Методичні аспекти оцінки конкурентоспроможності регіону

Дослідження сучасних методів оцінювання конкурентоспроможності регіонів дозволяє зробити висновок про те, що вони багато в чому засновані на оцінюванні конкурентоспроможності країн.

Слід зазначити, що для порівняння конкурентоспроможності країн використовується індекс оцінки глобальної конкурентоспроможності (GCI), розроблювачем якого є професор Колумбійського університету К. Сала-І-Мартін (Columbia University, США). Індекс створювався для Всесвітнього економічного форуму й уперше був опублікований в 2004 році.

Індекс розроблено на основі комбінації загальнодоступних статистичних

даних і результатів опитувань керівників компаній, щорічних досліджень, які

проводяться Всесвітнім економічним форумом спільно з мережею партнерських організацій – провідних дослідницьких інститутів і компаній.

До складу індексу оцінки глобальної конкурентоспроможності включають 12 показників конкурентоспроможності, які детально характеризують

конкурентоспроможність країн світу, що перебувають на різних рівнях економічного розвитку. Показниками є:

· якість інститутів;

· інфраструктура;

· макроекономічна стабільність;

· здоров'я й початкова освіта;

· вища освіта й професійна підготовка;

· ефективність ринку товарів і послуг;

· ефективність ринку праці;

· розвиненість фінансового ринку;

· технологічний рівень;

· розмір внутрішнього ринку;

· конкурентоспроможність компаній;

· інноваційний потенціал.

У результаті розрахунку індексу визначається ранг країни. Таким чином, базовий підхід до оцінювання конкурентоспроможності регіону можна сформулювати на основі концепції конкурентоспроможностікраїни, запропонованої М. Портером. Вона включає два аспекти оцінювання

конкурентоспроможності: факторний і результатний. Факторну оцінку конкурентоспроможності можна побудувати на основі детермінант регіонального ромба. В основу результуючої оцінки конкурентоспроможності регіону лежить визначення М. Портера, згідно з яким конкурентоспроможність регіону – це продуктивність, використання регіональних ресурсів насамперед робочої сили й капіталу, порівняно з іншими регіонами, що інтегрується у величині й динаміці валового регіонального продукту (ВРП) на душу населення (і/або одного працюючого), а також виражається іншими показниками.

Д. Сепик відзначає, що конкурентоспроможність на рівні регіону визначити значно складніше, ніж на рівні підприємства. По-перше, тому що конкурентоспроможність на рівні регіону звичайно розглядається в

рамках макроконцепції, а не як специфічно регіональне питання. По-друге,

тому що відсутній широкий консенсус щодо конкурентоспроможності на

макрорівні. По-третє, тому що саме визначення конкурентоспроможності

еволюціонує в часі. У ЄС економіка вважається конкурентоспроможною,

якщо її населення має досить високий і зростаючий рівень життя й високий

рівень зайнятості на стійкій основі. Для визначення індикаторів виміру конкурентоспроможності регіонів ЄС Європейською комісією використовується методика бенчмаркінгу. Вітчизняними вченими проводяться активні дослідження з розробки методик оцінювання конкурентоспроможності регіонів, однак єдиної методики ще не вироблено. Тому розглянуте багатогранне поняття може бути визначене в різних аспектах залежно від розв'язуваних завдань.У монографії А.З. Селезньова досліджуються проблеми конкурентоспроможності Росії. Конкурентні позиції регіонів на рівні ринків пропонується визначати на основі тринадцяти показників. До них відносять такі показники: потужності виробленого на території регіону сировини, матеріалів, паливно-енергетичних ресурсів; забезпеченості виробничою, ринковою й соціальною інфраструктурою; ступеня зносу устаткування й перспективи його заміни; віддаленості постачальників і споживачів від основної маси ввозу - вивозу (не менш 60% обсягу); наявності транспортних швидкісних магістралей, морських і річкових портів, інфраструктури міжнародного зв'язку; екологічної обстановки; забезпеченості висококваліфікованими кадрами тощо. Але експериментальні розрахунки не представлені. Л.С. Шеховцевою пропонувався експериментально апробований програмно-цільовий підхід до оцінювання конкурентоспроможності на основі регіональних детермінант. Перший рівень «дерева цілей» включає чотири типових детермінанти: формування чинників виробництва й умов бізнесу в регіоні, стимулювання попиту, розвиток комплексів (кластерів) родинних галузей, вибір і реалізація стратегій. На другому рівні представлені 18 підцілей, що деталізують мету першого рівня: підготовка кваліфікованих кадрів; формування наукових і спеціальних знань; залучення інвестицій; підвищення доходів населення; підтримка конкурентоспроможних галузей тощо. Результати експериментальних розрахунків оцінок важливості даних показників підтвердили коректність методичного підходу, запропонованого для вибору пріоритетних напрямків формування конкурентоспроможності регіону.

За останні роки з'явилася значна кількість вітчизняних або спеціально

адаптованих до наших реалій зарубіжних методик оцінювання інвестиційної

ситуації, що складається в різних регіонах. На думку російських регіоналістів

Л.І. Ушвицького і В.Н. Парахиної, під конкурентоспроможністю регіону варто

розуміти його здатність забезпечити високий рівень життя населення й доходу

власників капіталу, а також ефективно використовувати наявний у регіоні

економічний потенціал при виробництві товарів і послуг.М.А. Комарова зазначає, що порівняльний аналіз нових методик і результатів їхнього застосування показав, що, незважаючи на певні позитивні зрушення, досягнуті за останні роки у вивченні й оцінці інвестиційної ситуації в регіонах, оцінювання конкурентоспроможності передбачає врахування стану організацій і окремих товарів.

Оцінювання регіонів здійснюється за показником інвестиційної привабливості, відзначають В.Н. Парахіна, Л.І. Ушвицький, А. Шахназаров, що недостатньо для визначення перспектив розвитку регіонів, виділення

тих із них, які мають високий невикористаний потенціал, а також «тих, які залишилися поза увагою» інвесторів, експортерів товарів. У праці М.А. Комарова підкреслюється, що в «рейтингах інвестиційної привабливості» враховується тільки привабливість для інвесторів. Однак цього недостатньо, тому що «мігрують» не тільки капітали, але й інші ресурси – товарні й трудові, інформаційні й технологічні.

Як відзначають Л.І. Ушвицький і А. Шахназаров, у багатьох методиках перевага віддається бальним, переважно експертним оцінкам кожного з

чинників, що враховуються. Однак на практиці такі оцінки значною мірою суб'єктивні й звичайно згладжують реальний розкид регіональних характеристик, тому що експерти остерігаються негативних оцінок. І.П. Данилов у праці зазначає, що даний метод незамінний при рішенні складних завдань оцінювання й вибору об'єктів, у тому числі спеціального призначення при аналізі й прогнозуванні ситуацій з більшим числом значимих чинників, коли необхідне залучення знань, інтуїції й досвіду висококваліфікованих фахівців-експертів. В.Е. Андрєєв пропонує оцінювати соціально-економічну конкурентоспроможність регіону на основі зважених рангів двох груп показників: рівня життя та інвестиційної привабливості порівнюваних регіонів. Параметр рівня життя містить у собі показники зважених рангів купівельної спроможності населення; частки населення, що живе нижче прожиткового мінімуму; рівня безробіття. Індикатор інвестиційної привабливості представлений зваженими показниками реальних інвестицій, інвестиційного потенціалу, інвестиційного ризику, питомої ваги збиткових підприємств.

В.Е. Андрєєв під конкурентоспроможністю регіону розуміє його роль і

місце в економічному просторі країни, здатність забезпечити високий рівень

життя населення й можливість реалізувати наявний у регіоні потенціал (виробничий, трудовий, інноваційний, ресурсно-сировинний тощо). Як вихідну категорія для аналізу конкурентоспроможності регіону В.Е. Андрєєв

пропонує регіональний ринок. Узагальнюючи підходи до проблем взаємозв'язку ціноутворення й конкурентоспроможності в системі економічних відносин,

В.Е. Андрєєв пропонує сформулювати такі функціональні залежності: де P, FP, SP – чинники регіонального ринку; RС = f(В) – чинники, що визначають рівень життя населення регіону; Р – чинники регіонального ціноутворення (рівень цін за товарними групами, механізм їхнього встановлення, залежність від зовнішніх ринків, видалення регіону від джерел сировини й основних ринків збуту); FР – наявність, розподіл і функціональна спрямованість основних чинників виробництва в регіоні (трудові ресурси, корисні копалини, галузева структура капіталу); Y – рівень життя населення регіону (доходи, їхня структура й диференціація, купівельна спроможність, ступінь зайнятості тощо); SP – соціально-політичні чинники, що характеризують взаємодію основних суб'єктів регіонального ринку – адміністрації, населення,підприємництва, взаємини з федеральним центром.

Дані функціональної залежності є вихідними, базовими. Згодом ці дані

уточнюються й доповнюються іншими чинниками. Для того, щоб визначити

критерії конкурентоспроможності, В.Е. Андрєєв вважає, що необхідно більш

детально зупинитися на аналізі регіонального ринку, у межах якого взаємодіють всі перераховані чинники, і пропонує теоретичну модель конкурентоспроможності регіону.

М.А. Комарова, аналізуючи підходи до оцінювання конкурентоспроможності регіону, посилається на Ф.Н. Клоцвог і І.А. Кушникова, які вважають, що конкурентоспроможність регіону можна оцінювати за величиною його ресурсного потенціалу, під яким розуміється така величина кінцевого продукту або національного доходу, яку можна одержати при фактично наявних ресурсах регіону за максимально досягнутого рівні ефективності використання відповідних ресурсів У праці М.А. Комарова наводиться думка М.І. Муратової, яка пропонує ранжувати конкурентоспроможність регіонів виходячи не з одного показника, а застосовуючи сукупну оцінку з використанням багатомірних угруповань. Підрахувавши середнє значення факторних ознак за кластерами, таких як рівень безробіття, співвідношення грошового доходу й прожиткового мінімуму, індекс споживчих цін, індекс фізичного обсягу промислового виробництва, ВРП на душу населення, фактичне кінцеве споживання на душу населення, М.І. Муратова розділяє регіони країни на шість однорідних груп (кластерів).

Варто погодитися з думкою Ф.Н. Клоцвог, М.А. Комарова, що істотним недоліком методик оцінювання конкурентоспроможності регіону є

превалювання показників рівня економічного розвитку, характерних для індустріальної стадії. М.А. Комарова підкреслює, що найважливішими чинниками підвищення конкурентоспроможності й економічного росту в постіндустріальній економіці є інформаційні й управлінські технології, кваліфікація людей, ринкова інфраструктура.

Відповідно до методики, описаної в праці М.І. Ларіної розраховуються індекси поточної й стратегічної конкурентоспроможності. Індекс стратегічної конкурентоспроможності агрегує індекси інноваційності зовнішньоекономічній діяльності та розвиненості інфраструктури та комунікаційних систем. Саме в індексах інноваційності, розвиненості інфраструктури та комунікаційних систем закладено спробу врахувати вплив постіндустріальних чинників конкурентоспроможності. Індекс розвиненості інфраструктури та комунікаційних систем, запропонований у методиці, описаній в праці Н.І. Ларіної, розкриває можливості швидкої передачі інформації й виходу регіональних підприємств та організацій на зовнішні ринки.

Дослідження методичного інструментарію оцінювання конкурентоспроможності регіону показує, що на даний час методологія оцінювання конкурентоспроможності регіонів перебуває в стадії розробки. Одним з найважливіших критеріїв вибору тієї або іншої методики є комплексність, тобто здатність об'єктивно відображати рівень економічного потенціалу й соціального розвитку регіону, ефективності використання ресурсів і залучення їх у регіон.

Проаналізувавши методики оцінювання конкурентоспроможності регіону, викладені в працях вчених, слід значити, що розмаїтість підходів до оцінювання конкурентоспроможності регіону обумовлена різними цілями.