Стратегічна мета виховання на сучасному етапі розвитку суспільства.

Розвиток педагогічної науки супроводжується постійним вдосконаленням теоретичних засад та методичного апарату різноманітних аспектів процесу виховання. На тлі сучасної трансформації політичних, економічних та соціальних умов життя виникає необхідність нового осмислення багатьох проблем виховної роботи: зіставлення різних концептуальних підходів та концепцій виховного процесу, знаходження нових методичних вирішень виховних проблем, впровадження новітніх технологій виховного процесу у педагогічну практику діяльності педагогів.

? Питання про мету виховання уявляється, на перший погляд, нібито простим: виховувати треба для того, аби людина володіла навичками культури, що дозволяє їй стати повноцінним членом суспільства. Але вимоги суспільства до його членів у різні епохи й у різних народів не завжди були однаковими. Так, у середні віки в європейській культурі пріоритетними якостями були відповідність соціальному статусу, релігійність, скромність, шанобливість до авторитетів, у той час як в ХІХ-ХХ століттях переважними цінностями стали працьовитість, завзятість, допитливість, здатність до творчості, динамічність.

 

В останні століття загальновизнаною метою виховання став всебічний розвиток особистості. Це виходить з уявлення, що така людина є більш корисним членом суспільства, і що, реалізуючи свої різнобічні можливості, вона здатна відчувати себе більш задоволеною життям. Таке розуміння зародилося в ті часи, коли освіта і всебічний розвиток були розкішшю, доступною тільки незначній частині населення. Ніщо не здавалося більш бажаною перспективою, ніж надати таку можливість широким верствам. Всебічний розвиток, який здебільшого поєднувався з матеріальним добробутом, а тому разюче контрастував із вихованням малозабезпечених, переконував у своїх перевагах.

 

O Зараз ми є свідками того, що система освіти України, незважаючи на всі негаразди, робить майже все можливе для реалізації мети всебічного розвитку особистості. Всі спроби посилити той чи інший бік виховання наштовхуються на перевантаження учнів і дефіцит навчального часу. Покращання методичної майстерності педагогів також є повільним і поступовим процесом.

На адресу сучасної людини в останні роки досить рідко можна почути щось добре (на відміну від доперебудовного періоду, коли радянська людина зображувалася повною досконалістю). Не будемо довіряти жодній з цих крайностей. Все пізнається в порівнянні. На фоні типового селянина або міщанина, що складали більшість населення у XIX столітті, наш сучасник виглядає, безумовно, всебічно розвиненою людиною. Він знайомий з основами наук, найбільш помітними явищами у світі мистецтва, хоча б поверхово обізнаний з багатьма напрямками пошуку людської думки, здебільшого коло його інтересів не обмежується тільки професійною працею. Звичайно, йому можна зробити докір за те, що він, скажімо, недостатньо розуміється на класичній музиці, живописі або чомусь іншому, але це було б несправедливо. Життя підтверджує що, незважаючи на приблизно рівні умови виховання, людина найчастіше обирає один бік розвитку: технічно-практичний, науковий, гуманітарний тощо і бере від можливостей всебічного розвитку стільки, скільки спроможна за власними здібностями.

Отже, існуюча система освіти попри всі її недоліки створює для всебічного розвитку практично достатні умови. Звичайно, якість всебічного розвитку буде підвищуватись і далі, але це завдання переходить з категорії головних і стратегічних до категорії, так би мовити, тактичних.

O А що ж постає стратегічною метою виховання? Нагадаємо, що йдеться про актуальну, сучасну мету на відміну від вічної та універсальної мети – сприяти соціалізації людини, розвитку її різнобічних можливостей, необхідних для нормальної життєдіяльності. Аби з’ясувати це питання, спробуємо зрозуміти, що є в наш час найбільшою перешкодою на шляху людини до її самореалізації та психологічного комфорту. Раніше такі перешкоди бачили у неписьменності, неуцтві, нерозвиненості і бідності, що породило мрії про всебічний розвиток. Зараз неосвіченість і забитість пішли у небуття, але люди, як і раніше, на кожному кроці скаржаться на життя, хворіють неврозами і відчувають психологічний дискомфорт. Наукові дослідження і щоденні спостереження показують, що здебільшого ми страждаємо від недосконалості міжособистісних стосунків, що виявляється в агресивності, необ’єктивності, нечуйності у спілкуванні, тобто від низького рівня практичної моралі.

 

Звичайно, формування моральних якостей завжди вважалося одним з найважливіших завдань у всіх системах виховання і у всіх народів, на це спрямовувала і народна мудрість, і наукова педагогіка. “...Моральне виховання, — писав К.Д. Ушинський, — становить головне завдання виховання, значно важливіше, ніж розвиток розуму взагалі, наповнення голови знаннями і роз’яснення кожному його особистих інтересів”. Завдяки моральному прогресу в наші дні вже не палять єретиків і “відьом”, не четвертують і не колесують, зникли фізичні покарання в школі і рідшими стали в сім’ї. Ті, хто не визнає цього прогресу, просто не бачать об’єктивної картини через власну упередженість або песимізм.

Але успіхи в моральному вдосконаленні помітно поступаються науково-технічним досягненням. Відкриття у галузі кібернетики, медицини чи космонавтики викликають пишання людським розумом, у той час як злочинність та конфлікти на всіх рівнях змушують дивитись на цей розум із значно меншим захопленням. У моралі та поведінці людей існують такі негативні явища, які, на жаль, досить важко піддаються змінам. Яка ж природа цих явищ?

Якщо узагальнити ті вади практичної моралі, які отруюють життя сучасної людини, то слід сказати про існування цілого пласту стереотипів спілкування, який можна назвати «конфліктною субкультурою».

O Йдеться про те, що замість конструктивного вирішення щоденних суперечностей та непорозумінь багато хто з людей неусвідомлено і майже автоматично застосовує різні засоби нападу, що утримуються в тексті, підтексті, інтонаціях, міміці. Вони часто не помічають проявів «конфліктної культури» у себе, але значно частіше сприймають їх з боку інших. Ця субкультура є прихованим ворогом людського щастя, бо вона завжди виступає під гаслом об'єктивної суспільної потреби. Агресивні прояви виправдовуються їх суб'єктами необхідністю боротьби у цьому начебто надзвичайно суворому світі. Внаслідок своєї замаскованості «конфліктна субкультура» легко переходить від покоління до покоління, не усвідомлюючись суспільством як моральна вада. Зусиллями освіти людина стає менш жорстокою і більш демократичною, але «конфліктна субкультура» залишається бастіоном, до якого прогрес ще тільки наближається.

Природно, що спроби її подолання робились перш за все в найбільш освіченому осередку суспільства, яким було дворянство і пізніше – різночинна інтелігенція. Протягом століть була створена досить висока культура спілкування, в якій існувала відпрацьована техніка дискусії, вирішення суперечностей, прояву негативних емоцій і навіть ворожнечі. Підвищення голосу, брутальні висловлювання, неуважність, перебивання, образливі підтексти, прискіпування — все це було поза культурою елітарного спілкування.

Після Жовтневої революції елітарна культура спілкування на рівні масової свідомості потрапила до категорії “буржуазної”. Спілкування широких верств було насичене «конфліктною субкультурою», де в разі суперечностей спостерігалась відверта грубість, постійна готовність до сварки, упереджене ставлення до незнайомої людини як до потенційного носія агресивних намірів. “Конфліктна субкультура” була своєрідним “мистецтвом” з різними “жанрами”: глузуванням, провокаційними питаннями та жартами, мізансценами тощо, в створення яких вкладалося чимало енергії та винахідливості. Найбільш характерним і сумнозвісним проявом цієї “культури” є нецензурна лайка. З її особливо негативною роллю у формуванні менталітету тих народів, серед яких була розповсюджена, бо принижує всі високі почуття, формує скептицизм, постійний фон ворожнечі та агресивності. Не треба думати, що носії “конфліктної субкультури” – це якісь жорстокосерді люди. Ні, в цілому їм притаманні всі альтруїстичні спонукання. Вони люблять свою родину, здатні до дружби, в принципі бажають усім добра, проте конфліктні стереотипи чисто «технічно», закономірно і неминуче знижують гуманний фон життя осередку і людських стосунків.

Протягом XX століття система освіти і культури, безумовно, зробила дуже багато, внаслідок чого “конфліктна субкультура” поступово втрачала свої найбільш гострі і негативні прояви. Однак у наш час вона отримує міцну підтримку в образі “сильної особистості”, який культивується у зарубіжних засобах масової інформації, а звідти потрапляє і в Україну. Цей образ подається молоді в “упаковці” супермена, “крутого” у висловлюваннях і діях. Молоді завжди імпонує сила і рішучість, тому вона “ковтає” цей образ без достатньої критичності. З іншого боку, розчарування у комуністичній ідеології призвело до “морального вакууму”, коли послабилось позитивне ставлення до чемності, тактовності, зовнішніх проявів вихованості. Нецензурна лайка одержала друге народження, причому все частіше вона спостерігається серед жінок. Складається становище, коли освіченість нібито існує сама по собі, а “конфліктна субкультура” – сама по собі.

 

O Образно кажучи, сучасне людство нагадує птаха з одним сильним крилом – науково-технічним рівнем, і значно слабкішим іншим – рівнем практичної моралі. Всупереч відносно високій освіченості сучасна людина залишається носієм низької культури спілкування, що породжує постійні конфлікти в діловій і побутовій сферах. Слабо усвідомлюється той факт, що спілкування і взаємовідносини визначають самопочуття суспільства такою ж мірою, як і матеріальні умови життя. Конфліктна психологія знаходить вихід і в політичному житті, де її постійним проявом є створення образу ворога, у якого замовчується все добре і прискіпливо вишукується все погане.

Таким чином, головною перешкодою на шляху задоволення людини життям постає здебільшого не неуцтво і нерозвиненість, не бідність (бо матеріальні потреби постійно зростають), не брак працелюбності (бо вона великою мірою залежить від системи стимулювання), а недостатня розвиненість гуманних відносин та індивідуальних якостей, які у концентрованій та найбільш актуальній в наш час формі являють собою здатність до безконфліктного спілкування.

? Виникає питання, чому ми вважаємо безконфліктність головною ознакою гуманної особистості. Адже існує чимало інших позитивних моральних рис, таких як доброта, справедливість, чесність, щирість, принциповість, шанобливість тощо. Може здаватися, що вміння уникати конфліктів є тільки однією з них, можливо, і не самою цінною. До того ж існує думка про необхідність і навіть корисність конструктивних конфліктів, вирішення яких призводить до прогресу.

Висока цінність різноманітних позитивних моральних якостей визнавалась у всі часи і у всіх народів, завдяки чому і досягнуто значного морального прогресу. На певних етапах історичного розвитку суспільство відчувало першочергову потребу у формуванні тієї чи іншої з цих якостей. Так, наприклад, доброта мала життєве значення в часи, коли внаслідок низької продуктивності праці і відсутності соціального захисту з боку держави значна частина населення страждала від голоду і злиднів. В умовах соціальної нерівності і авторитаризму велику моральну цінність являли милосердя, шляхетність, здатність до жалощів. У наш час вони також високо цінуються в людських стосунках, проте сучасні умови життя і правові норми демократичного суспільства вже самі значною мірою захищають людину від багатьох проявів аморалізму і послаблюють її залежність від дотримання людьми норм моралі. Причиною психологічного дискомфорту людини в наш час здебільшого є побутові сутички, як прояви “конфліктної субкультури”, яка і є найпомітнішою вадою сучасної практичної моралі. Здатність до безконфліктного спілкування є синтезом і практичним втіленням гуманних якостей на даному етапі морального прогресу. Що стосується “конструктивних” конфліктів, то вони дійсно існують, але буквально поринають у морі ситуацій, де все можливо вирішити шляхом компромісів і де вони породжують тільки агресивність і нестриманість партнерів. До останніх ситуацій належить більшість сімейних і педагогічних конфліктів.

Отже, стратегічна мета виховання зміщується сьогодні від проблеми всебічного розвитку до моральної, а точніше – формування гуманної особистості, тобто людини, здатної у діловій, побутовій і політичній сферах уникати конфліктів, поступатися і знаходити шлях до компромісів.

Ця стратегічна мета виховання висувається самим ходом історичного розвитку, причому це стосується не тільки України, але майже всього сучасного світу, свідченням чого є те, що в педагогічній літературі західних країн мету виховання все більше вбачають у “вихованні миролюбності”. З порядку денного, звичайно, не знімається завдання всебічного розвитку особистості, яке повинно вдосконалювати свої методи. Політична і економічна ситуація також висуває свої вимоги до особистості, проте мета виховання походить з необхідності формувати визначальні для даного етапу якості, які відповідають вимогам гуманної моралі.

Усвідомлення вирішального характеру морального виховання помітно відбивається в Національній доктрині розвитку освіти. Моральне здоров'я проголошується в ній одним з головних стратегічних завдань реформування освіти.

У сучасній психолого-педагогічній літературі розробка проблем мети і завдань виховання займає значне місце. Провідною ідеєю багатьох публікацій є необхідність розвитку духовності сучасної людини, що значною мірою визнається умовою досягнення успіху і в розбудові економіки країни.

В американській психолого-педагогічній літературі, а в останні роки і на Україні популяризується мета формування у людини асертивності, яку американські автори Роберт Е. Алберті та Майкл Л. Еммонс афористично висловлюють гаслом “жити самому і давати жити іншим”.

Асертивна (самостверджуюча) поведінка полягає в тому, аби уникати, з одного боку, невпевненої, а з іншого – агресивної поведінки. “...Будь-яка людина, пишуть Алберті та Еммонс, – має право жити і висловлювати свою волю, відчуваючи при цьому радість (а не почуття провини), якщо тільки вона не зачіпає своїми діями інтересів інших”. Формування асертивної поведінки певною мірою співзвучне меті виховання гуманної особистості, оскільки включає в себе подолання різних форм агресивності, які складають “конфліктну субкультуру”. Українські автори підкреслюють, крім того, таку рису асертивної особистості як громадянська активність, яка так потрібна в наш час ідеологічного плюралізму і розвитку демократії.