Лірика В. Сосюри. Напам’ять «так ніхто не кохав».

 

Володимир Сосюра – один з найвизначніших поетів української літератури ХХ ст., автор близько шістдесяти поетичних збірок, десятків поем, автобіографічної прози.

Володимир Миколайович Сосюра народився 6 січня 1898 року на станції Дебальцеве, що на Донбасі. Його мати займалася хатнім господарством, батько – за фахом був кресляр, але весь час змінював професії – був вчителем, сільським адвокатом, шахтарем. Дитячі роки Сосюри пройшли в селищі Третя Рота, де він навчався в двокласній школі. Далі він вчиться в ремісничому училищі і в сільськогосподарській школі, але так і не закінчує свою освіту, через нестачу коштів і необхідність постійно працювати, заробляючи на життя. З 12 років Сосюра вже пробував працювати на шахті, а з 1915 року, після смерті батька, мусив утримувати всю сім’ю, в якій, крім нього, було ще семеро дітей. Одночасно Сосюра займається самоосвітою і пробує писати вірші, паралельно російською і українською мовами. Його перші поетичні спроби написані під впливом модного тоді символізму і найбільше зв’язані з романсовою традицією, хоча з самого початку Сосюра не абстрагується і від соціальних мотивів. Низка його перших друкованих віршів “Плач воли”, “Чи вже не пора”, “Товаришу”, “Брат на брата” з’являється восени 1917 року.

Восени 1918 року у складі робітничої дружини Сосюра бере участь у повстанні проти кайзерівських військ. Взимку 1918 року він стає козаком петлюрівської армії, якийсь час перебуває навіть в особистій охороні Петлюри.

В своїх спогадах Сосюра пише, що до Петлюри його привело передусім романтичне захоплення українським козацьким минулим, навіяне читанням Гоголя і Кащенка. Сосюра пише: “Приїхав 3-й гайдамацький полк. Розстрілює каральників, роззброює німців, тримає фронт проти дончаків... Ви розумієте, як це впливає на наївного хлопця, що начитавшись Гоголя та Кащенка, змалку марив грозовими образами козаччини. А тут вона жива! Воскресла моя синя, омріяна Україна, махнула клинками, зацвіла земля козацьким шликами!... І записався я в цей полк...”

Восени 1919 року Сосюра тікає з лав петлюрівців і потрапляє в полон до денікінців. Його розстрілюють, як петлюрівця, але рана виявляється несмертельною, і поет виживає. Пізніше Сосюру судив трибунал, але цього разу все обійшлось. В 1920 році він вступає до Червоної Армії і бере участь у війні з білопляками та армією Н.Махна.

До Червоної Армії Сосюра, як гадають перейшов, повіривши в обіцяне більшовиками національне відродження України, про яке багато тоді говорили і яким в 20-ті роки дуже опікувалась більшість з українських письменників, про що свідчить, зокрема те, що це питання було одним з ключових в дискусії 1925-1928 рр.

Демобілізувавшись в 1921 році з армії, Сосюра переїжджає до Харкова, де з 1922 по 1923 вчиться в Харківському комуністичному університеті імені Артема, а з 1923 по 1925 на робітничому факультеті Харківського інституту народної освіти.

Навчаючись в Харківському університеті Сосюра вже опинився в досить незвичайній ситуації. В університеті він вивчав українську літературу, а його сусіди по парті – вивчали його власну творчість.

У літературному житті Сосюра займав досить незалежну позицію і за життя, з 1922 по 1923 роки входив до складу багатьох літературних організацій: Пролеткульту, “Плугу”, “Гарту”, ВАПЛІТЕ, ВУСПП та у інших.

Перша збірка поезій Сосюри “Пісні крові” (1918) за його власним свідченням, з’явилася тоді, коли він ще служив у петлюрівців. Проте, жодного екземпляру цієї збірки не збереглося. В 1921 році вийшла друга поетична збірка Сосюри “Поезії”. Популярним ім’я Сосюри зробили поема “Червона зима”, яка побачила світ у тому ж таки 1921 році. Основне новаторське значення цієї поеми полягало втому, що вона вивела українську лірику із ствердженого на хвилі масовізму перших повоєнних років стереотипу “плакатно-позитивного” стилю, який усе схематизував і спрощував поетичність віршів. Не втрачаючи романтичного революційного пафосу, поема Сосюри повернула українській поезії пафос справжньої ліричності, пафос заглиблених у внутрішній світ людини емоційних переживань. Поема є свого роду хронікою революції і років громадянської війни, що подаються через світовідчуття автобіографічного ліричного героя, за яким легко вгадується сам автор. В 9-ти розділах поеми Сосюра викладає свою поетичну й світоглядну біографію, подану на тлі біографії становлення нового суспільства, героїку якого поет і оспівує.

Цікаво, що в поемі зафіксовані не тільки революційні етапи його пребування у петлюрівців. Так, одна з кращих сцен поеми, де описується відбуття молодих вояків на фронт і їх прощання на пероні з рідними, біографічно відтворює від’їзд молодого Сосюри на фронт, але у лавах червоного, а не петлюрівського війська.

20-ті роки були дуже продуктивними і насиченими в творчій біографії Сосюри, стиль якого в цей час визначає революційний неоромантизм, відтворений через поетику експресіонізму. В цей час виходять поетичні збірки Сосюри “Червона зима” (1922), “Осінні зорі” (1924), “Сьогодні” (1925), “Золоті шуліки” (1927), “Коли зацвітуть акації” (1928), “Де шахти на горі” (1928), та інші. В 20-ті роки Сосюра пише величезну кількість поем: “1917 рік”, “Навколо”, “В віках”, “Оксана”, “Робітфаківка”, “Воно”, “Шахтар”, “Сількор”, “Хлоп’я”, “Віра”, “Золотий ведмедик”, епопею, що складається з 5-ти поем “Залізниця”, та інші. Окреме і одне з кращих місць в тогочасній поезії Сосюри посідає його інтимна лірика, до кращих зразків якої відносять вірші “Так ніхто не кохав” (1922), “Коли потяг удаль загуркоче” (1926), “Білі акації будуть цвісти” (1927) та інші.

Водночас в поезії Сосюри цього періоду з’являються певні ідеологічні коливання і занепокоєння, що стало приводом для виключення його в 1924 році, правда ненадовго, з партії. Настрої песимізму проходять і через його лірику 30-х років, найбільше через його збірку 1931 року “Серце”.

В 1934 році Сосюру як “зоологічного націоналіста” знову виключили з партії і заборонили на якийсь час друкування його творів. Його здоров’я катастрофічно погіршилось, він навіть потрапив на лікування до психіатричної лікарні (можливо, таким чином, він рятувався від репресій, які розпочиналися в країні). В партії його поновили тільки у 1940-му році, після відчайдушного листа до Сталіна. Але водночас, усі ці роки Сосюру каральні органи не чіпали, очевидно, з огляду на його виключну всенародну популярність як “поета робітничої раті” (як він сам себе називав). В 1936 році його безпартійного навіть прийняли до Спілки радянських письменників, в 1937 році він отримав змогу переїхати до Києва. З кінця 30-х років знову почали з’являтися у друці його поетичні збірки: “Нові поезії” (1937), “Люблю” (1939), “Журавлі” (1940), в яких поет вже був змушений ідеологічно переродитися і піти на компроміс із владою, оспівуючи соціалізм і партію.

Цікаво про душевну трагедію Сосюри цих років пише еміграційний критик Василь Гришко, який співставляє Сосюру з Хвильовим. “Суть трагедії Хвильового, - зауважує він, - (це муки) щирого ідейного комуніста, але й, безумовно, також щирого ідейного українця. Фінал цієї трагедії відомий: Хвильовий-українець дійшов до заперечення Хвильового-комуніста, і тоді перестав жити Хвильовий взагалі.

Подібно виглядає трагедія Сосюри. Різниця тільки в тому, що Сосюра-українець не дійшов до заперечення Сосюри-комуніста і лишився жити далі з тягарем своєї двоїстості. І в цьому виявилась не тільки різниця двох різних характерів – твердо-послідовного аскета Хвильового і м’яко-гнучкого ніжника Сосюри, але також і різниця двох талантів письменника-мислителя з історіософічно-теоретичним нахилом і поета-лірика з явним креном в стихійно-елементирну (і примітивну) емоційність.

Цікавим при цьому є один надзвичайно характеристичний для Сосюри момент. Два Сосюри – українець і комуніст – живуть в одному Сосюрі-поеті, але зовсім окремим життям. До певного часу вони між собою боролись, змагаючись за першість, за примат одного начала над другим, але потім знайшли між собою компроміс. Цей компроміс знайдено на боці своєрідного поділу між ними сфер їхнього вияву і взаємного невтручання в ці сфери. Сосюра-комуніст має в своєму володінні виключно сферу свідомості, розумового сприйняття дійсності, в той час коли Сосюра-українець неподільно панує в сфері почуття, так би мовити “сердечного” сприйняття всього. Тому в кожній книжці Сосюри можна зразу одним оком відокремити “кесареве кесареві” від “Божого Богові”, так само як це можна дуже легко відокремити і в кожному з тих його віршів, де обидва ці елементи є поруч. Вони не тільки взаємно не проникаються, а навіть взаємно й не доторкаються. Хоч у той же самий час обидва Сосюри цілковито щирі, бо взагалі щирий Сосюра – поет і людина. І зовсім ясно, що радянська влада не має жодних підстав серйозно обвинувачувати Сосюру в зраді їй, бо ж зовсім ясно, що своєю свідомістю він належить їй. А що серцем він українець, то це ж не його провина... Інша справа, що в сфері серця він більш на своєму місці, ніж в сфері розуму, але це, знову ж таки, не його провина, а його нещастя як поета з покликання.”

У роки Великої Вітчизняної війни Сосюра деякий час живе і працює в евакуації, в Уфі, з 1942 року переїздить до Москви, де працює в українському радіокомітеті, українському партизанському штабі. Потім працює в редакції фронтової газети “За честь батьківщини”. Патріотичну воєнну лірику Сосюри визначають два головні мотиви. Це віра в перемогу і водночас не ретушований показ біди, яку долає радянський народ. Воєнна лірика Сосюри увійшла до збірок “Червоним воїнам” (1941), “Під гул кривавий” (1942), “В годину гніву” (1942), “Олег Кошовий” (1943), “Мій син” (1944).

Після війни Сосюру знову звинувачують в націоналізмі, зокрема в зв’язку з пафосом його вірша “Любіть Україну!”, який з’явився ще в 1941 році. Сосюру знову перестають друкувати, він живе під прямою загрозою арешту, відміненого тільки смертю Сталіна в 1953 році. З цього часу починають з’являтися нові книги віршів Сосюри “За мир” (1953), “На струнах серця” (1955), “Солов’їні далі” (1957). З кінця 50-х у творчості Сосюри починається новий творчий підйом, його поезія звучить більш різко й вільно. В цей час з’являються збірки його поезій “Близька далина” (1960), “Поезія не спить” (1961), “Осінні мелодії” (1964), “Весни дихання” (1964). До числа кращих творів Сосюри цього періоду відносяться його ідеологічно розкуті твори – поема “Мазепа” (заборонена в 1959-1960 роки, коли писалася і надрукована лише в 1988 р.), поема 1960 року “Розстріляне безсмертя” – про репресії проти письменників і культурних діячів в сталінську епоху (опублікована тільки в 1988 році), це також автобіографічний роман Сосюри “Третя рота”, який також звертається до часів сталінських репресій (опублікований в 1989 році).

Помер Сосюра 8 січня 1965 року. Похований він у києві на Байковому кладовищі.

Так ніхто не кохав. Через тисячі літ

лиш приходить подібне кохання.

В день такий розцвітає весна на землі

І земля убирається зрання..

 

Дише тихо і легко в синяву вона,

простягає до зір свої руки...

В день такий на землі розцвітає весна

і тремтить од солодкої муки...

 

В'яне серце моє од щасливих очей,

що горять в тумані наді мною...

Розливається кров і по жилах тече,

ніби пахне вона лободою...

 

Гей, ви, зорі ясні!.. Тихий місяцю мій!..

Де ви бачили більше кохання?..

Я для неї зірву Оріон золотий,

я — поет робітничої рані...

 

Так ніхто не кохав. Через тисячі літ

лиш приходить подібне кохання.

В день такий розцвітає весна на землі

І земля убирається зрання..

 

Дише тихо і легко в синяву вона,

простягає до зір свої руки...

В день такий на землі розцвітає весна

і тремтить од солодкої муки...