Від романтизму до символізму

Романтичний напрям, народившись під знаком Великої французької революції 1789 року, як вважали і самі романтики, і їхні майбутні дослідники, найбільшого розквіту набув у першій протягом XIX століття. Центром романтичного напряму стала поезія.

"Кожна людина є Всесвітом, яка з ним народилась і з ним помре. Під кожним надмогильним каменем похована ціла всесвітня історія",— писав німецький поет-романтик Г. Гейне, а Ф. Гельдоря стверджував: "Ми прагнемо неосяжного". І поети-романтики сирий зважилися зазирнути в безодні Всесвіту, проникнути в діалектику людської душі і відкрити там небачений і таємничий світ людського духу. Вони доторкнулися до таємниці невисловлюваності почуття і спробували передати її якщо не в слові та образі, то у звучанні нових музикальних ритмів. У своєму прагненні неосяжного полісі романтики надзвичайно розширили горизонти бачення світла в його просторових, історичних, часових, ідейно-світоглядницьких, духовних, психологічних вимірах.

Романтична поезія шукала можливостей саморозкриття в героїчних діях і вчинках (Адам Міцкевич, Шандор Петефі, Джордж Пнірон), в революційних змаганнях (Джордж Байрон, Персі Шеллі, Віктор Гюго, Генріх Гейне). Романтики не наслідували старе, а вносили свої акценти в кожен жанр, форму, стилістичну тональність. Перш за все ці новації полягали в ліричній насиченості поетичних жанрів.

Починаючи з 30-х років XIX століття, у Франції, а згодом і в і і інші європейських літературах набуває розвитку новий ідейно-художній напрям — реалізм. На відміну від романтизму, який акцентував увагу на внутрішньому світі людини, основоположною для реалізму стає проблема взаємин людини і середовища, людини і суспільства. Творцями нового напряму були О. де Бальзак і Стендаль, Ч. Діккенс і В. Теккерей, Г. Флобер і М. Гоголь та ін.

Поезія, для якої художні завдання реалізму не могли стати органічними, втратила свою панівну роль у літературі. Проте в сері дині XIX століття у Франції виник символізм — напрям, тісно пов'язаний з романтичною культурою. В основі його естетики лежить концепція "двох світів", згідно з якою весь навколишній світ лише тінь, "символ" світу ідей. Шарль Бодлер справедливо вважається безпосереднім попередником символістів чи навіть основоположником символізму як напрямку (Д. Обломієвський). Основи символізму закладаються у 60-х роках у "Піснях Маль-Дорора" (1868-1869) Лотреамона, ранніх збірках Поля Верлена; елементи символістської поетики наявні і в поезії Артюра Рембо. Проте в ті роки про символізм як літературний рух ще не йшлося: «Квіти зла» Бодлера, як і творчість Верлена, були знані лише досить вузькому колу цінителів поезії; "Осяяння" Рембо ще не були опубліковані, а Малларме, який писав рідко і мало, "сприймався чи то як епігон Бодлера, чи то як не надто щасливий і другорядний парнасець" (Г. Косіков).

На середину XIX століття припадає створення теорії "чистого мистецтва", представники якої (Теофіль Готьє та "парнасці") утверджували самоцінність художньої творчості, незалежність мистецтва від політики, суспільних вимог, виховних завдань. До школи «чистого мистецтва" в російській поезії XIX ст. традиційно відносили творчість Федора Тютчева та Афанасія Фета.

 Найбільші поети-символісти відкрили новаторські художні засоби, яким судилося велике майбутнє в літературі пізнішого часу.

Запитання та завдання

1. Розкажіть про особливості розвитку поезії від романтизму до символізму.

2. Назвіть найвидатніших поетів цього періоду "переходу".

3. Які фактори вплинули на виникнення символізму як літературного напряму? Які поети стали його попередниками?

4. Як ви розумієте теорію "чистого мистецтва"? Що проповідували найвидатніші її представники?

З російської літератури

Обов’язок бути поетом

"..Місто краще від Мене не поцінує моральної заслуги людини, яка через відсутність щастя вміє, коли потрібно, замінити його обов'язком".

Ф. Тютчев

Федір ТЮТЧЕВ

1803-1873

Видатний російський поет, яскравий представник пізнього романтизму. Його творчість позначена глибиною філософської думки та здатністю проникати в таємниці природи і люд­ської душі. У філософській ліриці поета — трагічна роздвоєність душі, приреченість на земне існування на тлі універсального природного життя. Проникливий лірик-мислитель, Тютчев був майстром російського вірша, який надав традиційним розмірам надзвичайного ритмічного розмаїття.

Видатний російський поет-романтик Федір Тютчев народні 23 листопада (5 грудня) 1803 року в помісті Овстуг, що на Орловщині, в стародворянській сім'ї. Початкову освіту Тютчев здобув удома. З 1813 року його вчителем російської мови був молоди поет і перекладач С. Раїч, який познайомив свого учня із скарбницею російської та світової поезії, заохочуючи водночас до віршування. "З яким задоволенням згадую я той щасливий час, — розповідав згодом у своїй автобіографії Раїч, — коли, бувало, навесні чи влітку проживаючи у підмосковній, ми разом із Ф.І. виходили з дому, Виписалися Горацієм, Вергілієм або будь-ким із вітчизняних письменників і, вмостившись у гаю, заглиблювалися в читання". Розпо­відаючи про здібності свого "обдарованого від природи" вихованця, Раїч згадує про те, що "після тринадцятого року він перекладав уже оди Горація з дивовижним успіхом". З ранніх поетичних спроб Тютчева збереглася лише ода "На новий 1816 рік". Вона була прочитана 22 лютого 1818 року поетом і перекладачем, професо­ром Московського університету О. Мерзляковим у Товаристві любителів російської словесності. ЗО березня того ж року юного поета було обрано членом Товариства.

Московський університет. Восени 1819 року Тютчев вступив на словесне відділення Московського університету. Щоденник тих років приятеля Тютчева, майбутнього історика та письменника М. Погодіна, свідчить при широту їхніх зацікавлень. Друзі звертались до літератури, історії, філософії, все піддаючи критичному аналізу. Тик виникали їхні суперечки та розмови про російську, німецьку і її французьку літературу, про "вплив, який словесність однієї мови справляє на словесність іншої". Значний вплив на формування сві­тогляду поета мали філософські погляди Паскаля та Руссо.

Московський університет Тютчев закінчив за два роки. Навесні 1822 року він уже був зарахований на службу в державну колегію закордонних справ і, будучи призначеним позаштатним чиновни­ком російської дипломатичної місії в Мюнхені, незабаром покинув батьківщину.

На дипломатичній службі. Перші шість років перебування за кордоном Тютчев працював "поза штатом" в російській місії і лише в 1828 році отримав місце другого секретаря. Цю посаду він обіймав аж до 1837 року. Неодноразово у листах до рідних і знайомих Тютчев жартома писав про те, що надто довго тягнеться його підвищення, і так само жартівливо пояснював: "Оскільки я ніколи не ставився до служби серйозно, — справедливо, що служба також насміхалася з мене".

За кордоном поет провів понад двадцять років. Там він продов­жував займатися перекладацькою справою. Від Горація, Шиллера, Ламартіна він звертається до Ґете і німецьких романтиків. Найпершим із російських поетів він перекладає вірші Гейне, з яким Певний час був у дружніх стосунках У 20—30-і роки Тютчев пише й оригінальні вірші, які засвідчували зрілість і самобутність його таланту. В них наявні і щирі зізнання ("Silentium", "Як над попелом гарячим..."), і поетичні картини природи ("Весняні води", "Осінній вечір"), і філософські роздуми. Тоді ж виникає і ряд чудових творів його любовної лірики.

Навесні 1836 року поет послав у Петербург кілька десятків віршів, з якими познайомився Пушкін, відзначивши їхню "глибину думки, яскравість фарб, новизну і силу мови". Двадцять чотири вірші під спільною назвою "Вірші, надіслані з Німеччини" із підписом "Ф. Т." з'явилися у третьому та четвертому томах пушкінського "Современника".

У 1837 році Тютчев був призначений старшим секретарем російської місії в Туріні, а незабаром — повіреним у справах. Залишивши сім'ю у Петербурзі, в серпні 1837 року поет виїхав у столицю Сардинського королівства. В Туріні довелося Тютчеву перенести важку втрату: померла його дружина Елеонора Тютчева. Після другого одруження з Ернестиною Дьорнберг він змушений був подати у відставку через самовільний від'їзд у Швейцарію з нагоді вінчання. Наприкінці вересня 1844 року поет із сім'єю повернувся на батьківщину, а через півроку бав зарахований у відомство міністерства закордонних справ.

На батьківщині. Петербурзький період життя поета позначенні новим піднесенням його ліричної творчості. В 1848-1849 він пише справжні шедеври: "Неохоче та несміло...", "Коли у колі згубливих турбот...", "Сльози людськії, о сльози людськії...", "Російській жінці "Як диму стовп світліє, в вишині" та ін. В 1854 році в додатку "Современника" вийшла перша поетична збірка Тютчева, в цьому ж році побачило світ окреме видання творів поета.

Психологічною глибиною були позначені нові вірші поета: "О, як ми згубливо кохаєм...", "Доля", "Остання любов", "Весь день вона лежала в забутті..." та ін., які склали так званий "денисьєвський цикл". Цей поетичний цикл став своєрідною ліричною повістю про кохання, пережите поетом "на схилі літ", до Єлени Денисьєвої

Помер Федір Тютчев 15 (27) липня 1873 року, похований у Петербурзі на кладовищі Новодівичого                                                                                                                                                                                                                                                                                           монастиря.

Поезія мислення

Із самого початку творчості Тютчев був яскравим представни­ком поезії філософської, в якій думка, при всі її узагальненості, «ніколи не являється читачеві голою та відокремленою, але завжди зливається з образом, взятим зі світу душі чи природи" (І. Тургенєв). В поезії намагався філософськи осмислити життя Всесвіту, зазирнути в таємниці космічного життя та людського буття. Надійність, "реальність життя", сприймалася поетом як безнастанне протиборство ворогуючих сил. Такий драматизм сприйнят­ім дійсності позначився на всьому світорозумінні Тютчева. Любо­в'ю до життя, майже фізичним "надміром" життя пронизано багато віршів поета. В цьому переконують нас радісні рядки "Весняної грози" та "Весняних вод", урочиста ода "Весна". Проте поезії Тютчева притаманні й зовсім інші настрої: відчуття швидкоплинності людського буття, усвідомлення його неминучості ("Поглянь: на річковім просторі...").

Але ні тріумфуючі вигуки "Весняних вод", ні трагедійні нотки поезії "Поглянь: на річковім просторі..." не дають ще повного уявлення про пафос поезії Тютчева. Для того, щоб його розгадати, важливозрозуміти саму суть філософської та художньої інтерпретацій природи і людини в його поезії. Тютчев виростає до розуміння спів­відношення цих двох світів — людського "Я" та природи — не як Нікчемної краплини й океану, а як двох безмежностей: "Все в мені і я в усім...". Апофеозом життя, сповненим горіння, лунають рядки вірша "Як над попелом гарячим...", а "Весняна гроза "сприймається як гімн юності та людському оновленню.

І Якщо в перший період творчості Тютчев виступає як представник поезії філософської, то у зрілі роки, не перестаючи бути поетом думки, він усе наполегливіше шукає шляхи вираження почуттів, переживань І настроїв — у розмаїтті їхніх проявів, у неповторному русі. В його віршах сум переростає у страждання, радість — у захоплення, кохан­им пі світлого почуття перетворюється у "фатальний поєдинок'.

Для відтворення складного світу людської душі поетові часто смугують образи природи: квітучий світ сонця, блакитного неба та "гніваючих дерев", невагома арка райдуги, що обіймає земну кулю океану. Такі зіставлення, порівняння, паралелі, викликаючи в читачеві щоразу нові, незначні асоціації, розкривають не просто стан душі, а пульсацію, рух внутрішнього життя — його "биття". Хоча ідея зіставлення душевних станів людини з тими чи іншими явищ природи – це те про що дав поезії Тютчев.

Образна система лірики Тютчева являє собою надзвичайно гнучке поєднання суб’єктивного враження, яке справляє на поєта цей світ.

 За Л. Кузіним

"Silentium"

 Мовчи і крийся, і таї

Думки і почуття свої.

Хай у душевній глибині

І сходять, і зайдуть вони

Мов зорі ясні уночі.

Милуйся ними і мовчи!

Як серцю виказать себе?

Як іншим зрозуміть тебе?

Ти думку висловиш — і вмить

Уже неправда в ній дзвенить.

О, не мути джерел ясних;

Мовчи, мовчи, живись од них!

 В собі самому жити вмій.

Є цілий світ в душі твоїй

Таємно-чарівничих дум;

їх заглушить базарний шум,

їх промінь денний осліпить;

Хай серце слухає й мовчить.

Переклад з російської Ю. Клені

Я знаю в праосені пору,

Таку коротку і ясну.

Повітря чисте, день прозорий,

І вечір зве в далечину.

Де серп гуляв і падало колосся,

 Усюди простір, пусто на стерні.

Лиш павутиння, мов тонке волосся,

Блищить на марній борозні.

Не чути птиць, повітря захололо,

Далеко ще до перших сніжних хуртовин,

Блакить прозора й тепла ллється з височин

На стомлене і тихе поле.

Переклад з російської Ю. К

Запитання та завдання.

1.  Чим привабливий для вас Тютчев як людина і поет? Які його твори ви читали?

2. Початком поетичної слави Тютчева стала стаття М. Некрасова «Російські другорядні поети", у якій майже невідомий поет був поставлений в один ряд з Пушкіним і Лермонтовим. Як ви гадаєте, які художні вартості тютчевської поезії бралися до уваги?

3. Прочитайте виразно і проаналізуйте один із шедеврів філософські лірики поета — вірш "Silentium". Розшифруйте його назву, прослідкувавши, як вона розгортається у художній тканині твору. Які художні засоби використовує при цьому автор?

4. Відоме захоплення віршем “Silentium” Л.Толстого: "Що за дивовижна річ! Я не знаю кращого вірша". Які почуття викликає у вас ліричний герой цього вірша?

5. Охарактеризуйте настрій і почуття ліричного героя у поезії "Іще горить в душі бажання..."

\

6. Як проявляється романтизм Тютчева при змалюванні природи?

 

Вичерпати невичерпане

Ми навіть не ставимо метою описати всього Фета.

Це означало б- хотіти вичерпати невичерпане.

О.Блок

Афанасій ФЕТ (Шеншин)

1820 — 1892

Видатний російський ліричний поет, творчість якого традиційно відносили до так званого "чистого мистецтва". В його особі поєднувався розважливий прагматик, консерватор за і переконаннями і надзвичайно тонкий лірик, сміливий "до зухвальства" у своїх поетичних пориваннях і осяяннях. За висловом С. Маршака, вірші Фета мовби "ввійшли в російсь­ку природу, стали її невід'ємною частиною". Водночас імпресіоністичність деяких творів Фета вже прокладала шлях мистецтву російських символістів.

Афанасій Афанасійович Фет (Шеншин) народився 29 жовтня (10 грудня) 1820 року. В документальній біографії його є багато неточностей — неточна і дата народження. Місце народження майбутнього поета — Орловська губернія, село Новосілки, родовий має­ток батька. Батько чи не все своє життя провів на військовій службі, Гірші участь у війні з Наполеоном. Афанасій був його позашлюб­ним сином і в чотирнадцять років за ухвалою духовної консис­торії отримав прізвище своєї матері Шарлотти Фет, одночасно втра­тивши право на дворянство. Згодом він домігся відновлення дво­рянського звання і повернув собі прізвище Шеншин, але літера­турне ім'я — Фет — залишилося за ним назавжди. У домі батька поет прожив до чотирнадцяти років, про що пізніше зізнався: «Сам я ніколи не лину в це дитинство: інтриги челяді, тупість учителів, суворість батька, беззахисність матері та щоденне тренування страхом. Бог з нею, з цією... паршивою молодістю".

Роки юності. Наприкінці 1834 року батько віддав сина на навчання у пансіон містечка Верро (тепер Виру), що поблизу Тарту. Через три роки, за рішенням батька, Фет покидає пансіон і відправляється в Москву для підготовки до вступу в Московський університет. Роки навчання в університеті стали одним із найважливіших етапів його життя. Тут він зблизився з Аполлоном Григор'євим, майбутнім талановитим поетом і критиком, і увійшов у літературно-філософський студентський гурток, — усе це згодом Фет назве "колискою розумового я".

На час перебування в університеті, в листопаді 1840 року, вийшла друком перша поетична збірка Фета — "Ліричний пантеон» підписана лише ініціалами "А.Ф.". Хоча книга в основному Пущ ще "учнівською", критик "Отечественных записок" П. Кудрявцев відзначив її шляхетну простоту та "грацію". Ім'я Фета стало відомим у колі літераторів, з 1841 до 1845 року він друкується у двох найбільших тогочасних журналах — "Москвитянин" та "Отечественные записки".

Військовий і поміщик. "...Я завжди був переконаний, — писав Фет, — що потрібно розчистити шлях перед собою, а не за собою і тому в житті завжди турбувало мене майбутнє, а не минуле, ш» змінити неможливо". Він вирішує пожертвувати літературною діяльністю заради військової служби. На його переконання, маючи університетську освіту, він досить швидко зможе отримати офіцерське звання, що за існуючими тоді законами давало право на дворянство. Службі в армії Фет віддав тринадцять років життя (1845-1858). На цей період припадає його знайомство з Марією Ля зич, яка виявилася близькою Фетові за духом, і після трагічної смерті стала героїнею його любовної лірики.

В 1853 р. Фета переводять у гвардію, в уланський полк, рік квартирований поблизу Петербурга. У поета з'являється можливість увійти в літературний світ, він зближується з літературним гуртком "Современника". Його підтримує І. Тургенєв, а М. Некрасов включає до числа постійних авторів журналу. Тургенєв редагував і нову збірку оригінальних поезій Фета. Попереднє видання 1850 року, включало 182 вірші. В нове видання, за порадою Тургенєва, було перенесено 95, із нїїх 68 зазнали ґрунтовної чи часткової правки. У 1858 році Фет залишає військову службу. Турбуючись про влаштування власного життя, він купляє маєток Степанівку, що на Орловщині, і кидається, за висловом одного із критиків, "з літератури у фермерство". З 1867 року і протягом десяти років він водночас виконує обов'язки мирового судді.

"Вечірні вогні". Останні роки життя Фета позначені новим і несподіваним підйомом його творчості. Він багато перекладає — Овідія і Проперція, Горація і Марціала; філософські праці Шопенгауера і "Фауста" Ґете. Проживаючи час від часу в Москві, Фет готує до видання свої поетичні збірки. Перша вийшла друком 1883, друга — у 1885, третя — у 1889, четверта — у 1891 роках, за рік до смерті.

"Вечірні вогні" — основна назва збірок Фета. Друга їхня назва — "Зібрання невиданих віршів Фета". До "Вечірніх вогнів", за пооди­нокими винятками, дійсно включалися ще не опубліковані на той чиє поезії, головним чином ті, які Фет написав після 1863 року. Збіркам "Вечірніх вогнів" притаманна внутрішня стрункість і ціль­ність. Багато ключових думок і мотивів у них повторюються, пере­гукуються, утворюючи певну єдність. Головними темами його пое­тичних творів стали природа та кохання.

Поезія Афанасія Фета

Період виходу збірок "Вечірні вогні" (1883-1891) — це час над­звичайного творчого підйому Фета. В основі його поетики — натур­філософія, що виражає видимі та невидимі, зв'язки людини і приро­ди. Намагаючись охопити їх у всьому розмаїтті, Фет створює цілі Поетичні цикли. Розвиток однієї теми — головна організуюча лан­ки фетівських циклів і перш за все таких, як "Весна", "Літо", "Осінь", "Сніги", "Ворожба", "Вечори та ночі", "Море". Пантеїстичні пейзажі Фета завдяки циклізації зливаються разом, утворюючи єдиний символічний пейзаж, який відтворює вже стан людської душі.

Цей стан характеризується тим, що романтичний герой Фета намагається злитися з позамежним, оскільки лише там він може Пережити стан абсолютної свободи. Але в це позамежне людину веде природа. Розчиняючись у світі природи, занурюючись у найтаємничіші його глибини, герой Фета набуває здатності бачити пре­красну душу природи. Найщасливіша мить для нього — це відчуття цілковитого духовного злиття з природою: "Нічні квіти удень бачать сни, та лиш сонце за гаєм зайде, розцвітають тихенько вони, І я чую, як серце Цвіте" (1885). Цвітіння серця — символ духовного злиття з природою (причому такого злиття, яке відбувається естетичне переживання).

Естетизм стає визначальною ознакою психологізму Фета, входить у романтичну колізію його лірики.

Характерний стан героя Фета — це стан естетичного зачудування, коли читач мовби поступово втягується в процес переживань, а потім і сам стає учасником естетичної дії. Захопленість природою приводить ліричного героя у світ краси, що призводить його до романтичного відчуття земного буття. Таку ж владу над героєм має і жіноча краса, краса кохання. Характерні в цьому аспекті чи не найзнаменитіші вірші Фета — "Я прийшов до тебе, мила..." та "Шепіт... ніжний звук зітхання...". Поезія "Я мри йшов до тебе, мила..." вперше була надрукована в сьомому номері журналу "Отечественные записки" за 1843 рік. У цей час ним» здавалася певною "поетичною зухвалістю", оскільки була надто незвичною в порівнянні з прийнятою тоді поетичною нормою, нив зобов'язувала бути гранично точним у слові. Попри це поезія прийшов до тебе, мила..." надзвичайно цільна. Фет зауважу вав: "Завдання лірика не в злагодженому відтворенні предметі») а в злагодженості тону". Все в цьому вірші внутрішньо пов'язане одне з одним, йдеться про єдиний порив почуття, ніби на одним» подиху. Предмети зовнішнього світу та почуття героя співвідносяться, перегукуються далекими та близькими асоціаціями. Почутті ведуть до предметів, а предмети, за смисловими та музикальним» асоціаціями, вказують на почуття.

Справді новаторським твором є своєрідна лірична п'єса: "Шепіт... ніжний звук зітхання...". Вірш був написаний наприкінці 40-х років, а вперше надрукований у другому номері журналу "Москвитянин" у 1850 році. Своєю надзвичайністю та нетрадиційністю він одразу ж привернув до себе увагу критики — як позитивну, так і негативну, спричинив появу десятків пародій. В уявленні читачів і критиків він став "найбільш фетівським віршем", своєрідних поетичним "автопортретом". Вірш складається із самих лише називних речень, без жодного дієслова, тільки предмети та явища, пні називаються почергово: шепіт — ніжний звук зітхання і т.д. Але попри все це предметним і речовим вірш не назвеш. Предмети у Фета непредметні, вони існують не самі собою, а як знаки почуттів і станів. Головне змістове поле вірша — поміж словами, за Мовами. "За словами" розвивається і основна тема вірша — кохання. Недарма поетичну манеру Фета, як вона проявилася у вірші "Шепіт... ніжний звук зітхання", іноді називають імпресіоністич­ним): вірш побудований на уривках подій і явищ, на частковій і фіксації окремих предметів. Прихована у підтексті взаємодія слів значною мірою зумовлює розвиток і смислове вирішення теми.

За О. Ауером і Є. Майміним

***

Я прийшов до тебе, мила,

Розказать, що сонце встало,

Що його живуща сила

В листі променем заграла,

І у лісі щохвилини

Кожна брунька оживає,

І лунає спів пташиний,

І нове життя буяє,

Що до тебе з тим же палом

Б'ється серце, ллється мова,

Що душа, пойнята шалом,

Вся тобі служить готова,

Що на мене повіває

Щастя, радість відусюди...

Що співатиму, не знаю,

Але співів — повні груди!

 

 

Переклад з російської М. Вороного

***

Я пришел к тебе с приветом,

Рассказать, что солнце встало,

Что оно горячим светом

По листам затрепетало;

Рассказать, что лес проснулся,

Весь проснулся, веткой каждой,

Каждой птицей встрепенулся

И весенней полон жаждой;

Рассказать, что с той же страстью,

Как вчера, пришел я снова, Что душа все так же счастью

И тебе служить готова;

Рассказать, что отовсюду

На меня весельем веет,

Что не знаю сам, что буду

Петь, — но только песня зреет.

 

***

Шепіт... Ніжний звук зітхання,

Солов'їний спів...

Срібна гра і колихання

Сонних ручаїв.

Ночі блиск... Тремтіння тіней..

Тіні без кінця...

Ненастанні, дивні зміни Милого лиця.».

У хмаринках — пурпур рози.

Відблиск янтаря...         

І цілунків пал, і сльози,

І зоря, зоря!

Переклад з російської М. Рильського

***

Шепот, робкое дыханье,

 Трели соловья,

Серебро и колыханье

Сонного ручья,

Свет ночной, ночные тени,

Тени без конца,

Ряд волшебных изменений

Милого лица,

В дымных тучках пурпур розы,

 Отблеск янтаря,

И лобзания, и слезы,

И заря, заря!..

***

Убога мова в нас! Хотіти й не могти,

Ні друзям, ні чужим не перекажеш ти

Того, що в грудях б'є, немов прозорі хвилі.

І марна вся жага невтоленних сердець,

І перед вічною оманою мудрець

Схиляє сивину в несилі.

Спроможен тільки ти, поете, в слушну мить

Крилатим звуком слів схопити й закріпить

І темні сни душі, і трав зникомий запах.

Так для безмежності лишивши діл земний,

Юпітерів орел сяга височини

Й раптових блискавиць приносить сніп у лапах.

Переклад з російської Г. Конура

***

В борні житейській згубивши надію,

Стомивши душу на герці нерівнім,

Так часом дивно я очі закрию

 І прозріваю у захваті дивнім.

Як тьма осіння, де сполох погасне,

Буденний морок ще глибше чорніє,

І тільки в небі, мов заклик прекрасний,

Сіяють зір золочені вії.

Огні безмежні такі зрозумілі,

Така прозора безодня струмиста,

Що вічність я бачу крізь роки і хвилі

І сонце світів пізнаю променисте.

І нерухомо на розах багряних

Живий вівтар світотвору димиться.

В його диму, як в творчих оманах,

Вся сила тремтить і вся вічність сниться.

І що в етері безоднім розлито,

Душа і тлін, вогні і проміння —

Тільки твій відблиск, о сонце світу,

І тільки сни перемінні, хвилинні.

Крізь повів мрій підіймаюсь я димом,

 І тану, і вію, й пливу мимоволі

І все невловиме стає мені зримим,

І легко жить, і втишаються болі.

Переклад з російської М. Рильські)»»

НА ДНІПРІ У ПОВІНЬ

Є. Я. Панаі

Світало. Вітер гнув пругке глибоке скло

Дніпра, у хвилях ще не розбудивши звуку.

 Дідусь відчалював, зіпершись на весло,

Щось мовлячи сердито до онука.

Од весел кучерявий слід до берега струмив;

У лозах води сизо закипіли;

Ось човен вже вітрило розпрямив,

І,як птахи, ми полетіли.

І щирим золотом і молодим сріблом

Хмарин прозористих світилися овали;

І над шаліючим в розповені Дніпром

 Від хвиль і трав тонкі димки вставали.

Вітряк з-за круч примарно вирина,

Зелена даль ставала голубою...

 І під човном тремтлива бистрина Лисніє сталлю вороною...

А там затоплений назустріч ліс летів...

В його світлиці талі води терпли,

І над вільготою там сокір зеленів,

 Біліли яблуні та гомоніли верби.

В цілунках струменів, що линуть із гаїв,

Співці, яких лиш ліс та хвилі дослухали,

У заповзятті хвацькім солов'ї

Пустельний простір неба колихали.

Ось луг смарагдовий, ось жовті вам піски,

На схилах зашарілі золотисто;

Он гуси у густих кущах, он кулики

Гасають з необачним свистом.

Лишився б тут повік — дивитись,

Слухать, жить...

Запитання та завдання.

1. Визначте провідні мотиви лірики А. Фета.

2. Що дає підстави називати А. Фета представником "чистого мистец­тва"? Як це проявляється у його творчості?

3. На прикладі поезії "Я прийшов до тебе, мила..." прослідкуйте, як Поет змальовує злиття людини зі світом природи.

4. Чому, на вашу думку, поезія "Шепіт... ніжний звук зітхання..." сприй­малася тогочасним читачем як "поетична зухвалість"? Висловіть своє став­лення до цього вірша.

5. Яким вам уявляється ліричний герой поезій "Убога мова в нас..."В борні житейській згубивши надію...", "На Дніпрі у повінь".

З літератури США

Поет листя трави

 

"Стежка до будинку вторована, але де ж сам дім?.. Я так і не закінчив своєї

праці, і навряд чи зможу це зробити.,,

                                                     В. Вітмен

Волт Вїтмен

1819 — 1892

Найвидатніший американський поет-новатор, осново­положник американської поезії. Творча спадщина Вол­га Вітмена складається з єдиної книжки поезій "Лис­тя трави", написаної білим, неримованим віршем. Но­ваторство поета виявилось у постійному прагненні знайти і утвердити нові прийоми поетичного зобра­ження дійсності, у багатстві і свіжості ідейного змісту його творчості.

Оптимістичний пафос поезії Вітмена ґрунтується на оригінальності його світогляду, безмежній вірі у людські можливості, здатності дивуватись і захоплюватись зе­млею та Всесвітом.

Основні твори: поетична збірка "Листя трави".

Народився В. Вітмен 31 травня 1819 р. на острові Лонґ-Айлеид у родині бідного фермера. Коли йому виповнилось чотири роки, сім 'я переїхала до Брукліна. Хлопчика віддали до школи, але через нестатки він не зміг її закінчити. З 1830 року починаються його трудові "університети". Спочатку він працював складачем і друкарем у редакції газети, у вісімнадцять років став сільським учителем, згодом був журналістом, головним редактором газети "Бруклін дейлі ігл" (1846 — 1848).

Опісля звільнення Вітмена з цієї посади він був змушений працювати теслею. Втім, як слушно зауважують дослідники його біографії, ці пошуки і зміни роботи аж ніяк не були для поета самодостатніми. Головним було накопичення життєвих вражень, які, зрештою і надихнули його на створення віршів "Листя трави".

"Листя трави". Ще задовго до громадянської війни за скасування рабства Вітмен уже писав вірші, у яких засуджував расовий гніт, звеличував працю американського народу, створюючи образи зви­чайних трудівників — дроворубів, землеробів, човнярів.

Поетична збірка Вітмена "Листя трави", до якої увійшли двана­дцять віршів і поем, вперше побачила світ у 1855 р. За життя автора книжка "Листя трави" витримала одинадцять видань, а перед смертю поет встиг відредагувати й дванадцяте, заповівши вва­жати його остаточним. Незмінною залишалася тільки назва ("Листя трави"). У кожному аступному виданні Вітмен доповнював книгу новими віршами і поемами, суттєво переробляв уже опублі­ковані твори, змінював композицію книжки.

Перше видання автор здійснив анонімно і власним коштом. Кращі вірші з цієї збірки увійшли до наступних видань.

"Добрий сивий поет". З початком громадянської війни між пів­нічними і південними штатами поет вступає до лав борців проти рабства. Він не лише гартує своїми піднесеними віршами підупалий після перших поразок дух товаришів, але й сам протягом двох років перебуває добровольцем у діючій армії Півночі і виконує важкі обов'язки санітара у госпіталі. Після перемоги аболіціоністів, що­правда, дуже потьмареної вбивством президента Авраама Лінколь­на, пам'яті якого поет присвячує кілька кращих своїх віршів, Віт­мен залишається у столиці і працює у Міністерстві внутрішніх справ, на чолі якого став колишній священик Джеймс Гарлан.

Дізнавшись про те; що серед службовців міністерства є автор "аморальної" книги (так деякі критики називали збірку "Листя трави"), Гарлан у червні 1865 р. звільнив його з роботи. На захист Вітмена і його збірки виступив друг поета О'Коннор, видавши брошур під назвою "Добрий сивий поет". Згодом слова "добрий сивий поет" стали постійними епітетами Вітмена. Його слава на той час була вже настільки гучною, що невдовзі поетові запропонували іншу посаду, яку Вітмен обіймав аж до важкої хвороби.

У 1873 році Вітмена розбив параліч, віднялася ліва половий! тіла. Поет переїхав у штат Нью-Джерсі і поселився у містечку Кемден. Тут він і помер 26 березня 1892 року.

Поезія Вітмена

У 1885 році була опублікована книга Вітмена "Листя трави" • найзначніший витвір поета. І хоча з часом лірико-філософська в своїй основі поезія Вітмена збагачувалась актуальними соціально-політичними темами кожного нового десятиліття, але головня тематична лінія віршів поета завжди була пов'язана з оспівуванням краси природи і величі людини. Поява "Листя трави" були підготовлена напруженими ідейно-естетичними шуканнями Вітмена на 40-50-х років.

Багато що зближує поета з трансценденталістами¹, і перш за все віра в існування "наддуші", часточка якої є в кожній людині, котра відчуває своє злиття з природою. Ця близькість проявляється і в культі дружби, в заклику до єднання людей. Проте Вітмен, чий думка здатна линути в космічну далечінь, пов'язує свій ідеал з реальними завданнями боротьби за справедливість і щастя людей на землі. Він прославляє можливості науки і оспівує її досягнення.

Збірка "Листя трави" відкривається "Піснею про себе", що сталі своєрідним поетичним маніфестом автора. Вітмен проголошує єдність поета і народу, оспівує працю людей з білою і чорною шкірою, захоплюється їхньою силою і спритністю, проклинає рабство, прославляє любов до життя і засуджує пасивну покірність. Ліричний герой "Пісні про себе" — узагальнено-філософський образ рядового американця, людини з народу, яка зневажає лицемірну мораль пуритан, що все ще панувала у школах і коледжах за часів Вітмена.

У багатьох поезіях збірки звучить антирабовласницька тема. В аболіціоністській літературі творчість Вітмена вирізняється своє­рідним і новим трактуванням теми свободи. Виникає образ безстрашного звинувачувача деспотизму, образ бунтівника, вірного великій ідеї прогресу і свободи народу. Ліричний герой "Пісні про себе" роздумує про волю, про знищення рабства, він прагне злити гній голос з голосами незліченних поколінь рабів.

Ідеї братерства поет висловив у новій віршованій формі. Праг­нучи охопити "різноманітні, океанічні властивості Народу", велич його сил і талантів, могутність його душі, Вітмен виробив нові пое­тичні принципи. Він звернувся до вільного вірша, збагатив строфу довгими словесними періодами, ритмами та інтонаціями сучасної Мови. Його вірші — поетична мова оратора, що звертається до великої аудиторії. Одним із улюблених художніх прийомів пое­ти є прийом "каталогізації" — перелік явищ, предметів, подій, що допомагає створити враження велетенських масштабів, грандіозності зображуваного.

За Н. Михальською

ЗІ ЗБІРКИ "ЛИСТЯ ТРАВИ"

З "ПІСНІ ПРО САМОГО СЕБЕ"

1

Славлю себе!

І те, що приймаю я, приймаєш і ти,

Бо кожен атом, належний мені, так само тобі належить.

Я байдикую і тішу душу свою,

Блукаю і байдикую собі на вдоволення... оглядаючи списи

травинок літніх.

Мій язик, кожен атом моєї крові створено з цього ґрунту,

з цього повітря.

Народжений тут від батьків, які народилися тут від своїх батьків,