Категорія читача в літературознавстві.

Літературно-художня творчість, як і кожен вид мистецтва, – процес діалогічний, який передбачає три поняття: адресант, комунікат, адресат, або ж автор, текст, читач (чи скриптор, текст, реципієнт).

Читач – це умовний адресат літературно-творчого процесу, до якого спрямовано літературно-художній твір з розрахунком на естетичну рецепцію.

Літературознавство розрізняє 2 форми функціонування читача:

1) читач уявний – адресат, до якого спрямована творчість; певний тип мовної свідомості з прогнозованим типом оцінки зображеного у творі;

2) читач реальний – реципієнт, який сприймає твір; людина зі своїм конкретним світоглядом, смаком, рівнем культури.

Історія літературного процесу простежує певну еволюцію читача, зумовлену культурно-історичними умовами розвитку суспільства:

1) в античну добу за привалювання усно-ігрового розповсюдження творів мистецтва на роль реципієнта претендували в першу чергу слухачі та глядачі; рангу читача тільки освічені високопоставлені особи, які мали можливість придбати книгу (як правило, опікувалися і її виробництвом), а також філософи та їхні учні (читачі естети й мислителі);

2) у середньовіччі читачем стає велика маса віруючих людей, до яких спрямовувалася Біблія, інші релігійні тексти, як правило, традиційних жанрово-стилістичних канонів (читач вихованець і тлумач);

3) із поширенням книгодрукування, поступовим формуванням книжкового ринку книга стає доступнішою, кількість читачів зростає, починає диференціюватися на масових та елітарних (із ХV ст.) (читач учень і гравець);

4) у ХІХ ст. формується т. зв. «богемний читач», який протиставляється пересічному; формується «езотеричне коло приятелів» (певного автора чи виду літератури); «елітна публіка» (шанувальники певних родів і видів письменства) (читач-естет);

5) на початку ХХІ ст., із розповсюдженням електронної книги, формується новий тип читача-інтелектуала, а водночас, із поширенням аудіо-книги, реципієнт літературно-художньої продукції знову набуває статусу слухача (читач-інтелектуал і читач пересічний).

Поняття читача досліджує ціла низка наук: соціологія (читання як соціальна діяльність і проблема); психологія (психологія читання, типи читачів); книгознавство (вивчення аудиторії книги, смаків і запитів читачів); бібліотекознавство (зокрема, вікові категорії читача); педагогіка (виховання людини через читання); бібліотерапія (лікування читанням) тощо.

Літературознавство, на відміну від інших наук, цікавиться в першу чергу книгою в руках читача, а не людиною, з книгою в руках.

У літературознавстві виробилися 2 підходи до осмислення читача:

1) за умови спрямованості основної уваги дослідника на твір і можливості його впливу на аудиторію реципієнтів, функція читача трактується як поле рефлексії і джерело інформації про естетичний потенціал твору. На цих засадах сформувалося 2 наукових напрямки в літературознавстві: теорія впливу (твір впливає на читача); теорія сприймання (читач сприймає твір, виробляючи систему суджень про нього, власне, формуючи твір самостійно). Слід зауважити, що авторський світ твору ніколи не співпадає з читацьким – це зумовлене багатьма чинниками: від особистісних, індивідуально-психологічних до культурно-історичних; та й навіть читацька рецепція рідко буває самототожною – рівною сама собі за різних ситуацій;

2) за умови визнання читача за співтворця художньо-літературного світу сформувався цілий напрям літературознавчих досліджень, який вивчає рецепцію – процеси та особливості сприймання, засвоєння, переживання, тлумачення (інтерпретації) тексту. Такі уявлення про читача висвітлюють психологічна школа О. Потебні, теорія діалогізму М. Бахтіна, герменевтика, рецептивна естетика тощо, а разом вони формують теорію рецепції – перспективний на сьогодні напрям досліджень в Україні.

Образ читача в тексті:

1) конкретний адресат – «читач», «чисельник», «товариш…»;

2) читач-персонаж (людина певної вікової категорії, соціальної групи тощо);

3) диспутант (в особливому жанрі літератури – «літературних дискусіях»).

Іпостасі читача (способи втілення в тексті):

1) «імпліцитний читач» В. Ізера – «вбудований у текст»читач;

2) «зразковий читач» У. Еко – читач, який висловлює інтерес до тексту, може його осмислювати й переживати;

3) «архічитач» М. Ріффатера – пересічний читач; узагальню вальний термін для групи читачів, які володіють різною компетенцією, але емпірично здатні актуалізувати потенційне значення тексту;

4) «уявний читач» Е. Вульфа – гіпотетичний читач, який перебуває поза межами тексту;

5) «поінформований читач» С. Фіша – читач, який компетентно говорить мовою тексту, володіє семантичним знанням (розумінням) тексту;

6) реальний читач – «сучасник»: постать метафорична, «знаком» його є певного роду нотатки про твір;

7) ідеальний читач – суб’єкт, який має з автором однаковий дискурс і здатен повністю реалізувати потенціал тексту.

 

 

Лекція Е

Теорія вірша

План

1. Вірш (віршопорядок, метроряд) як повторювана ритмічна одиниця поетичного твору. Елементи ритмотворення.

2. Поняття системи віршування, її природа, історичні різновиди.

3. Версифікаційний аналіз поезії.

4. Історія віршознавства в Україні (*самоопрацювання).

 

Література

1. Волинський П.Основи теорії літератури. Вступ до літературознавства.–К., 1967. – С.187–235.

2. Галич О., Назарець В., Васильєв Є. Загальне літературознавство. – Рівне, 1997. – С. 377–534.

3. Качуровський І. Метрика. – К.,1994.

4. Короткий тематичний літературознавчий словник. Ч.ІІІ: Версифікація / Уклала Г.Білик. – Полтава, 2007.

5. Костенко Н. Українське віршування ХХ століття. – К., 1993 (2006).

6. Сидоренко Г. Від класичних нормативів до верлібру. – К., 1980.

7. Сидоренко Г. Українське віршування від найдавніших часів до Шевченка. – К., 1972.

8. Ткаченко А. Мистецтво слова. Вступ до літературознавства. – К.,2003.-С.317–410.

1. Вірш (віршопорядок, метроряд) як повторювана ритмічна одиниця поетичного твору. Елементи ритмотворення

 

Мова художньої літератури втілюється через художній стиль мовлення і може мати один із двох способів організації: прозовий або віршовий.

 

Проза (від лат. прикм. Prorsus (у ж. р. рrоrsа), що означає незв’язаний, вільний, прямий) ­­­­­­ – це особливий різновид художнього мовлення, виклад якого є суцільним текстом із смисловими відрізками (реченнями, абзацами тощо) і не підлягає жодному організаційному принципові, крім синтаксичного.

Вірш (від лат. Versus – оберт, ряд, рядок; фр. Le vers, польськ. wiersz, білор. вєрш, укр. вірш), або стих (від грецьк. Stichos – ряд, порядок, лад) – це особливий різновид художньо-поетичного мовлення, що ґрунтується на ритмічному законі й має специфічну (рядкову) композицію.

 

Ритм – це закономірна періодична повторюваність чогось, яка визначає природу явища або є однією з його властивостей. Первинний ритм – пов'язаний із кінцем рядка; вторинний – внутрішній порядок рядка.

 

Ритмічність визначає природу вірша, оскільки без більш або менш вираженого ритму його не існує.

 

*Слово «вірш» у перекладі з латинської або грецької мови означає «рядок», «поворот», згодом ним почали називати особливу художню форму, яка складається з окремих фіксованих рядків. У певному «правильному» («потрібному») місці рядки вірша ніби повертають, спускаються на одну лінійку нижче. Це місце повороту визначається ритмом. Із рядка в рядок вірша повторюються певні мовленнєві одиниці, які організовують ритм.

 

Віршовий рядок – це відтинок поетичного мовлення. Рядки відмежовуються ритмічними паузами, які можуть співпадати або не співпадати з граматичними і логічними паузами. У рядку певним чином виявляють себе ознаки ритмотворення (зумовлені історичною природою вірша), із рядка в рядок вони повторюються. У рядку визначається ритмічна міра вірша.

 

Вірш – це:

1) елемент ритмічного мовлення в літературному творі, основна одиниця віршового ритму (рядок);

2) система поетичного мовлення, що має іманентні закономірності внутрішньої ритмічної організації та структури;

3) ліричний або ліро-епічний твір, розбудований за певним версифікаційним порядком.

 

Елементи ритмотворення

(створюють вторинний, внутрішньорядковий, ритм):

- склад; - цезура;

- наголос; - альтернанс;

- стопа; - альтернований ритм;

- розмір; - рима;

- клаузула; - римування;

- анакруза; - строфа.

Склад – найкоротший відрізок усного мовлення, що утворюється одним поштовхом видихуваного повітря; фрагмент звучання, у якому один звук домінує над іншим. Склад може бути відкритим–закритим, прикритим– неприкритим, наголошеним–ненаголошеним (довгим–коротким у деяких мовах), складається з одного чи кількох звуків.

Наголос – виділення одного чи кількох складів у слові посиленням гучності і протяжнішою вимовою. Наголос буває граматичний (власне словесний, зумовлений традицією), ритмічний (інколи не співпадає з граматичним, але підпорядковується ритмоладу), логічним (виділяє слово в реченні).

Стопа – одиниця віршової міри, що становить собою стійке поєднання двох чи кількох складів із постійним ритмічним наголосом.

Види стоп:

- двоскладові: ямб U –

хорей – U

пірихій U U

спондей – –

- трискладові: дактиль – U U

анапест U U –

амфібрахій U – U

бакхій U – –

палімбакхій – – U

молос (тримакр) – – –

амфімакр – U –

трибрахій U U U

- чотирискладові: пеони, або пеани: – U U U (+ варіанти)

- UU- (хоріямб), U--U (антиспаст), --UU, UU-- (іоніки), U--- (епітрити)

Розмір вірша – конкретна форма віршового ритму, що визначає ритмічну своєрідність окремих віршів, об’єднаних загальним типом ритмічної організації. (Як визначити: підрахувати в рядку повторювані елементи внутрішнього ритму).

Клаузула – заключний відтинок віршового рядка, починаючи від останнього наголосу: окситонна –U, парокситонна U–, дактилічна – UU, гіпердактилічна –UUU.

Анакруза – ненаголошені склади до першого наголосу в рядку: нульова, односкладова, двоскладова.

Цезура – пауза в середині рядка, яка ділить його на 2–3 відтинки: медіана (велика) – ділить рядок пополам; мала (відтинає коротку фразу); подвійна (двічі ділить рядок); ліпометрична (при каталектиці); гіперметрична (за гіперкаталектики); метрична (за акаталектики). (Цезура в силабо-тоніці з’являється за умови наявності в рядку ≥ 4 двоскладових стоп, ≥ 3 трискладових стоп, тобто якщо є мінімум 8–9 складів у рядку).

Альтернанс – правила чергування рим у канонічних строфах (сонетах, секстинах, октавах, терцинах тощо).

Альтернований ритм – правила чергування стоп у рядку: основних із високими або низькими (спондеями, пірихіями тощо).

Рима – суголосся в середині чи в кінці віршового рядка.

Римування – спосіб (схема) розташування рим у строфі.

Строфа – фонічно завершена віршова сполука, яка об’єднує кілька рядків за певним типом римування, є інтонаційно, ритміко-синтаксично і змістово завершеною, повторюється в поетичному творі, відмежовуючись помітною паузою, а на письмі – пробілом.

 

Спираючись на ритмотвірні чинники, роблять аналіз вірша, а узагальнюючи їх, роблять висновок про тип версифікаційної системи, за якою створений вірш.