Господарство запорозької Січі

Запорозька економіка складалася з двох секторів: колективно- січового і індивідуально-паланкового. У свою чергу січове господар­ство поділялось на загальносічове і курінне. Землею володіла Січ, вона належала всім і кожному козаку, причисленому до війська. Це була ко­лективна власність. За всю історію існування козацтва в Україні воно так і не ввело приватну власність на землю, тому частина угідь надава­лась користувачам на все життя, а більша частина щороку розподіля­лась жеребкуванням. Кожен курінь, як цілком самостійна економіч­на одиниця, мав своє майно і доходи з рибних ловів, пасовиськ, сіно­жатей, які кожен рік перерозподілялись між куренями. Але курінні козаки — «товариство» — не мали ніякої власності, крім виплати за службу грошей, зароблених промислом чи здобутих шаблею. Право влас­ності на здобич, добуту на війні, обмежувалось звичаєм. Перед похо­дом кожен запорожець давав клятву, що всю воєнну здобич віддасть для поділу на користь війську та курінному товариству.

!ндивідуально-трудовою діяльністю на приватному рівні козаки займалися в паланках. Поряд з суспільними (січовими і курінними) у паланках існували і приватні рибні промисли, млини, вантажні чов­ни тощо. Кожен запорожець міг претендувати на землю там, де хотів, де встиг осісти першим, і скільки її брався освоїти. Саме на праві зай- манщини складалися запорозькі хуторні господарства. (Право на зе­мельні площі фіксувалося згідно з правом першого зайняття даної те­риторії, і воно визнавалося як в Речі Посполитій, так пізніше і царсь­кою владою). Якщо курінь був одночасно адміністративно-бойовим і побутово-господарським підрозділом, то хутір-зимовник — лиш гос­подарським поселенням. Необхідність куреня зумовлювалась колек­тивними потребами товариства, хутора — лише інтересами окремих козаків як приватних підприємців.

Рис. 9.11. Запорозький зимовник

 

При відсутності приваної власності на землю на Запорожжі не заборо­нялась і не обмежувалась рухома приватна власність (гроші, зброя, худоба, речі, човни). Обидві форми власності — колективно-січова та індивіуально- паланкова — не протистояли одна одній, а співіснували. Отже, економічно­му життю запорозького козацтва однаково були властиві спільні дії.

Межиріччя Дніпра й Бугу були чудовими пасовиськами та мис­ливськими угіддями, де траплялись ведмеді, лосі, олені, водились кози, бобри, кабани, дикі коні, безліч птиці. На хутро козаки добували вовків, лисиць, куниць, зайців.

Займалися козаки скотарством, випасали коней, овець, велику рогату худобу.

Землеробство в господарстві запорожців (XV — першої половини XVII ст.) відігравало другорядну роль. Через природні умови та загро­зу татарських набігів воно було нерентабельним.

Шша справа — торгівля, вона була внутрішньою та зовнішньою. Внутрішня обмежувалась продуктами харчування та предметами по­бутового вжитку. Попит на ці товари забезпечувався місцевим вироб­ництвом і кустарним ремеслом. Більш вагомішою для запорожців була зовнішня торгівля. Протягом XVI — XVII ст. запорожці фактично три­мали в своїх руках (або були посередниками) торгівлю Великого кня­зівства Литовського, Польщі і частково Росії з Османською імперією та Кримом. На Січ завозили предмети найпершої потреби: хліб, по­рох та бойові припаси, зброю, готовий одяг, горілку тютюн, кінську збрую. Вивозили: віск, мед, рибу, шкіру, худобу. Тримаючи в руках шляхи і переправи на Дніпрі та прикордонних річках, козаки контролю­вали транзитну кримсько-польську караванну торгівлю. В першу чергу продаж солі. Українські чумаки для заготовки солі отримували від За­поріжжя дозвіл. Крім того, у Кірнбурнських озерах козаки самостійно добували сіль, постачаючи нею жителів Речі Посполитої. Практично всі козаки варили пиво, брагу, медовий напій, горілку. Ними в Січі і у воль- ностях міг торгувати кожен, хто заплатив збір у військову скарбницю.

Отже, в результаті козацької колонізації були освоєні величезні південні простори. Поява у степах козаків супроводжувалася їх інтен­сивною господарською діяльністю. Січ значною мірою самозабезпе- чувалась продукцією власних промислів, вела активну зовнішню тор­гівлю. Однак господарський розвиток і колонізацію запорозької Ук­раїни дуже стримували спустошливі татарські набіги. Головна суперечність запорозького господарства полягала в контрасті між сприятливими природними умовами і несприятливими демографіч­ними факторами при відсутності зовнішньої безпеки; тому у січовиків все ж переважав архаїчний спосіб отримання додаткового продукту — захоплення здобичі в походах.