Розроблення проблем психології управління в межах соціології

Виокремлення соціології в окрему у самостійну науку в середині ХІХ ст. сприяло появі в ній психологічних шкіл.

Один із основоположників концепції «психологія натовпу», французький соціолог, психолог Гюстав Лебон (1841-1931 р) стверджував вплив расових чинників на розвиток цивілізації, яку розглядав як продукт інтелектуальної творчої еліти. Він виступав проти всіх форм соціальної рівності та демократії, доводячи, що всі досягнення цивілізації є результатом діяльності еліти, тому протестував проти відтиснення її від участі в історичному процесі, оскільки, на його думку, це могло призвести до загибелі цивілізації.

Розвиток концепції масового суспільства продовжив представник психологічного напряму в соціології, один із засновників соціальної психології, французький соціолог Габріель Тард (1843-1904 р.). Досліджуючи у своїй основній праці «Закони наслідування» індивіда та його роль у суспільстві, він підкреслив, що суспільство є продуктом взаємодії індивідів, основу якої становить асиміляція індивідом установок, вірувань, почуттів інших людей.

Науковий інтерес американського соціолого Чарльза-Хортена Кулі

(1864-1929 р.) був прикутий до соціально-психологічних механізмів, що формуються в результаті взаємодії між людьми, особою і суспільством. Суспільство він вважав психологічним організмом, що існує як цілісність завдяки тісній взаємодії між індивідами, соціальними спільнотами, верствами і суспільством. На його думку, взаємодія зумовлена психічною природою людини, а суспільство не може існувати без психічних реакцій, почуттів, взаємного оцінювання людини людиною.

Російський соціолого Микола Караєв (180-1931 р) у своїх дослідженнях поєднував теоретичну соціологію з філософією і психологією, зокрема соціальною психологією. Психології він надавав важливого значення у поясненні суспільних явищ, котрі, на його думку, мають психологічну основу, оскільки вони є продуктом діяльності людей. У суспільному житті одну з головних ролей відводив інтелектуальному, емоційному та вольовому аспектам духовного світу людини, а суспільство тлумачив як систему психічних і практичних взаємодій між людьми.

Значний внесок у пошук способів ефективного управління організаціями зробив видатний німецький соціолог Макс Вебер (1864-1920 р). Досліджуючи проблеми організації, він зауважив, що бюрократичні процеси вносять рутину в офісні операції. Для здійснення контролю над виробничими системами в структурі управління важливу роль відводив методам наукового менеджменту, вважаючи ідеальним засобом встановлення дисципліни на підприємстві, яка разом з мінімальною свободою дії працівників гарантує передбачуване виконання завдань.

Функціонування бюрократичних структур зумовлене необхідністю підтримання безперервності існування організації. Тому бюрократичні розпорядження і процедури є обов’язковими для всіх співробітників.

А щоб організація не залежала від конкретних людей, встановлені процедури і технології забезпечують ефективне налагодження справи і контроль за їх розгортанням.

 

2. Формування психологічних знань з психології управління в теорії управління.

Виникнення психології управління як самостійної галузі знань тісно пов’язане з формуванням, розвитком управління загалом, яке, як відомо, існує багато тисяч років, оскільки співжиття і спільна діяльність вимагали відповідної їх організації.

Загальний розвиток управління відбувся у кілька етапів, особливості яких зумовлені станом розвитку економічної, політичної сфер суспільства, способом впливу на їх функціонування. До них належать:

1. Традиційний етап. Він тривав з давніх часів до ХVІ – ХVІІ ст., коли після промислової революції почали створювати великі підприємства. Для нього характерні слаборозвинуті форми політичного, економічного устрою і способу впливу на них.
2. Перехідний етап. Охоплює період формування ринкових відносин, розвитку промисловості, будівництва торгових і транспортних підприємств. Його характеризують впорядкування виробничих організацій, розвиток і використання процедур досягнення цілей, обґрунтування виробничих процесів і операцій, зосередження уваги на виробничих операціях, управління запасами, підвищенні ефективності і контроль над витратами.
3. Науковий етап. Початком його вважають 1886 рік, коли відбулися збори Американського товариства інженерів-механіків, на яких виступив президент однієї з компаній Генрі Таун з доповіддю «Інженер у ролі економіста». У ній проблеми управління трудовим процесами було проголошено таким самим мистецтвом, як технічне конструювання.

З цього часу почався активний розвиток теорії і практики управління, формування різноманітних наукових шкіл цій галузі знання.

Основні школи наукового управління:

1. Класична школа наукового управління. Основоположник Фредерік Вінслоу Тейлор. На його думку, об’єктом управління повинна бути максимальна гарантія розквіту добробуту роботодавця, поєднана з максимальним достатком кожного найманого робітника. цього можна досягти завдяки контролю за процесом праці, який базується на таких принципах:

- використання наукових методів, відмова від застарілих «правил для новачків»;

- жорсткий добір працівників, наділених необхідними для певної роботи фізичними якостями і розумовими здібностями;

- підготовка, навчання, розвиток здібностей робітника, необхідних для точного виконання встановлених процедур;

- використання фінансових стимулів з метою гарантувати виконання роботи відповідно до розпорядження;

- покладання відповідальності з планування й організацію роботи на керівника, а не на робітника.

Аналізуючи внесок школи наукового управління в систему управління, сучасні дослідники виокремлюють такі її ключові позиції:

- підвищення ефективності та продуктивності праці на підприємствах;

- запровадження наукового аналізу на робочому місці;

- створення системи норм, яка б об’єднала робочі вимоги та виконання;

- поступове започаткування кооперації між менеджментом і робітниками;

- перетворення функціонального майстра на «спеціаліста-управління».

2. Школа адміністративного менеджменту. В її основі – розроблення більш загальних принципів організації праці та управління. Основні з них:

- розподілу праці;

- дисципліни;

- повноваження і відповідальність;

- єдиноначальності;

- єдність напряму та плану роботи для всіх;

- підпорядкування особистих інтересів загальним;

- винагороди;

- справедливості;

- централізації;

- ієрархії;

- порядку;

- тривалості перебування персоналу на посаді, стабільності складу персоналу;

- ініціативи;

- корпоративного духу.

3. Концепція «фізіологічного оптимуму». Основоположник - російський вчений Осип Єрманський. Він поставив в центр своїх досліджень зв’язок управління з психологією, особливо важливим вважав такі чинники, як пошук управлінських та виробничих структур, що гарантували б нормальну роботу людей без перевантаження, стресових станів, запобігали недовантаженню, недовикористанню психофізіологічного, інтелектуального, професійного потенціалу працівників з метою забезпечення росту продуктивності праці.

Психологічні аспекти наукового управління знайшли своє відображення в діяльності відомого російського теоретика і практика менеджменту Олексія Гастаєва (1882-1941). Головні положення його теорії:

1. Теорії управління мають ґрунтуватися на об’єктивному аналізі теоретичних досягнень і практичного досвіду управління провідних промислово розвинутих країнах світу.

2. Концепція наукового управління повинна мати широкий вихід на інші галузі знання, комплексно охоплювати техніку, технологію, біологію, психофізіологію, економіку, історію, педагогіку.

3. Специфіка наукового управління полягає у дослідницькому аспекті, у відмові від емпіричного підходу до управління і пропаганді системи раціональних методів.

4. Важливими є принципи поглиблення розподілу праці і посилення організаторської ролі нижчого і середнього адміністративно-технічного персоналу, запровадження інструктажу і різних організаційних прийомів.

5. Основними є ідеї соціалізації трудового процесу, вирішальної ролі людського чинника у виробництві.

6. В організації наукового управління до робітника необхідно ставитися не лише як до об’єкта вивчення, а як до творчого суб’єкта з власними психофізіологічними можливостями й індивідуальними здібностями, що змінюються.

7. Умілий керівник володіє організаторськими здібностями, тактом, привабливістю, вмінням запалювати людей конкретною справою, винахідливістю, ентузіазмом. комунікабельністю.

4. Концепція людських відносин. Сформувалася вона у 20-30 роки ХХ ст.. Основні положення цього напряму зводяться до виявлення ролі відносин у малих неформальних групах та утвердження необхідності виявляти, використовувати у практиці управління соціально-психологічні особливості групи.

 

3. Становлення і розвиток вітчизняної психології управління

У становленні і розвитку вітчизняної психології управління виокремлюють такі етапи (Л. Карамушка, Л. Орбан-Лембрик):

- зародження і розвиток психології праці і психології управління (20-30 рр. ХХст.);

- стагнація психології праці і психології управління

(друга пол. 30 -50 рр. ХХ ст.);

- відродження психології праці і психології управління та їх розвиток на основі соціалістичної орієнтації (друга пол.. 50- кін. 90 рр.

ХХ ст.);

- розвиток сучасної вітчизняної психології управління на основі нової соціально-економічної парадигми, суверенності, незалежності України.