дочки, і лише в синові Полеві сподівається побачити спадкоємця. Для повнішого розкриття характеру Домбі письменник загострює конфлікти. Містеру Домбі протиставлені в романі його діти — Флоренс і Поль, бідний юнак Уолтер Гей та інші герої, наділені добротою і чуйністю, щирістю і простотою, любов'ю до людей.

Наступні твори Діккенса ("Холодний дім", 1852-1853; "Важкі часи", 1854; "Крихітка Дорріт", 1855-1856) продовжують змальо­вувати світ соціальних суперечностей з позиції етичних критеріїв добра та зла.

До блискучої плеяди англійських романістів належить і Вільям Теккерей (1811—1863). В історію світової літератури він увійшов як автор двотомної епопеї "Ярмарок суєти. Роман без героя" (1848), де створено широку реалістичну картину англійського життя пер­шої половини XIX століття, а також змальовано Європу епохи на­полеонівських війн. Природність, простоту і щирість почуттів об­стоює у своєму найвідомішому романі "Джен Ейр" Шарлотта Брон­те (1816-1855).

Росія. У другій половині XIX століття новий етап розвитку реа­лізму починається ^лі в Росії. Ідеї нового художнього напряму були сформульовані найпопулярнішим тогочасним критиком В. Бєлін­ським, навколо якого сформувалася група молодих письменників, для яких художні принципи реалізму, проголошені Пушкіним, Го­голем, Лєрмонтовим, стали відправною точкою творчості. Критик Ф. Булгарін зневажливо назвав цю групу "натуральною школою", але вислів цей незабаром став естетичним лозунгом і літератур­ним терміном. У тлумаченні Бєлінського це визначення означало відображення літературою життя найширших суспільних верств у всіх його проявах, показ людини у взаємодії з її оточенням тощо. Ядро "натуральної школи" склали Д. Григорович, І. Тургенєв, І. Гончаров Ф. Достоєвський. Друкованим органом нового напря­му став журнал "Современник". Одним із провідних жанрів у твор­чості письменників "натуральної школи" став так званий "фізіоло­гічний нарис" з його дослідженням будь-якого явища суспільного життя як клітини єдиного організму. Але вже починаючи із середини століття на перший план реалістичної літератури виходить роман, класичні зразки якого дали І. Тургенєв, І. Гончаров, Ф. Достоєвський, Л.„Толстой, М. Салтиков-Щедрін.

У творчості Івана Гончарова (1812-1891), автора трьох романів ("Звичайна історія", 1847; "Обломов", 1859; "Обрив", 1868), відо­бражений конфлікт між двома укладами життя — патріархаль­ним і буржуазним. Зокрема, у центрі другого роману письменника — постать Іллі Ілліча Обломова, пана, вихованого в патріархальному середовищі свого маєтку. В сучасній цивілізації Обломов, який живе у Петербурзі, не знаходить місця для себе, тому що у дріб'язковій суєті втратив свою цільність. Критик О. Добролюбов у статті "Що таке обломовщина?" побачив у романі Гончарова кризу та розпад кріпосницької Росії, а образ Обломова назвав останнім у гале­реї образів "зайвих людей".

Змалювання побуту дворянських садиб — у центрі творчості Івана Тургенєва (1818-1883). Герої його романів — Рудін, Ната­ля Ласунська, Басистова ("Рудін", 1855), Дмитро Інсаров ("Напере­додні", 1860), Федір Лаврецький ("Дворянське гніздо", 1858) у но­вих суспільних умовах кожен по-своєму намагаються осмислити своє місце у суспільстві. Нова соціальна сила — різночинна інтелі­генція, що приходить на зміну дворянству в усіх сферах життя, зображена письменником у романі 'Батьки і діти" (1862). Його головний герой — "нігіліст" Базаров проголошує ідею "цілковитого і нещадного заперечення", не визнає жодних рамок, здатних обме­жити його життя. Існуючий світ повинен бути знищений до основи разом із сімейними стосунками та моральними категоріями, душев­ними почуттями та культурою,— такими є переконання Базарова. Всім здобуткам людства він протиставляє істини природознавства, стверджуючи жорстоку логіку життя як боротьби. "Нігілізм" База­рова, на думку письменника, кидає виклик неперехідним цінностям і природним законам життя, і в цьому криється причина немину­чої загибелі героя.

Сатирично-гротескна картина російської історії та суспільства Постає зі сторінок романів Михайла Салтикова-Щедріна "Історія ОДНОГО міста" (1869-1870), "Пани Головльови" (1880), збірки "Казки" (1886). Порційною російської соціально-психологічної прози другої по­мини XIX от. стала творчість Ф. Достоєвського, Л. Толстого та А.Чехова.