Від класицизму до імпресіонізму

 

План

І. Класицизм

ІІ. Романтизм

ІІІ. Реалізм

ІV. Імпресіонізм

Література

1. Масол Л.М. Художня культура: підруч. для 9 кл. загальноосвіт. навч. закл. / Л.М.Масол. – К.: Генеза, 2009. – С.195-210

 

У добу просвітництва зріс соціальний статус мистецтва як зосередження духовного життя, що зробило його одним із провідних чинників розвитку суспільства. Мистецтво наблизилося до науки, філософії, політики, долучилося до процесу формування моральних цінностей.

Період у культурі ХVIII-XIX ст. позначений низкою художніх стилів, які подекуди взаємно перетинаються, – зберігається бароко, виникає класицизм, а згодом – романтизм як заперечення класицистичних догм. Так само згодом наступний за романтизмом реалістичний стиль поступився імпресіонізму.

 

І. Класицизм

Класицизм – це природне і закономірне для певних етапів художнього розвитку людини прагнення до краси, намагання знайти точку опори в мінливому світі, віднайти впевненість у майбутньому, емоційну рівновагу. Засобами досягнення цієї мети стали чіткі, перевірені часом класичні форми. Поняття «класицизм» уособлює певне природне тяжіння до простоти, ясності, логічності художнього образу.

Для класицизму характерна орієнтація на античну літературу, яка проголошувалась ідеальною, взірцевою, а отже, гідною наслідування.

Орієнтація на античні форми архітектури (зокрема, тріумфальна арка і Пантеон у Парижі) свідчила про культ республіканських ідеалів. Будівлі, портики, меморіальні колони споруджувалися в чітких, величних пропорціях, як і в часи імперського Риму. Стиль французької архітектури, пов’язаний із періодом імперії Наполеона І, прийнято називати ампіром (імперія).

Художній стиль класицизму є найвищим виразником принципу композиційної цілісності, доцільності, завершеності.

Скульптура класицистичного стилю характеризується передусім лаконічністю, виразністю об’єму, звільненням його від усього зайвого, випадкового.

У класичному живопису зображення будується за «принципом рельєфу», тобто шляхом чергування просторових планів, паралельних відносно площини картини. Під час сприйняття будівлі, картини, фрески, скульптури класицистичного стилю виникає відчуття душевного спокою, ясності, просвітленості.

Основним змістом класицизму є подолання суперечностей між людським єством і суспільним обов’язком, пристрастями і здоровим глуздом. Класичний герой усвідомлює суспільні потреби, виконує громадський обов’язок.

Ідеї класицизму яскраво виявилися в музиці. У творчості композиторів Віденської класичної школи Й. Гайдна, В.А. Моцарта, Л. ван Бетховена оформилися принципи побудови сонатно-симфонічного циклу, досягли розквіту інструментальні жанри симфонії, сонати, концерту, квартету.

Ідеали Просвітництва не витримали зіткнення з реальністю. Іспанський художник Франсіско Гойя серією офортів «Капричос» (тобто «Фантазія, гра уяви») в сатиричних образах розвінчує реалії людського життя, сповненого жорстокості, лицемірства, невігластва та інших вад. Гойя поклав початок реалістичних тенденцій в іспанському живопису. Його творчість, далека від жорстких рамок певного стилю, мала величезний вплив на романтиків, які захоплювались офортами майстра, копіювали їх.

ІІ. Романтизм

Наприкінці ХVІІІ ст. приходить романтизм з його чуттєвістю, ліричністю, мрійливістю. Романтизм – один із провідних напрямів у літературі й мистецтві, що виник у Німеччині. Романтики виступали проти канонів та обмежень класицистичного мистецтва. Як новий тип свідомості, що охопив різні сфери культури (зокрема, історію, філософію, право, психологію), романтизм був пов’язаний із докорінною зміною всієї системи світоглядних орієнтацій і цінностей.

Визначальним для романтизму став культ почуттів, а не раціоналізму. Також романтикам притаманне захоплення фольклором, глибоке вивчення національної історії, інколи – втеча від навколишньої дійсності до ідеалізованого минулого або вимріяного майбутнього чи й до фантастики. Романтичний світогляд відкрив такі мистецькі жанри,як балада, лірична пісня, елегія, романсова лірика, історичний роман тощо.

Романтичне кохання одухотворило об’єкт поклоніння, що надало йому рис недосяжності. «Фантастична симфонія» Г.Берліоза, ноктюрн «Мрії кохання» Ф.Ліста, фортепіанні образи Ф.Шопена, опери Дж. Верді, Ж.Бізе утверджували кохання як вільне волевиявлення.

Одним із засобів романтичного пізнання Всесвіту стає гротеск, поряд із яким використовуються й інші форми умовної образності. Митець-романтик, не відтворює дійсність, а перетворює, «романтизує» її. І цей новий світ для нього є жаданішим за реальний. Хоч обидва світи не завжди співіснують у гармоній єдності. Митці, відчуваючи цілковиту невідповідність між мрією та дійсністю, часто впадають у безнадію та відчай. Світової слави зажила літературна творчість яскравих представників романтизму – Дж.Г.Байрона (Англія), Г.Гейне, Ф. Шіллер (Німеччина), В.Гюго (Франція) та ін.

Виникає новий тип героя – «зайвої людини». В літературі це – Онєгін О.Пушкіна і Печорін М.Лермонтова, Сорель О.Стендаля; в музиці – мандрівник у пісенних циклах Ф.Шуберта, творах Е.Гріга; в образотворчому мистецтві – відлюдники на тлі пейзажу на картинах німецького художника К. Фрідріха, портретах російських художників О. Кіпренського, К. Брюллова, на полотнах французів Е.Делакруа, Т. Жеріко.

Романтичне світосприйняття було пов’язане з усвідомленням ірраціональності буття, незворотності минулого, незбагненності майбутнього, дисгармонійності світу (популярність образів потворності – Квазімодо у В.Гюго, крихітка Цахес у Е.А.Гофмана).

ІІІ. Реалізм

19 ст. ознаменувалося ще одним художнім явищем – розквітом реалізму. Словом реалізм французької критики назвали напрям живопису, обраний Оноре Дом’є (1808-1879), який вразив суспільство своїми гостро сатиричними літографіями. Продовжувачем цих тенденцій став Гюстав Курбе (1819-1877), зміцнивши позиції реалізму на противагу ідеалістичним напрямам романтизму. Сюжети його картин («Каменярі», «Похорон в Орнані») взято з навколишнього суспільства. Істотною ознакою реалізму є звернення мистецтва до безпосереднього зображення буденного життя простих людей. Реалістичне світосприйняття пов’язане з розвитком критичного мислення, чим завдячує культу природничих наук ХІХ ст. Проте й у попередні епохи спостерігалися реалістичні тенденції як тяжіння митців до правдивого відображення дійсності, типових характерів людей, історичних подій тощо.

Реалізм тяжів до максимальної об’єктивності, конкретно-історичного аналізу дійсності, відображення життя у формах самого життя. Найповніше вираження він знайшов у літературі – з’явився жанр соціального роману.

Яскраво й неповторно проявився реалізм у живопису, зокрема, в жанрі портрета й пейзажу.

У портретних зображеннях увага зверталася не тільки на схожість з оригіналом, важливою була реальність вищого порядку – життєвість і характерність образу. Частина художників тяжіла до відображення життя й праці робітничого люду (Ф.Мілле – Франція, Й.Ізраельс – Голландія, А.Менцель – Німеччина, І.Рєпін – Росія), інші зображували події з життч аристократів – салонні прийоми, візити, будуари своїх сучасниць тощо (А.Стевен – Франція). Художники-реалісти відродили пейзаж із внутрішнім змістом і настроєм (Н.Л.Каба – Франція, І.Левітан – Росія).

ІV. Імпресіонізм

Імпресіонізм – напрям у мистецтві й літературі, що склався в 60-х рр. ХІХ ст. та остаточно сформувався у його другій половині у Франції. На противагу реалізму, імпресіоністи прагнули у своїх творах відтворити реальний світ у його рухливості й мінливості через особисті враження, спостереження, відчуття та переживання.

Назва походить від картини Клода Моне «Враження. Схід сонця» (1872 р.).

Першопрохідцями імпресіонізму, що уславилися як видатні майстри, є також Огюст Ренуар, Альфред Сіслей, Едгар Дега. Пізніше до них приєднався Поль Сезанн та ін.

Отже, зрозуміло, що ця течія найяскравіше виявилася в образотворчому мистецтві. Істотними ознаками її є любов до деталей, невеликий формат творів. У них об’єктом зображення виступають не предмет або явище, подія, а враження від них («Бачити, відчувати, виражати – в цьому все мистецтво», - проголошували імпресіоністи). Художники орієнтуються на почуття, а не на розум. Персонаж імпресіоністичного твору цікавий не так своєю активністю, спрямованою на перетворення зовнішнього світу, як саме «пасивною» здатністю сприймати найменші прояви довкілля, реагувати на них, бути носієм, навіть колекціонером, вражень.

Імпресіоністи писали просто неба – на пленері - в умовах постійно змінюваних станів погоди й освітлення, що потребувало прискорення процесу роботи і спричинило появу «ескізної» манери живопису, техніки дрібного мазка. Митцями володіла жага «утримати» миттєвість, віднайти гармонію з дійсністю через «феєрію кольору».

Під впливом імпресіонізму в живопису згодом з’являється імпресіонізм у скульптурі (О.Роден), театрі (А.Шніцлер, Г.Гофмансталь).

Основоположниками нового напряму в європейській літературі називають братів Едмона та Жуля Гонкурів, чия зріла майстерність засвідчила утвердження нової, «артистичної» манери письма. Пізніше вплив імпресіоністичної поетики відчутний у Г. де Мопассана, ЖК.Гюісманса, М.Пруста, а в поезії – у Ш.Бодлера, П.Верлена, А.Рембо.

Якщо йдеться про музику періоду імпресіонізму, то це насамперед творчість Клода Дебюссі, раннього Моріса Равеля. Багато «імпресіоністських» відриттів належало Еріку Саті, який у ранніх творах експериментував паралельно з К.Дебюссі. Імпресіоністичні елементи знаходять у творах І.Стравінського.

Свого роду маніфестом імпресіонізму сучасники вважали оркестрову прелюдію «Післяполуденний відпочинок фавна» (за твором С.Малларме), в якій проявилися характерні для музики К.Дебюссі мінливість настроїв, витонченість, вишуканість, вигадливість мелодики, колористичність гармонії. Композитор втілив у музиці швидкоплинні враження враження, якнайтонші відтінки людських емоцій і явищ природи. Дебюссі збагатив засоби музичної виразності, оркестрову і фортепіанну палітру, створивши імпресіоністську мелодику, що відрізняється гнучкістю нюансів і водночас розпливчастістю.

 

 

ЛЕКЦІЯ №5

Художні напрями ХХ століття

План

І. Модернізм.

ІІ. Постмодернізм.

ІІІ. Експресіонізм.

ІV. Сюрреалізм.

V. Абстракціонізм.

VІ. Net-культура.

Література

1. Масол Л.М. Художня культура: підруч. для 9 кл. загальноосвіт. навч. закл. / Л.М.Масол. – К.: Генеза, 2009. – С.210-224.

 

 

Якщо доба Просвітництва позначилася раціоналізмом, вірою у всемогутність людського розуму, а ХІХ ст. привернуло увагу до людських почуттів та емоцій, то мистецтво ХХ ст. спрямувало свій зір у підсвідомість.

І. Модернізм

На початку ХХ ст. у сфері художньої творчості – літературі, архітектурі, живопису, музиці, театрі – виникає безліч течій, груп, шкіл, які прийнято позначати терміном «модернізм»(від фр. модерн – сучасний, новий). У цьому слові закладено відмову від установлення якихось спільних рис. Модерністів об’єднували насамперед розрив з установленими нормами й традиціями, заперечення старих форм у мистецтві. Мистецькі явища, в яких засоби були не просто новими й незвичними, а навіть епатуючими, дістали назву авангардних. Якщо раніше основною естетичною категорією було «прекрасне», то в цей період дедалі популярнішим ставало «потворне». Візуальним мистецтвам авангарду притаманна відмова від зображальності, музиці – від ладу й тональності, у прозі панує безсюжетність, у поезії – вільний вірш. Головною цінністю проголошено внутрішній світ митця, його право без обмежень обирати способи вираження своїх переживань та асоціацій.

ІІ. Постмодернізм

Провідником нового постіндустріального суспільства стає постмодернізм (70-ті рр. ХХ ст.). Доба постмодернізму так само далека від єдності, як і модернізм. Постмодерністські художні твори – літературні, музичні, візуальні – не відображають реальності, та водночас творять нову реальність (форми попурі в музиці, колажу в образотворчому мистецтві, гіпертексту в літературі, який можна читати з будь-якого місця, коригуючи перебіг подій). На зміну художньому образу прийшов конструктивізм, що витіснив зі змісту мистецтва людину. Мистецькій орієнтації на новизну протистоїть спрямованість до опанування досвіду світової художньої культури шляхом її іронічного цитування.

Постмодернізм синтезує елітарну й масову культури. Зміст постмодерністського твору виникає лише в акті його безпосереднього сприймання: він одночасно може бути розвагою для випадкового споживача й інтелектуальним випробуванням для ерудита.

Характерне явище сьогодення – net-культура. Усе більша кількість людей долучається до інформаційних потоків у всесвітній мережі (газети, кінофільми, музика, віртуальні художні виставки тощо). Інтернет не просто «вбудований» у загальну культуру як одна з її впливових частин, він активно взаємодіє з культурою. Сама структура інтернету є моделлю майбутньої культури людства, зразком середовища, яке, можливо, домінуватиме в людській спільноті.

У суспільстві поширюється «масова культура», синоніми якої: «поп-культура», «індустрія розваг», «комерційна культура» тощо. На відміну від елітарної культури, завжди орієнтованої на інтелектуальне сприймання, масова культура свідомо апелює до пересічного споживача.

Головним каналом поширення масової культури є сучасні засоби комунікації (книгодрукування, преса, радіо, телебачення, кіно, відео- та аудіозаписи). Для продукції маскульту визначальним є лише один критерій – комерційний успіх.

Серед рис, притаманних художній культурі ХХ ст., можна виокремити такі:

- відсутність провідного стилю і, відповідно, наявність численних течій та напрямів, особливо в живопису й музиці;

- безпосередній зв’язок художньої творчості з глобальними проблемами, активне протистояння мистецької інтелігенції мілітаризму, тоталітаризму, дегуманізації життя та ін.;

- розкол між масовим та елітарним мистецтвом;

- інтенсивне оновлення виражальних засобів, художньої мови в літературі, живопису, музиці, театрі;

- динамізм культурного життя, внаслідок якого чи не кожному десятиріччю цієї доби притаманне своє «обличчя» в художній культурі.

 

ІІІ. Експресіонізм

Експресіонізм, що зародився в Німеччині у першій половині ХХ ст., відображав у творах різних видів мистецтва уявлення про самотність людини у ворожому світі, її безсилля, відчай. Зойк розпачу від нерозуміння і байдужості стає реакцією людини на дисгармонійність і вади суспільства (знакова для цього стилю картина норвезького художника Е.Мунка «Крик»). Деформація як засіб передачі найгостріших відчуттів характеризує стиль візуальних мистецтв (картини О.Дікса, Л.Кірхнера). Експресіонізм у музиці утверджує дисонанс (А.Шенберг «Місячний П’єро»). Експресіоністичний театр посилює емоційне звучання вистави (постановки Л.Курбаса в українському театрі «Березіль»). У мистецтві викривається ідея відсторонення людини від абсурдного світу. Саме такими, самотніми, пасивними, бездіяльними, є герої театру абсурду (драми Е.Іонеску).

ІV. Сюрреалізм

Сюрреалізм (від фр. «сюр» - понад, над) набув особливої популярності завдяки видатному іспанському художнику Сальвадору Далі (1904-1989). Прихильники цього напряму вважали, що раціональне осягнення дійсності не може бути джерелом творчості, тож основою істинного мистецтва проголошено категорії підсвідомого: інстинкти, інтуїцію. Улюбленим прийомом сюрреалістів стало відображення сновидінь і галюцинацій, в яких наочно розкривається підсвідомість. При цьому реальні логічні зв’язки замінювалися довільними асоціаціями самого митця. Сюрреалізм оформився як відгук митців «втраченого покоління», чия молодість припала на Першу світову війну і жорстоку повоєнну дійсність. У творах сюрреалістів світ втрачає визначеність, сталість, упорядкованість, перетворюючись на безладдя жахаючих образів.

 

V. Абстракціонізм

Втеча особистості від буденної й примарної дійсності проголошується абстракціонізмом з його заміною реального ідеальним.

Абстракціонізм свідомо відкинув художній образ. Мистецтво саме по собі є реальністю, вважали абстракціоністи, тому завдання художника – не наслідувати художню дійсність, а конструювати її за допомогою вільної імпровізації.

В абстракціонізмі спостерігаються різні напрями, зокрема – психологічний (В.Кандинський) з орієнтацією на експресію кольору й інтелектуальний (П,Мондріан), що творить новий тип художнього простору шляхом поєднання різних геометричних форм. У Росії й Україні на поч.століття завдяки Казимиру Малевичу набув поширення варіант абстракціонізму – супрематизм, де основу композиції картин становили геометричні фігури.

Американські майтри посідають провідне місце в абстрактному експресіонізмі. Його основоположник Джексон Поллок (1912-1956) стверджував, що важливий не результат, а сам процес творчості й «згадки» про нього, які лишилися на полотні. Він відмовився від традиційної живописної техніки: клав полотнину на підлогу й розбризкував на неї фарбу з банок.

Одним із варіантів абстракціонізму стало також оптичне мистецтво (оп-арт), засноване французьким митцем угорського походження Віктором Вазарелі. Ключовий момент оп-арту – ритмічне чергування фігур або ліній одного кольору, що створює ілюзію руху.

Ще на поч. ХХ ст. модерністські художники вдалися до застосування предметів побуту (афіш, газет, реклами) як виражальних засобів. Такі предмети вирвані зі звичного оточення, створювали довільні, несподівані й химерні комбінації. Цей прийом ліг в основу поп-арту, що виник наприкінці 50-х рр. у Великій Британії, а згодом поширився в інших західних країнах. Найбільшу популярність у сфері поп-арту здобули американські майстри Джаспер Джонс і Роберт Раушенберг.

Суспільство масового споживання є епіцентром мистецтва поп-арту. Цей напрям передбачає надання буденним речам особливих художніх якостей за рахунок включення їх у певний контекст сприйняття (методи штампування рекламних образів, колажу). Естетизація культу речей обертається перетворенням людини на імідж («Портрет М.Монро» Е.Ворхолла).

У ХХ ст. в архітектурі також відбувається переворот у зв’язку з появою нових форм, застосуванням нових матеріалів. Архітектори перевели орієнтири на планетарні, світові масштаби.

Справжня архітектурна революція пов’язана з утвердженням у 20-ті рр. функціоналізму як провідного модерністського напряму, який виголосив принцип: «форма слідує за функцією». Ключовою фігурою, чия творчість визначила магістральні шляхи розвитку будівництва у ХХ ст., став архітектор надзвичайної інтелектуальної і художньої сили – Ле Корбюзьє. Ле Корбюзьє розробив і застосував революційний принцип у техніці будівництва: всю систему каркаса споруди звів до двох елементів – опори та перекриття. Таким чином відкрилися необмежені можливості для внутрішнього планування. Цей підхід також сприяв масовому будівництву.

Функціоналізм виявився настільки співзвучним із новими естетичними потребами та технологічними можливостями, що став основою міжнародного стилю. Він органічно розкрив можливості нового будівельного матеріалу сторіччя – залізобетону. Водночас архітектурні стилі співіснують із безліччю різних шкіл і напрямів, зокрема й тих, що відроджують мистецькі традиції (наприклад, неокласицизм). У 1999 р.оприлюднено перелік 10 найвидатніших споруд ХХ ст. Перше місце посідає Євротунель під протокою Ла-Манш. У списку також фігурують Панамський канал, федеральна система автомобільних шляхів США, Асуанська дамба, міст через протоку Золоті Ворота у Сан-Франціско, а також будівля Опери в австралійському Сіднеї.

Революційні зміни театру ХХ ст вбачаються у максимальній «театральності», що визначала виняткову умовність дії, широке використання виражальних засобів. На сцені втілювалися різні мистецькі напрями, зокрема експресіонізм (характерний для повоєнної Німеччини) з його емоційною напругою й авангардними прийомами.

У музиці відбувалися зміни, так само як і в інших видах мистецтва. На зламі століть розпочався пошук нової сучасної музичної мови, започаткований А.Шенбергом – засновником атональної музики й додекафонії (12-тонної системи). Протягом ХХ ст. творили справжні класики, які дорівнялися до славетних композиторів та виконавців усіх часів: Дж. Гершвін, С.Прокоф’єв, Д.Шостакович. Вони урізноманітнили й ускладнили виражальні засоби музики, зробили її гострішою, жорсткішою, химернішою, ніж у попередників. У музичні твори все частіше вриваються дисгармонія, образи зла, руйнації. Фантастичних висот сягнуло виконавське мистецтво. Так, справжніми співавторами композиторів ставали Г.фон Караян, Д.Макрапулос, А.Тосканіні.

ХХ ст. ознаменоване відкриттям і надзвичайно швидким поширенням нових видів і жанрів музики, розрахованих на масову аудиторію. Так, у 20-ті рр. завойовує популярність джаз, а у 50-60-ті роки - рок. Із середини 50-х рр. сцена підкорилася рок-н-ролу – синтетичному напряму, що виник зі сплаву блюзу, джазу, свінгу тощо.

З поміж помітних течій, що прагнули радикального оновлення виразових засобів, можна зазначити сонорний напрям. Він розвивається у творчості польського композитора К.Пендерецького. Тут важливою є не висота звука, а його темброве забарвлення. Алеаторика як техніка випадковості у створенні й виконанні музики притаманна німецькому композитору-експериментатору К.Штокгаузену.

ХХ ст. – час розвитку найновішого виду мистецтва – кіно, поява якого стала можливою завдяки технічним досягненням. Кіномистецтво – вид художньої творчості, який за допомогою кінематографічної техніки, оперуючи рухомим зображенням і звуком, відтворює реальну дійсність у художніх та художньо-документальних образах. Синтезуючи і вбираючи в себе художній досвід літератури, театрального й образотворчого мистецтва, музики і переломлюючи його через свої особливості й специфіку, кіномистецтво володіє власними зображально-виражальними засобами, серед яких головні – фотографічна природа рухомого в часі зображення та монтаж. Існує п’ять видів кіномистецтва: художнє або ігрове кіно, що засобами виконавської майстерності втілює твори кінодраматургії; документальне кіно, матеріалом для якого є зйомка дійсних подій; мультиплікаційне (анімаційне) кіно – вид кіномистецтва, що відображує дійсність за допомогою знятих на плівку малюнків або фотографій, об’ємних предметів; наукове кіно, що об’єднує в собі науково-популярне, науково-дослідне та техніко-пропагандистське кіно; відеокліп – різновидність відеофільму, який характеризують швидкий монтаж, насиченість електронними спецефектами, лаконічність.

Невід’ємною ознакою життя сучасної людини стало телебачення (гр. tele – далеко) – передавання на відстань зображень рухомих і нерухомих об’єктів за допомогою електричних сигналів, що поширюються каналами зв’язку.

Телебачення є засобом інформації, що має можливість одночасно звернутися до багатомільйонної аудиторії, зокрема, завдяки прямому ефірові. У перші десятиліття свого існування телебачення обмежувалося роллю засобів масової інформації, несучи повідомлення про події, що відбуваються у світі. Згодом складається система інформаційно-публіцистичного телебачення, створюються художні, музичні, розважальні, навчальні програми. Телебачення набуває все більшої популярності через оперативність, можливість донести до великої аудиторії потрібну інформацію тощо.

VІ. Net-культура

Розглядаючи інтернет як явище масової культури можна говорити про те, що на сучасному етапі інтернет-середовище є скоріше пристроєм, засобом для полегшення життя, але аж ніяк не чинником розвитку культури.

Нині найбільш актуальною функцією мережі є її інформативність. Можливості інтернету як джерела мистецької інформації досі використовуються в тому обсязі, в якому доцільно розповсюджувати художні цінності. Великий романтик «домережевої»епохи А.Де Сент-Екзюпері говорив, що єдина справжня розкіш – це розкіш людського спілкування. Саме ця перевага мережі є найвагомішою.

Таким чином, інтернет моделює нові суспільні зв’язки: завдяки постійно вдосконалюваним технічним параметрам – швидкості, доступності, географічній незалежності, візуалізації – створюється віртуальна реальність, якої людство досі не знало.

Змістовий модуль 3.

Історія українська художньої культури­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­__________________________________________________________________

ЛЕКЦІЯ №6 (2 год.)