Текстуальна ілюстрація до огляду

Кнут Гамсун

"Пан"

Вибрані розділи

І

Останніми днями мені з думки не йде безмежний день північного літа. І я сиджу отут і думаю про нього й про хатину, де жив я, і пр0 той ліс за хатиною, і хочу написати дещо, аби швидше минув час та щоб зробити собі тим втіху. Час сунеться страх як помалу і я не в силі примусити його бігти так швидко, як хочеться мені, хоч і нема в мене ніяких турбот і живу я на диво весело. Все мені до вподоби, та й хіба то старість — отих моїх тридцять років. Кілька днів тому прийш­ло мені здалеку два пташиних пера, від когось такого, хто зовсім не позичав їх у мене; так, два зелених пера в аркушику переписного паперу з короною, заліпленому облаткою. Мені аж приємно було глянути на цих два, з біса зелених пташиних пера. Та й взагалі я анітрохи не страждаю, хіба от тільки часом закрутить злегень­ка в лівій нозі, — наслідки давньої рани від кулі, що давно вже загоїлася.

Я пам'ятаю, що два роки тому час плинув на диво швидко, куди швидше, як зараз, і літо тоді пробігло для мене зовсім непомітно. Було це два роки тому, року 1855. От і бере мене бажання написа­ти про це для власної втіхи. Тоді, здається, сталося мені щось таке, або ж все те привиділось мені. Тепер забув я чимало того, що пережив тоді, бо я з того часу мало що й думав про це все; але я добре пам'ятаю, що то були зовсім ясні ночі. Багато дечого стає переді мною в дивовижнім вигляді: на рік було, як і слід, дванад­цять місяців, але ніч обернулася в день, і ніколи не видно було зірок на небі. І люди, серед яких я обертався, були якісь незвичайні та не схожі на тих, кого я знав до того часу; інколи досить було одної ночі — і відразу виростала й наливалася уся їх дивна краса. Тут не було ніяких чарів, але я не зазнавав такого ніколи в світі до цього часу. Ніколи.

У великім, білім домі, там, внизу, край моря, пізнав я людину, що заполонила на деякий час усі мої думки. От тепер я вже не думаю про неї, ні, я геть викинув її з голови. Але я думаю зовсім про інше, про крик морських птахів, про полювання в лісі, про ночі мої, про ту теплу літню пору; а втім, я ж і познайомився з нею тільки випадково і якби не та пригода, то й жодного дня не стриміла б вона мені в думках.

З моєї хатини видно було все те мереживо островів, острівців та шхерів¹, було видно клаптик моря, краплю синюватого верхогір'я, а за хатиною стояв ліс, одвічний ліс. Я повен був почуванням радості й вдячності, коли вбирав у свої груди пахощі коріння й листу, сите дихання сосни, що пахне, наче мозок. Тільки в цьому лісі зазнавав я великого спокою душі: душа моя набирала рівнова­ги й ставала душею. День у день блукав я по горах, разом зі своїм Езопом, і нічого вже не бажав, аби тільки й далі щодня отак тиня­тися, хоч лежав там ще сніг і вогкий вже лід, вкриваючи собою мало не всю ту землю. Єдиним товаришем мені був мій Езоп. Зараз у мене Кора, а тоді був Езоп, пес, що я його потім застрелив.

Не раз увечері, коли я вертався з полювання в свою хатину, приємне відчуття хатнього затишку розливалося по всім моїм тілі, наповнювало його теплим внутрішнім тремтінням, — і тоді я бра­вся розмовляти з Езопом про те, як то нам було хороше.

— Ну от, тепер ми запалимо і засмажимо собі дичини, — казав я, — що ти на це скажеш?

І коли, зробивши те все, ми обоє закінчували свою трапезу, Езоп умощувався на своєму місці за грубкою, а я запалював люльку і лягав спочити, прислухаючись до невиразного гомону лісу. Чути було, як злегка ворушиться повітря. Вітер віяв на хату, і я міг добре чути, як там, десь далеко в горах, вистукували тетеруки. А все інше вщухало.

І не раз засинав я там, де ліг, в одязі, так, як ходив удень, і про­кидався аж тоді вже, коли морські птахи заходились кричати. Як тоді траплялось мені дивитися у вікно, то видно було звідтіля ве­ликі білі будівлі торгового містечка, вімбари Сірілунда, крамницю, де я брав хліб, — і я ще не вставав деякий час, здивований тим, що лежу тут, у халупці, на півночі Норвегії, на узліссі. А тут і Езоп уже починає стріпуватись своїм худим, довгим тілом. Нашийник бряз­кає, Езоп позіхає й махає хвостом — і я зриваюся й зводжусь на ноги після трьох отих годин сну, цілком бадьорий, ладний обняти своєю радістю все-все.

Отак минала не одна ніч.

II

Нехай собі іде дощ, скаженіє буря, — дарма! Не раз буває так, що непомітна радість найде на тебе і в непогоду, і підеш ти далеко блукати зі своїм щастям. Ти випростуєшся й дивишся просто пе­ред себе, час від часу тихо смієшся і озираєшся навколо. Про що ти думаєш? Про блискуче скло в якомусь там вікні, про промінь сонця на тому склі, про краєвид зі струмочком, а може, й з блакитною смужкою на небі. Нічого більше й не треба.

В іншу пору и надзвичайні навіть події не мають сили прогнати твою байдужу кволість. На бенкеті в хоромах ти можеш сидіти спокійно, байдужо, ні на що не зважаючи, бо власна душа людини - то джерело і смутку й радощів.

Я згадую один день. Я зійшов до моря на берег. Застав мене дощ і я сховався у відчиненій повітці для човнів, та й сів там пережда­ти. Я щось таке наспівував, але без жодних радощів й утіхи, аби час швидше плинув. Езоп був зі мною. Він сів і почав слухати. Я кидаю наспівувати і також прислухаюсь. Знадвору чути розмову, хтось надходить. Випадок, звичайнісінький випадок! Двоє мужчин і дівчина прожогом вбігли у повітку. Вони кричали одне одному, регочучи: "Мерщій! Тут можна сховатись від дощу!" Я підвівся.

Один мужчина був одягнутий у білу накрохмалену сорочку, що зовсім змокла на дощі і настовбурчилась, як мішок; на ній була діамантова застібка. Взутий він був у довгі, ₃ гострими носками, черевики, які були ще досить елегантні з вигляду. Я привітався з цією людиною. То був добродій Мак, крамар. Я знав його по невеличкій крамниці, де брав хліб. Він навіть запрошував якось мене до себе в гості, але до цього часу я ще не відвідав його..

— О, знайомі! — сказав він, вгледівши мене. — Ми йшли до млина, і довелось вернутися. Оце так погода, правда? Ну, то коли ж ви завітаєте в Сірілунд, пане лейтенанте?

Він познайомив мене з маленьким, з чорною бородою, добродієм, що був у цій компанії, лікарем, який жив при філіальній церкві.

Дівчина підняла вуаль до половини обличчя й почала впівголо­са говорити до Езопа. Я звернув увагу на її кофтину. По підбійці и петлях видно було, що вона перелицьована. Добродій Мак відрекомендував і її: то була його донька і звали її Едвардою.

Едварда поглянула на мене крізь вуаль і все шепталася з соба­кою, читаючи те, що написано було в неї на нашийнику:

- Т-а-ак, тебе звуть Езоп, ти... Лікарю, хто такий був Езоп? Я тільки пам'ятаю, що він писав байки. Адже він був фрігієць. Ні, я не знаю.

Дитина, дівчина-школярка. Я поглянув на неї. Була вона висо­ка на зріст, але з Несталими ще формами, років п'ятнадцяти-шістнадцяти, з довгими, смаглявими руками без рукавичок. Вона, ма­буть, рилася сьогодні увечері в енциклопедії, про всяк випадок шукаючи відомостей про Езопа.

Добродій Мак запитав мене, як йде моє полювання. Чого я най­більше вполював?- Я можу, коли схочу, взяти один з його човнів; треба тільки сказати йому. Лікар не промовив й слова. А коли вони пішли, я помітив, що лікар трохи кульгає й спирається на ціпок. Я подався додому з таким самим лінивим настроєм, як і перед тим, і наспівував з нудьги. Ця пригода у повітці ніяк не вплинула на мій настрій; найкраще я запам'ятав мокру, як хлющ, сорочку на грудях добродія Мака і на ній шпильку з діамантом, таку саму мокру і зовсім не блискучу.

Переклад з норвезької Л. Махаревського

З англійської літератури

Принц Парадокс

"Літературі я віддавав лише свій талант, геній же свій я віддав роз­мові. "

О.Вайльд

                                 Оскар ВАЙЛЬД

1854 — 1900

Видатний письменник і критик, чільний представник англійського естетизму, знаменитий парадоксаліст. Своє життя і творчість присвятив пошукам істини і краси. Він розширив межі англійської літератури, "тонко і мудро критикуючи у своїх творах моральні табу" (Р. Елман). Найвидатнішим художнім твором О. Вайльда вва­жається роман "Портрет Доріана Грея" — книга про красу зовнішню і внутрішню, про їхнє співвідношення в людині, про моральність.

Основні твори: роман "Портрет Доріана Грея" (1891), комедія "Віяло леді Віндермір" (1893), "Балада Редінзької тюрми" (1898).

Народився Оскар Фінгал О'Флаерті Вілс Вайльд 1854 року в Дуб­ліні (Ірландія). Син видатного ірландського хірурга, удостоєного титулу баронета. Мати Оскара Вайльда була поетесою, тому атмосфера її літературного салону, в якому проминули юні роки майбутнього письменника, справила на нього неабиякий вплив.

У 1874 році юний Вайльд став студентом Оксфордського університету, куди він потрапив завдяки винятковій ерудованості у сфері античної поезії. Там він познайомився з естетикою Д. Рескіна і В. Пейтера. Під впливом естетичної теорії останнього ("у світі все відносне і мінливе, і тільки мистецтву до снаги виразити цю мінливість") Вайльд перебував практично все життя. Після закін­чення університету (1878) письменник здійснив турне по Америці, читаючи лекції про мистецтво і сучасну англійську літературу. До Лондона Вайльд повернувся, збагачений новими враженнями, зустрічами із знаменитими американськими літераторами — В. Вітменом, Марком Твеном, Г. Лонгфеллб.

На шляху до слави. Свої художньо-естетичні переконання Вайльд виклав у книзі "Задуми", яка побачила світ у 1891 р. До видання увійшли трактати, написані раніше: "Істина масок", "Занепад мис­тецтва брехні", "Критик як художник". У цій книзі Вайльд сформулював основні принципи своєї естетики, що ґрунтується на парадо­ксальному утвердженні вищості мистецтва над дійсністю.

Першою книгою письменника стала поетична збірка "Вірші" (1881), у якій виразно простежується вплив імпресіонізму, а першим значним досягненням — книга "Щасливий Принц та інші казки" (1888), після якої з'явилася друга збірка казок "Гранатова хатина" (1891). Казки Вайльда підкреслено літературні, а деколи навіть сентиментальні, але вони захищають мораль шляхетний і чесних людей. У 1891 році вийшли друком збірка оповідань "Злочин лорда Артура Севіля" та роман "Портрет Доріана Грея", але бажаної слави письменнику вони не принесли. Роками бурхливого тріумфу стали для Вайльда 1892-1895 роки, коли одна за одною з'являються на сцені його п'єси "Віяло леді Віндермір" (1893), "Жінки не варта уваги", "Ідеальний чоловік" та "Як важливо бути поваж­ним" (1895). У цей час письменник здобув і славу, і багатство. Своїми п'єсами Вайльд відродив мистецтво англійської комедії, по вернувши їй національний колорит.

Трагедія митця. Блискучі перспективи Вайльда були несподівано перекреслені судовим процесом, на якому письменника звинуватили в "аморальних збоченнях". Вайльда засудили до двох років каторги, його ім'я перестали згадувати у пресі, книги були вилучав з усіх бібліотек, п'єси зняті зі сцени. Після відбуття ув'язнення у Редінзькій тюрмі хворий і духовно зламаний письменник змушений був покинути Англію і під ін­шим ім'ям поселитися у Парижі, де зміг створити дуже небагато: знамениту і глибоко трагічну за своєю суттю "Баладу Редінзької тюрми", книгу "De profundis" та низку листів.

ЗО листопада 1900 року Оскар Вайльд помер у паризькому го­телі, що належав його давньому другові.

"Портрет Доріана Грея"

Роман "Портрет Доріана Грея" — це найбільший твір Оскара Вайльда, вершина його естетизму і водночас великої мистецької сили заперечення декадентських крайнощів цього естетизму. Ро­ман написано на замовлення американського журналу, а вперше опубліковано 1890 року для окремого видання; в 1891 році автор, на вимогу видавця, дописав кілька розділів, аби надати творові "соліднішого" розміру (писати такі портативні романи було не в дусі англійської прози!). Цим пояснюється певна непропорційність окремих частин твору, зокрема, "переломного" XI розділу, куди ав­тор, послуговуючись щедрою своєю пам'яттю, понатоптував мало не цілі уступи з різних брошур, антикварних реєстрів тощо...

Фантастичний рушій сюжету — це портрет Доріана Грея. Спромігшись, з портретової ласки, на вічну юність, спокушений чарами філософії нового гедонізму, що проповідує лорд Генрі Уоттон,— Доріан віддається в житті самим насолодам, тягар моральної відпові­дальності перекладаючи на свій портрет. Зухвало-егоїстичні пара­докси лорда Генрі, зневага його до всякої вульгарності, куди він залучає і співчуття та страждання вкупі з бридотою, культ моло­дості, краси й насолоди, що не знає морального стриму, — стають і Доріановою філософією. Жадливий до розкошів, до все нових не­звичних вражень, він свій дім обставляє з великою пишнотою, ко­лекціонує старовинні гобелени й рідкісні парфуми, коштовне камін­ня й екзотичні музичні інструменти, вчащає до потайних притонів і вдається до потайних пристрастей, губить не одне чуже життя, не зупиняється навіть перед убивством друга... Але, пустившись мо­рального берега, він пускається й тієї сили, що не дає людині пото­нути: знудженість життям, духовне спустошення — то тільки перші признаки заплати. Руйнівні сили, що діяли всередині Доріана, в його душі, знищують, кінець кінцем, і його тіло, коли він добиває в образі портрета решту свого "Я". В житті його шалька терезів занадто різко хилилася в один бік — "золота рівновага настала лише зі смертю...

Роман Вайльда дає надзвичайно цікавий матеріал для роздумів про пророчу й надлюдську (хоч вона й від людини) силу мистецт­ва... Найголовніший урок Вайльда — що людина не може заграва­ти ані з мистецтвом, ані з життям. Урок цей і для вайльдів, і для греїв, будь-коли і будь-де сущих...

Романом своїм Вайльд зажив слави доброго стиліста, віртуозно­го майстра переливати гру думки в дзвінке слово... У мові роману переважає простота і невимушеність викладу — та висока простота, що йде від препильної уваги до форми, до звукопису сло­ва, до будови фрази...

"Портрет Доріана Грея" — це, власне, і сповідь, і саморозплата. І, мабуть, саме цей дух приреченості, ця щира суб'єктивність надають творові мистецької оригінальності та психологічної досто­вірності. Твір Вайльда, попри всю свою химерність, підлягає тим самим непорушним законам, що й історія хвороби, тільки викладена не науковими термінами, а мистецькими.

За Р. Доценком

ПОРТРЕТ ДОРІАНА ГРЕЯ

Скорочено

Передмова

 

Митець — творець прекрасного.

Розкрити себе і втаїти митця — цього прагне мистецтво.

Критик — це той, хто спроможний передати в інший спосіб або в іншому матеріалі своє враження від прекрасного. Найвища, як і найнижча, форма критики — це різновид автобіографії.

Ті, що в прекрасному вбачають бридке, — люди зіпсуті, які, однак, не стали через те привабливі. Це вада. Ті, що в прекрасному здатні добачити прекрасне, — люди культурні. На них є надія.

Але обранцями є ті, для кого прекрасне означає лише одне — Красу.

Немає книг моральних або неморальних. Є книги добре написані або погано написані. Ото й усе.

Ненависть XIX століття до реалізму — це лють Калібана, що побачив свою подобу в дзеркалі.

Ненависть XIX століття до романтизму — це лють Калібана, що не побачив своєї подоби в дзеркалі.

Моральне життя людини — для митця лише частина об'єкту. А моральність мистецтва полягає в досконалому використанні недосконалих засобів.

Митець не прагне нічого доводити. Довести можна навіть безпе­речні істини.

Митець не має етичних уподобань. Етичні уподобання митця призводять до непрощенної манірності стилю.

Митець не має нездорових нахилів. Йому дозволено зображувати все.

Думка і мова для митця — знаряддя мистецтва.

Розбещеність і чеснота для митця — матеріал мистецтва.

З погляду форми, взірцем усіх мистецтв є мистецтво музики. З погляду почуття — мистецтво актора.

У будь-якому мистецтві є і прямозначне, і символ.

Ті, що силкуються сягнути поза прямозначне, ризикують.

Ті, що силкуються розкрити символ, ризикують також.

Глядача, а не життя — ось що, власне, відображає мистецтво.

Суперечки з приводу твору мистецтва свідчать, що цей твір но­вий, складний і життєздатний.

Коли критики розходяться в думках — митець вірний собі.

Можна дарувати тому, хто робить корисну річ, — доки він не захоплюється нею. Єдине виправдання того, хто робить некорисну річ, — його безмірне захоплення нею.

Будь-яке мистецтво не дає жодної користі.

Оскар ВАЙДЬД

Розділ І

Студія художника була сповнена густих пахощів троянд, а коли в саду знімався літній легіт, він доносив крізь відчинені двері то п'янкий запах бузку, то м'який аромат рожевих квіток шипшини.

З перського дивана, де лежав лорд Генрі Уоттон, палячи своїм звичаєм одну по одній незчисленні цигарки, можна було побачити лише блиск золотаво-ніжного, як мед, цвіту верболозу, чиє тремтли­ве віття немовби насилу витримувало тягар полум'яної краси. Зрідка на довгих шовкових шторах величезного вікна миготіли химерні тіні птахів, утворюючи на мить щось подібне до японського малюн­ка, і тоді лорд Генрі думав про жовтолицих художників із Токіо, які засобами мистецтва, з природи своєї статичного, намагалися передати відчуття швидкості і руху. Ще більш угнічувало тишу серди­те гудіння бджіл, що пробиралися високою некошеною травою чи монотонно й настійливо кружляли навколо покритих золотистим пилком вусиків розлогої жимолості. Невиразний клекіт Лондона долинав, наче басова нота далекого органа.

Посеред кімнати стояв на мольберті зроблений у повен зріст пор­трет надзвичайно вродливого юнака, а перед портретом дещо відда­лік сидів сам художник, Безіл Голуорд, раптове зникнення якого кілька років тому так схвилювало все лондонське товариство і ви­кликало багато дивних здогадок. -

Художник дивився на прегарну юнакову постать, що її він так майстерно виобразив на полотні, і обличчя йому опромінив задово­лений усміх. Раптом він схопився і, заплющивши очі, притис пальці до повік, наче силкуючись утримати в пам'яті якийсь чудовий сон і боячись пробудитися.

— Це твоя найкраща робота, Безіле, найкраща з усіх, що ти створив, — мляво сказав лорд Генрі. — Ти конче повинен надісла­ти її наступного року на виставку в Гровнер¹. Тільки не до ака­демії — зали академії занадто великі й вульгарні. Там вічно або так багато людей, що за ними не видно картин, або так багато картин, що за ними не видно людей. Одне жахливе, а друге ще гірше. Ні, Гровнер — це єдине відповідне місце.

— Я взагалі не збираюсь її виставляти, — відгукнувся Безіл, кумедно закидаючи голову — характерний рух, з якого підсміюва­лись його приятелі ще в Оксфорді. — Ні, я не пошлю їх нікуди.

Лорд Генрі здивовано звів брови і подивився на нього крізь примхливі кільця голубого диму від приправленої опієм цигарки.

— Не пошлеш її нікуди? Мій любий, чому? Ти маєш якісь підста­ви? Що за дивацький народ ці художники! Із шкіри пнуться, аби набути популярності, а як тільки вона приходить — здається, пра­гнуть позбутись її. Це ж так нерозумно! Бо коли прикро, що про тебе забагато говорять, то ще прикріше, коли про тебе зовсім не говорять. А цей портрет підніс би тебе, Безіле, далеко над усіма молодими художниками в Англії і примусив би старих запалитись ревнощами, коли вони ще здатні на емоції.

— Я знаю, ти будеш сміятися з мене, але я справді не можу виставити цей портрет, — повторив художник. — Занадто багато самого себе я вклав у нього.

Лорд Генрі засміявся, випростуючись на дивані.

— Ну От, я ж знав, що ти сміятимешся. Але це таки щира правда.

— Занадто багато самого себе! Слово честі, Безіле, я не гадав, що ти такий марнославний. Ти, з твоїм суворим обличчям і чорним як вугіль волоссям, — і цей юний Адоніс, наче зроблений із слоно­вої кості й трояндових пелюсток! Не бачу найменшої схожості між вами!.. Адже він Нарцис, мій любий, а ти... Ну, звичайно, в тебе одухотворене лице і таке інше... Але Краса, справжня Краса, кінча­ється там, де починається одухотвореність. Інтелект — уже сам собою щось диспропорційне. Він нівечить гармонію обличчя. Ту ж мить, як хтось береться думати, у нього або видовжується ніс, або розширюється чоло, або щось інше псує обличчя... Судячи з портре­та, твій таємничий юний друг, імені якого ти не хочеш назвати, має чарівну вроду, отже, він ніколи не думає. Я таки цілком певен того. Він — прекрасне бездумне створіння, яке мусить бути з нами зав­жди: і взимку, коли ми не маємо квіток, щоб милуватися ними, і влітку, коли ми потребуємо чогось, що остудило б мозок. Не лести собі, Безіле: ти ані крихти не схожий на нього.

— Ти не розумієш мене, Гаррі, — сказав митець. — Звичайно, я не схожий на нього. Я знаю це дуже добре. Правду кажучи, я б навіть жалкував, якби став схожим на нього. Ти знизуєш плечима? Я щиро кажу. Всіма, хто має непересічний розум чи красу, правує в житті лихий фатум, — той самий, що спрямовував непевну ходу королів протягом усієї історії. Краще не виділятися над своїм середовищем. Бо на цім світі виграють лише потвори й нездари. Вони можуть невимушено сидіти і позіхати на виставі життя. Якщо їм нічого не відомо про радість перемоги, так зате вони обходяться й без гіркоти поразки. Вони живуть так, як ми всі мали б жити: байдужно, без турбот, без хвилювань. Вони не завдають руїни іншим і не зазнають її самі від чужих рук. Твоя знатність і багатство, Гаррі; мій розум і хист, хоч які вони є; врода Доріана Грея — за все це, чим боги нас наділили, ми дорого заплатимо, заплатимо невимовними муками...

— Доріан Грей? Це його ім'я? — спитав лорд Генрі, підходячи через кімнату до Голуорда.

— Так. Я не збирався називати його тобі.

— Але чому?

— Просто сам не знаю... Коли хто мені дуже подобається, я ніко­ли й нікому не називаю його імені. Бо це немовби значить поступити­ся часткою дорогої тобі людини. Я справді закохався у таємничість. Здається, лише завдяки їй сучасне життя і може бути чудесне чи заманливе для нас. Звичайнісінька річ стає чарівною, скоро тільки ми криємося з нею. Виїжджаючи з Лондона, я ніколи на кажу своїм, куди я їду. Бо якби я сказав — уся насолода пропала б. Напевно, це чудна звичка, але все-таки вона вносить чимало романтичного в життя. Ти, мабуть, тої гадки, що все це страшенні дурниці?

— Анітрохи, — відповів лорд Генрі, — анітрохи, любий Безіле...
Обидва молодики вийшли в садок і сіли на бамбукову лаву

в тіні високого лаврового куща. Сонячні пасма слалися крізь глад­ке листя, в траві легенько погойдувались білі стокротки.

Якусь хвилю обоє сиділи мовчки. Тоді лорд Генрі витягнув го­динника.

— На жаль, мені вже час іти, Безіле, — тихо промовив він. — Але перше мені б хотілося, щоб ти відповів на те моє запитання.

— На яке саме? — запитав художник, не підводячи погляду.

— Ти добре знаєш, на яке.

— Не знаю, Гаррі.

— Гаразд, я тобі нагадаю. Я хочу, щоб ти все ж таки пояснив мені, чому ти відмовився виставити портрет Доріана Грея. Я хочу знати справжні підстави.                      

— Я сказав тобі їх.

— Ні, ти лише сказав, що вклав у портрет занадто багато самого себе. Але ж це не серйозно!

— Ти розумієш, Гаррі, — Безіл Голуорд подивився йому просто в обличчя, — кожен портрет, намальований з натхненням, — це, власне, портрет художника, а не того, хто йому позував. Натур­ник — то суто зовнішнє. Маляр на полотні розкриває не його, а скоріше самого себе. Ось через це я й не виставлю цього портрета — я боюся, чи не виказав у ньому секрету власної душі.

Лорд Генрі засміявся.

— Ну й що ж то за секрет?

— Добре, я розповім тобі... В збентежено почав художник.

—Я чекаю, Безіле, — нетерпеливився співбесідник, дивлячись на нього.

—Тут, власне, дуже мало що можна сказати, Гаррі, і я сумніва­юсь, чи ти взагалі зрозумієш мене. Та й навряд чи повіриш цьому...

Лорд Генрі посміхнувся; нахилившись, він зірвав у траві рожеву стокротку.

— Я цілком певен, що зрозумію, — відповів він, приглядаючись до золотистого кружала квітки, обмереженого білими пір'їнами пе­люсток. — А щодо віри, то я можу повірити у будь-що цілком неймовірне.

Вітерець здмухнув кілька квіток з дерев, і важкі зоряні грона бузкового цвіту колихнулись у млосному повітрі. Під муром засю­рчав коник; довгою блакитною ниткою на прозорих брунатних кри­льцях пролетіла бабка... Лорд Генрі немовби відчув биття Безілевого серця, і йому кортіло знати, що він почує далі.— Ось уся ця історія, — перегодом почав художник. — Кілька місяців тому мені довелося бути на вечорі у леді Брендон... Отож, пробувши у вітальні хвилин десять і набалакавшись із гладкими препишними вдовицями й нудними академіками, я раптом зауважив,
що хтось на мене дивиться. Повернувшись убік, я вперше побачив Доріана Грея. Коли наші очі зустрілись, я відчув, що блідну. Намить мене пойняло інстинктивним страхом. Я збагнув — переді мною така чарівна врода, що може поглинути всю мою душу, все моє єство, ба навіть усе моє мистецтво, коли я тільки піддамся її чарам.
Я не потребував жодних сторонніх впливів у своєму житті. Ти добре знаєш, Гаррі, яка незалежна вдача в мене. Я завжди був сам собі пан, принаймні аж доки зустрівся з Доріаном Греєм... Але не знаю, як і пояснити це... Немовби чийсь голос казав мені, що життя моє може круто змінитися. Я невиразно передчував, ніби Доля готує
для мене витончені радощі і такі ж витончені страждання. Опанова­ний страхом, я повернувся вийти з кімнати. Звичайно, спроба наки­вати п'ятами не додає мені честі...

І ось раптом я опинився лице в лице з юнаком, що його зовніш­ність так дивно вразила мене. Ми стояли зовсім близько — мало не торкались один одного. Наші очі знову зустрілися. Хай це було не­розважливо, проте я попросив леді Брендон познайомити нас. Зреш­тою, воно, мабуть, було не так нерозважливо, як просто неминуче. Ми й без знайомства однак заговорили б між собою — я був певний цього. Доріан згодом казав мені, що у нього в ту мить теж промайну­ла така думка. Він також відчув, що нам суджено зійтися.

— І як же леді Брендон відрекомендувала цього прекрасного юнака? — спитав співбесідник. — Адже ж вона так любить давати побіжні характеристики своїм гостям...

— Та от приблизно таке: "Чарівний хлопчик... Ми з його бідною матір'ю були абсолютно нерозлучні. Забула, що він робить... боюся, що він... не робить нічого... ах, ні, він грає на роялі... чи той, на скрипці, любий містере Грей." Ми обидва не змогли стриматись від сміху і одразу стали друзями.

— Сміх зовсім не поганий початок, як на дружбу, але далеко кращий, як кінець для неї, — сказав молодий лорд, зриваючи іншу стокротку. Голуорд похитав головою.

— Ти не розумієш, що таке дружба, Гаррі, — пробурмотів він, — або що таке ворожнеча, коли хочеш. Ти любиш усіх — і тим-то байдужий до кожного.

— Ти страшенно помиляєшся! — заперечив лорд Генрі. — Я дуже дбайливо розрізняю людей. Друзів собі я добираю лише вродливих, приятелів — лише лагідних, ворогів — лише розумних. Особливо не завадить обережність, коли добираєш собі ворогів. Серед моїх супро­тивників немає жодного недоумка. Всі вони люди розвиненого інтелекту і тому вміють належно цінувати мене. Я розумію, це, мабуть, марнославність у мені говорить, еге ж?

— Та так, Гаррі... Але виходить, згідно з твоїми приписами, я лише приятель?

— Мій дорогий Безіле, ти для мене далеко більше, ніж приятель!

— І далеко менше, ніж друг."Мабуть, щось ніби брат?

— Ет, брати! Мене вони не обходять анітрохи. Старший мій брат не збирається вмирати, а молодші, здається, тільки те й знають.

— Гаррі! — вигукнув Голуорд, спохмурнівши.

— Я не зовсім усерйоз це кажу, любий мій, але все-таки я не можу приховати зневаги до своїх родичів. Гадаю, це тому, що ми взагалі не ладні терпіти людей з тими ж вадами, що й у нас самих...

— Я не йму віри жодному твоєму слову, Гаррі! Та й ти сам — я певний — не віриш у це.

— Ну, ти достоту англієць, Безіле! Уже вдруге ти зауважуєш те саме. Висувати якусь думку перед щирим англійцем — завжди нерозважна річ. Бо він ніколи не завдасть собі клопоту поміркува­ти, чи слушна ця думка... Мені люди подобаються більше, ніж принципи, а люди без принципів — більше, ніж будь-що інше у світі. Краще розповідай мені далі про Доріана Грея. Ви часто зустрічає­тесь?

— Кожен день. Я був би нещасний, якби не бачив його щодня. Він став мені живлющий, як повітря.

— Це дуже дивно, Безіле! Не думав я, що ти коли-небудь заціка­вишся чим іншим, крім свого мистецтва.

— Тепер він — усе моє мистецтво, — повагом сказав худож­ник. — Я часом думаю, Гаррі, що у світовій історії є лише два важ­ливі моменти. Перший — це поява нових засобів у мистецтві, другий — поява нового образу у мистецтві. І чим винахід олійних фарб був для венеційців, чим обличчя Антіноя було для пізньогрецької скульптури, тим обличчя Доріана Грея стане колись для мене. Це не тільки тому, що я роблю з нього ескізи й начерки, що я малюю його
портрети. Ясна річ, це все так. Але він для мене далеко важливіше, ніж модель чи натурник. Я б не сказав, що я незадоволений тими своїми роботами або Що його краса не під силу мистецтву. У світі нема нічого, що мистецтво не може передати. І я знаю — те, що я створив після знайомства з Доріаном Греєм, виконане непогано, то найкраще в моєму доробку. Але якимсь дивним чином — хтозна, як би це тобі пояснити? — краса його немовби пробудила в мені зовсім новий метод творчості, зовсім новий стиль. Я тепер інакше дивлюся на світ, інакше думаю про нього. Я тепер можу відтворювати життя такими засобами, що раніш були приховані від мене...

— Безіле, це такі справді захопливо! Я мушу побачити цього Доріана Грея.

Голуорд підвівся і пройшовся по садку, потім повернувся до лави.

— Розумієш, Гаррі, Доріан Грей для мене просто збудник у твор­чості. Ти, можливо, не побачиш у ньому нічого. Я бачу в ньому —все...

— Тоді чого ж ти не хочеш виставляти його портрета? — спитав лорд Генрі.

— Та того, що в цьому портреті мимоволі відбилося моє... ну, сказати б, мистецьке обожнення образу Доріана. Певна річ, він ні­чого цього не знає і не знатиме — я зовсім не кваплюся говорити йому про це. Але люди могли б угадати правду, а я не збираюсь оголювати душу перед їхніми хтивими очима. Я ніколи не покладу своє серце їм під мікроскоп. Ось так, Гаррі, — занадто багато вклав я своєї душі в цей портрет, занадто багато...

—Поети не такі дразливі, як ти. Вони знають корисність пристра­стей для друку. У наш час розбите серце витримує багато видань.

—Я їх зневажаю за це! — вигукнув Голуорд. — Митець повинен творити прекрасне, але не повинен у нього нічого вкладати із свого власного життя. У нашу добу люди тлумачать мистецтво як різновид автобіографії. Ми втратили абстрактне почуття.краси. Колись я по­кажу світові, в чому воно полягає, і хоча б задля цього світ ніколи не побачить мого портрета Доріана Грея.

—Думаю, що ти помиляєшся, Безіле, але не хочу сперечатись. Суперечки — лише для недолугих умів... Скажи-но, а Доріан Грей дуже любить тебе?

Художник задумався.

—Я йому подобаюсь, — відповів він після паузи. — Так, я йому подобаюсь. Звичайно, я його безбожно улещую. Мені це чомусь приємно — навіть коли я кажу йому такі речі, в яких пізніше каятимусь. І він здебільшого дуже лагідний зі мною — ми сидимо вдвох цілі години у мене в студії, розмовляємо про тисячі речей. Однак часом він буває страшенно бездумний і, здається, навіть з радіс­тю завдає мені болю. В такі моменти я відчуваю, що моя душа для нього — це наче квітка в петельці, наче маленька оздоба, що ті­шить його марнославність один лиш літній день...

—Дні влітку довгі, — упівголоса промовив лорд Генрі. — Мабуть, він тобі набридне раніш, як ти йому. Хоч як жаль, але це так: Геній живе довше, ніж Краса. Ось чому ми всі ладні на будь-які жертви, аби збагатити свій розум.

—Не кажи так, Гаррі. Доки мого життя, образ Доріана Грея па­нуватиме наді мною. Ти не можеш відчути того, що я відчуваю, — ти занадто мінливий.

—Любий мій, я оце пригадав...

—Що пригадав, Гаррі?

—Де я чув ім'я Доріана Грея.

—Де саме? — спитав художник, злегка спохмурнівши.

—Ну, не дивись так сердито, Безіле. Це було у моєї тітоньки, леді Агати. Вона розповідала мені, що знайшла пречудесного юна­ка, котрий обіцявся допомагати їй у благодійництві в Іст-Енді, і що звуть його — Доріан Грей. Щоправда, вона ані півсловом не натякнула на його вроду. Жінки, в усякому разі жінки лагідної вдачі, не вміють оцінити привабливої зовнішності. Вона сказала, що він дуже серйозний, що в нього прекрасна душа. Я зараз уявив собі такого добродія в окулярах, з прилизаним волоссям і таранкуватою парсуною, як він важко ступає дебелими ногами... Шкода, що я тоді де знав про вашу дружбу.

— А я дуже радий, що ти не знав цього, Гаррі.

— Чому ж?

— Я не хочу, щоб ти зустрівся з ним.

— Не хочеш, щоб я зустрівся з ним?

— Ні, не хочу.

— Містер Доріан Грей у студії, сер, — доповів слуга, з'являючись

у садку.

— Тепер тобі хоч-не-хоч доведеться познайомити нас, — засмія­вся лорд Генрі.

Голуорд обернувся до слуги, що стояв, мружачись від сонця.

— Попросіть містера Грея зачекати, Паркере. Я буду за кілька хвилин.

Слуга вклонився й пішов. Тоді художник подивився на лорда Генрі.

— Доріан Грей — мій найдорожчий друг. Твоя тітонька мала цілковиту рацію — душа в нього чиста й прекрасна. Не зіпсуй його, Гаррі. Не намагайся впливати на нього. Твій вплив мав би згубні наслідки. Світ широкий, і в ньому багато чарівних людей. Тож не забирай від мене цієї єдиної людини, що надає принади моєму мис­тецтву. Моє майбутнє, як художника, залежить від нього. Пам'ятай, Гаррі, я покладаюся на тебе.

Він говорив дуже повільно, слова вибивались немовби проти його волі.

— Що за дурниці ти торочиш! — з усміхом перепинив Голуорда лорд Генрі і, взявши його під руку, трохи не силою повів до будинку.

Розділ II

Увійшовши, вони побачили Доріана Грея. Він сидів за роялем, спиною до них, і гортав сторінки "Лісових сцен" Шумана.

— Це ж чудові речі, Безіле! — вигукнув він. — Позичте їх мені, я хочу їх вивчити!

— Це цілком залежить від того, як ви сьогодні позуватимете, Доріане.

— Ой, як мені воно набридло! Я вже й портретові своєму не радий, — з вередливою міною відповів юнак, повертаючись на стіль­чику. Завваживши незнайомого, він зайшовся легкою барвою і схо­пився на ноги. — Перепрошую, Безіле, я не знав, що ви не самі.

— Знайомтесь, Доріане, — це мій давній друг, ще з Оксфорду. Я тільки-но говорив йому, як добре ви позуєте, а ви взяли та й зіпсували все.

— Але ви не зіпсували мого задоволення від зустрічі з вами, містере Грей, — сказав лорд Генрі, виступивши наперед і простяга­ючи Доріанові руку. — Моя тітонька часто згадує про вас. Ви один з її улюбленців і, боюся, також одна з її жертв.

— Я тепер у чорному списку леді Агати, — обізвався Доріан з виглядом жартівливої покути. — Я обіцявся поїхати з нею ми­нулого вівторка до клубу в Уайтчепелі і, далебі, забув про це. Ми збиралися там грати в чотири руки, — здається, аж цілих три дуети... Тепер не знаю, що вона й скаже мені. Я вже й заходити до неї побоююсь.

— О, я помирю вас із моєю тітонькою. Вона дуже прихильна до вас. А ваша відсутність на концерті — то я не думаю, щоб мала яке значення. Публіка, певно, вважала, що грало двоє. Коли тітонька Агата сідає за рояль, вона зчиняє гамір якраз за двох.

— їй було б дуже прикро почути таку думку про себе, та й мені не дуже приємно, — засміявся Доріан.

Лорд Генрі подивився на нього. Так, безперечно, цей юнак з ніжними обрисами ясно-червоних уст, чистими блакитними очи­ма, золотистими кучерями — був надзвичайно вродливий. Його обличчя чимось викликало довіру. З нього промовляла вся щирість юності, вся чистота юнацького запалу. Бачилось — життєвий бруд ще не позначив його своїм тавром. Чи ж дивина, що Безіль обожнював Доріана!

— Ви занадто чарівні, щоб віддаватися філантропії, містере Грей, занадто чарівні.