Теорія «осьового часу» К.Ясперса

Всесвітня історія в інтерпретації філософа є послідовна зміна чотирьох великих періодів: «передісторії», «епоха великих культур», «вісьовий час», «епоха науково-технічного прогресу». «Передісторія» містила у собі антропогенез, формування біологічних основ людського існування. Для цього етапу характерною була відсутність історичної традиції. За Ясперсом, історичний процес можна простежити десь від ІV тис. до н.е., коли починають формуватится великі культури в Єгипті, Месопотамії, Китаї, Індії. У цей час починає утверджуватися історична свідомість у результаті комунікації поколінь. Наступний історичний період у концепції Ясперса, є найважливішим. Філософ назвав його «вісьовий час» (800 – 200 рр. до н.е.). У ці роки відбувся колосальний переворот у духовному житті всіх розвинених культур. Людина у цей час усвідомила цілісність і унікальність свого буття, відособленість від світу і свою безпорадність перед ним. У результаті народилась «філософська віра», яка дала людству поняття Абсолюту і інші ключові філософські категорії. «Філософська віра», яка панує упродовж наступного історичного періоду у формі діалектичної єдності віри і науки, спрямовує історичний процес до глобальної мети – пізнання й усвідомлення свободи.

Згідно Ясперса, в цей час відбувається становлення історії людства як світової історії, тоді як до Осьового часу мали місце лише історії локальних культур. У цю епоху були розроблені основні категорії, якими ми мислимо до цього дня, закладені основи світових релігій, і сьогодні визначають життя людей. У всіх напрямках відбувався перехід до універсальності. На цьому етапі К. Ясперс вбачав початок відліку нової ери культури, справжнє відокремлення людини від тваринного світу, реалізацію мережі координат людяності, що раніше була заданою лише потенційно, крок до універсальності гуманістичних критеріїв і майбутнього холізму людства. Гуманні ідеї вчень «осьового часу», втілені у різноманітності регіональних проявів, захопивши свідомість мільйонів, визначили в якості інваріантної традиції магістральні напрямки розвитку світових мегакультур (християнства, ісламу, синтоїзму, буддизму).

14. Становл. школи «Анналів». Школа «Анналів», або «Нова історична наука» виникла у французькій історіографії в 20-30-х роках ХХ ст. Фундаторами нового напряму були видатні історики Марк Блок (1886 – 1944 рр.) і Люсьєн Февр (1878 – 1956). У 1929 р. вони заснували науковий журнал «Аннали» (1929 – 1939 рр.), який упродовж ХХ століття неодноразово змінював свою назву.

Внесок істориків школи «Анналів» у світову історичну науку сьогодні означають терміном «коперніканська революція в історії». Суть цієї революції полягала у заміні класичної «історії-оповіді» на «історію-проблему» і створенні «тотальної історії», тобто, історії, для якої всі соціальні зв’язки (економічні, політичні, соціальні, культурні) є однаково важливими. Розвиток школи «Анналів» можна розглядати як зміну «поколінь» істориків, які утверджували власні підходи до історичного дослідження. «Перше покоління» – 1929 – 1945 рр.; «друге покоління» – 1945 – 1968 рр.; «третє покоління» – 1968 – кінець 1980-х рр.

На першому етапі еволюції школи в центрі наукової уваги її фундаторів була історія ментальності, «людський фактор в історії». Згодом, на другому етапі французькі історики зосереджуються на структурах: економічних, географічних, політичних, етнічних, на «повільних» змінах в історії, на кількісних методах в історичному дослідженні. Всі ці компоненти історичної науки можна виявити в головного представника другого етапу еволюції школи Ф.Броделя. Для третього етапу еволюції школи характерним є повернення до ідей «ранньої школи», тобто, до вивчення людини як суб’єкта в його соціокультурній обумовленості. Але наприкінці 80-х років ХХ ст. намітилась криза в розвитку школи «Анналів». На цьому етапі представники «третього покоління» зосереджуються на дослідженні глибинних малорухомих структур, а подієва історія залишається на узбіччі широкого шляху еволюції авторитетної наукової течії. Вивчаючи масові явища, «молодші» анналісти ігнорують в історичному процесі особистість. Щоб уникнути повної втрати школою свого унікального і неповторного дослідницького характеру, лідери наукової групи постановили зблизити історію з історичною антропологією, політологією, економікою.

У своїй «Апології історії» Марк Блок здійснив продуктивну спробу об’єднати пізнавальні можливості різних соціологічних концепцій. В роботі історик дав свою знамениту дефініцію предмету історії. Для нього історія – це наука про людей у часі. А предметом і об’єктом цієї науки виступає людина в соціальному середовищі. Визнаючи розмаїття чинників історичного процесу, фундатор школи «Анналів» вказує на один із них, який діє постійно і синтезує у собі певною мірою всі інші. Це – колективні уявлення, або суспільна свідомість, яку Марк Блок називає в своїй книзі «пам’яттю».

Якщо Блок більш схильним був досліджувати соціально-економічні явища, то його колега Февр зосередився на вивченні явищ духовного характеру. Про це говорять заголовки його основних книг: «Доля: Мартін Лютер», «Проблема невірування у ХVІ ст.: релігія Рабле». Внеском Люсьєна Февра в теорію історії школи «Анналів» є його вчення про ментальність. Історик тлумачить ментальність як здатність свідомості сприймати і пояснювати світ. Февр доводив, що ментальність формується як «матриця культури, традицій, мови, способу життя, релігії, а виявляється у реакціях і поведінці людини і групи». Люсьєнові Февру належить ідея «тотальної історії», яка була більш ґрунтовно розроблена у творчості анналістів «другого покоління». «Тотальна історія», за Февром, – це всебічне дослідження життя людей у просторі і часі. Таке дослідження дає не «площинне» а «голографічне» зображення минулого, тобто зображає людське життя у всіх його вимірах.