Станов. Принц. історизму в період Романтизму

Нові підходи до осмислення людського буття упродовж першої половини ХІХ ст. відбувалися в межах унікального інтелектуально-культурного руху, який отримав найменування «романтизму». Переважна більшість істориків цього часу працювала, спираючись на філософські основи нового напряму. У зв’язку з цим історіописання епохи романтизму набуло низку відмітних ознак. Передусім, історики-романтики по-новому почали розглядати ті періоди історії людства, коли панували спокій і стабільність. Звідси, ідеалізація середніх віків, в яких історики побачили гармонію між суспільними станами й у сфері духовного життя. Якщо для інтелектуалів-просвітителів на першому плані була особистість, то для представників романтичної філософії та історіографії більше значення набуває особлива спільнота – «народ-нація» з унікальними культурно-психологічними рисами, які проявляються у мові, міфології, традиціях, звичаях, національній психології. Згодом, все це набуває означення «національний дух». Вони обирають предметом свого дослідження минуле окремих народів і держав. Для істориків-просвітителів було аксіомою твердження про те, що джерело суспільного розвитку криється в можливостях людського розуму. Історики-романтики відкидають цю теорію, а універсальним рушієм суспільного розвитку визнають колективний «національний (народний) дух».

Швидке поширення ідеї «історизму» в Європі в першій половині ХІХ ст. зумовило зростання престижу історичної думки. Відбувається інтенсивна інституалізація історії як науки. Історія відособлюється від літератури та філософії. Історія вийшла на перше місце серед гуманітарних наук, а історичне дослідження та викладання історії стали окремими професіями.

Філосоські ідеї Гердера, Шеллінга, Фіхте, Канта лягли в основу романтизму. Вони започаткували також історіософію. Завершення історіософських пошуків відбулось у творчості видатного німецького філософа Георга Вільгельма Фрідріха Гегеля (1770 – 1831 рр.). Філософ розробив універсальне вчення про природний і людський історичний розвиток. Буття природи і людства він представляє як процес – безперервний, взаємозв’язаний, внутрішньо суперечливий рух, який зумовлений Абсолютним Духом.

Найвидатнішим німецьким істориком першої половини ХІХ ст. можна вважати Леопольда Ранке (1795 – 1886 рр.). Вже в першому історичному творі «Історія романських і германських народів з 1494 до 1535 рр.» Ранке заявив про себе як про історика зі своїм власним ставленням до минулого. Найбільше уваги Ранке приділяє історичній особистості, ретельно досліджуючи її індивідуальність. Така позиція випливала з основного принципу Ранке – творчою силою історії є особистість. Отож, важливим завданням історика повинен бути детальний портрет індивідуальності історичного героя. Хоча, загальним завданням дослідника він вважав об’єктивний виклад подій. Історична концепція Леопольда Ранке містила такі погляди. Кожен народ має свою власну особливу ідею, яка впливає на політичні форми і зовнішню політику. Всесвітня історія являє собою боротьбу окремих національних існувань. Через це головну увагу в своїх історичних дослідженнях Ранке приділяв міжнародним відносинам. У боротьбі національних організмів немає правих і винних. Свою правоту мають усі народи. Основний зміст історії полягає в боротьбі за існування, за територію, за політичний вплив. А кожна держава так повинна влаштувати свій внутрішній лад, щоб він сприяв зовнішньополітичній силі.

До фундаторів ліберального напряму романтичної історіографії слід віднести Огюстена Тьєрі (1795 – 1856 рр.). У своїх «Листах з історії Франції» Тьєрі сформулював нові завдання перед істориками. На його думку, вивчення минулого не повинне обмежуватися винятково історією династій та війни між ними. Слід писати не «біографію влади», а «біографію народів». Предметом істинно наукового дослідження має стати «національний дух» і його носій – народ. Не вожді, а народ є головною діючою особою в історичному процесі.

Помітне місце серед французьких істориків першої половини ХІХ ст. займає політичний, державний діяч і блискучий науковець Франсуа Ґізо (1787 – 1874 рр.). Свою історичну концепцію він виклав у низці праць: «Досліди з історії Франції», «Історія цивілізації в Європі», «Історія цивілізації у Франції». Він був послідовником теорії боротьби класів, які виникли із давнього завоювання.