Предм та завд курсу «Джерелозн іст Укр».

Джерелознавство – це спеціальна галузь наукових історичних знань, наука про історичні джерела і практику їх використання в історичних дослідженнях. Структура: 1) теоретичний розділ(сукупність систематичних та перевірених практичних знань про предмет, структуру та місце джерелознавства в історичній науці), 2) джерелознавча практика (практичне використання джерел в конкретних дослідженнях – курсова робота). Предметом джерелознавства є історичні джерела. Завдання – дослідження джерельної бази. Історичне джерело – носій історичної інформації, що виник як продукт розвитку природних і суспільних відносин і відбив той чи інший бік людської діяльності. Джерела бувають: писемні, речові, етнографічні, усні, лінгвістичні, кіно- фото- відеодокументи, фонодокументи.

Історичне джерело можна визначити як носій історичної інформації, що виник як продукт розвитку природи й культури та відображає той чи інший бік людської діяльності.

Типи історичних джерел: Письмові (зафіксовані на папіруси, пергаменти, папери, літописи); Речові (залишки жител, знаряддя праці, посуд, одяг); Усні (фольклорні джерела — казки, анекдоти, народні пісні); Етнографічні (народні повір'я, обряди); Мовні явища; Кіно-фотодокументи та фонодокументи

 

Заг характер непис дж з іст Укр

Типи історичних джерел: Письмові (зафіксовані на папіруси, пергаменти, папери, літописи); Речові (залишки жител, знаряддя праці, посуд, одяг); Усні (фольклорні джерела — казки, анекдоти, народні пісні); Етнографічні (народні повір'я, обряди); Мовні явища; Кіно-фотодокументи та фонодокументи

До неписемних джерел можна віднести: 1) речові – зберігають інформацію в предметній формі(археологічні, пам’ятки архітектури, зброя, нумізматика(1898р-знайдено найбільший скарб на території Києво-Печ лаври), одяг). Для них використовують назву «пам’ятки матеріальної к-ри».2) зображальні – в них інформація міститься в художніх образах. Портрети: фреска Софії, на якій зображ родина Я.Мудрого, портрет Б. Хмельницького; Рєпін «Запорожці пишуть листа турецькому султану»; картографічні – перша карта Певтінгерова таблиця 4 ст; фотоджерела-винайшов у 30-х рр 19 ст. Тагер; кіно- винайшли брати Люмьєри у 1895. 3) лінгвістичні – пам’ятки мови (аномастика-наука про власні назви. Види власних назв: гідроніми-річки, озера; топоніми-назви населених пунктів; антропоніми-проімена, прізнища). 4) усні – міфологія, казки, легенди, перекази, оповідання, пісні.

 

Найдавн іноз дж з іст Укр.

1) Гіпократ – 5-4 ст до н.е. «Про повітря, воду і місцевість»; 2) Полібій – 2-1ст до н.е. «Загальна історія»; 3) Страбон – 1 ст до н.е.-1 ст н.е. «Географія»; 4) Пліній Старший – 1 ст. його праці містять перші писемні згадки про слов’ян «Природнича історія»; 5) Птолемей Клавдій – 1-2 ст містить інформацію про Сарматію «Географія»; 6) Корнелій Таціт 1-2 ст «Аннали» або «Літописи». Візантійці писали з 6 ст: 1) Прокопій кесарійський «Історія війн з готами» є свідчення про суспільний устрій слов’ян; 2) «Стратегікон» 6-7 ст – візантійський військовий документ. Описує військове мистецтво слов’ян; 3) Костянтин Багрянородний «Про управління імперією». Західноєвроп джерела: 1) Бруно (німецький мандрівник) – у 1008 році відвідав Київ; 2) Адам Бременський – 11ст, хроніст «Діяння гамбурзьких єпископів». Арабські джерела: Аль Масуді- 9-11 ст, опис слов’ян, побут, військова майстерність.

Давньогрецький історик, названий Цицероном «батьком історії» (цей титул тепер неодмінно додається до імені великого грека), один із перших відомих географів і вчених-мандрівників. Він створив перший загальний опис тогочасного світу. Автор «Історії» в дев’яти книгах, присвячених викладу греко-перських воєн, історії держави Ахеменідів, Єгипту та інших держав, містить перший систематичний опис життя і побуту скіфів.

Скіфію – „країну на північному узбережжі Чорного моря і прилеглих до нього землях” – найдетальнішим чином описав давньогрецький учений і мандрівник Геродот у IV книзі своєї "Історії", відомої як "Скіфський логос". Тому він по праву може вважатися "батьком української історії". Учений грек, який побував у Північному Причорномор’ї, визначив протяжність узбережжя всього Чорного моря, розповів про річки, що в нього впадають, поміряв відстані між окремими населеними пунктами. У ХХ ст. вийшов перший переклад українською мовою IV книжки "Геродот із Галікарнасу. Скіфія. Найдавніший опис України з V століття перед Христом" (1937), а згодом побачили світ перекладені “Історії в дев‘яти книгах” (1996). В 4-й книзі твору подано систематичний опис життя і побуту скіфів, а також кіммерійців, таврів та інших племен, що заселяли південно-українські степи.

 

 

Докумен дж з іст К. Русі.

До документальних відносять: 1) актові джерела – це документальні джерела установ, монастирів та приватних осіб, що набули юридичного значення. Поділяються на публічно-правові та приватно-правові. Найдавніші актові документи Русі-це 4 договори Русі з Візантією. Збереглись лише 3. Перший – укладений Аскольдом з Василем у 873-874 рр. Другий-договори Олега 907 і 911. Текст зберігся у «Повісті минулих літ».Договори давали право безмитної торгівлі руськими купцями у Царгороді. Третій-у 944 році Ігоря з Візантією. За ним Ігор зрікся володіння над Чорним морем в районі гирла Дніпра. Зобов’яз платити мито за право торгівлі, захищати Візантію від зовнішніх ворогів. 4- 972 р. договір Святослава з імператором Цімісхієм.

Публічно-правові акти виникли внаслідок діяльності органів влади, суду та інших установ. Це величезний документальний масив різнорідних за походженням, змістом та формою матеріалів, до складу яких входять документи органів влади, суду, церковних установ, громадських організацій, політичних партій тощо. Найстарішою уставною грамотою, що збереглася у пізніших копіях, є Устав князя Володимира Святославича про десятини, суди і людей церковних. Цим документом князь жалував певні майнові права Десятинній церкві у м. Києві. З першої половини XI ст. дійшов до нас текст церковного Уставу Ярослава Володимировича. До XIII ст. відноситься Уставна грамота Володимир-Волинського князя Мстислава Даниловича, що регламентувала розміри та форми повинностей з місцевого населення на користь князя.

Най видатнішою пам'яткою права Київської Русі є "Руська правда" — кодекс прав, що діяв в Україні-Русі протягом кількох століть. Цю пам’ятку знайшов історик Татіщев у 1738 році. Вона має 3 редакції: коротка – 11 ст, розширена – 1280р, скорочена-15-16ст. В документі названо соціальні групи, характер економічних відносин Київської Русі, характеристика видів злочинів та покарань. Найбільш повну публікацію цього надзвичайно цінного історичного джерела здійснив у 1940—1963 pp. академік Б. Греков. «Правду Ярослава», або «Найдавнішу правду» (автором її вважається Ярослав Мудрий); «Правду Ярославичів», або «Статут Ярославичів» (цей текст приписується синам Ярослава Мудрого), а також дві статті - так званий «Поклон вірний» та «Урок мостникам», щодо походження яких немає точних відомостей.

 

Повість минулих літ»

Найвизначнішою працею Нестора-літописця є «Повість минулих літ» — літописне зведення, складене у Києві на початку XII століття. Це перша у Київській Русі пам'ятка, в якій історія держави показана на широкому тлі світових подій. Преподобний Нестор довів розповідь з літописних зведень кінця XI століття до 1113 року.

У первісному вигляді «П.м.л.» до нас не дійшла, а була переписана на поч. 15 ст. і збереглася в кількох копіях. Відомо три редакції «П.м.л.». Перша складена близько 1113 ченцем Києво-Печерського монастиря Нестором. Другу редакцію склав 1116 ігумен Видубецького монастиря в Києві Сильвестр (дійшла до нас утрьох списках --- Лаврентіївському, Радзівіллівському (Кенігсберзькому) і Троїцькому (Московському академічному), Лаврентіївський список дістав назву від імені переписувача Лаврентія, який склав його для суздальського князя Дмитра Костянтиновича в 1377. Радзівіллівський список (див. Кенігсберзький літопис) датується 15 ст. Троїцький список загинув у 1812. Третю редакцію «П.м.л.» створив близько 1118 невідомий автор у Києво-Печерському монастирі. Вона має два списки: Іпатіївський, знайдений в Іпатіївському монастирі в Костромі (складений у 15 ст.), і Хлебніковський (відноситься до 16 ст.).

«П.м.л.» --- зведення з попередніх літописів, різноманітних історичних та літературних творів, пам'яток права. Основна увага в творі приділяється політичним, воєнним та династичним подіям. Містяться відомості про походження і розселення східних слов'ян, утворення Київської держави та її сусідів. У тексті «П.м.л.» виклад матеріалу подається нерівномірно.

Тут містяться записи про події без їх датування по рокахдля яких характерний монотематизм (описи групуються навколо певного князя чи військових та ін. подій). Такі записи часто представляють собою спогади про давно минулі часи. Прикладом може бути «Повчання» Володимира Мономаха, в якому немає точних дат. Записи по роках з вказівкою на дні, переважають в більшій частині літопису. Вони починаються з 1061 і, в основному, пов'язані з Києво-Печерським монастирем. Виділяється та частина літопису, де детально говориться про правління київського князя Всеволода Ярославича (син Ярослава Мудрого), походження його двох синів, дочки Янки, діяльність Всеволода спочатку як переяславського князя, а згодом --- великого князя київського.

 

Київський літопис ХІІ ст.,

Він склав основу Іпатіївського літописного зводу. Побудований на літописі князів Ігоря Святославича, Володимира Глібовича, інших місцевих літописах, усних переказах і оповіданнях. Саме в тій частині літопису, що присвячена Володимиру Глібовичу, вживається назва «Україна» за 1187 р. стосовно південноруських земель та їх жителів, які межували з половцями. Ці землі, розташовані по обох боках середнього Подніпров'я, значно раніше дістали в народі назву Україна як країна, як держава. По мірі розширення зв'язків з північно-східними та західними землями, заселеними українським етносом, майже вся Київська Русь стала ототожнюватися з етнонімом «Україна».

Ки́ївський літо́пис — одна з найдавніших пам'яток історії та літератури Київської Русі, складова частина Іпатіївського списку. Є продовженням «Повісті временних літ» і попередником Галицько-Волинського літопису, охоплює події 1118—1200 років. Дослідники вважають, що текст, який дійшов до нас, упорядкував бл. 1200 ігумен Видубицького монастиря у Києві Мойсей на основі літописних зведень, складених при княжих дворах у різних землях Русі, з певними скороченнями і доповненнями. Наявність різних авторів, неоднаковий рівень їх освіти і таланту відбилися на підході до викладу подій, стилі, оцінках фактів. Київський літопис складається з порічних записів, у які вплетені літописні оповідання, військ, повісті про князів Ігоря Ольговича, Ігоря Святославича та інших. Розповідається також про Новгород, Волзьку Болгарію, Німеччину, Чехію, Польщу, Угорщину. Та головна тема Київського літопису — Київ і Київська земля, боротьба за стольний град між Мономаховичами й Ольговичами, заклики до єднання у боротьбі проти іноземних завойовників. До Київського літопису включено окремі літературні твори — повість про вбивство Андрія Боголюбського 1174, повість про похід Ігоря Святославича на половців 1185 та інші Київський літопис — твір майже суто світський, церковним питанням приділено дуже мало уваги. Мова його наближена до тогочасної живої народної з деякими церковнослов'янськими елементами, з використанням діалогів, прислів'їв, висловів історичних осіб. Найширше представлена загальновживана і військова лексика. Привертають увагу описи окремих подій і характеристики осіб, подані надзвичайно мальовничо. Стиль викладу діловий, урочистий. Переклад сучасною українською мовою здійснив Леонід Махновець.