Теорія запобігання злочинності. а) суб'єктивних причин злочинності, в тому числі скорочення сфери формування та вияву

 

а) суб'єктивних причин злочинності, в тому числі скорочення
сфери формування та вияву антисуспільних поглядів, орієнтацій,
суспільно неприйнятної спрямованості особистості, що продуку­
ють криміногенну орієнтацію та мотивацію, кримінальні мотиви і
злочинні прояви;

б) соціальних умов суспільно прийнятного формування особи,
розвитку можливостей та засобів останнього, усунення чинників,
що перешкоджають цьому;

в) кримінологічної ситуації в Україні, у тому числі усунення
(нейтралізації) дії середовищних факторів та конкретних жит­
тєвих ситуацій, сприятливих для криміногенної орієнтації, кримі­
нальної мотивації та вчинення злочинів;

г) відвернення та припинення конкретних злочинів;

ґ) зниження шляхом віктимологічної профілактики розвитку віктимності, небезпеки стати жертвою або отримати іншу шкоду здоров'ю, особистим правам та інтересам через злочинність та ін.

У перші роки після проголошення державного суверенітету Ук­раїни за ініціативи і підтримки керівництва Координаційного Комітету по боротьбі з корупцією і організованою злочинністю при Президентові України була визначена, сформована та офіційно прийнята як управлінський документ Стратегія протидії злочинності (1995), проект якої підготував автор Курсу. Окремий розділ у ній становила стратегія запобігання злочинності. Протя­гом наступних 10 років подібний документ, скільки відомо, орга­нами державної влади України не приймався. Затверджена в грудні 2000 р. Комплексна програма профілактики злочинності певною мірою дає уявлення про цілі запобіжної діяльності, але це не Стратегія. За вимогою органів влади остання може бути роз­роблена, передусім, за участю науковців Академії правових наук, зокрема ЇЇ Координаційного бюро з проблем кримінології, та пода­на на розгляд. Відсутність протягом понад 10 років ініціативи що­до цього з боку вищої державної влади України є знаковою — оче­видно, вона у цьому не вбачає потреби.

Визначенню стратегії запобігання злочинності сприяло б фор­мування та доктринальне оформлення (прийняття) державної політики щодо протидії злочинності. У літературі не раз постава­ло питання про потребу в такій політиці. Вона часто звично

360

іменується кримінальною політикою¹, а іноді в ній як складова виділялася кримінологічна політика². Останнім часом більш гли­боко був проаналізований науково-практичний інтерес до станов­лення кримінологічної політики³. Проте формування державної політики щодо протидії злочинності, включаючи насамперед політику у галузі її запобігання, яке, на наш погляд, становить стратегічний напрям зазначеної протидії, залишається поки що теоретичною, а ще більшою мірою державно-управлінською та кримінологічно-прикладною проблемою. Питання формування та запровадження в Україні державної кримінологічної політики буде розглянуто у завершальній главі Книги 3 Курсу.

Адекватне уявлення про стан опосередкованого (злочи­нність) та безпосереднього (її запобігання) предметів запобіж­ної діяльності, як зазначалося у попередніх главах Курсу, в Україні відсутнє. Офіційні статистичні дані відображають викривлену практику реєстрації злочинів. їхня облікова кількість постійно штучно занижується проти реальної з метою прикрасити стан зло­чинності та показники розкриття злочинів. Проблема адекватного уявлення про злочинність, а звідси й про потреби і обсяги запобіжної діяльності залишається в Україні кримінологічною проблемою № 1. Відсутня системність та необхідна повнота діяль­ності щодо виявлення та визначення причин, умов, інших детермінантів злочинності. Є лише дослідження з окремих видів злочинів. Системне вивчення, визначення та класифікація детермінантів злочинності є завданням № 2.

Кримінологічне прогнозування злочинності завдяки роботі, що проводиться в останні роки кримінологічною лабораторією Національної академії внутрішніх справ (нині — Державного на­уково-дослідного інституту МВС України), забезпечується щодо короткострокових та середньострокових прогнозів. Проте базови­ми даними для прогнозів є викривлені відомості щодо злочинності

¹ ДаньшинІ. Кримінальна політика: за і проти//Право України. — 1992. — № 8. — С 29-32.

² Даньшин І. Кримінологічне планування заходів протидії злочинності та її прогнозуван­
ня // Вісн. Акад. правових наук України. — 2004. — № 4 (39). — С 145.

³ Джужа О. М. Науково-практичний інтерес до становлення кримінально-виконавчої та
кримінологічної політики України // Боротьба з організованою злочинністю і корупцією
(теорія і практика). - 2005. - № 11. - С 164-175.

361

Глава 8

Теорія запобігання злочинності

 

та неповні відомості про її причини і умови, через що і показники прогнозів потрібно сприймати як умовні. Не знаючи досконало причин і умов злочинності, не можна предметно прогнозувати дію її чинників. За відсутності конкретних об'єктивних даних стосовно діяльності щодо запобігання злочинності уявлення про цю діяльність складається «за фактом» штучного «скорочення» злочинних проявів. За названих умов прогнозування результатів запобіжної діяльності фактично не можливе.

У навчальній та навчально-методичній літературі на загально­му рівні визначені форми, засоби, загалом тактика діяльності щодо запобігання злочинності. Вказані розробки інколи назива­ють методикою, хоча для цього немає достатніх підстав. Методи­ка — це науково-обґрунтований визначений для кожної операції запобіжного процесу порядок вибору та застосування найбільш доцільних запобіжних заходів, умов їх реалізації, забезпечення високої результативності, оцінки останньої стосовно реального запобіжного впливу.

Головними недоліками цієї частини організації запобігання злочинності є:

— неповнота розроблення конкретної запобіжної тактики
стосовно кожного виду злочинів, щодо яких у цьому є потреба;

— невикористання повною мірою окремих видів запобіжних за­ходів, насамперед контролю за поведінкою, соціально-психо­логічного громадського впливу, зміни соціальних умов буття тощо;

— недостатня деталізація методичного забезпечення стосовно способів та прийомів застосування заходів;

— недостатня адресна прив'язаність заходів до конкретних
детермінантів, на скорочення дії яких ці заходи мають впливати,
що є переважно наслідком недостатнього знання про зазначені
детермінанти як про об'єкти запобіжного впливу.

Вкрай вразливим місцем діяльності щодо запобігання злочин­ності в Україні є зовсім неприйнятне організаційно-структурне та кадрове її забезпечення. Це стосується визначення суб'єктів діяльності, організаційного та штатного забезпечення можливос­тей її здійснення, досягнення у ній бажаних результатів. Визначен­ня суб'єктів безпосереднього здійснення запобіжної діяльності має два організаційних підходи: 1) визначення спеціалізованих підроз-

362

ділів і виконавців; 2) покладення функцій запобіжної діяльності на всі підрозділи поряд із виконанням інших функцій. У період діяль­ності органів внутрішніх справ у 70-х — на початку 80-х років XX ст. у їхній структурі була утворена та діяла окрема служба профілактики, основу якої становили інспектори профілактики та дільничні інспектори. На етапі зламу багатьох напрацювань систе­ми органів внутрішніх справ, що цілеспрямовано проводився у 1983-1985 pp. тодішнім міністром В. В. Федорчуком, цю службу було ліквідовано на підставі того, що профілактикою мають займа­тися всі служби. А всі — це значить персонально і відповідально — ніхто. За радянських часів після відставки В. В. Федорчука службу профілактики не було відновлено. І в суверенній Україні прийнято другий підхід, коли функції профілактики покладено на всі служ­би поряд із виконанням ними інших службових обов'язків. Значне навантаження основною профільною діяльністю, показники якої визначають оцінку роботи, серед яких не передбачено показників запобігання злочинам, неконкретизовані обов'язки та відсутність спросу за здійснення цієї діяльності призвели до її значного послаблення, фактично — до розвалу. Крім того, в країні діяльність щодо запобігання злочинності фактично покладається лише на органи внутрішніх справ, а в них ця робота професійно не організо­вана. Через знеособлення діяльності щодо запобігання злочинності і фактично її недооцінку знизився рівень навчання особового скла­ду з запобіжної тематики, його навчально-методичне забезпечення, передусім методичними рекомендаціями. У цілому професійний рівень цієї діяльності значно знизився порівняно з періодом 70-80 років XX ст.

Інформаційне забезпечення запобіжної діяльності знаходить­ся на низькому рівні. Потрібна для забезпечення цієї діяльності інформація, передусім про причини, умови, інші детермінанти злочинності, окремих її видів, відсутня, через що вона не піддається аналізу і не враховується при розробці та здійсненні заходів щодо удосконалення організації запобігання злочинності.

Ще у 1999 р. до Кабінету Міністрів України Академією право­вих наук було подано наукові розробки щодо причин і умов деяких видів злочинності з пропонуванням розроблення наукових засад створення Державної автоматизованої системи кримінологічної

363

Глава 8

інформації (ДАСКІ), яка мала містити інформацію про причини й умови злочинності, тенденції їх зміни. Але пропозиції не були підтримані в основному з посиланням на відсутність фінансових можливостей та складність отримати наявну статистичну інфор­мацію від різних відомств. Тому ДАСКІ досі не створено.

Управлінські документи в галузі діяльності щодо запобігання та протидії злочинності, у тому числі плани і програми профілактики останньої періодично приймаються Кабінетом Міністрів та інши­ми органами державної виконавчої влади. Але з багатьох пунктів їх виконання «паперове», тобто формальне. Майже за 5 років здійснення останньої Програми профілактики злочинності мало що змінилося стосовно рівня запобіжної діяльності і її результатів.

Координація запобіжної роботи дуже слабка. Обласні, міські та районні держадміністрації цією ділянкою роботи займаються не систематично, у різних регіонах по-різному, але в цілому неза­довільно. До цієї важливої державної справи немає необхідної ува­ги, передусім з боку перших керівників органів влади.

Контроль виконання планів і програм профілактики злочин­ності в основному обмежується поданням інформацій, які навчи­лися писати, а дійсні результати цієї діяльності, особливо її індивідуально-запобіжного напряму, мізерні. Про недостатність правового, передусім законодавчого, забезпечення діяльності щодо запобігання злочинності детально йшлося у § 2 глави. Матеріально-ресурсне забезпечення запобіжної діяльності зага­лом не відповідає потребам. Таким чином, можна зробити загаль­ний висновок про те, що діяльність щодо запобігання злочинності та злочинним проявам у сучасній Україні належним чином не забез­печується.

Рекомендована література

1. Конституція України — основа реформування суспільства. — X., 1996.

2. Кримінологія. Загальна та Особлива частини: Підруч. / За ред.
І. М. Даньшина. - X., 2003.

3. Теоретические основы предупреждения преступности. — М., 1977.

4. Кудрявцев В. Н. Стратегии борьбы с преступностью. — М., 2003.

5. Кримінологія: Учеб. / Под ред. Г. А. Аванесова. — 3-е изд. перераб. и

доп. - М., 2005.

364

Глава 9

Теорія управління діяльністю

щодо запобігання та протидії злочинності:

кримінологічні складові

§ 1. Поняття та система управління діяльністю

щодо запобігання та протидії злочинності:

кримінологічні аспекти

Загальновизнано, що діяльність щодо запобігання та протидії злочинності є різновидом соціальної діяльності суспільно корис­ного спрямування. Віднесення зазначеної діяльності до суспільно корисної, яка відповідає інтересам суспільства, потрібне через те, що не будь-яка соціальна діяльність є суспільно прийнятною і доцільною. Зокрема, злочинна діяльність, яка є проявом кримінальної активності частини членів суспільства, не відповідає інтересам демократичного громадянського суспільства, що ґрун­тується на принципах верховенства права, соціальної справедли­вості, забезпечення прав і свобод людини і громадянина.

З теорії соціальної діяльності відомо, що вона є колективною, здебільшого масовою, масштабною, підпорядкованою виконанню єдиної мети та досягненню спільного результату. Наведені та інші ознаки і властивості соціальної діяльності об'єктивно вимагають її певної узгодженості, упорядкованості, управління. Будь-яка сумісна діяльність, тим більше соціальна, завжди має два рівні: безпосередньо виконавська (предметна) діяльність та така, що стоїть ніби над нею і організаційно оптимізує її — управлінська діяльність. Управління соціальною діяльністю отримало назву соціальне управління. Поняття соціального управління зазвичай

365

Глава 9

визначається як об'єктивно необхідний різновид суспільної діяль­ності, що забезпечує узгодженість спільної праці людей, її ціле­спрямованість щодо досягнення суспільної мети та вирішення обумовлених нею завдань. Об'єктивна потреба в управлінні соціальною діяльністю стосується всіх її різновидів, у тому числі й діяльності щодо запобігання та протидії злочинності.

Питання щодо основ управління у сфері боротьби зі зло­чинністю вперше у кримінології радянських часів були порушені Г. А. Аванесовим ще у 1975 р. У монографії «Криминология. Прогностика. Управление» він відзначив, що у цій сфері складають­ся управлінські відносини і є потреба у запровадженні в них науко­вих методів, формуванні управляючих систем. Об'єктом зазначено­го управління він вважав саму злочинність, управлінський вплив на яку здійснюється опосередковано через інший об'єкт, яким є орга­ни, що безпосередньо здійснюють боротьбу зі злочинами, тому зло­чинність — це ніби кінцевий об'єкт управлінського впливу¹. Згідно з цим висновком він коротко визначив схему (ієрархію) об'єктів, а також суб'єктів, структуру і завдання управління процесами боротьби зі злочинністю. Висунення управлінського аспекту стосовно боротьби зі злочинністю було актуальним, але мало на той час лише постановчий характер і виглядало як позначення загаль­ної основи для більш детального розгляду окремих управлінських функцій, зокрема прогнозування та планування у системі управ­ління у сфері боротьби зі злочинністю. Очевидно, лише першим наближенням до проблем останнього, як і недостатньою розробкою тоді основ соціального управління загалом, можна пояснити відне­сення автором до об'єкта управління суспільно небезпечного фено­мену злочинності, а не діяльності щодо її обмеження. Злочинність, як зазначалося, за своєю предметною сутністю є проявом криміна­льної активності певної частини членів суспільства. Управління спрямовується не щодо цієї активності, а щодо діяльності з протидії їй відповідними правоохоронними та іншими соціальними засоба­ми. Вплив на злочинність, кримінальну активність певних осіб, але не як управління, а у вигляді протидії їй чинить предметна вико­навська діяльність, стосовно якої і здійснюється управління.

¹ Аванесов Г. А. Криминология. Прогностика. Управление. — Горький, 1975. — С. 347-354.

366

Теорія управління діяльністю щодо запобігання та протидії злочинності...

У зв'язку з розглядом питання щодо об'єкта управління соціальною діяльністю, яка чинить вплив на злочинність, потрібно визначитися термінологічно стосовно цього впливу. Відомо, що і в науці, особливо у практичній діяльності, та й у за­конодавстві радянського періоду для позначення цього впливу тривалий час широко застосовувався та й нині ще інколи викори­стовується термін «боротьба», відповідно — «боротьба зі зло­чинністю». Вживалися, в основному у публіцистичному або політичному аспектах, й інші терміни «реагування на зло­чинність»: «війна» зі злочинністю, «викорінення», «подолання» злочинності. В останні роки у цьому значенні пропонувалося вживати термін «контроль» за злочинністю. Проте ця пропозиція не мала переконливого кримінологічного обґрунтування¹, а в уп­равлінському аспекті зводила управління лише до однієї його функції — контролюючої.

На наш погляд, термін «боротьба» не є вдалим для визначення, тим більше у кримінологічному аспекті, діяльності суспільства щодо реагування на злочинність. З енциклопедичних видань відо­мо, що термін «боротьба» відображає протиборство (військове, спортивне, політичне), у процесі якого одна зі сторін боротьби стає переможцем, інша — переможеною, а в біології (боротьба за існування) одна — виживає, інша — гине. Цими результатами і закінчується будь-яка боротьба. Нічого подібного згідно із сучасним знанням не можна сказати про злочинність. Навряд чи коли-небудь вона буде повною мірою ліквідована, «викорінена», подолана. Та й функціонально термін «боротьба» не розкриває сутності діяльності, яку суспільство та держава ведуть щодо зло­чинності, а саме щодо запобігання та протидії останній, спрямову­ючи зусилля на скорочення кількості злочинних проявів, змен­шення їх суспільної небезпечності та шкідливості наслідків від них. Тому вважаємо, що діяльність, яка є об'єктом управління у сфері, що розглядається, потрібно окреслювати функціями за­побігання та протидії злочинності.

¹ Один із прихильників вбачати суттєву новизну у терміні «контроль» за злочинністю виз­нав, що зрештою мова йде про заміну у такий спосіб терміна «боротьба» іншою назвою (Литвак О. М. Державний контроль за злочинністю (кримінологічний аспект). — Авторсф. дис.... д-ра юрид. наук. — X., 2002. — С. 8).

367

Глава 9

Теорія управління діяльністю щодо запобігання та протидії злочинності...

 

Останнім часом у працях відомих кримінологів, зокрема Росії, термін «боротьба» став вживатися поряд із терміном «стратегія», вбачаючи, що останній визначає «мистецтво боротьби» та може за­стосовуватися, коли на злочинність здійснюється системний вплив¹. Ознака системності є дуже важливою для визначення уп­равління у сфері запобігання та протидії злочинності; про неї ще йтиметься далі. Підтримуючи застосування терміна «стратегія» у наведеному контексті, В. М. Кудрявцев вважає його більш змістовним, ніж «боротьба», але у подальшому вживає не замість останнього, а поряд із ним — «стратегія боротьби»².1 це не випад­ково, тому що «стратегія» — це не замінник предметної діяльності, яку звично називають «боротьбою». Стратегія — це кращий спосіб ведення боротьби, більш досконалий, професійний, на рівні ми­стецтва. Тобто стратегія стосується іншого рівня діяльності — не предметної, а управлінської, і наразі є стратегією управління діяльністю щодо запобігання та протидії злочинності.

Продовжуючи розгляд проблеми цього різновиду соціального управління, відзначимо, що після її постановки понад чверть століття тому Г. А. Аванесовим вона, на жаль, не отримала подаль­шого фундаментального розвитку кримінологами ні за часів Радянського Союзу, ні після його розпаду (принаймні криміноло­гами України). Слід відзначити, що проблем управління діяль­ністю у сфері протидії злочинності за цей час торкалися фахівці інших галузей наук кримінально-правового циклу, зокрема кримі­налісти та процесуалісти. Визначний вітчизняний криміналіст P. C. Бєлкін, розглядаючи на доктринальному рівні конструкцію запропонованої ним комплексної «загальної теорії боротьби зі злочинністю», включив до спеціальної частини останньої «прин­ципи формування комплексів заходів боротьби зі злочинністю», який відніс до компетенції теорії управління. До її предмета у взаємодії з іншими теоріями він відніс також форми застосування комплексних заходів боротьби зі злочинністю, прогнозування та­ких заходів та результатів їх застосування і реалізації прогнозів¹.

Відомий український криміналіст В. С. Зеленецький, розвиваючи загальну теорію боротьби зі злочинністю, відніс до її предмета окремим комплексним елементом міждисциплінарного розділу організацію праці й управління у сфері боротьби зі злочинністю, включивши до нього складові елементи організаторської роботи, а також основні питання науки управління (про сутність, суб'єкти, об'єкти, види функцій, форми і методи управління, управлінські рішення, прогнозування, різнопланове забезпечення тощо) стосовно сфери боротьби зі злочинністю². Таким чином, управ­лінська тематика у сфері протидії злочинності тут визначена більш розгорнуто, але лише на рівні загальної теорії цієї діяль­ності, не торкаючись управлінських проблем окремих її основних напрямів, зокрема запобігання злочинності, а також змістовно не розкрита. У такий спосіб ця тематика представлена й у запропоно­ваній зазначеним автором Програмі курсу «Загальна теорія боротьби зі злочинністю», зокрема у її темі 28³.

Управлінська тематика щодо сфери запобігання та протидії злочинності розвивалася головним чином у руслі розгляду проблем управління правоохоронною діяльністю, передусім органів внутрішніх справ. У цьому напрямі, у тому числі в Україні, написано чимало монографій, видано підручники, захищено ди­сертації, у відомчих вищих навчальних закладах створено на­вчальну дисципліну і спеціалізовані кафедри, а останнім часом і Академію управління MB С Проте розроблення зазначеної «галу­зево-правоохоронної» управлінської тематики відбувалося голо­вним чином через перенесення у сферу управління діяльністю органів внутрішніх справ загальних положень, схем і понять науки управління, передусім щодо соціального управління, а також через відповідну галузеву інтерпретацію останніх. За такого підходу залишилися фактично не розкритими суттєві особливості управління, що обумовлюються специфічним змістом окремих напрямів діяльності органів внутрішніх справ, зокрема у сфері

 

¹ Криминология / Под ред. А. И. Долговой. — М., 2001. — С. 27, 416.

² Кудрявцев В. Н. Стратегии борьбы с преступностью. — М., 2003. — С. 38.

368

¹ Белкин Р. С. Курс советской криминалистики. — М., 1977. — Т. 1: Общая теория советской
криминалистики. — С. 73-74.

² Зсленецкий В. С. Общая теория борьбы с преступностью. — Харьков: Основа, 1994. — С. 86.

³ Там само. — С. 304.

369

Глава 9

Теорія управління діяльністю щодо запобігання та протидії злочинності...

 

запобігання і протидії злочинності. Адже за цим напрямом діяльність органів внутрішніх справ суттєво відрізняється від, скажімо, забезпечення громадського порядку чи безпеки руху на транспорті. Проте скільки нам відомо з опублікованих праць, на­укова розробка специфіки управління за окремими напрямами діяльності правоохоронних органів, зокрема у сфері запобігання та протидії злочинності, в Україні не велася. Заповнити цю прога­лину мали не лише фахівці з науки управління, а очевидно, й кримінологи, можливо, через спільну творчу співпрацю, але цього не сталося.

Деяким винятком із наведеного висновку має бути визнана опублікована у 2003 р. монографія О. М. Бандурки та Л. М. Дави-денка «Преступность в Украине: причины и противостояние», в якій окремий розділ відведено розгляду деяких питань, які можуть, на думку авторів, скласти основу управління у сфері боротьби зі злочинністю, а також висвітленню окремих напрямів (стадій) його здійснення. При цьому, розглядаючи питання управління, автори зводять його до «організаційного забезпечен­ня» (у такий спосіб названий і розділ монографії), хоча останнє, як відомо, є лише частиною (однією з функцій) управління¹. Також тут пропонується ширше розуміння управління у сфері боротьби зі злочинністю («організаційний, методичний та інший вплив си­стеми (підсистеми) управління на управляючу систему (підсисте­му) з метою оптимізації цієї підсистеми та підвищення ефективно­сті її діяльності»²), що відтворює загальну абстракцію поняття уп­равління, але не розкриває його специфіку щодо діяльності у сфері боротьби зі злочинністю. Є у названій праці й деякі інші спірні положення, яких доцільно торкнутися під час подальшого розгляду системи управління діяльністю щодо запобігання та про­тидії злочинності. До цього ми зараз і перейдемо. При цьому автор Курсу не ставить перед собою завдання системно викласти закінчену теорію названого різновиду соціального управління. Наша мета вужча — окреслити основні ознаки, поняття та систему

¹ Бандурка А. АГ, Давыдепко Л. М. Преступность в Украине: причины и противодействие:
Монография. - Харьков: Основа, 2003. — С. 116.

² Там само. — С. 117.

370

вказаного різновиду управління у їх кримінологічній інтерпре­тації з тим, щоб на підставі цього визначити, а у наступному й роз­глянути кримінологічні засоби його забезпечення.

Управління діяльністю щодо запобігання та протидії злочин­ності (далі з метою скорочення-управління антикримінальною діяльністю) як окремий різновид управління загалом та соціально­го управління зокрема знаходиться з двома останніми у співвідно­шенні, що визначається діалектичним зв'язком філософських кате­горій «загального», «особливого», «окремого». Цим обумов­люється відтворення в управлінні антикримінальною діяльністю, як «окремого», низки ознак, функцій, принципів, елементів управління в цілому («загального») та соціального управління («особливого»). Разом із тим, як «окреме» управління анти­кримінальною діяльністю має суттєві особливості, що в першу чер­гу пов'язані з особливостями цієї діяльності, стосовно якої здійснюється управління.

Особливості антикримінальної діяльності визначаються таким:

— її основна функція полягає не у сприянні, підтримці, стиму­люванні відповідних соціальних процесів, як це характерно для переважної більшості різновидів соціальної діяльності, а у про­тидії суспільно неприйнятній та небезпечній кримінальній актив­ності окремої частини суспільства, яка суперечить його інтересам та спричиняє йому велику шкоду;

— велика шкода для суспільства кримінальної активності, що посягає на основи його життєдіяльності, а звідси й цінність антикримінальної діяльності, значно зростають через те, що зло­чинність обумовлюється на загальносоціальному рівні багатьма прогалинами, суперечностями, недоглядами і навіть кризовими явищами у вирішенні низки корінних соціальних проблем; на їх вирішення у суспільства, зокрема у сучасного українського суспільства, передусім відсутні потрібні можливості, насамперед кошти, а також значною мірою і політична воля, тому антикримі-нальна діяльність відчуває постійний брак уваги і коштів, вимуше­на обмежуватися в основному стратегіями стримування злочин­ності, а не її упередження та обмеження обумовлюючих її впливів;

— незважаючи на обмежені можливості, антикримінальна
діяльність потребує оптимізації, у тому числі вдосконалення орга-

371

Глава 9

Теорія управління діяльністю щодо запобігання та протидії злочинності.

 

нізаційно-управлінських засад, які значною мірою не потребують дуже великих асигнувань, а залежать від уваги до запровадження наукових основ управління, передусім інформаційно-аналітичних, прогностичних, обґрунтування управлінських рішень, їх плану­вання, контролю за виконанням;

—антикримінальна діяльність є переважно унормованою, в то­му числі актами законодавства; неухильне дотримання їх є обов'язковою визначальною вимогою та умовою цієї діяльності, що окреслює значну роль права в управлінні нею; у царині співвідношення «право — управління» першорядне місце у зазна­ченій діяльності має займати неухильне дотримання та забезпе­чення конституційних прав і свобод людини і громадянина; ос­таннім обумовлюється гуманістичне, цивілізаційне спрямування як антикримінальної діяльності, так і управління нею;

—антикримінальна діяльність є винятково важливою суспіль­ною діяльністю, яка пов'язана із задоволенням глибинних інте­ресів суспільства, і тому вона сама, а також управління нею, потре­бують політичного визначення як частини загальнодержавної політики та стратегії, а це обумовлює потребу розроблення їх науково обґрунтованої доктрини (концепції), що має охоплювати не лише стратегії та основи тактики здійснення цієї діяльності та управління нею, а й передбачати всіляке ресурсне (правове, інфор­маційне, кадрове, матеріальне, науково-методичне, включаючи кримінологічне, тощо) забезпечення, в тому числі формування мо­рально-психологічної підтримки цієї діяльності з боку громадянсь­кого суспільства.

Все наведене обумовлює необхідність розроблення проблем ан­тикримінальної діяльності у вигляді системного впливу як на са­му злочинність, так і на обумовлюючі її чинники, що є підґрунтям та умовою підняття управління цією діяльністю на рівень загаль­нодержавної стратегії. Таким чином, загальноохоплюючою озна­кою управління діяльністю щодо запобігання та протидії злочин­ності має стати її системність. Визначення та реалізація вимоги системності щодо зазначеного різновиду управління потребує по­переднього виявлення та визначення системних зв'язків на трьох рівнях: 1) самої злочинності, де ці зв'язки здебільшого мають вигляд статистичних закономірностей; 2) детермінації зло-

372

чинності, де системність реалізується через відповідні причинно-наслідкові та інші обумовлюючі зв'язки; 3) предметної діяльності, об'єктом якої є злочинність та обумовлюючі її чинники і яка по­винна складати певну систему, що має на меті перетворення своїх об'єктів, тобто звуження, обмеження дії обумовлюючих чинників і на цій основі скорочення злочинності та зменшення її небезпеки і шкідливих наслідків для суспільства. У наведеному значенні управління антикримінальною діяльністю, утворюючи власну систему, є водночас підсистемою (або надсистемою) для системи прикладної діяльності щодо запобігання та протидії злочинності. Наразі предметом нашого розгляду є система управління анти­кримінальною діяльністю. Як зазначалося, ряд своїх ознак, функцій, принципів, методів, інших елементів, у тому числі прин­ципу системності, цей різновид управління відтворює із загальних властивостей управління загалом та соціального управління зок­рема. До останніх належать:

—об'єктивна необхідність;

—виконання соціальної функції щодо погодження та упоряд­кування спільної людської діяльності;

 

— цілеспрямованість, тобто спрямування на досягнення су­спільно значущих цілей та вирішення пов'язаних з ними завдань;

— усвідомлення управлінської діяльності її виконавцями у формі соціальних зв'язків свідомо-вольового та організаційного характеру;

— забезпечення поставленої мети комплексом взаємопов'яза­них функцій та методів її реалізації;

— системність, яка перетворює цю діяльність у систему;

— регламентування здебільшого нормами права, чим визна­
чається правова компетенція управління та ін.

Інші ознаки, змістовну інтерпретацію та визначеність спеціаль­ної мети, функцій та методів її здійснення, реалізації принципу си­стемності управління діяльністю щодо запобігання та протидії зло­чинності набуває у зв'язку з особливостями цієї діяльності, визна­ченими вище. Інакше кажучи, видова відмінність управління анти­кримінальною діяльністю визначається, насамперед, об'єктом і метою управління. Як зазначалося, спочатку вважалося, що таким об'єктом є сама злочинність (Г. А. Аванесов), у чому проявлялося

373

Глава 9