Теоретичні аспекти художньої культури

Теоретичні аспекти художньої культури

__________________________________________________________________

ЛЕКЦІЯ №1 (2 год.)

Художня культура в цілісній системі культури

План

І. Сутність художньої культури ………………………………………. с.1

ІІ. Специфіка об’єкта мистецтва …………………………………….. с.6

ІІІ. Предмет мистецтва ………………………………………………... с.13

ІV. Види мистецтва та їх природа …………………………………… с.15

Література

1. Греченко В.А., Чорний І.В. Світова та українська культура: довідник для школярів та студентів / В.А. Греченко, І.В. Чорний. − К.: Літера ЛТД, 2009. − С. 10-13.

2. Зязюн І., Семашко В. Культурологія: українська та зарубіжна культура. Навчальний посібник. – Київ: Знання, 2007.- С.6-13, 29-32/

3. Климова Л.В. Художня культура. 9 клас: Підручник для загальноосвітніх навчальних закладів. – Київ: Літера ЛТД, 2009. − С.95-138.

4. Шейкіна К. О. Культура України. − Харків: Веста, 2011. − С.4-5.

5. Эстетика. Учеб. пособие для вузов / Научный редактор А.А. Радугин. − М.: Библионика, 2006. − с.170-197.

 

Об’єктивна дійсність

сутність існування

закономірність (закон) доля людей, переживання

соціальне значення закону особистісна сутність

життєвих явищ

Під час вдумливого осмислення схеми неважко встановити не лише відмінність, але й спів ставити горизонтальні ряди. Співставлення передбачає взаємовключення: мистецтво також може відображати сутність тих або інших боків життя, але крізь олюднене існування; закономірності життя, − але крізь долі людей; загальне соціальне значення явищ, фактів, законів − але крізь особистісну сутність. У зв’язку з цим про мистецтво можна сказати, що воно не лише особливо відображає сутність, але й особливу сутність, дає не просто цінність, але цінність людського відношення до світу, яке знаходить реальність у долях людей та їх переживаннях.

Все це проливає світло на особливості мистецтва, виступає як наслідки його специфіки. Наука тому відображає дійсність у абстрактних поняттях, що вона у своєму стремлінні до сутності абстрагується від одиничного, випадкового. Мистецтво ж має своїм об’єктом безпосередню єдність сутності та явища у живому існуванні, конкретні долі та переживання не може відображати життя інакше ніж крізь конкретно-почуттєві художні образи.

У свою чергу змістовні та формальні особливості об’єкту та його відображення визначають естетичну-художню природу мистецтва.

Явище, яке дається нам безпосередньо, не потребує ні яку іншу опосередкованість, щоб відноситись до нього чуттєво-оцінено, тобто естетично. Чуттєвий процес можливий при наявності феномену безпосереднього, незалежно від того, чи буде такий феномен реальним або ідеальним. Це пояснює, чому мистецтво володіє «емоційним зараженням».

Соціальні події − не просто фон, а зміст доль; відношення до цих подій визначає зміст або беззмістовність людського життя. Відтворення людських доль та переживань, сповнених глибокою соціально-особистісною суттю, − ось чим визначається межа та безмежність художньої творчості.

Зв’язку з цим варто замислитись над тим, що, очевидно, багато видів діяльності, які мають відношення до мистецтва, − цілий ряд жанрів циркового мистецтва, спортивно-видовищних виступів, прикладного мистецтва та ін.. − мають сугубо естетичну, а не художню природу. Вони швидше виробляють враження, аніж осмислене переживання.

Два питання повинні заставити вас замислитись:

- чому, скажімо, давньогрецьке мистецтво, мистецтво епохи Відродження, класика минулих віків та справді художні твори сучасності доставляють нам велику насолоду й

- чому авангардизм ХХ століття, який так багатий новаціями, що виникають й лопають як мильні кульки, залишають часом після себе людське непорозуміння?

Пошуки, а головне, знахідки у художній творчості можуть стати соціально цінними не тоді, коли вони базуються на суб’єктивізмі, беззмістовному фантазуванні, епатажності, а коли враховуються закономірності й специфіка мистецтва як виду духовної діяльності.

Об’єкт, що володіє певною соціально-особистісною значимістю мистецтва, осмислений митцем на основі естетичних ідеалів, установок, смаків переходить у предмет художнього відображення, який характеризується єдністю об’єктивного й суб’єктивного. Основною відмінністю об’єкта від предмету є те, що перший існує поза художньої творчості й не володіє завершеною естетично художньою визначеністю, а інший, хоча й обумовлюється першим, але виникає, стає, розгортається лише у творчому процесі. Очевидно, є необхідність чітко розрізняти поняття: об’єкт відображення та предмет відображення у мистецтві.

__________________________________________________________________

ІІІ. Предмет мистецтва

Під предметом мистецтва розуміється те, що втілюється у творчому процесі в образну структуру та зміст художнього твору. Він не може розглядатись у відриві від специфічного об’єкту мистецтва, який обумовлює змістовність предмету.

Структура предмету є складною:

- об’єктивним компонентом його виявляються не самі по собі природа, людина та суспільство, а більш або менш адекватне відображення їх у свідомості митця; с

- суб’єктивний компонент − певні соціально-особистісні установки, мотиви, пристрасті, ідеали.

Предмет мистецтва не зводиться ні до об’єкту відображення, ні до апріорної суті душі митця, − він є результатом, продуктом взаємодії об’єктивного та суб’єктивного у свідомості, переживаннях самого митця. Зрозумілий таким чином предмет мистецтва сповнений естетичною сутністю.

Перебільшення, абсолютизація одного з компонентів предмету мистецтва призводить до однобічного розуміння процесу художньої творчості.

Самовираження у художній творчості не може зводитися лише до «чистої» суб’єктивності митця, оскільки він, як і люба людина, знаходить «ідеальний» план життєдіяльності лише виключно в процесі прилучення до і форм суспільного життя, які історично розвиваються, лише разом з соціальним планом існування, разом з культурою.

Завдання, відповідно, полягає не у запереченні об’єктивних основ предмета мистецтва, а у виявленні справжньої специфіки його, у розумінні складної структури переживань митця як сплаву знань (включаючи ірраціональні) та емоційно-естетичні оцінки. Таке розуміння надає можливість пояснити єдність специфічного пізнання та творчості, раціонального й емоційного, відображення та самовираження.

Становлення предмету мистецтва у тому чи іншому змісті визначається такими якостями, як світогляд, талант та майстерність. Світогляд − це цілісна система знань про світ, місце та значення людини у ньому, про цінності та норми життя; про сукупність філософських, моральних, релігійних, естетичних ідей, які входять до загальної культури митця. Для того, щоб переживання та світогляд не протистояли один одному, необхідно, щоб світогляд для митця не залишався лише теорією, а був конкретною життєвою позицією, що пронизує всі сфери психіки, аж до емоційної.

Світогляд визначає смисли життєвих явищ, які знайдуть відображення у його творчості. Наскільки глибокий та гуманний світогляд мистця, настільки змістовними й повчальними стануть його твори. Якщо світогляд має безумовно соціально-культурний характер, то талант скоріше виражає «природнє», вроджене початок у митця, його індивідуально-неповторні здібності, схильність до творчості, загострена продуктивна уява, володіння своїм стилем художнього втілення предмету творчості. Це не означає, що талант звільнений від соціальної детермінації, оскільки він, по-перше, тісно пов’язаний зі світоглядом та життєвим досвідом митця, по-друге, може бути затребуваним та реалізованим у певних соціальних умовах. Талант не мислимий без майстерності, яка є продуктом володіння тими чи іншими засобами, прийомами, методами творчості, накопиченими розвитком художньої культури суспільства. Художній талант є одночасно й індивідуальною якістю митця, й у вищій мірі соціальною цінністю.

Античність і Середньовіччя

План

І. Античність

1.1. Стародавня Греція

1.2. Древній Рим

ІІ. Середньовіччя

2.1. Романський стиль

2.2. Готичний стиль

 

Література

1. Масол Л.М. Художня культура: підруч. для 9 кл. загальноосвіт. навч. закл. / Л.М.Масол. – К.: Генеза, 2009. – С.163-178.

2. Історія світової і вітчизняної культури: Курс лекцій. − Тернопіль, 2005.- 164 c.

3. Кордон М.В. Українська та зарубіжна культура: Підручник. Видання 2-ге, стереотипне − Київ: Центр учбової літератури, 2007. − С.166-189.

 

І. Античність

Термін «античність» (лат. antiguita – давнина, старовина) введено за доби Відродження на означення культури Стародавньої Греції і Рима. Історія античної культури розглядається як історія формування, розквіту і занепаду стародавніх суспільств, які існували в районі Середземномор’я, Причорномор’я і суміжних країн у період ІІІ тис. до н.д. до середини V ст. н.д. Історію культури античного світу поділяють на давньогрецьку і давньоримську.

Стародавня Греція

Стародавню Грецію недаремно називають колискою світової цивілізації – адже саме там закладено підвалини цілих наукових галузей: філософії, філології, медицини, природознавства, мистецтва.

Географічні особливості Балканського півострова (гірська місцевість, численні невеликі острови), довершеність і простота природного довкілля сприяли виробленню розуміння єдності людини й природи, характерного для культури Стародавньої Греції. Це вилилось у формування особливого типу устрою – полісу, міста-держави з республіканською формою правління. Демократична традиція реалізовувала себе у змагальності. Грецький агон (боротьба, змагання) уособлював характерну рису вільного громадянина, який здійснював своє право на самовираження участю в Олімпійських, Піфійських, Немейських іграх.

Грецька культура ґрунтується на міфологічній основі. Поступово утвердився пантеон богів Олімпу, з яким упритул було пов’язано мистецтво. У славетних «Іліаді» й «Одіссеї» Гомер настільки вдало описав життя богів, що греки вже не змогли позбутися їх впливу.

Грецькі поліси вели постійні жорстокі війни. Це піднесло до рівня ідеалу людину дії. Історію розглядали як літопис звитяг, славетних діянь (напр.. міфи про Геракла). Героїзм став для людини вищим сенсом існування. Антична трагедія моделює ситуацію зіткнення героя і долі, де герой утверджує свій героїзм, а доля – своє всевладдя. Тематика героїзму вела перед у літературі («Іліада» й «Одіссея» Гомера, «Прикутий Прометей» Есхіла). Образ довершеної людини став основою давньогрецького мистецтва. Богів уявляли в образі людей, але могутніших і величних.

Людяність є характерною і для грецької архітектури. Будуючи храми, греки передусім прагнули досягти того, щоб людина поряд із спорудами почувалася значущою і сильною.

Грецький храм, звісно уособлював житло богів та водночас був громадською спорудою, яка звеличувала вільного громадянина. В храмовій архітектурі спостерігається збалансованість композицій і рівновага складових частин. Найдавніші храми будували на кам’яній платформі, стіни складали з невипаленої цегли й оздоблювали дерев’яними колонами. Згодом використовували вапняк і, нарешті, мармур. Верхню частину храмів фарбували в червоний і синій кольори, широко використовували позолоту.

Грандіозним архітектурним ансамблем є Афінський акрополь, створений під керівництвом Фідія – одного з найвидатніших давньогрецьких архітекторів і скульпторів. Від усієї композиції віяло духом величі, краси й гармонії. Золотаво-білий мармур ніс у собі тепло людського тіла. Колони уподібнювалися людині, вдягненій у спадаючий складками хітон.

Поряд із культовою розвивалася й світська архітектура, зводилися вишукані палаци, театри, гімназії (тогочасні навчально-виховні заклади).

Антична архітектура тісно пов’язана зі скульптурою. Фризи храмів прикрашали статуями, рельєфами з міфологічними сюжетами. Митці прагнули оспівати красу пропорцій людської фігури. Скульптори наполегливо намагалися передати довершеність постаті людини в русі, подолати статичність, застиглість статуй. Важливим для античної культури став образ стрункого, оголеного юнака-атлета («Дорифор» Поліклета, «Дискобол» Мирона). Цей образ ніс у собі істотні риси довершеної людини, яка перебуває у гармонії з навколишнім світом. Скульптурам тієї доби притаманні тілесність, узагальненість психологічних рис. Великі скульптори Фідій, Скопас, Ліссіп, Пракситель досягли вершин у пластичному втіленні усього розмаїття рухів людського тіла.

Одночасно зі скульптурою високого розвитку в Греції набув живопис. На жаль, фрески й картини, писані на дерев’яних дошках, до наших часів не збереглися. Червоно- і чорно фігурний вазопис, що зберігся, демонструє характерні силуетні зображення, сюжетно близькі до міфів.

Особливе місце в житті тогочасного суспільства посідала музика. Вона лунала і на театральних виставах, де декламація змінювалася співом хору, і на святах, і в повсякденні. Як відомо з джерел, музика давніх греків була одноголосою. Грецькі поети не декламували, а співали свої вірші, акомпануючи собі на лірі чи арфі. Танці супроводжувалися грою на авлосі – стародавньому різновиді сопілки. Побутувала й самостійна інструментальна музика. Та, на жаль, до нашого часу збереглося лише кілька уривків пісень і гімнів.

Державною установою, своєрідною «школою життя» у Греції був театр. Адже там постійно порушувалися такі проблеми, як виховання молоді, війна і мир, суспільні відносини. Гостра карикатура, сміливі нападки на реальних осіб, політ фантазії – ось визначальні риси давньогрецької комедії. У трагедії зверталися до міфологічних сюжетів. Проте й у ній крізь оболонку міфу драматурги примудрялися відобразити актуальні явища тогочасної дійсності. Найбільшого розквіту театральне мистецтво сягнуло у творчості поетів Есхіла, Софокла, Еврипіда, Аристофана.

Древній Рим

Спочатку – місто-держава, згодом правитель Італії, і, нарешті, - володар усього басейну Середземного моря і Західної Європи. У культурі утвердилась ідея державності, могутності Рима, його всесвітнього владарювання й нездоланності (велику місію Рима задекларовано в «Енеїді» Вергілія).

Римляни, як і більшість давніх народів, були політеїстами, тобто поклонялися багатьом богам: Юпітеру – богу грому і блискавки, Юноні – богині шлюбу, Мінерві – богині мудрості, Янусові – богу початку й кінця та ін.

Прагматичний спосіб мислення формував специфіку римської культури. Римське право враховувало всі можливі життєві ситуації. Історичні твори тяжіли до чіткого викладу фактів («Історія Рима» Тіта Лівія). Якщо давні греки відчували єдність особистих і суспільних інтересів, то інтереси римської держави з її жорстокою системою управління протиставлялися потребам окремої людини. Греки сповідували культ краси вільної особистості, римляни – культ влади і сили.

Імперські ідеї найповніше втілювалися в архітектурі суто практичного призначення, що задовольняла потреби в організації торгівлі, масових видовищ тощо. Римляни навчилися зводити храми, мости, будувати дороги, водопроводи. Вони винайшли бетон, завдяки чому змогли споруджувати велетенські будівлі, краса яких вбачалась у розумній доцільності, суворій міці, лаконізмі деталей. Поряд із конструкціями з колон, перекритих балками, і приміщеннями з пласкими стелями, перейнятими у греків, римляни розробили аркові перекриття і систему склепінь, сконструювали купол.

Центром громадського життя, а отже, й осередком багатьох архітектурних пам’яток Рима був форум - головний міський майдан, де стояли храми, громадські споруди, статуї видатних громадян.

Новими архітектурними спорудами тих часів були терми – не просто громадські лазні, а ще й місця відпочинку, чудово оздоблені, із залами для спортивних ігор, оснащені бібліотекою.

Римський театр відрізнявся від грецького: він являв собою замкнене коло, тоді як у греків – півколо. У приміщенні театру відбувалися театральні й циркові вистави, бої гладіаторів.

Втіленням міцної римської держави, її військових звитяг стали тріумфальні арки й колони (колона Траяна). Римський храм (Пантеон), амфітеатр (Колізей) відокремлювали людину від довкілля, замикали її в собі, оточували монолітною стіною з монотонним ритмом арок. Пантеон – храм усіх богів – це унікальна споруда без вікон (світло проникало крізь отвір у стелі). Стіни завтовшки 8 метрів облицьовано всередині світлим мармуром, у нішах встановлено статуї богів.

Громадські й житлові будинки аристократів оздоблювали дуже пишно: підлогу прикрашали мозаїкою, стіни розписували фресками.

Одне з найвагоміших досягнень римського мистецтва – скульптурний портрет. Римляни першими почали зображувати в камені реальних людей. На відміну від давньогрецького, що втілював досконалу людину, римський тяжів до підкресленого натуралізму. Статуї видатних сучасників встановлювались на міських вулицях, вкупі з навколишніми спорудами вони утворювали гармонійний ансамбль.

ІІ. Середньовіччя

Доба середньовіччя (приблизно V-XVст.) почалася з падіння Римської імперії. Утвердження християнства свідчило про зміну світогляду людини. Переорієнтація суспільної свідомості на світ ідеальний, надчуттєвий, духовний стала головною тенденцією середньовічної культури. Культ героя замінено культом страстотерпця (Ісус Христос, св. Георгій, Лоенгрін), який у своїй жертовній боротьбі зі злом перемагає не силою, а величчю духу. Людиноцентризм античності змінився на геоцентризм середньовічного суспільства – верховність Бога як єдиного регулятивного принципу. Із західноєвропейським Середньовіччям пов’язують два художні стилі: романський і готичний. Романський стиль виник і поширився приблизно на сторіччя раніше, коли провідною формою існування соціальних груп було сільське поселення із замком-фортецею.

Романський стиль

У більшості європейських країн у ХІ-ХІІ панівним стилем був романський, який найповніше втілювався передусім в архітектурі. Храми, монастирі, замки, ратуші характеризувалися різноманітністю конструктивних особливостей і декору. Конструкції внаслідок недостатнього рівня техніки були надто важкими. Внутрішній простір храмів, що композиційно розвивали форму базиліки (основного типу християнських культових споруд), поділявся на окремі частини. Базиліки часто оздоблювалися рельєфами. У ХІІ ст. виникають перші кам’яні ратуші.

Архітектуру романського стилю, так би мовити, формували війни, адже істотною ознакою часів Середньовіччя була збройна боротьба за владу між феодалами. Найбільший феодал – церква – активно втручалася у війни, хрестом і мечем захищаючи свої права. Тому не дивно, що майже всі романські споруди нагадують фортеці з неприступними міцними стінами, численними вежами, вузькими бійницями. Їх часто зводили на високих скелях, крутих пагорбах, перехрестях доріг, щоб у такий спосіб контролювати прилеглу місцевість. У цивільному будівництві романський стиль представлений феодальним замком-фортецею з донжоном – круглою вежею, яка, наче невтомний вартовий, охороняла замок.

Собори романського стилю вважають величчю. Храмові фасади й вівтарі щедро оздоблено скульптурою, центральний неф (поздовжня частина) значно вищий від бокових. В основу архітектурної композиції такої споруди покладено видовжений хрест.

Одночасно з архітектурою розвивалася монументальна скульптура із символічними біблійними сюжетами. Скульптурні композиції, якими щедро оздоблювалися романські храми, утверджували слабкість і мізерність людини як перед ликом Вседержителя, так і перед сповненим незбагненних таємниць світом. Різні за пропорціями й розмірами статуї, виготовлені переважно з каменю, розміщувалися на колонах, у нішах.

У Франції скульптурою прикрашали фасади культових споруд, в Італії – портали церков, у Німеччині – здебільшого інтер’єри храмів. Бронзові надгорбки, світильники та інші металеві вироби майстри виготовляли в техніці литва (бронзові двері з рельєфами церкви Сан-Дзено Маджоре у Вероні).

На іспанську пластику досить помітно вплинуло арабське мистецтво, зокрема поширення набула дерев’яна розмальована скульптура. Романський стиль виразно виявився у скульптурах Портика слави собору в Сантьяго-де-Компостела: численні фігури святих, пророків та апостолів вражають індивідуальністю характерів.

У тісному зв’язку з романською архітектурою розвивався монументальний живопис. Зображення були площинними, умовними, символічними (наприклад, розміри постатей трактувалися ієрархічно: фігура Христа завжди була вищою за фігури ангелів та апостолів). Релігійні мотиви переважали, та поряд з ними часто зображували фантастичних істот, вдавалися до сюжетів народних казок. У розписах важливу роль відігравав орнамент. Роботи виконувалися в техніці фрески, для якої характерні чіткі композиції, витончені співвідношення кольорів (фрески церкви Сан-Клементе в Таулі).

Монументальний живопис сягнув найвищого розвитку у Франції. Тут величність соборів підкреслено яскравими розписами. Митці створювали композиції, що вражали розмахом фантазії (поруч із постатями святих художник зображував семиголових драконів, небачених комах тощо. Ідеться про автора фресок «Боротьба архангела Михаїла з драконом», «Побудова Вавилонської вежі» з церкви Сен Са-Бен сюр-Гартан (область Пуату).

Німецькі майстри пензля малювали святих у застиглих урочистих позах, сюжетні ж сцени, наприклад зцілення Христом прокаженого, зображали реалістичніше.

Для розписів соборів Іспанії характерні суворо канонізовані образи, насичені фарби. Улюбленими були живописні зображення на дереві, зокрема вівтарні образи Христа і Марії.

В українській іконографії не збереглися твори, що свідчать про вплив романського стилю на давнє українське малярство. Хіба, що в мініатюрах Трірського Псалтиря (друга половина ХІ ст.) помітні романські риси, тому деякі дослідники вважають їх творами західноукраїнських майстрів.

У романському мистецтві на якісно новий рівень розвитку вийшло художнє оформлення рукописної книги. Художники прикрашали сторінки заголовними літерами (ініціалами), візерунками, віньєтками. Незабаром з’являються ілюстрації до тексту – власне книжкова мініатюра.

Найдавнішими пам’ятками книжкового мистецтва Франції є «Апокаліпсис» із Сен-Севера, Біблія Гардінга. Німецькі романські рукописи прикрашені ілюстраціями із зображенням імператорів. Жіночі постаті, розміщені поряд, символізували підвладні слов’янські землі, Рим, Галлію, Німеччину. У манускриптах трапляються зображення євангелістів, а також пейзажі. Значними успіхами позначилося книжкове мистецтво Англії. Найбільш ранні рукописи Х ст. вигадливо оздоблені й ілюстровані (Біблія Едмона). Пізніше зміст ілюстрацій переорієнтувався на побутові сцени, зображення лицарів, воїнів, ченців.

У романському мистецтві також розвивалися різьблення, карбування, ткацтво, ювелірна справа, килимарство, мистецтво емалі. Всесвітньої слави, зокрема, зажили емалі, що вироблялися у французькому Ліможі.

Отже, романське мистецтво, насамперед архітектура, підготувало перехід до наступного етапу розвитку західноєвропейського мистецтва – готики.

Готичний стиль

Розвиток готики пов’язаний із життям міста – нового центру середньовічної культури (ХІІІ-ХIV ст.). Готичні риси спостерігаються переважно в архітектурі й скульптурі міських соборів, що відображали релігійний світогляд, основу якого становила християнська мораль. Собор – головна споруда західноєвропейського міста: тут сходяться всі вулиці, а поблизу відбуваються найважливіші події. Розміри собору намагалися розрахувати так, щоб у разі потреби він міг вмістити все доросле населення міста.

Готична архітектура, на противагу романській, вивищувала і без того гігантські за розмірами споруди. Зведення соборів було тривалим процесом, іноді на це йшло життя кількох поколінь будівельників. Траплялося, будівництво зупиняли через війну або нестачу коштів.

Характерні риси храмів готичного стилю: стрілчасті арки, високі стрімкі вежі обабіч фасаду, замість центрального купола – тонкий шпиль. Ранньоготичні споруди дещо громіздкого вигляду (Нотр-Дам у Парижі) пізніше змінилися високими, стрімкими й легкими конструкціями, які ніби ринуть у небо. Стрілчасті вікна видовжуються у стрімкі загострені арки, простінки між вікнами тоншають, зрештою, майже зовсім зникають, залишаючи один каркас. Тендітні напіварки, що оточують споруду, справляють враження вигадливого кам’яного мережива.

Практично позбавлені стін готичні храми всередині не мають ані настінних мозаїк, ані фресок. Їх замінюють вітражі – картини з різнокольорового скла. Просвічуючи крізь скло, сонце забарвлює храмовий інтер’єр у фантастичний інтер’єр у фантастичні кольори. Палітра вітражів вражає багатством барв, найпоширеніші серед яких – різноманітні відтінки червоного та яскраво-синій (тому загальна гама звичайно червоно-фіолетова).

Масивну стіну в готичному храмі зберіг лише головний фасад. Там, як правило, міститься єдине вікно. У готичних споруд Франції воно має круглу форму і носить поетичну назву роза, тоді як у соборів Німеччини – найчастіше стрілчасте. Фасади й портали готичних храмів пишно декоровані скульптурними зображеннями святих і королів, алегоричних істот. Провідною залишається тема гріхопадіння й спокути, демонструючи індивідуалізацію образів і драматичних ситуацій. Нового трактування набули теми материнства, жертовної стійкості людини. Скульптура в піднесеній експресивності постатей символізувала устремління людського духу до Бога.

Архітектуру пізньої готики (XVст.) називають пломеніючою через характерні для неї химерні візерунки, що нагадують язики полум’я (Міланський собор, церква Сен-Маклу в Руані). Пізня готика позначилася розповсюдженням скульптурних олтарів у інтер’рах, де поєднувалися дерев’яна та позолочена скульптура й темперний живопис на дерев’яних дошках. Почали з’являтися розписи світської тематики (папський палац в Авіньйоні).

Готичний період сприяв розквіту мистецтва книжкової мініатюри, ілюстрації, виготовлення гобеленів; майстри звертаються до образів народної фантазії.

Культ лицаря, уособлюючи дух войовничості й зневаги до смерті, кристалізував такі цінності, як вірність, шляхетність, людська гідність. Лицарський кодекс, втілений у легендах, зокрема про короля Артура й рицарів Круглого столу, надихав творчість трубадурів.

Храм – зразок неперевершеного художнього синтезу. Адже в церковному богослужінні поєднуються живопис і музика, театральне і декоративне мистецтво. Звуки хоралів, що лунають «мовби з неба», виповнюють внутрішній простір храму, утворюючи дивовижне багатоголосся, увиразнене мерехтливим світлом, що лине з вітражів. Така атмосфера сповнювала відчуттям божественної піднесеності.

Змістовий модуль 2.

Ренесанс і бароко

 

План

І. Ренесанс.

ІІ. Бароко.

Література

1. Масол Л.М. Художня культура: підруч. для 9 кл. загальноосвіт. навч. закл. / Л.М.Масол. – К.: Генеза, 2009. – С.179-194.

2. Історія світової і вітчизняної культури: Курс лекцій. − Тернопіль, 2005.- 164.

3. Греченко В. А., Чорний І. В., Кушнерук В. А., Режко В. А. Історія світової та української культури Навчальний посібник. - К.: Літера, 2000.- 464 c.

4. Культурологія: Навчальний посібник / За ред. Т.Б. Гриценко. – Київ: Центр навчальної літератури, 2008. − 268 с.

І. Ренесанс

Перехід від середніх віків до Нового часу дістав назву Відродження, або Ренесанс (XIV-XVI ст.). Ренесансна культура розквітла у містах, де створювались умови для звільнення суспільства від середньовічних приписів. Тогочасний містянин був людиною нового типу мислення, яка вірила у власні сили, дивилася на світ без трагізму і пафосу страждання, притаманних середньовічному світосприйняттю.

У духовному житті відбувався процес витіснення релігійного світським. Відродження зорієнтувало науку не на підтвердження божественної сутності речей, а на дослідження створеного людиною. У громадській свідомості з’являється нове світорозуміння: поряд із Богом поставлено людину, яка урівнялася з ним. Виникло поняття «гуманізм» - усвідомлення величі й безмежних можливостей людини, визнання її особистісної цінності, права на вільний розвиток і виявлення здібностей. Ідеалом стала універсальна людина.

Ренесанс відродив чуттєву красу світу, поєднав традиції християнства з відродженими принципами античного мистецтва (звідси й термін «Ренесанс», який першим застосував італієць Джорджіо Вазарі).

Рух Ренесансу розпочався в Італії, де античні традиції, власне, й не зникли остаточно, і поширилися на країни Західної Європи. Митці Ренесансу ретельно вивчали грецьку й римську архітектурну спадщину, зокрема було відроджено античні колони й пілястри, інші декоративні деталі.

Характерні ознаки архітектури Ренесансу: простий і чіткий ритм, візуально відокремлені один від одного поверхи будівель (завдяки застосуванню різних матеріалів чи декору), декоративна обробка зовнішньої поверхні стін, організація простору за центричним принципом.

У мистецтві Ренесансу відбувається розквіт реалістично-піднесеного живопису, що спирався на ідею зв’язку між досконалістю людини і красою природи. Скульптура і живопис активно розвиваються спочатку в італійських містах, а згодом – у багатьох європейських країнах (так зване «Північне Відродження»). Митці свідомо уникають канонів готичного мистецтва, звертаючись до античних, візантійських та арабських традицій, які творчо переосмислюють. Кредо художника тих часів: бути творцем, передавати особисте ставлення до зображуваного й отримувати відповідну оцінку свого бачення.

У мистецтві на перший план вийшли питання громадянського обов’язку, високих моральних якостей, подвигу, образ гармонійно розвинутої, сильної духом і тілом людини-героя. Земне існування людини набуло самодостатності. Відкриття прямої перспективи, глибинний зміст якої полягає саме у визнанні людино центризму, засвідчило утвердження нового світогляду. Творчість уже не вважалася безіменною, вона належала художникам-професіоналам.

Провідним стало мистецтво портрета (літературного, живописного, музичного тощо) як відображення цінності людини у світі.

Для художників доби Відродження головним залишається релігійний зміст картин, але тепер і Мадонну, й Ісуса, і святих уособлюють люди з плоті й крові: їхні рухи, вирази облич відтворюють цілком зрозумілі кожному прагнення, почуття.

Музична культура епохи Відродження також звернулася до цінностей античної культури.

Захоплення слуханням музичних творів удома сприяло розвитку камерної музики, призначеної для звучання в невеликих залах перед нечисленною аудиторією. Переважно це були вокальні виступи, оскільки гуманісти стверджували, що на слухачів найбільший вплив справляє «дивовижний сплав» двох мистецтв – музики й поезії. Так, у Франції виник жанр шансон (багатоголоса пісня) а в Італії – мадригал.

ІІ. Бароко

На зміну гуманістичній добі Ренесансу прийшло інше світобачення. Відчуття плинності, мінливості стало характерним для Нового часу, в якому утвердилася механістична картина світу. Наукові досягнення 17 століття зумовили поворот у свідомості, коли людина сприймала себе немовби розчиненою в природному і суспільному довкіллі, усвідомлювала минущість життя порівняно з безмежністю Космосу. Це й склало духовний зміст нової культурної епохи бароко.

Стиль барокко сформувався в Італії, де митці були тісніше пов’язані з центрами духовної і світської влади, яка активно цікавилася мистецтвом, адже воно могло служити ореолом її могутності. Цим пояснюється урочистість і піднесеність італійського бароко – виразника спротиву релігійним перетворенням, руху за відновлення культу католицької церкви.

У перекладі з італійської бароко означає «примхливий», «вибагливий», «дивний»Мистецтво бароко втілювало уявлення про вічну мінливість Всесвіту. В побуті утвердився годинник як символ плину часу. Відповідно, часові види мистецтва посіли пріоритетне місце в культурі. У літературі поширюється жанр роману, в музиці – фуги з її неперервністю руху, сюїти й концерту – завдяки змаганню контрастних тем, опери з ідеєю музичної драматургії.

Бароковий живопис орієнтувався на зразки Високого Відродження, вивищуючи класичні сюжети й теми на новий щабель. Проте якщо ренесансні твори тяжіли до емоційної рівноваги й гармонії, то у барокових – навпаки: митці прагнули людських потрясінь, емоційного захоплення і душевної бентежності. Видатний італійський живописець доби бароко Караваджо (1569-1609) першим відмовився від властивих релігійному живопису символічних елементів, ідеалізації своїх персонажів, помістивши їх у буденні обставини.

Архітектура бароко, запозичивши елементи античного класицизму – трикутні фронтони, арки, колони, стає асиметричною. З’являються вигнуті лінії й овали, фасади потопають у декоративних деталях, за якими інколи годі роздивитися саму конструкцію. Значну роль у зовнішньому оформленні архітектурних творів відіграють скульптури, пластичний орнамент і монументальний живопис. Хвилясті лінії, вигини поверхонь, надмірний декор в архітектурі породжували ілюзію просторового руху, неспокійного динамізму. Пишно оздоблені екстер’єри й інтер’єри будівель, сади з каскадами фонтанів – усе це підкреслювало вибагливу розкіш палаців і храмів.

Різнобічно обдарованим генієм бароко вважають скульптора, архітектора, живописця й поета Лоренцо Берніні (1598-1680).

 

ЛЕКЦІЯ №4

І. Класицизм

Класицизм – це природне і закономірне для певних етапів художнього розвитку людини прагнення до краси, намагання знайти точку опори в мінливому світі, віднайти впевненість у майбутньому, емоційну рівновагу. Засобами досягнення цієї мети стали чіткі, перевірені часом класичні форми. Поняття «класицизм» уособлює певне природне тяжіння до простоти, ясності, логічності художнього образу.

Для класицизму характерна орієнтація на античну літературу, яка проголошувалась ідеальною, взірцевою, а отже, гідною наслідування.

Орієнтація на античні форми архітектури (зокрема, тріумфальна арка і Пантеон у Парижі) свідчила про культ республіканських ідеалів. Будівлі, портики, меморіальні колони споруджувалися в чітких, величних пропорціях, як і в часи імперського Риму. Стиль французької архітектури, пов’язаний із періодом імперії Наполеона І, прийнято називати ампіром (імперія).

Художній стиль класицизму є найвищим виразником принципу композиційної цілісності, доцільності, завершеності.

Скульптура класицистичного стилю характеризується передусім лаконічністю, виразністю об’єму, звільненням його від усього зайвого, випадкового.