Укр. пробл. в пр. М.Костомарова

Науковий доробок Костомарова величезний і різноманітний. Перший його твір «Сава Чалый, драматические сцены на южнорусском языке» було опубліковано в 1838 у Харкові. Основні історичні дослідження присвячені вивченню історії українських земель 16-18 ст., зокрема, монографії «Богдан Хмельницький» (1857), «Руїна» (1879-1880), «Мазепа» (1882), «Мазепинці» (1884), «Останні роки Речі Посполитої» та розвідки «Гетьманство Виговського», «Гетьманство Юрія Хмельницького», «Павло Полуботок», «Богдан Хмельницький данник Оттаманської Порти» та ін. Характерною особливістю всіх цих праць є те, що вони базуються на документальних матеріалах.

Костомаров - автор «Русской истории в жизнеописаниях ее важнейших деталей» - це великий і вагомий масив знань з української та російської історій, побудований на фундаменті документальних джерел.. Він - засновник народницького напрямку в українській історіографії. У своїх працях він відстоював ідею самостійністі української нації, окремішність українського історичного процесу, який,на його думку, є втіленням вільнолюбного демократичного духу українського народу.

Заслуга М. Костомарова насамперед у тому, що дослідження української історії він намагався поставити на тверду наукову основу, обґрунтувати ідею окремішності української нації, її права на власну державу, самобутності українського історичного процесу. Будучи представником романтичного напряму історіографії, вчений під впливом репресій супроти українського руху поступово відходив від ідеї українського автономізму до ідеї слов'янської єдності, слов'янського федералізму, а після повернення із заслання став відверто сповідувати лояльність до політики царизму щодо України, залишаючись противником монархії. Його перу належить понад 200 праць з історії України і Роси. Історизмом проникнута більшість художніх і публіцистичних творів історика.

 

Вплив творчості Т.Г.Шевченка на

Великий вплив на утвердження національних засад української історіографії справила творчість Тараса Шевченка (1814-1861) - великого українського поета, прозаїка, драматурга, художника, мислителя. Ностальгічно-живим інтересом до української історії проникнуті листи поета із заслання. У листі до О. Бодянського він просить надіслати праці Г. Кониського («Історію Русів»), С. Величка. У Козачковського він просить твори М. Максимовича, пропонує перекласти «Слово о полку Ігоревім» на нашу «задушевну, прекрасну мову». З огляду історичної спрямованості, йдеться, насамперед, про такі твори, як «Гайдамаки», «Чернець», «І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам...», «Сон», «Кавказ», «Тризна», «Гамалія», «Розрита могила», «Холодний Яр», «Великий льох», «Москалева криниця», «Плач Ярославни» та ін. Викладені в них погляди Кобзаря на Київську і Галицько-Волинську держави, на Козаччину, Б. Хмельницького, І. Мазепу, на гайдамацький рух і Коліївщину, на політику царизму щодо України, дають підстави стверджувати, що він йшов далі автора «Історії Русів», праць М. Маркевича, М. Костомарова. Т. Шевченко відновив на базі свідчень народної пам'яті історичну правду, розбудив понищену, приспану, перервану державницьку ідею українського народу. На його думку, і мертві, і живі, і ненароджені є єдиним організмом, історично цілісним явищем, нацією. Високо оцінював Б. Хмельницького. Твори історичного спрямування проникнуті ідеєю національного і соціального визволення українського народу, гострою критикою кріпосництва. Т. Шевченку належать унікальні портрети українських істориків - М. Максимовича, П. Куліша. Загальнонаціональне значення творчості Т. Шевченка у тому, що його ім'я стало символом боротьби не тільки за національне визволення України, але й за правдиве висвітлення її історії.

Внесок О.Лазаревського

У ІІ пол XIX ст. плідну дослідницьку та археографічну роботу проводив Олександр Лазаревський (1834-1902). Лазаревський — автор близько 450 праць і статей переважно з історії Лівобережної України 17-18 ст. Головну увагу історик приділив дослідженню історії селянства — «Малоросійські посполиті селяни 1648—1788» (1866), козацької старшини і Шляхти — «Нариси дворянських родів Чернігівської губернії» (1868), «Нариси малоросійських фамілій» (1875—1876), «Люди старої Малоросії» (1882—1888), колонізації та землеволодіння — «Опис старої Малоросії» (1888—1902), адміністративно-судового устрою Гетьманщини — «Суди в старій Малоросії» (1898) та ін. Л. видав важливі документальні публікації: «Щоденник М. Ханенка» (1884), «Сулимівський архів» (1884), «Мотижинський архів» (1890), «Щоденник генерального підскарбія Якова Маркевича» (1893—1897), «Любецький архів графа Милорадовича» (1898) та ін.

Щодо бібліографії, то вчений почав нею займатися ще з юнацьких років. У 1853 р., навчаючись у старших класах гімназії, він надрукував у «Черниговских губернських відомостях» свій «Опыт указателя источников для изучения Малороссийского края в историческом и географическом отношениях». Цим посібником молодий бібліограф прагнув «принести хотя малую лепту на пользу науки…». До покажчику ввійшла російська та українська книжково-журнальна література — історична і бібліографічна, а також роботи з географії, статистики та етнографії — всього 154 джерела.

Займаючись в бібліотеці, він обробляє першу частину свого покажчика (російську). У 1858 р. надсилає перший випуск «Указателя источников для изучения Малороссийского края» О. М. Бодянському.

В цьому «Указатели» подано майже в чотири рази більше джерел ніж в «Опыте». Всього зареєстровано 554 номери за 1622—1857 рр. За складом покажчик наближався до загального покажчика з українознавства.

О.Лазаревський активно досліджував також історію сіл Лівобережної України. У 80-ті роки він підготував "Исторические очерки сел и селян Левобережной Малороссии".

Останньою великою роботою Лазаревського була монографія "Описание Старой Малороссии". Старою Малоросією він називав Лівобережну Україну другої половини XVII ст. з наступними змінами у XVIII ст.