До себе освічену еліту Європи, склались у Парижі і Шартрі. Нагромаджений досвід

теологічної інтерпретації минулого диктував перегляд деяких положень “священої”

Історії під кутом зору її узгодження з історією дійсною (світською). Не випадково

єпископ Парижа П.Коместор у праці “Церковна історія” ставив питання про

Обов’язковий поділ історії на “священу” і “світську”, зазначав труднощі із

Датуванняи подій Біблії, в тому числі щодо народження Ісуса Христа. Усе більше

Значення набували праці античних вчених. Один з освіченіших людей свого часу

Петро з Блуа писав, що “через темряву невіґластва до світла знання здатний

Продертися лише той, хто з чимраз більшим інтересом наново прочитує праці

стародавніх (авторів-Л.З.)” [177, 45-46].

У теологічній літературі сформувались дві течії: традиційно-консервативна,

Що дотримувалась августинської традиції, і теологічно-реформаторська,

представники якої намагалися розглядати питання віри з більш раціональних

Позицій. До останніх належали визначні мислителі середньовіччя Росцелін, Абеляр,

Гійом Коншський, Іоанн Солсберійський та інші. Вони виступали проти кричущих

Невідповідностей, які поширювались церковною літературою, закликали осягати

Істини, в тому числі й віри, спираючись на розум і логіку.

Християнські теологи змушені були шукати нових способів трактування

провіденційної схеми історії. Найважливішим питанням було вписати

Багатоманітність фактів у існуючу схему без втрат для останньої. Помітним внеском

У “модернізацію” підходів до теологічної історії були погляди французького каноніка

Гуго з Сен-Віктора (пом.1141 р.). У коментарях до Біблії він переніс увагу з

Традиційного провидіння на свідому діяльність людей у кожну історичну епоху

(зрозуміло у теологічному баченні). Таким чином після тривалої перерви погляд

Переносився на особистість та її зв’язок з оточуючим світом, з обставинами

Повсякденного життя. У підсумку це була візія “сходження людини до Бога”, але в

Умовах земного буття.

Погляди Гуго були розвинені Ансельмом Гавельберзьким (ХІІ ст.), який

Історію та історію церкви пропонував розглядати як процес постійних змін, кожна з

Яких провадить до щораз вищої істини у пізнаннні провидіння. У цьому процесі

Люди відіграють не пасивну, а активну роль, своїми зусиллями наближуючись до

Розуміння істини.

Загальний хід історії аналізував також єпіскоп Фрейзінгенський Оттон

(бл.1111-1158). У творі “Хроніка або історія двох царств” він подав у завершеному

Вигляді теологічну ідею розвитку. Вона, на думку мислителя, полягала у

Поступовому досягненні людством “Царства Божого” у земному житті — після

Прийняття християнства воно (людство) об’єднується у істинній спільності —

Духовній спільності церкви. Августинівське протиставлення “Граду Божого” і “Граду

Земного” синтезувалося у єдиному “Граді Християнського Царства”, котре

Уособлювалося в імперії та вселенській церкві. Політико-ідеологічне підґрунтя

Такого синтезу було очевидним. Оттон не приховував, що вершиною розвитку

Вважав Священу Римську Імперію Оттона І, яка була прообразом єдності віри та її

Втілення. Проте спостерігаючи риси занепаду імперії, Оттон закликав не

“захоплюватись” земним втіленням віри і звернути погляди до світу вічності, який

Все ж таки завершиться “Страшним Судом”.

Якщо Оттон Фрейзінгенський акцентував увагу на “інституціональному”

Розв’язанні “божественої волі”, то вихованець відомих французьких теологічних

Центрів Парижа і Шартра анґлієць Іоанн Солсберійський (бл.1115-1180) віддавав

Перевагу “гуманістичному” спрямуванню думки. Повернувшись на батьківщину, цей

Мислитель — учень Абеляра, Бернара Шартрського, Гійома Коншського — у своїх

Творах продемонстрував рідкісне поєднання філософської освіченості та історичного