Історія віршознавства в Україні.

Віршознавство – одна з найдавніших наук. Початки зацікавлення віршем – античність: Демокріт, Сократ. Платон, Аристотель. В Україні інтерес до вірша був хвилевим – спостерігаємо як періоди пожвавлення інтересу до теми, так і спади наукової активності: в латиномовних поетиках професорів КМА – Ф.Прокоповича, М. Довгалевського, Г. Сломинського, Г. Кониського та ін. – були студії над тогочасними українськими віршами; курс лекцій з поетики читав, як відомо, Г. Сковорода. У ХІХ – на початку ХХ століття до вірша зверталися М. Максимович, О. Потебня, В. Перетц, Ф. Колесса, І. Франко, К. Квітка та ін., досліджуючи передусім ритміку народної пісні, давньоукраїнських книжних пам’яток, вірш Шевченка і шевченкіану.

Модернізм на початку ХХ століття стимулював активність віршозна-вства, оскільки інтерес до нетрадиційної поезії, яка почала потужно розви-ватися, позначився на всьому суспільстві й слугував каталізатором розвитку науки. Першою працею став «Етюд про футуризм» (1914, окреме в-ня – 1924) Микити Сріблянського (Шаповала). У Росії на той час з’являються праці А. Бєлого, Ю. Тинянова, Б. Томашевського, В. Жирмунського та ін. Проте саме українське віршознавство заявило про себе найбільш потужно. Тут сформувалося кілька напрямів досліджень: неокласицистичне та авангардне.

Академічне віршознавство представляла передусім неокласицистична течія: вийшла книга «Наука віршування» (1922) Бориса Якубського (нормативність, неприйняття вільного вірша: «Ритими віршів відповідають ритмам душі»); статті М. Зерова, П. Филиповича, Г. Майфета та ін.

Авангардистський напрям у науці представляли поети М. Семенко (футу-рист), В. Поліщук (конструктивіст), центральною проблемою їх досліджень став верлібр (в Росії такі праці з’явилися тільки в 60–70-ті рр. ХХ ст.). У працях «Верлібр та його соціальна основа»; «Ритм новітньої поезії та його українські особливості» (1925) В.Поліщук висунув «теорію хвиляд», яка оригінально пояснювала типологію вірша. Через політичні перипетії (репресії) ані авангардистська, ані формальна (Г. Майфет, М. Степняк, Б. Навроцький, Д. Загул та ін.) теорія вірша не набула свого розвитку.

Теорія вірша відродилася в 60-х рр. ХХ ст. і збагачується новими розробками досі. Підґрунтям для неї став передусім структуралізм, прямий наступник російського формалізму. «Структуралізм і семіотика, – пише Н. В. Костенко, – спонукали до утворення таких потужних науково-дослідних центрів, як тартуська школа на чолі з Ю. Лотманом, Петрозаводський семінар П. Руднєва, сектор структурної типології в інституті слов’янознавства і балканістики АН СРСР (Вяч. Вс. Іванов, В. Топаоров та ін.), комісія з питань поетики і віршознавства в Інституті світової літератури і мистецтва ім. О. М. Горького. В Україні на межі 50–60-х рр. був заснований інститут кібернетики. В університеті ім. Тараса Шевченка утворена кафедра структурної і математичної лінгвістики. До структуралізму тяжіла донецька школа «цілісників» на чолі з М. Гіршманом, який шукає синтезу традиційного і нетрадиційного тлумачення вірша. У 60-ті роки цікаво розпочинав працювати в структуралістському напрямі В. Коптілов, який, на жаль, перервав свої дослідження в галузі версифікації, поновивши їх тільки наприкінці 90-х рр. Водночас провідні позиції зберігає академічне віршознавство. У центрі уваги залишається Шевченкова віршостилістика (в низці праць Г. Сидоренко, Н. Чамати та ін). З іншого боку, пробуджується інтерес до верлібру (у роботах М. Сулими, Н. Бунчука, Н. Чамати, Є. Вєтрової та ін.). Робляться спроби системного теоретичного розгляду різних аспектів української версифікації – метрики, ритміки, фоніки, строфіки (у капітальних працях Ігоря Качуровського, Володимира Ковалевського)».

Центром наукового віршознавства в СРСР був Інститут світової літера-тури і мистецтва імені О. М. Горького АН СРСР в Москві, в якому проводилися відповідні наукові конференції, організовані Б. Гончаровим, Л. Тимофеєвим, В. Кожиновим, М. Гаспаровим. Особливе місце в науці про вірш належить Гаспарову: предметом його зацікавлень були класичний вірш і верлібр, метрика і ритміка тощо. В Україні школою Гаспарова себе вважають Н. Костенко («Українське віршування ХХ століття», 1993; Б. Бунчук (Віршування Івана Франка», 2000; ін.).

На відміну від початку ХХ ст., нині українське віршознавство не так активно набирає обертів. Науковці: Б.Бунчук – вивчає українське віршування ХХ ст.; М. Сулима і Н. Чамата – історичні етапи розвитку українського вірша, силабічний вірш; Н. Костенко та ін. – сучасне віршування.

Лекція Є

Тема: Художня література як вид мистецтва.

План

1. Поняття художньої літератури, її предмет і специфіка.

2. Види художньої літератури.

3. Функції художньої літератури.

4. Художня література серед інших видів мистецтва.

 

Література

1. Галич О., Назарець В., Васильєв Є. Теорія літератури. – К., 2001. – С. 83–116.

2. Ткаченко А. Мистецтво слова. Вступ до літературознавства. – К., 2003. – С. 23–55.

3. Білик Г., Хоменко Н. Теорія літератури. – Полтава, 2006. – С. 20–26.

4. Моклиця М. Основи літературознавства. – Тернопіль, 2002. – С. 16–64.

 

5. Літературознавчий словник-довідник. – К., 2006.

6. Тимофеев Л. Основы теории литературы. – М., 1976. – С.19–85.

7. Іванишин В. П. Нариси з теорії літератури. – К., 2010. – С. 71 – 136.

 

 

Поняття художньої літератури, її предмет і специфіка

Художня література – це вид мистецтва, який відображує дійсність і створює нову естетичну реальність за допомогою образу та слова.

Слово «література» походить з латини, де літера – буква, література – все написане, і означає:

1) сукупність писаних текстів певного народу, епохи, людства;

2) мистецтво слова, підпорядковане законам краси;

3) результат творчого процесу автора, зафіксований у тексті за допомогою літер (не в усному варіанті).

Ознаки ХЛ як виду мистецтва:

1) синкретична за своїм первісним походженням (виникла із поліфонічного за мистецькою природою дійства, що поєднувало художнє слово, музику, спів, театралізовану гру, танок); періодично цей синкретизм може набувати нової актуальності;

2) часопросторовість (має часовий та просторовий виміри, хронотоп);

3) синестезія (апелює до всіх органів чуттів людини);

4) пластичність (послуговується матеріальною формою втілення образу – словом, яке здатне змінюватися, шліфуватися);

5) мусичність (реалізується в процесі взаємодії реципієнта з текстом – під час читання, виконання, слухання);

6) первинність, або несинтетичність (має свою власну природу, зумовлену матеріалом втілення образу – словом, проте слугує складовою частиною для синтетичних мистецтв – кіно, театру, опери тощо).

Художня література виникла об’єктивно, її присутність в людській культурі й цивілізації протягом майже 3 тисячоліть зумовлена духовною природою і потребою людини – а) творити; б) переживати душевне піднесення від сприймання твору; в) відчувати й розвивати естетику слова.

Поняття предмета зображення й вираження в поезії (художній літературі) запровадив ще Аристотель в «Поетиці», говорячи про «що» і «як» твору. Предметом зображення в ХЛ є:

1) людина в усіх її духовних і фізичних виявах, у складності й багатоманітні стосунків з природою та соціумом, у всій невичерпності її внутрішнього світу, безконечності запитів, мотивів поведінки тощо;

2) мова, що розкриває грані людської душі та думки.

Предметом вираження в ХЛ вважають майстерність письменника, його естетичний ідеал, уявлення про закони форми, стиль, талант.

Усі види мистецтва, й література зокрема, ґрунтуються на понятті «художності», яке виявляє себе через 3 аспекти:

А) естетичність (вияв художності твору, який характеризує його формальну довершеність, красу та вишуканість зовнішньої та внутрішньої форми);

Б) образність (вияв художності твору, що виявляє здатність передавати інформацію в конкретно-чуттєвій формі);

В) інтенціональність (вияв художності твору, який характеризує його змістово-смисловий аспект – ідейну спрямованість та оригінальність, вагомість і значущість змісту).

*(це субстанціональні ознаки мистецтва).

Специфіка художньої літератури:

1) образність (реалізація ідейно-тематичного тла твору через взаємодію ЛХО);

2) Особливе мовленнєве оформлення – художній стиль;

3) Наявність вимислу (породженої творчою уявою письменника трансформації дійсності, фантазування);

4) Умовність і життєподібність;

5) Багатоманіття формальної організації;

6) Експресивність.

 

2. Види художньої літератури

За метою творчості:

· Зображальна;

· Виражальна;

· Сповідальна (само виражальна);

· Формалістична (герметична, експериментальна).

 

За характером творчості:

· Описова;

· Аналітична;

· Розважальна;

· Концептуальна;

· Філософська;

· Критична;

· Апологетична;

· Полемічна тощо.

За адресатом:

· Дитяча;

· Юнацька;

· Жіноча;

· Чоловіча;

· Масова (меліорична);

· Елітарна (амеліорична).

3. Функції ХЛ

· Пізнавальна, інформативна (дає нові знання);

· Виховна (формує моральну й ціннісну культуру особистості);

· Розвивальна (розвиває індивідуальні психічні особливості людини-читача);

· Естетична (формує уявлення про красу, розвиває естетичне переживання, смак);

· Комунікативна (сприяє розвитку мовлення; постає співрозмовником читача);

· Світоглядна (впливає на формування життєвої позиції);

· Гедоністична (несе насолоду);

· Культуртрегерська (є носієм культури, полем її функціонування).

 

4. Зв’язок ХЛ з іншими видами мистецтва

Подібність ХЛ з іншими видами мистецтва зумовлюють такі чинники:

1) образна природа;

2) відповідність ідеї та меті мистецтва;

3) наявність естетичного ідеалу;

4) закоріненість у духовність, культуру, традиції, проблеми народу;

5) національна сутність, самобутність, самодостатність;

6) художнє узагальнення;

7) спільні суспільні функції.

Особливим для ХЛ є те, що вона володіє мовою: другою сигнальною системою, здатною передавати семантичну, емоційну й естетичну інформацію.

Лекція Ж

Тема. Мова художньої літератури

План

1. Мова як спосіб буття літератури. Зображально-виражальні можливості слова.

2. Художньо-мовленнєва організація літературного твору.

3. Поетична стилістика як наука про МХЛ.

Література

1. Безпечний І. Теорія літератури. – К.: Смолоскип, 2009. – С. 47–154.

2. Галич О., Назарець В., Васильєв Є. Теорія літератури. – К.: Либідь, 2001. – С. 169– 238.

3. Іванишин В. П. Нариси з теорії літератури. – К.: ВЦ «Академія», 2010. – С.148–160.