Розв. іст. світогляду у період Ст. Греції

Розв. іст. світогляду у період Ст. Греції

Батьківщиною історіографії стала Антична Греція. Тут в І тис. до н.е. з’явилися тексти, в яких їх автори спробували дати послідовну картину подій минулого. Найважливішим у цьому було те, що грецькі мислителі почали розглядати минуле не як красиву легенду, а як реальну дійсність, що вже відбулась і правда про яку може бути корисною для кращої організації теперішнього людського співжиття.

У епоху архаїки поступово у свідомість давніх греків проникає уявлення про лінійний характер часу. Коли лінійна концепція часу стала надбанням грецьких філософів, виникли сприятливі умови для історіописання. Бачення природного і суспільного буття через призму лінійності часу уможливило систематизацію подій минулого у послідовності їх розгортання. Таке упорядкування інформації про минуле дало змогу побачити, що частина подій мають певну схожість між собою, тобто, вони ніби повторюються. Водночас, упорядкування подій, згідно з концепцією лінійності часу дало змогу виявити обумовленість одних подій іншими.

Геродот відомий насамперед тим, що написав 9 книг «Історії». Праця присвячена описові греко-персидських війн кінця V ст. до н.е. Фукідід написав свій головний твір – «Історію»у 8-ми книгах. Головним предметом дослідження «Історії» Фукідіда стала Пелопоннеська війна, передусім, політичні і військові події. Одним з талановитих продовжувачів античної традиції був афінянин Ксенофонт (бл.430 – 355 рр. до н.е.) – автор численних історичних та літературних творів. («Грецька історія»).

Давньогрецькі філософи також не залишили поза увагою питання реконструкції і збереження подій минулого. Для них це було важливим в контексті формування своїх власних філософських систем. Сократ, Платон, Арістотель.

Осібно в елліністичній історіографії стоїть творчість видатного грецького історика Полібія. В Римі Полібій завершив свою грандіозну працю «Всесвітня історія» в 40-а книгах. Варто зазначити, що повністю збереглося лише 5 книг, а інші дійшли до нас у фрагментах завдяки цитуванню в творах інших істориків. Науковим завданням цієї праці стало поєднання минулого «Сходу» (елліністичного світу) і «Заходу» (Риму).

Іст. праці ст. римлян

Започатковує римську історіографію на латинській мові Марк Порцій Катон Старший (234 – 149 рр. до н.е.). Написав він також і твір на історичну тематику «Початки», в якому спробував висвітлити історію Риму.

Вершиною римської історіографії стала творчість Тіта Лівія(59 р. до н.е. – 17 р. н.е.). Твір, що приніс Лівієві світову славу отримав назву «Римська історія від заснування міста». Це була грандіозна праця, яка ледь вмістилася у 142 книгах (збереглося 35). Лівій у своєму творі ідеалізував «римський народ». Для цього він навіть використовував явні вигадки й фантазії. Текст праці Тіта Лівія містить грандіозну картину зовнішніх і внутрішніх війн, усобиць і чвар, описи битв, церемоній, засідань сенату, промов політиків.

Поряд з Тітом Лівієм у римській історіографії почесне місце займає Публій Корнелій Таціт (бл.55 – бл.117 рр.). Найвідомішими працями Таціта стали «Германіка», «Історія», «Аннали». У «Германіці» він подав інформацію про племена і народи, які мешкали за Рейном. Славу історикові принесли інші роботи: «Історія», написана близько 110 р. і «Аннали» – написана після 117 р. Ці праці збереглися не повністю. Згідно з хронологією викладених в них подій, ці праці слід розташувати в такій послідовності: спочатку «Аннали», а потім «Історії». «Аннали» розпочинаються з 14 р. – року смерті Августа і викладають історію правління імператорів Тіберія, Калігули і Нерона до смерті останнього у 68 році. «Історія» охоплює період з 69 р. по 96 р., коли при владі перебувала династія Флавіїв.

Свою нішу в римській історіографії зайняв сучасник Таціта Гай Светоній Транквілл(бл.70 – бл.140 рр.). Крім «Життя дванадцяти цезарів», яка майже повністю збереглась, інших творів Светонія не залишилось.

Іст. погляди О.Шпенглера

Відчутного удару традиційний європейський історизм зазнав з боку Освальда Шпенглера(1880 – 1936 рр.). У своїй фундаментальній праці «Присмерк Європи»він по-новому розглянув «морфологію світової історії». Шпенглер відкинув традиційну періодизацію всесвітньої історії на античну, середньовічну і новочасну і запропонував свою концепцію світової історії як низку незалежних одна від одної культур, які подібно всякому живому організму, переживають періоди зародження, становлення і вмирання.

Оскільки концепція єдності всесвітньо-історичного процесу, на думку філософа, нівелює унікальність і неповторність кожної спільноти, її варто замінити багатшою змістом картиною – циклічною історією виникнення, розвитку, загибелі численних самобутніх культур. За Шпенглером, істинно великими і повністю реалізованими культурами на планеті були: китайська, вавілонська, єгипетська, індійська, антична, візантійсько-арабська, західна, культура майя, російсько-сибірська. Унікальність кожної культури, доводив Шпенглер, визначається своєрідністю її «душі». Так, наприклад, основою античності була «аполлонівська душа», арабської – «магічна душа», західної – «фаустівська» і т.п. Умирання культури відбувається, стверджував філософ у формі переходу до «цивілізації» – закостенілого стану культури. На думку науковця, Європа також вже підійшла до стадії умирання, оскільки її культура набула якості цивілізації.

Теорія цивілізації А.Тойнбі

Серед мислителів першої половини ХХ ст., які послідовно критикували «наукову історію», тобто позитивістські концепції минулого, особливе місце займає Арнольд Тойнбі (1889 – 1975 рр.). Тойнбі вважав, що головним в історичному процесі є культура як єдність матеріальних, політичних і духовних діянь людей. З урахуванням фактора культури, Тойнбі розподіляє усі сучасні і минулі суспільства на цивілізації. Згідно з класифікацією англійського історика, упродовж історії людства існувала 21 цивілізація. Початок цивілізації відбувається завдяки появі унікальних, творчих особистостей, які здатні долати усталені форми життя і традиції. Якщо більшість членів спільноти починають їх наслідувати («мімезис»), то спільнота переходить від стану спокою «Інь» до активного стану «Ян».

Історичний процес відбувається шляхом «Виклику – Відповіді». Господь ставить важкий Виклик-випробування перед спільнотою, яка мусить дати свою Відповідь на Виклик. Сильна, творча, енергійна спільнота дає Відповідь, а слабка спільнота – гине. За Тойнбі, Виклики можна поділити на такі види: 1) зовнішні удари (війни, агресії), 2) зовнішній тиск (економічна, політична і культурна експансія сусідніх цивілізацій), 3) внутрішнє гноблення (становість, соціальне панування, національне гноблення). У процесі подолання Викликів спільнота пізнає довколишнє буття і волю Господа. У результаті перманентного діалогу між Людиною і Логосом виникає Істина. Важливим у концепції Тойнбі є категорія «вічної людини», тобто, особистості, яка наділена свідомістю і здатністю робити вибір мети своєї діяльності.

Рушієм історичного процесу, згідно з Тойнбі, є «життєвий порив», який здійснює творча еліта людської спільноти і веде за собою пасивну більшість. Саме творчі, освічені, енергійні люди готують суспільну Відповідь на черговий Виклик, пожвавлюючи суспільне буття і не даючи спільноті застоятися і розкластися. Цивілізація занепадає, вважав Тойнбі, тоді, коли творча еліта спільноти втрачає сили і енергію і вже не здатна повести за собою інертну масу.

Із 21 цивілізації у ХХ ст., на думку англійського мислителя, залишилося тільки сім. Причому одна з них – «західна» переживає кризовий період, період занепаду, який настав у ХVІІ ст., з моменту коли європейці втратили фундамент християнства.

Вихід, на думку Тойнбі, у створенні «світової федеративної держави». Це новітнє утворення має забезпечити збереження культурних цінностей кожної цивілізації і об’єднати їх на базі релігійної духовності у формі пантеїстичної «всесвітньої релігії».

Тойнбі доводив, що між цивілізаціями завжди були різноманітні зв’язки, які складали вагому частину життя цивілізацій. Тойнбі особливо наголошував на тому, що спільноти, які приєднуються до інших спільнот, забезпечують збереження безперервності історичного процесу.

Розв. білорус. історіог

На початку 80-х років ХІХ ст.. першу спробу теоретичного обґрунтування існування окремої білоруської нації зробили білоруські народники. В так званому “Листі Данили Боровика про Білорусію” відзначалося, що до ХV століття білоруський народ жив самостійним життя, мав державність – “Литву” і сам визначав свою долю. Все змінилося, коли посилився політичний та культурно-релігійний вплив Польщі. Під його тиском відбулася ополячення верхів білоруського суспільства і втрата державності.

Створення національної концепції білоруської історії, на думку дослідника О. Смолянчука, започаткував М. Довнар-Запольський наприкінці ХІХ ст. В циклі газетних статей “Білоруське минуле” він зробив важливі висновки щодо історичної долі білоруського народу. На початку ХХ ст. Я.Карський у фундаментальній праці “Білоруси” (т. 1-3, 1903-1922) вперше науково обґрунтовував національну самобутність білорусів як окремого слов’янського народу. На початку 1910 р. опублікував “Коротку історію Білорусії” В. Ластовський – активний діяч білоруського національно-культурного відродження.

Після розпаду Російської імперії, в період невдалих спроб створити незалежну Білоруську державу, з’явилися перші спеціальні праці з історії білоруської державності – брошура А. Цвікевича “Короткий нарис виникнення Білоруської Народної Республіки” (1918 р.) та М. Довнар-Запольського “Основи державності Білорусі” (1919 р.). На початку 20-х років ХХ ст. здійснюючи політику коренізації, радянське керівництво створило в Мінську Інститут білоруської культури. В історичній секції працювали відомі історики. В.Пічета, М. Довнар-Запольський, В. Ігнатовський.

Наприкінці 20-х років ХХ ст. посилився ідеологічний контроль над історичною наукою. В 1927 р. почало працювати Товариство істориків-марксистів БРСР. В 1929 р. Інститут білоруської культури було перетворено в Академію наук БРСР, в 1931 р. в її структурі створено Інститут історії. Обидві установи очолив В.Ігнатовський.

На початку 30-х років було заборонено “Короткий нарис історії Білорусії” Ігнатовського. Видана в 1934 р. В. Щербаковим 1 частина “Нарисів історії Білорусії незабаром була розкритикована. Викладання історії Білорусії в навчальних закладах в середині 30-х років фактично припинилося. Наприкінці 80-х на початку 90-х років з цієї проблеми було опубліковано декілька монографій М. Єрмиловича, М.Пилипенко, В. Насевич.

І. Ковель, І. Крень, І. Соркіна у вступному розділі посібника “Історія Білорусії з 1975 р. до весни 1917 р.”, виданому в 2001 р., оцінюють В. Ластовського, М. Довнар-Запольського, Ф. Турука, П. Трамповича як націоналістів, вкладаючи в цей термін гостро негативний зміст.

Предмет історіог. Укр..

Предметом історіографії є історична наука, а не історичний процес. Предмет історіографії складають закономірності розвитку історичної науки, нарощування історичних знань. Д.І.Дорошенко зазначав, що “предметом … української історіографії являється нарис розвитку на Україні наукової праці над дослідженням минулого життя рідного краю”. В Енциклопедії україно­знавства читаємо: “Предметом української історіографії є розвиток української наукової праці над дослідженням минулого України і разом із тим розвиток української національно-історичної думки”. У сучасному підручнику з української історіографії (Я.Калакура) відзначається, що “предметом української історіографії є закономірності нагромадження знань і розвитку української історичної думки, становлення і збагачення української історичної науки”.

Періодизація української історіографії радянськими істориками: “історична наука у феодально-кріпосницькому епоху” та “історіографія історії України в ХІХ-на початку ХХ ст.” – в період кризи феодально-кріпосницьких відносин і розвитку капіталізму (Л.А.Коваленко). Радянська українська історіографія, у відповідності з цією періодизацією, являла новий період, який відповідав епосі соціалізму (А.В.Санцевич).

В зарубіжній періодизації історичної науки в Україні побудована на основі схеми Грушевського, тому критерієм були основні періоди в історії українського народу. Так, наприклад, в Енциклопедії Українознавства (Мюнхен–Нью-Йорк, 1949) виділяють такі періоди української історіографії: 1)Княжа доба (ХІ-ХІІІ ст.) 2)Литовсько-польська й козацька доба (ХІV-ХVІІ ст.) 3)Козацько-Гетьманська доба (ХVІІ-ХVІІІ ст.), 4) Наукова історіографія ХІХ-ХХ ст. В цьому, останньому періоді виділяються такі підперіоди: І пол. ХІХ ст., а потім за напрямками, які змінювали один одний: народницький, державницький. Наприкінці автори виділяють “сучасну українську історіографію”. В англійській “Encyclopedia of Ukraine” вміщена стаття “Історіографія”, написана О.Оглобліним і Арк. Жуковським. Автори до кінця ХVІІІ ст. повторюють періодизацію попередніх дослідників. А далі виділяють такі періоди: ХІХ століття Грушевський і початок ХХ століття та Модерна (новітня) українська історіографія, яка поділяється на: міжвоєнний період; післявоєнний період.

Внесок О.Лазаревського

У ІІ пол XIX ст. плідну дослідницьку та археографічну роботу проводив Олександр Лазаревський (1834-1902). Лазаревський — автор близько 450 праць і статей переважно з історії Лівобережної України 17-18 ст. Головну увагу історик приділив дослідженню історії селянства — «Малоросійські посполиті селяни 1648—1788» (1866), козацької старшини і Шляхти — «Нариси дворянських родів Чернігівської губернії» (1868), «Нариси малоросійських фамілій» (1875—1876), «Люди старої Малоросії» (1882—1888), колонізації та землеволодіння — «Опис старої Малоросії» (1888—1902), адміністративно-судового устрою Гетьманщини — «Суди в старій Малоросії» (1898) та ін. Л. видав важливі документальні публікації: «Щоденник М. Ханенка» (1884), «Сулимівський архів» (1884), «Мотижинський архів» (1890), «Щоденник генерального підскарбія Якова Маркевича» (1893—1897), «Любецький архів графа Милорадовича» (1898) та ін.

Щодо бібліографії, то вчений почав нею займатися ще з юнацьких років. У 1853 р., навчаючись у старших класах гімназії, він надрукував у «Черниговских губернських відомостях» свій «Опыт указателя источников для изучения Малороссийского края в историческом и географическом отношениях». Цим посібником молодий бібліограф прагнув «принести хотя малую лепту на пользу науки…». До покажчику ввійшла російська та українська книжково-журнальна література — історична і бібліографічна, а також роботи з географії, статистики та етнографії — всього 154 джерела.

Займаючись в бібліотеці, він обробляє першу частину свого покажчика (російську). У 1858 р. надсилає перший випуск «Указателя источников для изучения Малороссийского края» О. М. Бодянському.

В цьому «Указатели» подано майже в чотири рази більше джерел ніж в «Опыте». Всього зареєстровано 554 номери за 1622—1857 рр. За складом покажчик наближався до загального покажчика з українознавства.

О.Лазаревський активно досліджував також історію сіл Лівобережної України. У 80-ті роки він підготував "Исторические очерки сел и селян Левобережной Малороссии".

Останньою великою роботою Лазаревського була монографія "Описание Старой Малороссии". Старою Малоросією він називав Лівобережну Україну другої половини XVII ст. з наступними змінами у XVIII ст.

 

 

Наук. доробок В.Антоновича

(1830-1908) - вихованець історико-філологічного факультету Університету Св. Володимира, фундатор української національної історіографії, один з творців наукової школи істориків-документалістів. В. Антонович був головним редактором Київської Тимчасової комісії для розбору давніх актів, очолював Історичне товариство Нестора Літописця. У мозаїці праць видатного історика домінуюче місце займають дослідження з української історії. Серед них: «Про походження козацтва», «Про гайдамацтво», «Уманський сотник Іван Гонта», «Київ та його доля і значення з XIV до XVI ст.», «Археологічна карта Київської губернії» та багато інших. Червоною ниткою через праці історика проходить ідея самобутності українського народу, її споконвічності. Він був у числі перших, хто науково застосував поняття «Україна-Русь», порушив питання про українськість Київської Русі. Вагомий сегмент творчої спадщини В. Антоновича становлять джерелознавчі праці, зокрема «Исследования о козачестве по актам с 1500 по 1648 год», «Последние времена казачества на правой стороне Днепра: по актам с 1679 по 1716 год», та ін. Особлива заслуга В. Антоновича в збиранні, дослідженні і виданні документів з української історії. Він видавець 8 тт. «Архіву Південно-Західної Росії», «Мемуаров, относящихся к истории Южной Руси».

М.Яворський

Матвій Іванович Яворський (15 листопада 1885 — 3 листопада 1937) — історик, політичний діяч, академік ВУАН. Яворський — перший український історик, що пробував укладати історію України за «марксистсько-матеріалістичним законом». Без відповідної фахової практики й достатньої документації його твори позначені ідеологічними маніпуляціями історичних фактів. Серед творів Яворського відомі насамперед популярні підручники: «Нарис історії України» (1923-1924), «Коротка історія України» (1927), «Історія України у стислому нарисі» (1928) та ін. У цих працях історик обґрунтовував так звану «марксистську схему українського історичного процесу». Доречно зазначити, що підручник «Коротка історія України», перше видання якого в 1923 р. вийшло з передмовою тодішнього голови уряду УСРР X. Раковського, був спробою штучно підігнати національну історію України під марксистську схему. Він написав ряд праць з суспільно-політичної історії та історії революційного руху в Україні: «Революція на Україні в її головніших етапах» (1923), «Нариси з історії революційної боротьби на Україні» (1927-1928). Критерієм приналежності до української історії М. Яворський вважав територіальний, тобто український, і класовий принципи. Він акцентував на своєрідності історії України новітнього часу, Української революції. Парадокс М. Яворського в тому, що, з одного боку, він сприйняв марксизм і розгорнув ідейну боротьбу проти «українських буржуазних істориків», насамперед проти М. Грушевського, а з іншого - став об'єктом критики російських істориків-марксистів (М. Покровський та ін.) за «націоналістичні перекручення». Йому інкримінували підміну класового підходу «формально-націоналістичним», за що був репресований.

 

Роль та місце О.Оглобліна

Педагогічну і наукову працю Олександр Петрович розпочав 1919 p.: викладав у різних школах і вищих навчальних закладах, зокрема у Київському університеті. У квітні 1922 р. О.П. Оглобліна було обрано професором кафедри нової історії України, яку він і очолив. Одночасно вчений очолював комісію із заснування музею М.П. Драгоманова. Упродовж 1921-1926 pp. дослідник завідував також історичною бібліотекою ім. О.М. Лазаревського. Проте найбільшим досягненням молодого вченого і викладача став заснований ним при ВІНО історичний семінар вищого типу (1923-1928), який готував спеціалістів для вищої школи й науково-дослідної роботи. Учений першим із вітчизняних істориків 1926 р. здобув науковий ступінь доктора історії української культури. Зокрема, на початку 1930-х pp. О. Оглоблін брав активну участь у підготовці фундаментального видання "Архів Коша Запорозької Січі".

Важливою була також діяльність О.П. Оглобліна на терені Всеукраїнської академії наук (ВУАН), з якою він був пов'язаний ще з 1926 р. Олександр Петрович був науковим співробітником численних комісій Української академії наук.

З квітня по листопад 1942 р. О.П. Оглоблін очолював Музей-архів переходової доби м. Києва. За короткий час, завдяки Олександру Петровичу, під його дахом зібралися видатні представники науки і культури (історик Н.Д. Полонська-Василенко, архітектор І.В. Моргілевський, мистецтвознавець С.О. Гіляров та ін.).

Тоді ж у О.П. Оглобліна зав'язалися наукові стосунки з українськими еміграційними вченими, насамперед з Д.І. Дорошенком, Б.Д. Крупницьким, А.І. Яковлевим. З наближенням Червоної Армії до Києва історик був змушений переїхати до Львова, де включився в роботу історичної секції Наукового товариства ім. Т. Шевченка та зорганізованої з ініціативи митрополита А. Шептицького Церковно-археографічної комісії. У березні 1944 р. на запрошення колегії професорів філософічного факультету Українського вільного університету (УВУ) Оглоблін переїздить до Праги. 1951 р. Олександр Петрович переїздить до США, де засновує і очолює Українське генеалогічне товариство (1963), Українське історичне товариство (1965). Також він очолює іспитову комісію філософічного факультету УВУ в США й обіймає посаду професора в Українському технічному інституті у Нью-Йорку. Оглоблін мав великий вплив на українську еміграційну науку. Одночасно вчений працював в Українському науковому богословському товаристві. Протягом 1960-1977 pp. він працював науковим консультантом для докторантів з історії України в Українському науковому інституті Гарвардського університету.

Протягом 1970-1989 pp. О.П. Оглоблін - президент Української вільної академії наук у США. Він виховав плеяду широко відомих сьогодні українських істориків (Л. Винар, О. Субтельний, В. Омельченко).

Твори: Гетьман Іван Мазепа та його доба, Українська історіографія. 1917–1956, Історія України. Короткий курс (1941, спільно з С. Белоусовим, К. Гуслистим та ін..).

Наук. Дослід. Д.Дорошенка

Наукову і державницьку роботу вдало поєднував Дмитро Дорошенко (1882-1951) - видатний український історик. Д. Дорошенко адаптував до потреб робітничої, селянської і молодіжної аудиторії свої праці: «Коротенька історія Чернігівщини», «П. О. Куліш, його життя й літературно-громадська діяльність», «Про минулі часи на Поділлю» (1918-1919). Поряд з вивченням регіональної історії, історії рідного краю, Д. Дорошенко усвідомлював необхідність підготовки узагальнюючих праць на основі цілісного підходу до української історії. Як історик, він твердо стояв на позиціях наукового синтезу знань з історії України, послідовно обстоював державницьку ідею. Д. Дорошенко належав до піонерів створення наукових навчальних посібників. Його підручник «Історія України», який охоплював період від найдавніших часів до революції 1917 р., тривалий час використовувався в українських школах Наддніпрянської та Західної України. У підручнику давалася наукова інтерпритація назв «Русь» і «Україна», характеристика політичногом суспільного устрою Русі-України, козаччини, Хмельниччини Гетьманщини. В еміграції, учений створив «Нарис історії України», підготував «Огляд української історіографії».

Крім того, самостійну роботу з української бібліографії Д.Дорошенко проводив і раніше - ще в Вільні він склав список літератури під назвою "Научный взгляд на украинцев как на отдельную народность" [29], який пізніше й увійшов до складу "Указателя источников".

Покажчик містив 25 розділів і 722 позиції. Третина бібліографії (головним чином зарубіжної) була вилучена цензурою. Запропонована Д.Дорошенком схема періодизації історії України складалася з таких періодів: археологічний; княжий; литовсько-польський (Козаччина); московський (Руїна, Гетьманщина); Запоріжжя; сер. XVIII - 60-ті рр. XIX ст.; новітня доба.

Таким чином, у перші роки XX ст. Д.І. Дорошенко проявив себе здібним бібліографом, праці якого заповнили поважну прогалину в українській бібліографічній літературі і спричинилися до подальшого розвитку цієї ділянки українознавства.

Стаття "П.Куліш (10 років з дня смерті)" була написана влітку 1906 р. для "Нової Громади", а вийшла друком у часописі "Україна" (Кн. ІІ) у 1907 р. [42]. Ця стаття деякими дослідниками вважається першою науковою працею Д.Дорошенка [2:9-10]. Втім, беручи до уваги вже згадану вище бібліографічну працю Дмитра Івановича, можна вважати статтю про П.Куліша його першою науковою працею з історіографії. Д.Дорошенко подає життєпис та аналіз творчості історика на основі чисельної попередньої літератури про П.Куліша, критично ставиться до його наукової спадщини.

 

Найдавн іноз дж з іст Укр.

1) Гіпократ – 5-4 ст до н.е. «Про повітря, воду і місцевість»; 2) Полібій – 2-1ст до н.е. «Загальна історія»; 3) Страбон – 1 ст до н.е.-1 ст н.е. «Географія»; 4) Пліній Старший – 1 ст. його праці містять перші писемні згадки про слов’ян «Природнича історія»; 5) Птолемей Клавдій – 1-2 ст містить інформацію про Сарматію «Географія»; 6) Корнелій Таціт 1-2 ст «Аннали» або «Літописи». Візантійці писали з 6 ст: 1) Прокопій кесарійський «Історія війн з готами» є свідчення про суспільний устрій слов’ян; 2) «Стратегікон» 6-7 ст – візантійський військовий документ. Описує військове мистецтво слов’ян; 3) Костянтин Багрянородний «Про управління імперією». Західноєвроп джерела: 1) Бруно (німецький мандрівник) – у 1008 році відвідав Київ; 2) Адам Бременський – 11ст, хроніст «Діяння гамбурзьких єпископів». Арабські джерела: Аль Масуді- 9-11 ст, опис слов’ян, побут, військова майстерність.

Давньогрецький історик, названий Цицероном «батьком історії» (цей титул тепер неодмінно додається до імені великого грека), один із перших відомих географів і вчених-мандрівників. Він створив перший загальний опис тогочасного світу. Автор «Історії» в дев’яти книгах, присвячених викладу греко-перських воєн, історії держави Ахеменідів, Єгипту та інших держав, містить перший систематичний опис життя і побуту скіфів.

Скіфію – „країну на північному узбережжі Чорного моря і прилеглих до нього землях” – найдетальнішим чином описав давньогрецький учений і мандрівник Геродот у IV книзі своєї "Історії", відомої як "Скіфський логос". Тому він по праву може вважатися "батьком української історії". Учений грек, який побував у Північному Причорномор’ї, визначив протяжність узбережжя всього Чорного моря, розповів про річки, що в нього впадають, поміряв відстані між окремими населеними пунктами. У ХХ ст. вийшов перший переклад українською мовою IV книжки "Геродот із Галікарнасу. Скіфія. Найдавніший опис України з V століття перед Христом" (1937), а згодом побачили світ перекладені “Історії в дев‘яти книгах” (1996). В 4-й книзі твору подано систематичний опис життя і побуту скіфів, а також кіммерійців, таврів та інших племен, що заселяли південно-українські степи.

 

 

Докумен дж з іст К. Русі.

До документальних відносять: 1) актові джерела – це документальні джерела установ, монастирів та приватних осіб, що набули юридичного значення. Поділяються на публічно-правові та приватно-правові. Найдавніші актові документи Русі-це 4 договори Русі з Візантією. Збереглись лише 3. Перший – укладений Аскольдом з Василем у 873-874 рр. Другий-договори Олега 907 і 911. Текст зберігся у «Повісті минулих літ».Договори давали право безмитної торгівлі руськими купцями у Царгороді. Третій-у 944 році Ігоря з Візантією. За ним Ігор зрікся володіння над Чорним морем в районі гирла Дніпра. Зобов’яз платити мито за право торгівлі, захищати Візантію від зовнішніх ворогів. 4- 972 р. договір Святослава з імператором Цімісхієм.

Публічно-правові акти виникли внаслідок діяльності органів влади, суду та інших установ. Це величезний документальний масив різнорідних за походженням, змістом та формою матеріалів, до складу яких входять документи органів влади, суду, церковних установ, громадських організацій, політичних партій тощо. Найстарішою уставною грамотою, що збереглася у пізніших копіях, є Устав князя Володимира Святославича про десятини, суди і людей церковних. Цим документом князь жалував певні майнові права Десятинній церкві у м. Києві. З першої половини XI ст. дійшов до нас текст церковного Уставу Ярослава Володимировича. До XIII ст. відноситься Уставна грамота Володимир-Волинського князя Мстислава Даниловича, що регламентувала розміри та форми повинностей з місцевого населення на користь князя.

Най видатнішою пам'яткою права Київської Русі є "Руська правда" — кодекс прав, що діяв в Україні-Русі протягом кількох століть. Цю пам’ятку знайшов історик Татіщев у 1738 році. Вона має 3 редакції: коротка – 11 ст, розширена – 1280р, скорочена-15-16ст. В документі названо соціальні групи, характер економічних відносин Київської Русі, характеристика видів злочинів та покарань. Найбільш повну публікацію цього надзвичайно цінного історичного джерела здійснив у 1940—1963 pp. академік Б. Греков. «Правду Ярослава», або «Найдавнішу правду» (автором її вважається Ярослав Мудрий); «Правду Ярославичів», або «Статут Ярославичів» (цей текст приписується синам Ярослава Мудрого), а також дві статті - так званий «Поклон вірний» та «Урок мостникам», щодо походження яких немає точних відомостей.

 

Повість минулих літ»

Найвизначнішою працею Нестора-літописця є «Повість минулих літ» — літописне зведення, складене у Києві на початку XII століття. Це перша у Київській Русі пам'ятка, в якій історія держави показана на широкому тлі світових подій. Преподобний Нестор довів розповідь з літописних зведень кінця XI століття до 1113 року.

У первісному вигляді «П.м.л.» до нас не дійшла, а була переписана на поч. 15 ст. і збереглася в кількох копіях. Відомо три редакції «П.м.л.». Перша складена близько 1113 ченцем Києво-Печерського монастиря Нестором. Другу редакцію склав 1116 ігумен Видубецького монастиря в Києві Сильвестр (дійшла до нас утрьох списках --- Лаврентіївському, Радзівіллівському (Кенігсберзькому) і Троїцькому (Московському академічному), Лаврентіївський список дістав назву від імені переписувача Лаврентія, який склав його для суздальського князя Дмитра Костянтиновича в 1377. Радзівіллівський список (див. Кенігсберзький літопис) датується 15 ст. Троїцький список загинув у 1812. Третю редакцію «П.м.л.» створив близько 1118 невідомий автор у Києво-Печерському монастирі. Вона має два списки: Іпатіївський, знайдений в Іпатіївському монастирі в Костромі (складений у 15 ст.), і Хлебніковський (відноситься до 16 ст.).

«П.м.л.» --- зведення з попередніх літописів, різноманітних історичних та літературних творів, пам'яток права. Основна увага в творі приділяється політичним, воєнним та династичним подіям. Містяться відомості про походження і розселення східних слов'ян, утворення Київської держави та її сусідів. У тексті «П.м.л.» виклад матеріалу подається нерівномірно.

Тут містяться записи про події без їх датування по рокахдля яких характерний монотематизм (описи групуються навколо певного князя чи військових та ін. подій). Такі записи часто представляють собою спогади про давно минулі часи. Прикладом може бути «Повчання» Володимира Мономаха, в якому немає точних дат. Записи по роках з вказівкою на дні, переважають в більшій частині літопису. Вони починаються з 1061 і, в основному, пов'язані з Києво-Печерським монастирем. Виділяється та частина літопису, де детально говориться про правління київського князя Всеволода Ярославича (син Ярослава Мудрого), походження його двох синів, дочки Янки, діяльність Всеволода спочатку як переяславського князя, а згодом --- великого князя київського.

 

Київський літопис ХІІ ст.,

Він склав основу Іпатіївського літописного зводу. Побудований на літописі князів Ігоря Святославича, Володимира Глібовича, інших місцевих літописах, усних переказах і оповіданнях. Саме в тій частині літопису, що присвячена Володимиру Глібовичу, вживається назва «Україна» за 1187 р. стосовно південноруських земель та їх жителів, які межували з половцями. Ці землі, розташовані по обох боках середнього Подніпров'я, значно раніше дістали в народі назву Україна як країна, як держава. По мірі розширення зв'язків з північно-східними та західними землями, заселеними українським етносом, майже вся Київська Русь стала ототожнюватися з етнонімом «Україна».

Ки́ївський літо́пис — одна з найдавніших пам'яток історії та літератури Київської Русі, складова частина Іпатіївського списку. Є продовженням «Повісті временних літ» і попередником Галицько-Волинського літопису, охоплює події 1118—1200 років. Дослідники вважають, що текст, який дійшов до нас, упорядкував бл. 1200 ігумен Видубицького монастиря у Києві Мойсей на основі літописних зведень, складених при княжих дворах у різних землях Русі, з певними скороченнями і доповненнями. Наявність різних авторів, неоднаковий рівень їх освіти і таланту відбилися на підході до викладу подій, стилі, оцінках фактів. Київський літопис складається з порічних записів, у які вплетені літописні оповідання, військ, повісті про князів Ігоря Ольговича, Ігоря Святославича та інших. Розповідається також про Новгород, Волзьку Болгарію, Німеччину, Чехію, Польщу, Угорщину. Та головна тема Київського літопису — Київ і Київська земля, боротьба за стольний град між Мономаховичами й Ольговичами, заклики до єднання у боротьбі проти іноземних завойовників. До Київського літопису включено окремі літературні твори — повість про вбивство Андрія Боголюбського 1174, повість про похід Ігоря Святославича на половців 1185 та інші Київський літопис — твір майже суто світський, церковним питанням приділено дуже мало уваги. Мова його наближена до тогочасної живої народної з деякими церковнослов'янськими елементами, з використанням діалогів, прислів'їв, висловів історичних осіб. Найширше представлена загальновживана і військова лексика. Привертають увагу описи окремих подій і характеристики осіб, подані надзвичайно мальовничо. Стиль викладу діловий, урочистий. Переклад сучасною українською мовою здійснив Леонід Махновець.

 

Архів Коша Запорізької Січі

Його відносимо до матеріалів часів Гетьманщини. Серед них ми виділяємо: 1) Гадяцький трактат – 1658р., автор – Ю. Немирич (про утворення Великого князівстра Руського у складі Польщі, Литви та України), 2) договори П. Дорошенка з татарами; 3) універсали – їх, зазвичай, видавали всі гетьмани після Хмельницького (присвячені початку бойових дій, несенню служби, заснуванню поселень, слобід). Проте немає документів про саму Запорізьку Січ, тому це зібрання дуже цінне. В центральному державному архіві є цілий фонд. Архів Коша (1734-1775). Важлико, що після зруйнування Січі Катериною ІІ архів не було знищено. 374 справи, бл. 40 тис. аркушів різних документів: радорти, дані про бойові дії, про економічний стан, адмін-політ. устрій, соц зв’язки. Містить журнал бойових дій 1771 р., російсько-тур війну, штурм Перекопа, відомості про створення у 1722 році Першої малоросійської колегії. Документи свідчать про наступ російських самодержавців на запорожців.

 

Літопис Самовидця