Наук. школи в рос. Історіогр.

На кінець XIX ст. в Росії була відсутня єдина панівна в історіографії доктрина. Настала пора історичних досліджень. Спробу докласти до вивчення історії методи природничих наук зробив А.П. Щапов, автор праць з історії розколу, старообрядництва, земських соборів XVII ст., Громад, Сибіру. Інтерес до теорії історії продемонструвало твір А.С. Лаппо-Данилевського «Методологія історії». Н.П. Павлов-Сильванський у праці «Феодалізм в Стародавній Русі» довів наявність в російській історії феодального періоду, однотипного з західноєвропейським феодалізмом. Історію народногосподарського життя розробляла школа учнів В.О. Ключевського і він сам.

Не обійшла стороною російських істориків і методологічна дискусія початку XX ст. Першу спробу подолання позитивізму зробив професор Московського університету Р.Ю. Віппер. Звернувшись до проблеми взаємовідносин історика і об'єкта історичного пізнання, він прийшов до висновку, який заперечував саму можливість об'єктивного знання в історії.

Становлення марксистської думки в історії пов'язано з працями Г.В. Плеханова та В.І. Леніна. У 1883-1903 роках Плеханов опублікував цілу серію робіт, що містили марксистську розробку проблем суспільного розвитку і історичного пізнання: «Нариси з історії матеріалізму», «До питання про розвиток моністичного погляду на історію», «Про матеріалістичному розумінні історії», «До питання про ролі особистості в історії»та ін..

У перший період розвитку радянської історичної науки в ній міцнів і стверджувалося марксистсько-ленінське напрямок, складалася мережа наукових установ і центрів підготовки фахівців, формувалася дослідницька проблематика в напружених дискусіях. Вийшов у світ перший марксистський працю з історії Росії - книга М.М. Покровського «Російська історія в самому стислому нарисі».

Мілюков Павло Миколайович (1859-1943) У 90-і рр. XIX ст. вийшли друком його "Нариси з історії російської культури", "Головні течії російської історичної думки".

Історико-економічну школу (конецXIX-поч.XX ст.) В.О. Ключевський

Історична антропологія спричинила бурхливий розвиток мікро історичних студій. Ініціатором цього напряму став Ю. Безсмертний, який з 1997 р. почав видавати альманах "Казус: Індивідуальне та унікальне в історії”. Гендерна історія зросла на грунті зацікавлень історією жінок. Однією з провідних дослідниць, що вплинула на становлення цього напряму, є московський історик і етнолог Н. Пушкарьова. Одним з нових динамічних напрямів російської історичної науки є інтелектуальна історія. Під керівництвом Л. Рєпіної російські дослідники почали вивчати процеси формування і трансформації історичної пам’яті.

 

Розв. білорус. історіог

На початку 80-х років ХІХ ст.. першу спробу теоретичного обґрунтування існування окремої білоруської нації зробили білоруські народники. В так званому “Листі Данили Боровика про Білорусію” відзначалося, що до ХV століття білоруський народ жив самостійним життя, мав державність – “Литву” і сам визначав свою долю. Все змінилося, коли посилився політичний та культурно-релігійний вплив Польщі. Під його тиском відбулася ополячення верхів білоруського суспільства і втрата державності.

Створення національної концепції білоруської історії, на думку дослідника О. Смолянчука, започаткував М. Довнар-Запольський наприкінці ХІХ ст. В циклі газетних статей “Білоруське минуле” він зробив важливі висновки щодо історичної долі білоруського народу. На початку ХХ ст. Я.Карський у фундаментальній праці “Білоруси” (т. 1-3, 1903-1922) вперше науково обґрунтовував національну самобутність білорусів як окремого слов’янського народу. На початку 1910 р. опублікував “Коротку історію Білорусії” В. Ластовський – активний діяч білоруського національно-культурного відродження.

Після розпаду Російської імперії, в період невдалих спроб створити незалежну Білоруську державу, з’явилися перші спеціальні праці з історії білоруської державності – брошура А. Цвікевича “Короткий нарис виникнення Білоруської Народної Республіки” (1918 р.) та М. Довнар-Запольського “Основи державності Білорусі” (1919 р.). На початку 20-х років ХХ ст. здійснюючи політику коренізації, радянське керівництво створило в Мінську Інститут білоруської культури. В історичній секції працювали відомі історики. В.Пічета, М. Довнар-Запольський, В. Ігнатовський.

Наприкінці 20-х років ХХ ст. посилився ідеологічний контроль над історичною наукою. В 1927 р. почало працювати Товариство істориків-марксистів БРСР. В 1929 р. Інститут білоруської культури було перетворено в Академію наук БРСР, в 1931 р. в її структурі створено Інститут історії. Обидві установи очолив В.Ігнатовський.

На початку 30-х років було заборонено “Короткий нарис історії Білорусії” Ігнатовського. Видана в 1934 р. В. Щербаковим 1 частина “Нарисів історії Білорусії незабаром була розкритикована. Викладання історії Білорусії в навчальних закладах в середині 30-х років фактично припинилося. Наприкінці 80-х на початку 90-х років з цієї проблеми було опубліковано декілька монографій М. Єрмиловича, М.Пилипенко, В. Насевич.

І. Ковель, І. Крень, І. Соркіна у вступному розділі посібника “Історія Білорусії з 1975 р. до весни 1917 р.”, виданому в 2001 р., оцінюють В. Ластовського, М. Довнар-Запольського, Ф. Турука, П. Трамповича як націоналістів, вкладаючи в цей термін гостро негативний зміст.