Візантія уникла варварського завоювання і тому після занепаду Західної

Римської імперії стала спадкоємцем і продовжувачем античних греко-римських

Традицій, поєднаних зі східними культурами і християнством. Грецька мова стала

Тим об’єднуючим засобом, який дозволив синтезувати такі на перший погляд

Неспівмірні культурні явища. Візантія зберегла міцну державну владу, що дозволила

Централізувати управління імперією. Візантійські міста не занепали, а процвітали

Завдяки торгівлі зі Сходом.

Християнське світобачення посіло провідні позиції у суспільній свідомості.

Проте елліністичні струмені, антична традиція відігравали у ній більш поважну роль,

Ніж на заході континенту. Засади офіційної християнської ідеології були розроблені

Богословом і філософом, “батьком візантійської схоластики” Іоанном Домаскіном

(VІІІ ст.) у праці “Джерело знання”. Науку і знання він розумів як ідеальні логічні

Категорії, які не мають відношення до емпіричних прикладних знань, а спрямовані на

Пізнання божественої волі.

У V-VІІІ ст. християнські богослови доклали зусиль для систематизації

Православної догматики християнства, що народжувалась у безперервній боротьбі з

Поганськими культами та єресями. На відміну від католицтва візантійські богослови

докладно розробляли насамперед питання людської особистості, її можливостей у

Осягненні божественого провидіння. Тому в полі зору постала проблематика тіла і

Душі, котра розроблялась з огляду на античну традицію, зокрема на підставах

Неоплатонізму. Богословські праці Симеона Нового Богослова (949-1022) і Григорія

Палами (1297-1360) поширили вчення про спроможність людини досягти духовного

Поєднання з Богом через внутрішнє очищення і аскетизм. Православне богословіє

Чітко розмежовувало душу і тіло, земне і небесне. Його методологічною вимогою

Було вбачати і зображувати земні діла людей як гріховні, “тілесні”, спровоковані

Дияволом. Тому й ставлення богословів та літераторів до земної дійсності було дуже

Критичним, в усіх проявах людської натури вони намагались розглядіти “спокуси”,

“руку” антихриста.

Загальна ідеологічна доктрина православ’я, збереження античних традицій

Зумовили особливості розвитку візантійської історіографії. Якщо жанри історичної

Літератури залишались подібними до західноєвропейських, то їх зміст суттєво

Відрізнявся. Візантійські історичні твори були багатшими на описи подій,

Характеристику дійових осіб, вміщували спроби раціонального пояснення явищ.

Тематика праць оберталась переважно навколо сутичок з варварськими племенами

Або двірцевих переворотів.

У той час як на Заході Європи у VІ-VІІІ ст. був відчутним занепад

Історіописання, у Візантії спостерігався розквіт історичної літератури, що відбився у

Творах Прокопія Кесарійського, Феофілакта Сімокатти, Менандра Протиктора та ін.

У їхніх працях провіденціалізм залишався на другому плані, а людські діяння

Розглядались як наслідок психології і характеру видатних осіб. Особливою

Оригінальністю відрізнялись твори Прокопія Кесарійського (бл.500-бл.565),

Секретаря стратиґа Велисарія часів імператора Юстиніана. Як автор, обізнаний зі

Стосунками при дворі і політикою імператора, Прокопій написав декілька праць,

Важливих з огляду на вміщені в них дані про сусідні народи, зокрема “Історію війн

Юстиніана з персами, вандалами, ґотами” та інші, в яких високо оцінив політику

Юстиніана. Проте пізніше підготував твір “Таємна історія”, який став одним з

Найоригінальніших творів середньовічної історіографії.

У “Таємній історії” Прокопій фактично заперечив думки і оцінки попередніх

Своїх творів щодо Юстиніана, звинувативши його у слабовільності, недалекоглядній

Політиці, підпорядкуванні впливам дружини Теодори. У вступній частині автор