Принцип ефективного попиту, сукупний доход, витрати, прибуток, ціна пропозиції

 

Для початку нам необхідно ввести кілька понять, точний зміст яких буде розкритий пізніше. Припустимо, що розглянутий проміжок часу, стан техніки, зайнятість наявних трудових ресурсів і рівень витрат виробництва незмінні. В цих умовах підприємець, який наймає певне число працівників, здійснює витрати двоякого роду. Насамперед, це засіб, що він виплачує факторам виробництва (крім інших підприємців) за їхні поточні послуги, — те, що ми будемо називати факторіальними витратами при даному рівні зайнятості. По-друге, це засіб, який він виплачує іншим підприємцям за товари, що купуються в них, а також зусилля, котрих він додає, завантажуючи устаткування, а не залишаючи його в бездіяльності, – те, що ми будемо називати витратами використання при даному рівні зайнятості. Перевищення вартості зробленої продукції над факторіальними витратами і витратами використання складає прибуток, або, як ми будемо називати його – доход підприємця. Те, що для підприємця є факторіальними витратами, з погляду факторів виробництва, є, звичайно, їхній власний доход. Таким чином, факторіальні витрати і підприємницький прибуток утворять разом те, що ми визначимо як сукупний доход, одержуваний при даному рівні зайнятості. Підприємницький прибуток є, природно, величиною, що підприємець прагне максимізувати, коли приймає рішення про наймання працівників. У тих випадках, коли аналіз економічної кон'юнктури ми проводимо з позицій підприємця, сукупний доход (тобто факторіальні витрати плюс прибуток), одержуваний при даному обсязі зайнятості, доцільно називати виторгом від цієї зайнятості.

З іншого боку, сукупна ціна пропозиції продукції при даному обсязі зайнятості є очікуваний виторг, що саме і спонукає підприємця пред'явити попит на працю, рівну саме цьому рівневі зайнятості.

Отже, якщо припустити, що стан техніки, обсяг застосовуваних ресурсів і питомі (на одного працівника) факторіальні витрати незмінні, то рівень зайнятості як на окремому підприємстві або в одній галузі, так і в цілому по господарству залежить від суми виторгу, що підприємці розраховують одержати за відповідну продукцію. Підприємці будуть намагатися довести обсяг зайнятості до рівня, при якому вони сподіваються мати найбільше перевищення виторгу над факторіальними витратами.

Класична доктрина, що категорично стверджує, що "пропозиція саме породжує попит", має на увазі як свою необхідну передумову особливе відношення між цими двома функціями. Класична теорія припускає, іншими словами, що сукупна ціна попиту (або виторгу) завжди пристосовується до сукупної ціни пропозиції. Рівень зайнятості є тоді невизначеним; відомо лише, що граничний тягар праці складає його верхню межу.

Якщо подібний підхід до аналізу економічної кон’юнктури був вірний, то конкуренція між підприємцями завжди вела б до розширення зайнятості до рівня, при якому загальна пропозиція продукції переставала б бути еластичною; іншими словами, коли подальший ріст ефективного попиту більше не міг би супроводжуватися будь-яким ростом продукції. Очевидно, цей стан і відповідає повній зайнятості. У попередньому розділі ми дали визначення повної зайнятості з погляду поводження працівників. До іншого, хоча й рівнозначного визначення ми прийшли тепер: повна зайнятість — це стан, при якому сукупна зайнятість є нееластичною, тобто не реагує на збільшення ефективного попиту. Отже, закон Сея (сукупна ціна попиту на продукцію в цілому дорівнює сукупній ціні пропозиції для будь-якого обсягу продукції) рівносильний припущенню, що не існує перешкод до досягнення повної зайнятості. Якщо ж закон, що зв'язує функції сукупного попиту та пропозиції, в дійсності не такий, тоді це означає, що життєво важливий розділ економічної теорії має бути ще тільки написати; без цього усі суперечки про фактори, які визначають загальний рівень зайнятості, залишаються марними.