Потреби у спілкуванні, прихильності і любові.

Діти, які щойно прийшли до школи, сприймають вчителя як справедливу, добру людину, яка все може зробити, багато знає, з якою цікаво. І лише з часом у них формується сприймання вчителя як носія соціальної ролі, а себе як учнів. Тому вчитель, який у своїй педагогічній діяльності керується власною соціальною роллю, а не реальними умовами на уроці, здебільшого не досягає бажаних результатів. Причина цього полягає в тому, що запозичення традиційно існуючих у сучасних початкових класах способів взаємодії вчителя з учнями уповільнює формування у дітей потреби у предметному учбовому спілкуванні. А саме це спілкування становить основу розумового розвитку учня. Серед ділових і пізнавальних мотивів спілкування молодших школярів переважають власне особистісні мотиви, які пов’язані з інтересом до людини, з можливістю говорити про своє життя, про себе. У поведінці дитини, її запитаннях, репліках, міміці відображаються очікування на особисто їй адресовану опіку вчителя, на позитивну оцінку її зусиль та намагання зблизитися з вчителем в оцінці і розумінні подій і явищ.

Таким чином, молодший школяр перебуває в емоційній залежності від вчителя, від того, наскільки в педагогічному спілкуванні враховано потреби дітей у встановленні «інтимних стосунків», тобто таких стосунків, які характеризували б учителя як людину, у якої дитячі переживання викликають щире співчуття.

Спілкування молодших школярів (особливо першокласників) має суперечливий характер. З одного боку діти не бажають лишатися на самоті, сприймають однолітків, як активних співучасників загальних колективних видів діяльності, прагнуть поділитись із ними враженнями, виконати разом якусь справу, співпереживати. У цьому віці діти починають турбуватись про товариша, нудьгують без друзів, створюють мікро групи за інтересами. Отже є підстави для формування первісних дитячих колективів. Завдання вчителя сформувати у класі відносини товариської взаємодії. Для цього потрібно насамперед потурбуватись, щоб навчальний процес був сприйнятий учнем як власна програма дій, привертав його думки, прагнення, переживання. А це стає можливим, якщо нерозвинуті учбові мотиви підкріплюються актуальними для дітей ігровими мотивами, коли дитина чекає на радість від успіху правильно виконаного завдання, від спілкування з вчителем та однолітками. Дитина повинна відчувати радість від гри, від пізнання нового, від спілкування з вчителем та однокласниками. Щоб мати справжнє задоволення від своєї діяльності, дитині потрібно пережити радість успіху. А це надзвичайно важливо, адже успіх – могутній стимул для пізнання, до оволодіння новими видами діяльності, до створення сприятливого мікроклімату в колективі учнів.

У міру того, як діти набувають певних знань і навичок у спілкуванні, вчитель поступово включає їх в активну взаємодію один з одним, залучає до різноманітних форм контролю – взаємо оцінки, доповнень, виправлень. Підсумовуючи участь кожного в конкретній роботі, вчитель вчить їх бути коректними, чуйними, не ображатись на справедливі критичні зауваження в свою адресу.

В організації фронтальної роботи важливо забезпечити повноправну участь кожного учня в колективній дії. З цією метою вчитель цілеспрямовано ставить завдання перед класом, встановлює зв’язки між відповідями учнів, вміло орієнтує їх на досягнення колективного результату. Його тон, поведінка свідчать про зацікавленість у відповіді кожного учня, підкреслюють вагомість внеску кожного в спільний результат, в загальний пошук. Усе це позитивно впливає на активність учнів, спонукає навіть самих боязких і несміливих дітей до активної роботи в класі.

Відомо, що до першого класу приходить діти з різними навчальними можливостями. При умові, що вчитель орієнтується лише на організацію навчальної діяльності і на оцінку дитини в навчальній діяльності – діти різних навчальних можливостей отримують різну оцінку з боку вчителя. Загальновідомою є думка, що самооцінка учня формується на основі оцінки як учителя, так і учнів, які, як правило, повторюють оцінку вчителя. Добре, коли дитина досить підготовлена до школи і отримує високу оцінку своїх досягнень, що є базою для власної самооцінки. А як бути дитині, в якої середній чи навіть низький рівень навчальних досягнень, і ця оцінка є єдиним мірилом, за яким дитину оцінюють. Психологічні дослідження стверджують, що самооцінка, сформована в початковій школі, є, як правило, стійкою і не змінюється протягом тривалого часу. Виникає проблема, що оцінка навчальної діяльності стає оцінкою особистості в цілому, що було б прийнятим в авторитарній школі. Але особистісно орієнтована школа проголошує метою розвиток особистості, її особистісне зростання, що потребує включення дитини в різні види діяльності з метою її самореалізації та оцінки успіхів дитини вчителем та однокласниками в найбільш сприятливому для дитини виді діяльності.

Безумовне прийняття дитини, порівняння її сьогоднішньої зі вчорашньою, а не досягнень дітей з різними навчальними можливостями, повинно стати аксіомою педагогічної діяльності вчителя. Настанова бачити в кожній дитині позитивне, опиратись на нього, як на фундамент в ствердженні дитини – повинна визначати стратегію і тактику педагогічного спілкування вчителя.

Для задоволення потреби дитини у спілкуванні з ровесниками, вчителю слід використовувати інтерактивні методи навчання, що буде сприяти налагодженню партнерських стосунків між дітьми, формувати неформальну підструктуру дитячого колективу.

Потреби в оцінці й повазі.

Кожен учень повинен змагатись за престиж, статус у колективі, визнання, повагу.

По відношенню до кожної дитини повинно бути сформовано доброзичливе оціночне відношення дитячого колективу. На початку шкільного життя дитину часто може супроводжувати невдача. Її характер і особливості залежать в першу чергу від самого навчального процесу, від того, наскільки він досконалий, сучасний, відповідає можливостям дітей, їх тенденції до розвитку, а також від індивідуальних особливостей і можливостей. Дітей слід спрямовувати на те, щоб вони шукали один в одного позитивне, добре, бачили успіхи товариша і раділи їм, допомагали один одному досягнути більшого. Ярлик слабкого, відстаючого, нездатного, лінивця в жодному випадку не повинен бути приклеєним до дитини. Однак, це не означає, що діти не повинні критикувати один одного, висловлювати зауваження і поради. Пропонувати дітям алгоритм оцінки, демонструвати власний приклад такої оцінки. Використовуючи форми колективної оцінки, вчитель допомагає учням побачити успіх товариша, оптимістично налагодитись по відношенню до його можливостей, і на цій основі надавати поради і робити зауваження. При цьому кожен учень повинен відчувати повагу колективу.

Не менш важливе значення відіграє відношення самого вчителя до дитини. Вчитель повинен бачити в кожній дитині неповторну особистість, поважати її інтереси, нахили, запити, потреби і враховувати в будь-яких видах діяльності.

Оцінка вчителя не менш значуща для дитини. Свою оцінку вчитель може виражати в різних формах: у формі захоплення тим, що дитина добре виконала завдання, спів радості, що старання дитини привели до успіху, співпереживання та оптимізму. Свої оціночні відношення вчитель може виразити учневі особисто або перед дітьми. Це буде залежати від конкретних обставин.

Доброзичлива посмішка, спокійний, підкреслюючий згоду кивок головою – все це підбадьорує дитину, вселяє в неї надію і бажання вчитись.