Повстання івана сули- ми (1635 Р. )

Рис. 10.11. Король Владислав IV

У 1632 році помер король Си­гізмунд III. Новообраний король Владислав IV пішов на деякі по­ступки козакам. Православна цер­ква відновила права: на богослуж­іння за своїм обрядом, на володі­ння церквами і монастирями, школами, а також право мати братства і свого митрополита. Це були так звані «пункти заспокоєн­ня» православних. Поступки ко­
роля були обумовлені тим, що термін Деулінського перемир'я з Ро­сією закінчився, почалася нова польсько-російська війна, в якій без допомоги козаків було важко. Уряд вимагав на допомогу собі 15 тис. козаків, не обмежуючись 8 тис. реєстровців. Поляновський мир (1634), який знову визнав за Річчю Посполитою Чернігівську, Новгород- Сіверську та Смоленську землі, був результатом участі в поході ко­заків. Однак після закінчення походів реєстровців було скорочено. Крім того, в лютому 1635 р. Сейм Речі Посполитої затвердив спец­іальну постанову «Про припинення козацького свавілля», і на тери­торії Наддніпрянщини було введено коронні війська. Щоб перемк­нути втікачам шлях на Січ, а також перекрити шлях постачання про­віанту і боєприпасів, було вирішено збудувати в пониззях Дніпра біля першого порогу потужну фортецю.

Фортецю Кодак спорудили надто швидко: роботи тривали чоти­ри місяці, і вже у липні 1635 р. вона була готова. Тут розмістився гар­нізон з 200 найманців на чолі з французьким полковником Жаном Маріоном.

Будівництво Кодака надзвичайно образило козаків. Вони обрали гетьманом!вана Сулиму, який розробив план руйнування Кодака. На початку серпня 1635 р. козацьке військо виступило з Січі. Діючи швид­ко і несподівано, запорожці в ніч з 11 на 12 (21 — 22) серпня штурмом взяло Кодак. Гарнізон був перебитий, фортецю зруйнували.

Взяття Кодака поклало початок новому козацькому повстанню, яке тривало недовго. Внаслідок зради реєстровців Сулиму та його при­хильників схопили та видали владі. У листопаді 1635 р. справу Сули- ми було розглянуто на надзвичайному сеймі в Варшаві, де його засу­дили до страти.

ПОВСТАННЯ 1637-1638 рр.

Антипольські настрої серед козацтва зростали, причому не лише серед «випищиків», а й серед реєстрових козаків, які навіть ціною зра­ди I. Сулими не домоглися собі привілеїв чи хоча б якихось полегшень.

У червні 1637 р. розпочалося нове повстання, яке охопило Ліво­бережну і Правобережну Україну. Його ватажком був сподвижник!вана Сулими реєстровий полковник Павло Бут (Павлюк).

У кінці травня 1637 р. Павлюк із загонами запорожців напав на Черкаси і захопив артилерію реєстрових козаків. Затим він повернув­ся в Запорожжя і виступив зі зверненням. Павлюк закликав козаків захищати «веру христианскую и золотьіе вольности, которьіе ми кро- вью заслужили». Повстання підтримали селяни і міщани, масово за­писуючись в козаки і організовуючи повстанські загони. На приду­шення повстання був направлений польний коронний гетьман (ніжинський староста) Микола Потоцький. До коронного війська Потоцького приєдналась частина реєстрового козацтва.

У листопаді 1637 р. Потоцький писав у Варшаву: «На Заднєпров'є всі до останнього покозачились. Княжіє міста — Ромни і всі инші — да­ють величезні натовпи свавільників. І мій Ніжин приєднався до них».

У битві під Кумейками (біля Черкас) 16 (6) грудня 1637 р. козаки зазнали поразки. Павлюк з невеликим загоном пробився через воро­же оточення і рушив до Чигирина. 20 (10) грудня біля села Моровиця він був оточений. Потоцький запропонував козакам видати Павлю- ка, обіцяючи повернути їм вольності, не чинити розправи за участь у повстанні. Посередником з польського боку на переговорах був киї­вський воєвода Адам Кисіль, один з останніх представників право­славного панства, про якого козаки говорили, що «йогоруські кістки обросли польським м'ясом». Саме Кисіль зумів умовити козаків видати Павлюка з товаришами, поручившись, що король подарує їм прощен­ня. Козаки здалися,видавши Павлюка. Над реєстровими козаками поляки призначили старшим!лляша Караїмовича, який залишився вірним поляком. Всі селяни, що приєдналися до повстання, повинні були повернутися до своїх панів.

Закутих в кайдани — гетьмана Павлюка, колишнього реєстрового гетьмана Томиленка, обозного Гремича, осавулів Победіша, Летягу, Шкурая і Путилу привезли до Ніжина. По дорозі Потоцький, пору­шивши обіцянку, спійманих козаків саджав на коли і вішав на шибе­ниці. У Ніжині декілька днів допитували і катували козаків, а потім відправили до Варшави. Там вони були страчені.

У березні 1638 р. у Варшаві розпочав роботу Сейм, який ухвалив постанову під назвою «Ординація Війська запорозького реєстрового, що перебуває на службі Речі Посполитої». У документі, зокрема, йшлося про потребу застосування проти повстанців військової сили. «На вічні часи» козаків позбавляли права обирати старшого, заборонялося козаць­ке судочинство. Реєстр обмежувався 6 тис. козаків. Посада гетьмана скасовувалася, керівником козаків призначався комісар з числа шлях­тичів. Теж саме стосувалося і осавулів і полковників. З козаків можна було обирати лише сотників і отаманів. Селянам і міщанам забороня­лося вступати до козаків і одружувати з ними своїх дочок. Козаки мали право жити лише в прикордонних містах. Два полки реєстровців мали постійно перебувати на Січі, заступаючи один одного. «Ординація» була спрямована на перетворення Війська Запорозького у слухняний військо­вий контингент для виконання поліційних функцій в Україні і оборони південного порубіжжя Речі Посполитої.

Відповіддю на Ординацію було нове повстання. На чолі повстання стояли: Яків Острянин (Яцько Остряниця), обраний запорозьким геть­маном; Карпо Скидан і Дмитро Гуня. Весною 1638 р. вони вийшли з Січі і рушили на Київщину і Полтавщину. Дорогою до січовиків при­єднувалися озброєні численні загони селян і міщан. Повстанці зайня­ли Кременчуг, Хорол, Омельник, Голтву, Чигирин. У травні розбили польське військо, яким командував Станіслав Потоцький (брат М. Потоцького), реєстрових козаків!лляша Караїмовича і німецьких най­манців. Пани не залишалися пасивними. З великим військом вийшов на Острянина князь Єремія Вишневецький. У червні після важких боїв з коронним військом під Жовніном Острянин з частиною козаків пе­рейшов російський кордон і закріпився на Чугуївському городищі. Козаки, які залишилися в таборі біля Жовніна, обрали гетьманом Дмит­ра Гуню. Козаки вперто оборонялись. Дізнавшись про поразку Скида­на, який ішов на допомогу, в ніч на 11 червня Гуня вивів козаків до Дніпра, де вони збудували міцні польові укріплення. Близько двох місяців козаки запекло билися з ворогом. Взяти табір пани не змогли. За це вони мстили старим і дітям, жінкам і сестрам козаків. Гуня писав Потоцькому, закликав його вести війну з військом запорізьким і «зали­шити в спокої бідних невинних і пригнічених людей, чиї голоси і безвинно пролита кров волають до Бога про помсту».

Але те, що було не під силу шляхетському війську, зробив голод. У серпні козаки змушені були скласти зброю (Гуня з частиною козаків врятувався на Доні, Скидан поранений потрапив у полон і, очевидно, був страчений).

4 грудня 1638 р. козаки визнали Ординацію і присягнули королю.

Здавалося, козацькій сваволі було покладено край. Через відсутність значних виступів козаків протягом 1638 — 1648рр. поляки назвали те десятиліття часом «золотого спокою». Але спокій був при­марним. Козацтво як стан польський уряд не спромігся ліквідувати, а, отже, марними були сподівання, що козаки, здобувши величезний воєнний досвід, добровільно зречуться від прагнення виборювати волю. Повстання 20 — 30-х років XVII ст. попри їхню стихійність і незавершеність, засвід­чили, що козацтво було провідною верствою українського суспільства, ко­ристувалося підтримкою населення, а його дії в боротьбі за свої права з кожним роком ставали більш організованими й цілеспрямованими.