Українська художня культура ХХ століття

План

І. Художні напрями української художньої культури ХХ століття.

ІІ. Художня культура Закарпаття.

Література й театр на тлі нових національних та соціальних реалій. На бурхливій хвилі історичних, соціально-політичних і психологічних змін, на базі видатних досягнень митців “Молодої України” та художніх шукань “молодомузівців” і “хатян” в Україні після 1917 року з`явилась велика кількість літературних та мистецьких шкіл, угрупувань, напрямків, що скеровували життя і творчість зовсім новими рейками. Таке розмаїття мистецького життя було пов`язане і з проблемою “вростання” інтелігенції в нове життя. Поряд з письменниками і художниками старшого покоління, які продовжували творити переважно у реалістичній манері, виступають митці, які бачать своє завдання не у відтворенні, а у творенні нової реальності.

У перші пореволюційні роки мала місце й певна свобода існування різних за ідейно-мистецьким спрямуванням видань. Так, продовжували виходити дуже шановані в часи Центральної Ради та Директорії видання - “Літературно-критичний альманах” (до 1918) і журнал “Музагет” (1919), які присвячувалися наймодернішим творам. Деякий час виходили в Україні “Русь”, “Родная земля”, “Объединение” й інші видання, засновані літераторами й журналістами, які “емігрували” з охоплених революцією Москви й Петрограда і знайшли тимчасовий притулок у Києві, Харкові, Одесі, вони пропагували великодержавницькі й навіть монархічні ідеї. Водночас існує й багато видань, присвячених новій революційній літературі - журнали “Мистецтво” (1919-1920), “Шляхи мистецтва” (1921-1923), збірники та альманахи “Червоний вінок” (1919), “Гроно” (1920), “Жовтень” (1921), “Вир революції” (1921) тощо. Різні мистецькі уподобання викликали певне протистояння одне одному та необхідність визначитися і пристати до того чи іншого напрямку, течії, породжували велику кількість мистецьких спілок – своєрідних “громад”, які засвідчували й ідейно-естетичне розмежування. Так, одним з перших виник “Плуг” - спілка селянських письменників. Вона нараховувала сотні членів та десятки місцевих організацій і проводила велику культурну роботу, популяризуючи серед найширших селянських та робітничих мас українську літературу і мову. Вона допомогла багатьом початкуючим літераторам із народу. Такою ж була за своєю суттю і організація робітничих письменників “Гарт”.

Активними членами “Плугу” були С.Пилипенко (голова), Д.Бедзик, А.Головко, Н.Забіла, П.Панч та інші. До “Гарту” належали В.Еллан-Блакитний (голова), І.Дніпровський, В.Сосюра, П.Тичина, М.Хвильовий та інші. Маючи незаперечні заслуги перед культурою, ці організації не були позбавлені й певних вад. “Плуг”, наприклад, плодив надмірний “масовізм” - залучення до письменницького об`єднання малообдарованих людей, заохочував мимоволі графоманів. У неоднорідному за складом “Гарті” поступово виявилося прагнення до “монополізму”. 1925 рік став для цих організацій останнім. Життя йшло вперед, назрівала потреба шукати нових форм об`єднання літературних сил. Тим більше, що на чільне місце в літературі виходили високі професіонали літературної справи, які належали до значно менш масових тогочасних угрупувань – футуристи (“Нова генерація”), неокласики, група “Ланка”, група “Західна Україна”. Письменники-конструктивісти створюють групу “Авангард”. На руїнах “Гарту” виникає Всеукраїнська спілка пролетарських письменників (ВУСПП, 1927).

Український футуризм, що згодом став називати себе “українським лівим фронтом” захоплювався урбанізованим світом – світом нової техніки, великихшвидкостей, динамізму життя. Крайні представники футуризму проголошували смерть минулому мистецтву, як віджилому і не вартому уваги.Група неокласиків включала визначних майстрів слова – М.Зерова, М.Драй-Хмару, М.Рильського, П.Филиповича. Ідеологом неокласиків вважають Миколу Зерова. За прихильність до класики цих поетів називали парнасцями.. Ці поети були видатними популяризаторами цінностей світового (передусім античного) мистецтва, а також перекладачами і викладачами. Вони свідомо відмітали від української культури інерцію простацтва, схиляння до бурлеску і копирсання в побутово-етнографічному матеріалі, сентиментальності, розчуленості. До великих шанувальників вибагливого поетичного слова і европейського коріння в українській культурі, треба віднести й визначного поета Євгена Маланюка, який був змушений емігрувати. Збірки його тонких поезій (“Стилет і стилос”, “Земна мадонна”) до 90-х років в Україні не друкувались. Вірними темі України, тонкими знавцями народних типів української ментальності залишалися письменники старшого покоління, які вже мали на той час визнання: В.Стефаник, Марко Черемшина, О.Кобилянська, А.Крушельницький, М.Яцків. Серед народу, розірваного на частини, позбавленого державності, дуже популярними є історичні повісті і романи: “Іду на вас”, Ідоли падуть” “Сумерк” Ю.Опільського, “Шоломи в сонці” К.Гриневичевої.

Чимало західноукраїнських митців у цей час із надією дивилися на Схід, ще не знаючи про страшні реалії радянського життя – терор проти власного народу не набрав ще сили й розголосу. Такі письменники, як С.Тудор, П.Козланюк, Я.Галан, М.Сопілка, що утворили 1928 р. літературну організацію “Горно”, тримали зв`язок з Міжнародним об`єднанням революційних письмеників і систематично друкувались в радянській періодиці.

Нові теми, нові ситуації, нові герої бачилися різними художниками по-різному, як і належить розвинутій культурі. Під кінець 20-х років значні досягнення мають театр і кіно. На екранах з`являються перші фільми геніального режисера Олександра Довженка - “Звенигород”, “Арсенал”, “Земля”. В Україні твориться і новий театр. Найбільша і найтрагічніша постать в історії українського театру – Лесь Курбас. Реформатор театру розірвав рамки певного провінціалізму і вивів українське театральне мистецтво на широку світову арену. Згадаємо лише один факт: макети мистецького об`єднання “Березіль” - дітища Л.Курбаса – одержали золоту медаль на світовій театральній виставці 1925 р. в Парижі.Ще працюючи у студії при театрі М.Садовського, Курбас спрямовує свої зусилля у бік “естетичного театру” - від шаблонів акторського виконання, від гри “нутром”. З цієї студії швидко виріс “Молодий театр”(1916), який виголосив у своєму “маніфесті” про “поворот до Європи”, характерний на той час для всієї української духовної орієнтації, про розрив з традицією побутового театру, з пануючим в театрі етнографічним реалізмом, який паралізує творчість і насаджує шаблон. Новий театр мав відповідати стилеві часу, якого слід шукати у символізмі й класицизмі, а також у філософському інтуїтивізмі.

Геніальний український реформатор театру мріяв про організацію єдиної всеукраїнської академії. Передбачав відкриття різних студій в ній: танцю, пантоміми, фізичної культури, декламації, музеїв – театральних, музичних інструментів, давньої української книги, живопису, різьбярства; школи нових драматургів; інституту української режисури; бібліотеки світової драматургії. Це його ідея – створення театру, оновленого революцією через студійність. Закінчив своє життя геніальний режисер у таборі на Соловках. Література і театр 10-20-х років прагнули бути духовною трибуною народу, увібрати складні перипетії українського життя, допомогти їх осмисленню, освоюючи й творячи нові засоби художнього впливу, нову мистецьку техніку.

Український мистецький авангард та його доля. Мистецтво авангарду зруйнувало традиційні засади художньої творчості. Авангардизм у живопису – це різні напрями, які виступали щоразу з позицій відкриття нових ідей. Однак у всіх авангардних течій є спільне, що дає підстави єднати їх в одну художню епоху. Передусім, це принципова установка на новаторство, яке не просто заперечує попередні стилі - воно їх повністю ігнорує. По-друге, художники-авангардисти свідомо відмовляються від буквалізму – від зображення предметного світу таким, яким його бачить око художника.

Авангардне мистецтво - і це теж його особливість – несе в собі специфіку світовідчуття людини ХХ століття. Невипадково одним з найпоширеніших сюжетів авангардного живопису 10-20 років стала “Композиція”, де зсунуті з місця всі форми, де розколоті слова, де площини наче плавають чи насуваються одна на одну у неспокійному, вібруючому середовищі.

Історію авангардного живопису в Україні можна умовно поділити на два періоди. Перший охоплює 1907-1914 роки. Світова і громадянська війна перервали певною мірою цей процес. Другий починається з 1920 року, коли знову вибухнули творчі сили у всіх видах мистецтва: літературі, живопису, театрі, архітектурі. Цьому бурхливому бажанню осягати нові форми було покладено кінець у 30-х роках у Радянському Союзі. Причиною нищення авангарду була монополія однієї ідеології; додалося й те, що складність мови нового мистецтва робить неможливим офіційний контроль над інакомисленням.Молоді майстри, що відчули за кордоном смак вільного вибору засобів естетичного вираження, стали в Україні першим загоном авангарду, підтриманим більшістю студентства Києва і Харкова. Творча молодь гуртувалась навколо художника Олександра Богомазова і його соратниці Олександри Екстер – апостолів українського кубофутуризму. Першу виставку нового мистецтва в Україні, названу “Ланкою”, за спогадами художника Д.Бурлюка, громадськість не сприйняла, а критика “зухвало обілляла брудом”. В 1914 році новоутворена група “Кільце”влаштувала свою виставку, в якій взяв участь 21 художник. У передмові до каталогу виставки було сказано: “Ми доводимо існування в нашому місті творчих сил”. Як і всі кубофутуристи, Богомазов віддає перевагу урбаністичним сюжетам (“Потяг”, “Базар”, “Київ. Гончарка”), але темп і тіснота міста у нього поєднується з м`якими рухами людей.

Українські художники прагнули наситити світ кубізму барвистістю. Почерпнутою з народної творчості - кераміки, лубків, ікон, вишиванок, ляльок, килимів, писанок, де зберігалася близкість до таємничих стихій життя. Тут немає прямих стилізацій, проте є ясна, ритмічна мова кольорів, з одного боку, - вплив фіолетових уподобань М.Врубеля та О.Мурашка, а, з другого, - колорит стародавнії київських мозаїк.

Яскравою художньою особистістю був Казимир Малевич, творець супрематизму. Він хоч і жив значну частину життя поза Україною, але, українець за походженням, ніколи не поривав зв`язків з нею. Бажаючи виразити “чисте”, незалежне від матерії духовного буття, художник мав відмовитись від земних “орієнтирів” і подивитись на навколишні речі наче з космосу. Тому у безпредметних картинах Малевича зникає уявлення про земні “верх” і “низ”, “ліве” і “праве” - всі напрямки рівноправні, як у Всесвіті, де відсутнє земне тяжіння. А що означають відомі квадрати Малевича – чорний, червоний, білий? А хрест, а коло? Можливо, в них ті психологічні архетипи, що лягли колись в основу таємничої мови українських орнаментів, ті “езотеричні” знаки, якими кодувався діалог людини з космосом у прадавні часи, що й стало мотивом вишивок на рушниках, килимах, писанках. Безпосередніми учнями майстра у Києві, що багато працювали в напрямку можливостей кубізму, конструктивізму, супрематизму, були О .Хвостенко-Хвостов (“Crescendo” з рухливих кольорових конструкцій), В.Єрмилов (оформлення площ і вулиць Харкова до революційних свят, плакати), В.Пальмов (“Рибалка”, “Дачники”), Н.Редько (“Світло і тінь симетрії”), А.Петрицький (Композиція”), Г.Нарбут (“Футуристичний портрет”).

Багато хто з тогочасних художників плідно працював у театрально-декораційному живопису (сценографії). Їм подобалося відтворювати атмосферу якоїсь історичної епохи. Вони то писали сцени життя як театралізовані вистави, то тлумачили дійсність як суцільний театр, де панує не повсякденність, а реальність вищого гатунку. Блискуче виявив себе у сценографії талант сподвижниці Богомазова – Олександри Екстер, яка склалася як художник у Києві, пізніше відкрила художню школу в Одесі, а у 20-ті роки її діяльність пов`язана з паризькою “Академі модерн”. Вона уславилася своїми картинами, ескізами, костюмами, декораціями, в яких представлене протистояння трагічних суперечностей, античне відчуття неможливості упорядкування світу, трепету перед нескінченим хаосом пристрастей і ворогуючих сил.

Школа монументального українського мистецтва, представлена творчістю Михайла Бойчука і його учнів, надихалася формами візантійських ікон, релігійного Ренесансу, живописного примітивізму безіменних українських малярів минулих віків. В основі естетики тогочасного монументального живопису – уникнення зайвих деталей, випадкових, не характерних ракурсів; схематизація, простота, сила – з почуттям віри – велич; зверненість до національних перлин та авангардність художньої мови, яку можна назвати конструктивізмом. Обдарованими “бойчукістами” виявили себе В.Седлер, І.Падалка, М.Рокицький, О.Павленко. Твори “бойчукістів” 20-30-х років: розписи Червоноармійських луцьких казарм, оформлення Київського оперного театру до І Всеукраїнського з`їзду Рад, Київського кооператвного інституту, Харківського Червонозаводського театру – перші в усьому радянському мистецтві значні монументальні ансамблі.

Гордістю українського авангардного мистецтва є також всесвітньо відомий скульптор-кубофутурист Олександр Архипенко (1887-1964). Скульптор постійно експериментував, створюючи абсолютно новаторські речі. Так, образ паризького циркача “Медрано” сконструйовано з металу, дерева, скла. Це перший у ХХ ст. “мобіль” - робот, своєрідна машина для демонстрації змінних набірних кольорових зображень, їх названо “архипентурою”: цей спосіб живопису справляє враження справжнього руху. Великий скульптор насичував пластичні форми магічною символікою, вони справляюить враження первісності, вічного творення життя.

Український мистецький авангард творив справді високе мистецтво. 10-20-ті роки становлять собою цілу епоху в житті України. В цей період істинно ренесансного злету Україна показала, яке багатство талантів і обдарувань має наш народ.

Українська культурна парадигма ІІ половини ХХ століття. В 30-х роках українська культура крок за кроком втрачала залишки національної незалежності, а ті суспільно-політичні процеси, що відбувались в Україні, певним чином змусили частину інтелігенції прилаштовуватись до нових умов тоталітарного буття.

Розстріляне українське відродження 30-х років, низка гучних політичних процесів, політичні заслання, етноцид і штучний голодомор, керований урядом, спотворили національну свідомість народу. В 40-х роках, незважаючи на жорстокі утиски панівної ідеології, в Україні продовжували жевріти сподівання національного відродження, хоча і знаходилось воно в глибині підсвідомості українського буття. Німецька навала змусила народ консолідуватись у боротьбі проти агресора й визначила на певний час провідну проблематику художньої культури, яка відобразила величезне духовне піднесення людей, спонукала з особливою готсротою відчути всю неперехідну цінність людського буття. Твори перших воєнних років мали багато в чому документальний характер, відбивали реалії воєнної дійсності, зосереджували увагу на хронікальності подій. Буремний воєнний час сколихнув глибинні патріотичні почуття народу, які знайшли відображення в поезії, прозових творах П.Тичини. М.Рильського, В.Сосюри, М.Бажана, Ю.Яновського, О.Довженка. Шляхи війни покликали багатьох митців України на передові рубежі, визначили зміст малюнків, плакатів, картин художників Г.Меліхова, О.Любимського, М.Каплана, Т.Яблонської П.Борисенко. У портреті цього часу бачимо мужність, стійкість,благородство душі, готовність до подвигу.

Видатними явищами в українській музиці стали симфонія “Україно моя”, написана А.Штогаренком на слова А.Малишка та М.Рильського, кантата “Клятва” на слова М.Бажана, четверта сюїта для симфонічного оркестру Ю.Мейтуса. Набутками української культури стали твори воєнних років художників О.Шовкуненка, К.Трохименка, М.Дерегуса, М.Глущенка, В.Касіяна. Розвивається мистецтво плаката, який посідає у цей час чільне місце серед інших видів образотворчого мистецтва.

Значного розвитку в роки війни набуває документальне кіно. Кінохроніка в цей час зробила, можливо, навіть більше, ніж ігровий кінематограф. І в цьому велика заслуга О.Довженко, що в 1943 році створив документальні фільми “Битва за нашу Радянську Україну” та “Перемога на Правобережній Україні”. Післявоєнні п`ятнадцять років в історії української культури – період складний, насичений проявами культу особистості Сталіна. Художня культура цих років надто тендеційна, ідеологічно заангажована – це розквіт соціалістичного реалізму в мистецтві. У другій половині 40-х років відбудовані й реконструйовані - Дніпрогес ім. В.Леніна, будинки Київського університету ім. Т.Шевченка (архітектор П.Альошин) та Верховна Рада України (архітектор С.Заболотній).

Тенденція урочистості, піднесеності архітектурного образу, декоравізму розглядається як необхідна умова висловлення патріотичних почуттів, саме тому в своїй практичній діяльності майстри архітектурного будівництва вдаються до використання різноманітних архітектурних стилів Відродження, російського класицизму, українського бароко, створюючи своєрідний еклектичний стиль післявоєнних років, який отримав назву сталінського бароко.

Особливо треба наголосити на тому, що навіть в умовах ідеологічного тиску українські митці намагались розширити тематику відображуваної дійсності, зосереджували увагу на людській долі пересічного українця, хоча й творили монументальні образи людини праці: Т.Хитрова “Силос іде”, Г.Томенко“Опівдні”, Т.Яблонська “Хліб” та інші.

Однак ідеологічна парадигма продовжує тиснути на митців. Прояви “українського буржуазного націоналізму” знаходять у О.Довженка, Ю.Яновського, М.Рильського. Нищівній критиці піддано В.Сосюру за поезію “Любіть Україну”, написану ще під час війни. Після смерті Сталіна настає період так званої політичної відлиги (1956-1959), який послабив певним чином і боротьбу з національними проявами та уподобаннями. Період “відлиги” в Україні позначився піднесенням літературно-мистецького життя. У ті роки з`являється роман О.Гончара “Людина і зброя”, виходять з друку поетичні збірки В.Симоненка “Тиша і грім”, І.Драча “Соняшник”. М.Стельмах написав такі відомі твори, як “Кров людська – не водиця” (1957), “Хліб і сіль” (1959), “Правда і кривда” (1961). У той період на хвилі “відлиги” робились також перші спроби включитися до культурного фонду українського народу творчий доробок прогресивних діячів минулого, а також тих літераторів і митців, які працювали в діаспорі. До цього творча спадщина багатьох дореволюційних українських письменників чи науковців була майже невідома українському читачеві. Так, твори Христі Алчевської друкувались в Україні востаннє в 1930 р., Володимира Винниченка – в 1932р., Миколи Хвильового – в 1933р. Переважна більшість творів діячів минулого була заборонена. Атмосфера кінця 50-х років сприяла формуванню молодої генерації так званих шістдесятників, які у змінених обставинах і новими методами продовжили працю на культурному й національному підгрунті. Ця генерація українських інтелектуалів, насамперед письменників, своєю непримеренністю до існуючої дійсності протестувала проти пануючої атмосфери зневаги до особистості, боролася за національні культурні цінності, свободу і людську гідність.

“Шістдесятники” представлені письменниками Л.Костенко, В.Симоненко, І.Драчем, літературними критиками І.Світличним, Є.Сверстюком та багатьма іншими, проти яких після їхнього короткочасного яскравого дебюту почалося цькування з боку влади. Одних було змушено до мовчання, деякі зламалися, інших ув`язнено. У період хрущовської відлиги спостерігався розвиток науки в Україні. Слід відзначити таких вчених світового рівня, як Є.Патон, О.Богомолець, О.Антонов, В.Глушков, М.Амосов та інші. Набувають подальшого розвитку природничі і фізико-математичні, науково-технічні й медичні науки, виникають нові наукові галузі, зокрема кібернетика.Із початку 70-х рр. почала провадитись цілеспрямована русифікаці, а в сферах суспільних і гуманітарних наук настав тотальний диктат. 70-ті роки – найбільш складний і суперечливий період розвитку української культури. В умовах застою і регресії, які починають визначати характер суспільного життя, утверджується зневажливе, нігілістичне ставлення до мови, історії, літератури, мистецтва, що, зокрема, виявилось у звуженні сфери функціонування рідної мови, у забороні деяких художніх творів, пов`язаних зі сторінками боротьби за національну гідність, переслідування діячів культури.

В українській культурі єдиним правильним методом продовжував визнаватись соціалістичний реалізм. Великого розголосу у 70-х роках набула Українська Гельсінська група, яка виступала в культурній опозиції ідеологічному диктатові. Свою діяльність вона спрямовує на відстоювання людини. Саме в цей період все більш відчутною стає загальна криза соціалізму і дискредитація офіційної ідеології, що знайшло відображення в літературі дисидентського напрямку (В.Симоненко, В.Стус, В.Некрасов, Б.Чичибабін, І.Ратушинська).

З середини 60-х років починається новий злет українського кіномистецтва. Саме у цей час виходять фільми режисерів: С.Параджанова “Тіні забутих предків” (1965), Л.Осики “Камінний хрест” (1968) і “Захар Беркут” (1971), Ю.Іллєнка “Білий птах з чорною ознакою” (1972), Л.Бикова “В бій ідуть тільки старики” (1974) та інші.

В 50-80-х роках, навіть за умов ідеологічного тиску, значні досягнення має українська музика. Створено нові опери (Г.Жуковського, Ю.Мейтуса, Г.Майбороди, К.Данькевича), балети (автори – М.Скорульський, В.Нахабін, А.Свєшніков, Д.Клебанов), симфонії (Б.Лятошинський, В.Борисов, А.Штогаренко). У вокальному та симфонічному жанрі талановито виявили себе Л.Ревуцький, М.Веріковський; в хоровому – П.Гайдамака, Ф.Козицький; пісенному – П.Майборода, А.Филипенко. Українські виконавці здобули світове визнання в багатьох країнах світу. Це наші славні співаки Д.Гнатюк. Б.Руденко, Т.Пономаренко та багато інших.

В українському живопису цього періоду продовжує панувати тема героїчної боротьби народу, але поруч з цим все більшого поширення набувають образи сучасника і образи природи у Н.Глущенка, С.Шишка, А.Шовкуненка, а також історичного минулого в творах М.Дерегуса, В.Чеканюка, В.Шаталіна.

В 70-80-роках відбулося загальне розчарування в соціалістичних ідеях, дискредитація офіційної ідеології. Підвищується інтерес населення до нетрадиційної культури, релігії, ідеалістичних немарксисиських вчень, західного способу життя і мислення. У 80-х роках починають повертатись до творчості реабілітовані українські письменники. Повернено із небуття багато призабутих і зовсім забутих митців (В.Винниченко, Олег Ольжич та інші).

Зміна соціально-політичної парадигми в Україні в 90-х роках певним чином позначилася на всьому спектрі соціально-культурних умов буття української культури.

Нова соціокультурна реальність в умовах незалежної України зумовила нове бачення й значення культури в українському суспільстві, визначила різноманітні прояви і аспекти культурологічної діяльності.

Національна культура в умовах зростання національно-культурної ідентичності. Проголошення незалежності України викликало високе піднесеннянаціонального духу, нові сподівання. В цей період було досягнуто значних успіхів в поширенні української мови як державної, було прийнято Закон про мови та інші важливі акти. Основним змістом українського культурного оновлення і відродження була самовіддана праця багатьох дослідників, ентузіастів, практиків з реконструкції тяжко здеформованої культури, залучення до нового життя великих набутків, які або були під арештом, або призабулись, або були невідомими. Фантастичний пласт забороненого або замуленого часом став відкритим і оновлює величну “ікону” нашої культури. Значна робота в цьому напрямку проводиться створеною в останні роки Національною комісією з питань повернення в Україну культурних цінностей при Кабінеті Міністрів України. Організова нею державна програма “Повернуті імена”; в архівах, музеях, бібліотеках України створюються спеціальні відділи, де поширюється інформація про українську культуру в зарубіжних країнах. Зусиллями згаданих інституцій тільки за останні два роки було проведено ряд міжнародних конференцій, фестивалів, виставок, в результаті яких “пригадано” імена Володимира Січинського, Олександра Архипенка, Григорія Крука, Людмили Морозової, Ігоря Стравінського, Василя Авраменка та багатьох інших. Було дано значний імпульс розвитку національної культури шляхом зняття обмежень на її поширення, дозволу підприємницької і комерційної діяльності в сфері культури, що особливо виразно виявилось у розширенні видавничої діяльності, появі нових часописів, в інтенсивному розширенні й насиченні радіотелевізійного ефіру конкуруючими програмами національно-культурного змісту.

Значного розвитку набула діяльність “Товариства шанувальників української мови” та “Просвіти”. Осмисленню шляхів розбудови української культури присвячують свою роботу установи Національної Академії наук (Інститут історії, Інститут мистецтвознавства, етнології і фольклористики ім.М.Рильського, Інститут археології, Інститут літератури, Інститут соціології, Інститут філософії).

Опрацьовано декілька концепцій розвитку українскої культури за участю відомих вчених Г.Вервеса, І.Дзюби, М.Гончаренка, П.Толочка.

У суспільстві все більше усвідомлюється загальна потреба в культурі як підйомі, що здатна вплинути на поступ суспільства в цілому. Культура все грунтовніше починає розумітись як найважливіший здобуток нації, її достоїнство і сутність, бо культура – це те, що зберігає й утверджує не тільки особистісне, а й національне існування.

 

ІІ.Художня культура Закарпаття

Культурні зв’язки населення Закарпаття та Київської Русі.
У культурі Закарпаття збереглися багатовікові східнослов’янські традиції. Це проявлялося у спорудженні житла, оборонних споруд, в особливостях прикладного мистецтва.

Писемність тут почала поширюватися з другої половини ІХ століття. Вигнані з Моравії учні Кирила та Мефодія знайшли притулок у Карпатській Русі. З їх участю тут були споруджені перші церкви та монастирі, які стали центрами слов’янської писемності. У ІХ столітті в Закарпатті запроваджується християнство (867 р.). В ХІ – ХІІ століттях із Києва, Галича та інших руських міст у Закарпаття ввозилися церковні книги, потім переписувалися у Мукачівському, Грушівському та інших монастирях. До нас дійшли окремі уривки із євангелій ХІІ – ХІІІстоліть на давньоруській мові, які збереглися серед рукописів Мукачівського та Імстичівського монастирів. Вони свідчать про нерозривні культурні зв'язки Закарпаття з Руссю.

Поряд з писемною літературою розвивалася усна народна творчість (пісні, казки, загадки, легенди, заклинання), яка сягала своїм корінням у далекі язичницькі часи.

Помітну роль в економічному та культурному розвитку краю відігравали міста. Найдавнішими містами Закарпаття є Ужгород і Мукачево. За рахунок жорстокої експлуатації народу феодалами споруджувалися палаци-замки. Вони були збудовані в Ужгороді, Мукачеві, Середньому, Севлюші, Вишкові, Хусті, Королеві, Довгому, Невицькому.

Недалеко від Ужгорода, в селі Горяни, знаходиться одна з найдавніших пам’яток кам’яної архітектури Закарпаття — храм святої Анни. Храм складається з двох частин, найстаріша з яких має форму заокругленого шестигранника (товщина стін — 2 – 2,5 м). Це Горянська ротонда — невелика будова ХІІ століття діаметром 9,5 м. Перекриття ротонди склеписте, купол у вигляді півкулі, а цінні фрески відносяться до ХІІІ – ХІV століть. Спочатку ротонда була самостійним храмом, у якому войовничі монахи примушували православних та язичників приймати католицьку віру. В ХІV столітті до ротонди була прибудована церква в готичному стилі.

Цінним пам'ятником храмового будівництва є Вознесенський собор у Виноградові, споруджений у ХІІІ столітті в романо-готичному стилі. Всі ці споруди були творінням розуму і рук давньоруського населення краю, яке належало до великої східнослав’янської сім’ї.

Зв’язки культури Закарпаття та східноукраїнських земель у ХІV – ХVІ століттях. Розвиток культури в окупованому угорськими феодалами краї відбувався під великим впливом та з активною допомогою діячів культури України, але всіляко гальмувався іноземними загарбниками, які душили слов’янське слово, знищували надбання слов’янської культури, матеріальної та духовної.

Цікавими є написані на тонкому пергаменті високої якості «Мукачівський псалтир» та «Ужгородський полустав» (ХVІ ст.), за мовою та оформленням виділяється «Королівське євангеліє» (1401 р.). Ці пам’ятки культури, написані традиційно давньоруською мовою, з домішками церковнослов’янської, містять велику кількість слів живої народної мови.

До ХV століття належать і окремі пам'ятки світської писемності, зокрема дарчі грамоти, в яких багато своєрідних закарпатських діалектизмів. Цінні пам’ятки культури ХІV – ХVІ століть — «Ужгородська празнична мінея» та євангелія.

З кінця ХV століття в Закарпаття попадали перші друковані книги, видані в Кракові Швайпольтом Фіолем («Осмогласник», «Часословець»), празькі видання білоруського першодрукаря Георгія Скорини «Біблія русская» та книжки діячів сербської культури Божидора та Вікентія Буковичів, видані у Венеції («Соборник», «Молитовник»). Поширеними були видання російського першодрукаря Івана Федорова, зокрема славнозвісна «Острозька Біблія».

Перші школи з’явилися при церквах та монастирях, а наприкінці ХІV століття в резиденції графа Другета в Ужгороді була відкрита перша школа чернечого ордену, яка готувала кадри для католицької церкви.

У період середньовіччя в Закарпатті було збудовано 13 замків. Ужгородський, Мукачівський, Хустський та Королівський замки мали велике оборонно-стратегічне значення. Подібні укріплення були поширені на Україні, в Росії (Новгород, Псков). У Мукачеві збереглася старовинна каплиця святого Мартина (ХІV століття). Колись ця каплиця служила вівтарною частиною готичного храму, знесеного в 1904 році. Монументальним пам'ятником храмового будівництва в Закарпатті є Воздвиженський собор у Берегові, споруджений у першій половині ХV століття. Художнє оздоблення порталів свідчить про високий рівень тогочасного білокам'яного різьблення. Менші готичні храми збереглися в деяких закарпатських селах (Чорнотисово, Струмківка, Часлівці).

Образотворче мистецтво робило лише перші кроки. Створені художниками картини носили переважно релігійний характер. На стінах прибудови ХІV століття в Горянській ротонді збереглися фрески «Покров» та «Розп'яття». Сюжети фресок винятково ліричні. Характерною в цьому плані є картина «Втеча в Єгипет», яка за своїми художніми якостями, майстерністю виконання є одним з найкращих творів мистецтва ХІV – ХVІ століть.

Різні малюнки зображувалися на народному одязі. Народні умільці виробляли чудові рушники, килими з вовни. Хоч в окремих селах і були деякі особливості в одязі та вишиванках, але вироби мають багато спільного з подібними речами, виготовленими на Поділлі, Волині, Придністров’ї.
Культура Закарпаття епохи феодалізму розвивалася як складова частина культури всієї України.

ХVІІ століття: Писемність. Друкована література. Освіта. Культура закарпатців у ХVІІ столітті розвивалася в складних умовах. Слов’янська писемність та культура розвивалися у жорстокій боротьбі проти феодально-церковного гніту, проти політики латинізації та мадяризації. Поширення слов'янської писемності а також літератури, виданої в Україні та Росії, зустрічало великий опір єзуїтів та реакційного уніатського духовенства.
У ХVІІ столітті дещо зростає кількість шкіл у містах. Народні школи існували в ряді cіл Мукачівщини, Виноградівщини, Хустщини, Мараморощини (у Великих Лучках, Великій Копані, Вишкові, Бедевлі, Чорному Потоці, Солотвині, Сігеті). У початкових школах училися переважно діти заможних селян, міських ремісників, нижчого духовенства. Для дітей феодальної верхівки були спеціальні школи. У середині ХVІІ століття в Ужгород була переведена з Гуменного єзуїтська гімназія, яка готувала кадри для католицької та уніатської церков. Мета її відкриття, за словами володаря Ужгорода, — повернення єретиків (православних) до апостольської католицької віри. Чимало її випускників продовжили навчання в Духовних семінаріях. Спочатку в гімназії навчалося 50 учнів, а згодом кількість їх зросла до 170. То були переважно діти духівництва, дворянства, чиновників, офіцерів австрійської армії. Навчалась і частина вихідців з народних низів — ремісників, купців, заможних селян. Авторитетт Ужгородської гімназії швидко зростав, і бажаючі вчитися зверталися сюди із Східної Словаччини, Північної Угорщини, Галичини. Згодом основи середньої освіти були закладені в Мукачеві і Берегові. Навчання в більшості шкіл проводилося на латинській мові. Після поширення в Закарпатті протестантства у ХVІ-ХVІІ століттях в містах і селах почали виникати реформатські школи. Особливо це було характерно для південних районів Закарпаття та окремих населених пунктів Мараморощини, де проживало чимало німецьких переселенців – солекопів, лісових майстрів, ремісників. Усього в 80-х роках ХVІІ століття у Закарпатті було щонайменше 40 шкіл. Зростання шкіл дещо активізувалося після запровадження унії в середині ХVІІ століття. Ведучи боротьбу протии православ'я, уніати створювали нові школи, розглядаючи їх не лише як осередок освіти, а й як знаряддя покатоличення руського населення. Уже через десять років у Мукачівському монастирі, де уніати мали досить сильні позиції, була відкрита вищого типу школа для підготовки священиків і півчих для уніатських приходів. У школі Мукачівського монастиря, у 1671 році, навчалося всього 22 учні, з яких 14 – богослови і вісім – дяки. В середині ХVІІІ століття у цій школі навчалося близько 100 учнів.