Ідейно-політичні джерела гендерної рівності в періоди Відродження та Просвітництва

Епоха Відродження принесла Європі революційні зміни в культурному обличчі і в суспільній свідомості. Ренесансний гуманізм ставився однаково до чоловіків і жінок, а тому став об'єктивною передумовою для виникнення ідеї жіночої рівноправності. Видатні  гуманісти того часу виявляли велику повагу до жінки, її розуму і духовного світу. Це підтверджується присвяченням жінці ряду творів Данте, Петрарки, Боккаччо, залученням жінок до обговорення наукових і літературних тем, а також їх участю в гуманістичному русі, зокрема, в боротьбі за жіночу освіту.

Звичайно, коло освічених жінок того часу було надто обмежене. Ідеї були далекі від утілення їх у життя. Суспільний статус жінки залишався послідовно підлеглим. Навіть представниць знаті і коронованих персон, наділених певним статусом у суспільстві, сприймали тільки в контексті умовностей, що перетворювали жінок у безособистісних носіїв  цього статусу. Але ідеї, що зародилися в епоху Відродження, жили і знаходили свій відгук у наступних поколіннях європейської інтелігенції, особливо серед інтелігенції освітньої епохи XVII–XVIII століть.

Просвітники, які створили культ  розуму і які вважали, що всі люди вільні від народження і тому мають бути рівними перед законом, об’єктивно багато зробили для подолання суспільних забобонів, що ставили  жінку в нерівне становище. «Одним із найважливіших для загального щастя результатів прогресу людського розуму ми повинні вважати повне руйнування забобонів, що створили нерівність прав між статями»   [13, с.246].

Інший видатний англійський мислитель – Д. Локк – у праці «Два трактати про правління» багато уваги присвятив проблемі батьківської влади, яку він називає родинним правом. А це означає, що влада належить також і матері [14, с.291–292].

Подальшій ерозії суспільної установки феодалізму на призначення жінки в суспільстві піддав Ш. Монтеск’є у своїй відомій праці «Про дух законів». Він вважав природною властивість жінки управляти суспільством.

Більше того, він уважав, що жінки з однаковим успіхом управляють у державах поміркованого способу правління і в деспотичних

державах [17, с.253–254].

Важливий крок у подальшій еволюції суспільно-політичних поглядів на жіноче питання відіграли праці Жан Жака Руссо. Він вважав, що кожна людина народжується свободою, і відмовиться від своєї свободи –

«…це значить відмовитися від своєї людської гідності, від права людини, навіть від  її обов’язків». Утверджуючи права кожної людини, її свободу і рівність перед законом, Руссо проголосив принцип рівноправності чоловіка і жінки: «У всьому, що не стосується статі, жінка рівна з чоловіком» [21, с. 514]. Однак він вважав, що жінка повинна передовсім «віддаватися господарству і піклуватися про свою сім’ю», піклуватися про чоловіка і дітей і «робити їм життя легким і відрадним».Таким чином, обстоюючи ідею всебічного розвитку особи жінки, Руссо все ж таки не допускав повної рівноправності чоловіка і жінки в усіх сферах громадського життя.

 Французький філософ-просвітник Ж.Е. Кондорсе в праці «Про допуск жінок до громадянських прав» виступив за надання жінкам виборчих прав, а також свободи вибору будь-якої посади. Він писав: «Одним із найважливіших для загального щастя результатів прогресу людського розуму ми повинні вважати повне руйнування забобонів, що створили нерівність прав між двома статями, згубну навіть для того, кому вона сприяє» [13, с.246–247].

 Видатним організатором і агітатором жіночого руху під час Великої французької революції стала Олімпія де Гуж – поборниця прав жінок, драматург, автор «Декларації  прав жінки і громадянки» (1789), написаної

на противагу програмному документу французької революції «Декларації прав людини і громадянина». У гаслі «Усі люди народжуються і залишаються вільними і рівними в правах» її обурило слово «люди», що звучить по-французьки «les hommes», тобто «чоловіки». Вона кинула виклик патріархальним засадам, проголосивши, що жінка – «femme» –

теж людина, а тому і вона має право на повноту цивільних прав і свобод нарівні з чоловіком. «Декларація» закликала всіх жінок пробудитися, з’єднатися і протиставити «безглуздю і тиранії… грубій фізичній силі силу розуму і справедливості». Під час якобінського терору її було страчено. Саме їй належить вислів: «…усі громадянки і всі громадяни, відповідно до своїх здібностей, мають бути допущені до всіх громадських місць, відзнак, посад; тільки відмінність між їх чеснотами і талантами повинна служити критерієм при їх виборі. Жінка має право вийти на ешафот, зійти на трибуну: їй слід було б мати обидва ці права» [15, с.176].

У ході буржуазних революцій, що передусім були революціями «права», «правосвідомості», про свої претензії на роль повноцінних громадянок заявляють і жінки Англії.

Перш за все, це Марія Вольстонкрафт – авторка праці «На захист прав жінок» (1792), в якій докладно описано становище неуцтва і рабської покірності, на яке через соціальні  забобони і систему виховання були приречені жінки. Вона проаналізувала «гідності жіночого характеру», підкресливши, що вони є результатом чоловічого погляду на жінок; критикувала дуже популярні у той час погляди на виховання відомого французького філософа Ж.-Ж. Руссо, який уважав, що жінка ніколи

не спроможна відчути себе незалежною, що нею треба керувати. Марія Вольстонкрафт негативно ставилася до інституту шлюбу із його підходом, що принижує місце і позицію жінки, а також критикувала законодавство,

яке закріплює підлегле становище жінок. На її думку, надання жінкам усіх громадянських прав служить не лише ідеї справедливості, а й виступає необхідною передумовою для їх всебічного розвитку.

Потім, під час промислових революцій, жінки в масовому порядку виявляються втягнутими в суспільне виробництво, що змушує їх домагатися рівноправності вже у сфері соціально-економічних відносин. Пізніше настає час культурних революцій, що змінюють підхід до репродуктивних функцій жінок, поглядів на любов, народження дітей, сімейне життя.

Для подолання забобонів стосовно  жінок багато зробили і утопісти. Уважаючи за необхідне перетворення існуючого суспільства і малюючи ідеалістичні картини майбутнього, утопісти думали, що перехід до уявного суспільства буде здійснюватися шляхом загального визвольного процесу, в якому величезне значення повинно належати визволенню жінок. Виступаючи за соціальну рівність жінок і чоловіків, вони разом з тим підкреслювали необхідність рахування особливостей жіночого організму при наданні їм конкретних видів праці. Прогресивною була їх вимога розвитку освіти серед жінок. Так, в ідеальній державі Т. Мора «чоловіки і жінки проводять у навчанні ті години, коли вони вільні від робіт» [18, с.145].  Відомий утопіст Т. Кампанелла в своїй праці «Місто сонця» повторив ідею Платона про регламентування державою сімейно-шлюбних відносин: начальники визначають… які чоловіки і жінки за будовою свого тіла більше підходять одне одному», а вихованням дітей мала займатися держава [12, с.91–92].