Подав завдання історика: зберегти для нащадків правду про діяння видатних мужів,

Навчити прийдешні покоління розрізняти добро і зло, чинити добрі справи. Прокопій

Відокремлює християнську мораль від дійсності. Політика є справою людей, мораль

— справа Духу. Він засуджує необмежену владу імператора, віддаючи перевагу

Римській системі управління з великими повноваженнями аристократичного

Сенаторського стану.

Прокопій як би “задав тон” візантійської історіографії, зосередившися на

Політичній історії, яка є продуктом діяльності людей. Його слідами пішли інші

Історики, котрі намагалися висвітлювати людські справи, збирати документи й усні

Свідчення учасників подій, піддавати їх критичному осмисленню. Так, Агафій

Міренейський (536-582) написав 7 книг “Про правління Юстиніана”, прагнучи

Відшукати “правду” стосовно часу цього імператора. Зібрані ним матеріали, піддані

Критичному вивченню, дозволили накреслити більш зрівноважений образ

Імператора, в якому поєднувалися позитивні риси його зовнішньої політики й

Засуджувався деспотизм внутрішнього правління.

Історики VІІ-VІІІ ст. приділяли увагу переважно політичній історії

Сучасності, громадили документи, які служили їм аргументами для виправдання або

Критики імператорів (Менандр Протиктор, Феофілакт Сімокатта, Ґеоргій Амартол та

Багато інших). Навіть твори високих духовних осіб були “заземлені” на події

Політичної історії. Склалася ситуація чіткого відмежування історичних праць віл

богословських. Останні присвячувались виключно духовним питанням. Певні впливи

І поширення отримали історичні праці патріарха Никифора (бл.758-829), зокрема

“Бревіарій” (“Коротка історія”), в якій викладались події від 602 до 769 рр.

Спираючись на попередні хроніки. а також невідомі документи, Никифор послідовно

по роках описував події політичного життя, уникаючи їх оцінки [144, 145-167].

У наступний період — ІХ-ХІІ ст. — візантійська культура досягла свого

Найбільшого розквіту. З’явились науково-освітні центри (з ІХ ст. у Константинополі

Почав діяти університет для здобуття вищої освіти вихідцями зі знатних родин,

Патріарша Академія), виникли раціоналістичні філософські вчення, літературні

Школи. Інтерес до наукової традиції не виник сам по собі, а був народжений

Потребами повсякденного життя і політики. Не останню роль у підвищенні інтересу

До знань відіграв імператор Константин Порфирородний (905-959), який всіляко

Заохочував літературну й наукову діяльність, сам написав відомі твори “Про феми”,

“Про управліня імперією”, “Про церемонії” та інші.

Нові риси у розвиток наукових знань вніс відомий візантійський вчений

Михаїл Пселл (1018-1096), в багатогранній творчості якого відчутні елементи

Повернення до античної традиції філософського осмислення дійсності на засадах

Неоплатонізму. Не випадково Пселл був іпатом (деканом) філософів університету

Константинополя, мав різнобічні зацікавлення у математиці, філософії. праві,

Медицині, агрономії й історії. Допитливий дослідник, який не зносив неуцтва ченців,

Які переписували теологічні твори, не задумуючись над змістом переписуваного, він

Закликав до раціональнішого мислення, поділу оточуючого світу на земний і

Небесний, з яких перший є доступним для людського розуму, а другий — є вотчиною

Божественої волі. “Бог, — писав вчений, — само собою зрозуміло є кінцевою

Причиною землетрусів, як і інших речей, але найближча причина землетрусів —

Вітер, що підноситься з землі”. Залишаючи за Богом загальну ідею творення і

Еволюції природи та людини, Пселл проголошував потребу пояснення земних справ

Природними і морально-психологічними чинниками. Тим самим він намагався

Поєднати теологію з античною філософією (Платона він вважав попередником

християнства).