Завдання «навчатися жити разом» безсумнівно вказує на ті напрямки виховання, які ми позначаємо як «формування гуманної особистості».

Одна з основних закономірностей суспільної еволюції людини полягає у поступовому розвитку її особистісної автономії, тобто відносно меншій залежності від безпосереднього впливу соціального оточення, зростанні ролі внутрішніх чинників мотивації поведінки. І хоча в кінцевому рахунку внутрішній світ людини з матеріалістичної точки зору детермінується суспільним буттям, автономізація свідомості людини істотно впливає на характер життєдіяльності індивіда.

У суспільній свідомості цей процес відбився у різноманітних теоретичних конструкціях, які створили етичну парадигму індивідуалізму, що найбільш виразно постала в утилітаризмі, персоналізмі, екзистенціалізмі, гуманістичній психології. Зростання цінності індивідуальності людини впливає і на визначення мети виховання, як це вочевидь показує приклад “всебічного розвитку особистості”. У XX столітті ця тенденція посилилась ще більш помітно. В педагогічній теорії та практиці посилився наголос на формуванні в учнів ініціативи, свідомої дисципліни, особистої відповідальності, прояву творчості у навчанні та позакласній діяльності. І хоча сам термін «індивідуалізм» вважався у радянські часи етично неприйнятним, фактично значення та цінність індивідуальності поступово зростали. У сучасній Україні особистісно орієнтовані педагогічні концепції починають все більшою мірою впливати на освітню практику. В цьому контексті слід вказати на розроблену українськими педагогами, психологами та філософами концепцію життєтворчості, згідно з якою провідною метою виховання є формування у молоді здатності самостійно, творчо розробляти та здійснювати свій життєвий проект, оволодівати мистецтвом життя, тобто високою майстерністю в творчій побудові власного життя на ґрунті знання його законів, розвиненій самосвідомості, цілеспрямованій життєвій активності.

Центральним технологічним елементом цієї педагогічної системи є життєве проектування, яке включає формування індивідуально-особистісної картини світу, усвідомлення людиною свого життєвого призначення, формулювання свого життєвого кредо, постановку життєвих цілей та визначення життєвих пріоритетів, осмислення життєвої перспективи.

Природно, що головною силою у вихованні гуманної особистості мусить бути школа, проте вона ще не відповідає таким вимогам до неї і являє собою джерело конфліктних стосунків. Є типовим явищем, що у школярів зароджується й міцніє негативізм, який перетворюється у стиль відносин з оточуючими людьми. Найбільш виразно це відбувається із слабовстигаючими учнями, не здатними до самоствердження у навчанні. Ця нездатність психологічно закономірно викликає неприязнь до науки, культури і всіх тих хто їх уособлює. Позитивні моральні норми також постають мішенню негативного ставлення, в результаті чого у суспільстві постійно відтворюється і підтримується негативістсько-конфліктний тип відносин. Створюється парадоксальна ситуація, коли головний виховний заклад містить у собі нібито запрограмований і неминучий механізм антивиховання.

Для того, аби школа здійснила кардинальний поворот у бік формування гуманної особистості, в першу чергу потребується усвідомлення цього завдання педагогами. Зміни мають відбутися в педагогічній технології, яка використовується як у викладанні навчальних предметів, так і у всіх інших моментах педагогічного спілкування. Ця технологія повинна мати характер реального педагогічного співробітництва, яке поки що залишається на рівні гасла.

Виховання людини, здатної до безконфліктного спілкування, можливе тільки за умови подібної поведінки педагогів. Хоча характер педагогічної праці, що постійно пов'язана з вимогливістю до учнів, начебто істотно суперечить проявам м'якості і поступливості, іншого шляху, крім гуманної поведінки самих педагогів, немає. Твердість і вимогливість – це дуже шановані педагогічні поняття, але на практиці вони легко перетворюються у авторитарність, нестриманість, схильність до покарань. Треба вчитися досягати педагогічної мети іншими шляхами і те, що це можливо, вже доведено досвідом найбільш цивілізованих країн.

? Яким же має бути результат цього виховання – гуманна особистість? Аби уникнути ілюзій, треба зазначити, що гуманною її можна назвати в порівнянні з нашим типовим сучасником, а не в тому значенні, що це найбільш гуманна особистість, яку тільки можна уявити. Різноманітність людських типів не дозволяє розробити досить точну модель, тому можна назвати тільки принципові риси. Вони, звичайно, не вичерпують усіх бажаних якостей, але найбільш безпосередньо визначають гуманну поведінку людини в сучасних умовах.

z Це людина, яка бачить своє самоствердження у створенні матеріальних абодуховних цінностей, розвиткові власних можливостей і допомозі іншим людям, а не в зверхності над оточуючими. Вона не прагне самоутверджуватись через образ “сильної особистості”, “супермена”, “переможця”, шляхом позування, брехні і спроб вигідно відрізнятися від інших людей.

z Це людина з демократичним типом спілкування, що передбачає бачення впартнері (навіть незнайомому) гідної особистості, уникнення“«прибудови зверху”, тиску, образливих підтекстів, переривання. Вона здатна до розумного компромісу і вчинків у конфліктних ситуаціях.

z Це людина, яка високо цінує культуру і прагне поглиблювати власні знання, розвивати здібності та вміння. Ії цікавлять духовні надбання свого та інших народів. Принципово важливою є культура мови, що передбачає її літературність, багатство і відсутність вульгарної лексики.

z Це людина, яка стоїть на позиціях загальнолюдської моралі та критично ставиться до ідеологічних штампів і субкультурних стереотипів. Саме останні (вікові, статеві, расові та інші) часто обумовлюють недоброзичливе ставлення до представників іншого світогляду або способу життя та є джерелом підтримки “конфліктної субкультури”.

O Вищеназвані особистісні якості убачаються найбільш опозиційними “конфліктній субкультурі”, отже найбільш необхідними для гуманізації сучасної практичної моралі. Але це тільки найбільш важливі і характерні поведінкові прояви, за якими стоять певні риси характеру, що можна об'єднати у категорію гуманних. Розкриємо їх детальніше.

Філософське значення терміна “гуманізм” – це сукупність поглядів, що виражають повагу до гідності та прав людини, її цінності як особистості, турботу про благо людей, про їх всебічний розвиток, про створення сприятливих для людини умов суспільного життя. Виходячи з цього, можна позначити гуманні риси як такі сталі особистісні якості людини, які найбільшою мірою сприяють її гуманній поведінці в різноманітних життєвих ситуаціях. Звернення до більш конкретного психологічного змісту гуманних рис дозволяє виділити як найбільш суттєві: чуйність, тактовність, привітність, толерантність.

Отже, науково-технічний та соціальний прогрес ХХ століття призвів до того, що формування всебічно розвиненої особистості стало реальним результатом щоденної роботи системи освіти. Сучасне становище суспільства, практична мораль, традиції та звички поведінки його членів потребують переорієнтації мети виховання на першочергове формування моральних якостей, які б зробили поведінку людини більш гуманною. У центрі уваги морального виховання є позбавлення суспільства від традицій та звичок “конфліктної субкультури”.

Людина як особистість формується під впливом макро- і мікросередовища соціалізації, причому вилив макросередовища стає дедалі безпосереднішим та ефективнішим. Завданням шкільного виховання є підтримка і посилення позитивного впливу макросередовища і протистояння його негативному впливу. Разом з виховуючим навчанням школа використовує позакласні форми виховної роботи, які дають значні позитивні результати. До цих форм відносяться, наприклад, дитячі організації, гуртки, колективні творчі справи, інтелектуальні та спортивні ігри, екскурсії, бесіди тощо. Все значніше місце займає психокорекційна робота за допомогою шкільного психолога.

Аналіз сучасної соціальної ситуації дозволяє стверджувати, що молоде покоління зіткнеться з унікальним феноменом – необхідністю оволодіння наукою виживання на основі розвитку соціально-психологічних засобів пристосування до будь-яких ситуацій. Спектр здібностей, які в даному зв'язку мусить розвинути освітній процес, надзвичайно широкий: від фізичних якостей, які потрібні кожному і для зустрічі з природою, і для спілкування з людьми, з метою, як правило, далекою від ідеалу творчої співпраці і взаємодопомоги, до вміння вижити у співтоваристві інших, залишаючись при цьому повноцінною, вільною і відповідальною особистістю. Нова школа матиме справу з індивідуальністю, самобутністю особистості, оскільки індивідуальність є головним принципом етики імусить виступати керівним методологічним положенням у вихованні та навчанні. Тільки розвиток індивідуальних особливостей дозволяє ставити людину на гідне місце і рухати вперед культуру і суспільне життя.

Разом з цим, успіх виховання значною мірою залежить від характеру спілкування педагога з учнями. Зміст, підтекст, інтонація та міміка при звертанні до вихованця майже ніколи не бувають нейтральними – вони містять оцінку і ставлення. Педагоги часто приносять нюанси спілкування у жертву успіху уроку чи виховного заходу, порядку в приміщенні, спокійній обстановці. Негативне спілкування може закреслити результати цікавих та змістовних виховних справ. Слід також відзначити, що слабким місцем виховної роботи є поки що організація самовиховання учнів. Це делікатна сфера педагогічного впливу, де абсолютно неприпустимі елементи будь-якого авторитаризму.

Отже, резервом покращення шкільного виховання є вдосконалення впливу на свідомість учнів, педагогічного спілкування, організації самовиховання дітей, використання засобів індивідуального виховного впливу, а також багатьох інших складових технології виховної роботи.

Додаток 1.

      ? Сучасна школа має такі стереотипи:

1. Непохитна переконаність у тому, що головне призначення школи — «давати» знання, обов'язково академічні, щоб кожна дитина, яка одержала атестат зрілості, могла б вступити до інституту. Великий гуманіст і демократ Адольф Дістервег зазначав: “Ми багато терпимо від переоцінювання знань. Вони ніяк не повинні займати перше й домінуюче місце. Нам не вистачає сильних, енергійних людей. Не будемо ж захаращувати голови учнів купою навчального матеріалу і тим са­мим сприяти формуванню однобічних людей! Більше простору для сили, що роз­вивається вільно!”

А як же науковий прогрес, інформаційний вибух? Комп’ютеризація, інтернетизація, пейджеризація — все буде непотрібно, якщо вступити в протиріччя з природою людини. Природа, людська натура просто не прийме цей етап цивілізації. Є межа прогресу, в якому уже сьогодні більше деградації, чим розвитку. У Бразилії 25 млн громадян (при загальній кількості населення 150 млн) абсолютно безграмотні. Але саме ця країна, а не Україна чи Росія, входить у десятку самих розви­нених держав світу. Справа в тому, що в Бразилії ті, хто грамотніші, навчались тому, що відповідає їх здібностям. На цьому природовідповідному феномені і піднявся над нами «латиноамериканський гігант».

2. Природні здібності можливо розвивати “розвиваючим навчанням”. Тоді чому у нас так мало відмінників?

3. Знання потрібні не тільки для навчання, але і для виховання. Ще Джон Локк писав: “...дозвольте мені звернути увагу на одну річ, яку я вважаю фатальною помилкою звичайного методу виховання: вона полягає в обтяжуванні дитячої пам’яті всілякими правилами й розпорядженнями, що часто бувають не доступні їх розумінню і завжди дітьми забуваються зараз же, тільки-но вони їх отримали” (Локк Джон. Пед. тв. — М., — 1939. — С. 102).

Тоді як же ми повинні виховувати? Тут усі класики єдині – «власне вихованням!» У Локка – це «повторна практика», у Коменського – «практичні справи», в Ушинського – «тренінг», у Макаренка – «колектив».