Творчість Михайла Булгакова.

 

Творчість Михайла Булгакова(1891-1940) — це своєрідна точка перетину і синтезу культурних традицій класичної європейської літератури ХVІІІ–ХІХ ст. і кращих здобутків нової літератури, створеної на рубежі ХІХ–ХХ ст. В історію російської літератури М.Булгаков увійшов як блискучий прозаїк і драматург, неперевершений сатирик і проникливий лірик, вдумливий літописець доби трагічних соціально-історичних зрушень та катастроф, які переживала Європа першої половини ХХ ст.

Літературну творчість М.Булгаков розпочав як прозаїк. Свої перші літературні спроби сам письменник датує 1919 роком, коли ним було написано декілька фейлетонів на злободенні теми дня. Тоді ж Булгаков звертається і до художньої прози, впродовж 1919 — початку 20-х рр. створивши велику кількість оповідань, переважно автобіографічного характеру, частину яких об’єднав у тематичні цикли. Першим з них став цикл із 7-ми невеличких оповідань, якому пізніше Булгаков дав назву “ Записки юного лікаря ” (писався в 1919 р. в Києві, публікувався у московській періодиці 1925–1927 рр.). У циклі відобразилися враження письменника від перших років його медичної практики в Нікольській та В’яземській лікарнях. В центрі зображення — самовіддана праця молодого провінційного лікаря, в процесі якої відбувається становлення його психології та характеру.

Водночас у ранній прозі М.Булгакова звучать і трагічні нотки, пов’язані з неприйняттям тих жахливих картин насилля, які він спостерігав під час громадянської війни (оповідання “Червона корона”, 1922; “Незвичайні пригоди лікаря”, 1922; “Китайська історія”, 1923 та ін.). Вже тут виникають деякі з тих мотивів, які надалі стануть центральними і пройдуть через усі головні його твори (мотиви провини і спокути гріха, мотиви милосердя, хворого сумління тощо). Тоді ж Булгаков створив і свій перший роман “ Біла гвардія ” (1923–1924). Роман став першим із найзначніших за обсягом опублікованих творів Булгакова. У трьох частинах свого роману, що створювався упродовж того ж і наступного років, письменник описує перипетії боротьби за Київ, яка велася між військами Скоропадського, Петлюри, Денікіна і червоноармійців, змальовує сцени насилля і безчинств, кривавої анархії, у яких потопало місто. В центрі роману — родина Турбіних та коло їх нечисленних знайомих, які уособлюють декларовану темою твору “білу гвардію”, що у творі протиставляється аморальному світу революційного насилля і жорстокості.

Починаючи з 20-х років Булгаков виступає переважно як сатирик, створивши цілий ряд сатиричних оповідань, нарисів та фейлетонів, у яких відобразилася критична реакція письменника на викривлення соціалістичного побуту та моралі, абсурдність ідеологічних настанов нового режиму, пов’язаних з відмовою від тих культурних цінностей російської інтелігенції, які поділяв Булгаков. Найвизначнішими з цих творів вважаються повісті “ Дивояліада ” (1923–1924) та “Собаче серце” (1925).

З кінця 20-х і впродовж 30-х рр. Булгаков напише ще кілька значних за обсягом прозових творів, переважно автобіографічного характеру (повісті “ Потаємному другу ”, 1929; “ Записки покійника ”, або “ Театральний роман ”, 1936; роман “ Життя пана де Мольєра ”, 1932–1936).

Не менш значним, ніж прозовий, є й драматургічний спадок письменника. До драматургії він звернувся у 1926 р. В жовтні цього ж року відбулася прем’єра одразу двох його п’єс “ Дні Турбіних ” (інсценізована версія роману “Біла гвардія”), що були поставлені у МХАТі, та “ Зойчиної квартири ” — у театрі Вахтангова. В 1927 р. Булгаков створив трагікомедію “ Біг ”, у якій змалював останні дні розбитої врангелівської армії та поневіряння окремих її представників у еміграції. Наступного року в Камерному театрі відбулася прем’єра п’єси “ Багряний острів ” — гостросатиричного памфлету-пародії на революцію та “революційні п’єси” сучасних йому драматургів. Незважаючи на жорсткий ідеологічний тиск та цензурні обмеження (в березні 1929 р., наприклад, всі його п’єси були зняті з репертуару Камерного театру), Булгакову все ж вдалося ще деякий час прориватися до театрального глядача. В 1932 р. МХАТ поставив інсценовану ним версію “ Мертвих душ ” Гоголя, в 1936 р. — п’єсу про життя Мольєра “ Кабала святенників ”. Але пробиватися на сцену ставало все важче і важче. Безпосередньою причиною тому стало різке посилення критики на його адресу з боку ідеологів соціалістичного реалізму, яку до того ж підтримав й сам Сталін у відкритому листі драматургу Білль-Білоцерковському. Сталін негативно відгукнувся про “Дні Турбіних” та “Багряний острів”, а булгаківський “Біг” одверто назвав антирадянською п’єсою. Відразу ж після цього усі п’єси Булгакова були негайно зняті з репертуару, а його самого не брали на роботу до театру навіть на посаду робочого сцени. Становище Булгакова, який залишився практично без засобів до існування, було критичним. І тоді він звернувся з листом до уряду, в якому безкопромісно і відкрито декларував свою опозиційність правлячій ідеології і просив дозволу виїхати за кордон. Через три тижні, у квітні 1930 р., Сталін зателефонував йому особисто і дозволив знову звернутися у МХАТ. Напередодні цих подій покінчив життя самогубством В.Маяковський і, як гадають, Сталін побоювався, щоб і Булгаков не зважився на цей крок, оскільки це викликало б надто негативний політичний резонанс у Європі.

Після офіційного дозволу Сталіна Булгаков ще шість років пропрацював у МХАТі, куди його, звичайно, охоче взяли, оскільки поважали і цінували як одного з найталановитіших сучасних драматургів.

Драматургічний спадок Булгакова 30-х років також достатньо значний. Його складають п’єса-антиутопія про майбутню світову війну “ Адам і Єва ”(1931), п’єса з останніх днів життя Пушкіна “ Останні дні ”(1935), комедія “ Іван Васильович ”(1936), за мотивами якої згодом було відзнято відомий комедійний фільм “Іван Васильович змінює професію”, “ Дон Кіхот ”(1938, за романом Сервантеса) та інші п’єси, а також значна кількість кіносценаріїв та оперних лібрето.

Вершинним твором Булгакова став його роман “Майстер і Маргарита”(1928-1940), над яким письменник працював останні 12 років свого життя. Роман має складну сюжетну побудову, в якій чітко вимальовуються три фабульні лінії. Перша з них описує фантастичну появу в Москві 30-х років ХХ ст. диявола, який в романі названий Воландом, та його почету, що складається з демонів нижчої ієрархії: Азазелло, чорного кота на прізвисько Бегемот, Коров’єва-Фагота, Абадонни та відьми Гелли. Поява диявола та його підручних провокує в місті низку неймовірних подій та конфліктів, через які у романі розкриваються негативні сторони радянської сучасності.

В безпосередньому зв’язку з лінією Воланда в романі розкрита й друга фабульна лінія, яка змальовує історію романтичного кохання Майстра та його подруги Маргарити.

Дві перші фабульні лінії роману найчастіше умовно об’єднують загальною назвою “московські”, тоді як останню, третю, виділяють як “біблійну” фабульну лінію. Подієва канва цієї лінії і становить сюжет того “роману про Пілата”, який написав московський Майстер. Предметом зображення тут виступають описані в Новозаповітних євангельських текстах події останніх днів життя Ісуса Христа, страченого в Єрусалимі за наказом римського прокуратора Іудеї Понтія Пілата.

В узагальненому підході можна говорити про дві головні площини, в яких проявляється проблематика булгаківського твору. Перша — це морально-філософська, яка розкривається через головні образи роману — Майстра і Маргарити, Єшуа Га-Ноцрі і Пілата, Воланда.

Друга головна площина вияву проблематики булгаківського роману — це сатирично-викривальна.

Булгаков працював над романом “Майстер і Маргарита” до останніх днів свого життя без щонайменшої надії на те, що його твір буде опублікований. Письменник помер 10 березня 1940 року. “Вмираючи, він говорив, - пригадувала Олена Сергіївна Булгакова. — Може, це й правильно… Щоб я ще міг написати після “Майстра”?..”

На щастя, роман не загинув, немовби підтверджуючи пророчий характер слів Воланда стосовно того, що “рукописи не горять”. Збережений дружиною Булгакова Оленою Сергіївною, він вперше був опублікований лише в 1966 році і з цього часу впевнено увійшов до числа найкращих прозових творів російської літератури ХХ ст.

 

 

4. Методи і прийоми вивчення орфоепії.

Особливості вивчення ліричних творів.

ЕКЗАМЕНАЦІЙНИЙ БІЛЕТ № 23

Службові слова. Сучасні підходи до визначення статусу службових слів. Прийменник, поділ на групи за походженням та морфологічним складом. Сполучник. Морфологічний склад. Сполучники сурядності і підрядності. Сполучні (відносні) слова.

 

Службові частини мови (їх три: прийменник, сполучник, частка) предметного лексичного значення не мають і служать лише для зв’язку слів у реченні (прийменник, сполучник) або для надання окремим словам і реченням додаткових смислових чи емоційно-експресивних відтінків, а також для творення морфологічних форм і нових слів (частка).

Прийменник- службова частина мови, яка диференціює значення відмінкових форм і за допомогою якої виражаються відношення між предметами та відношення дії.

Смислові відтінки, які вносять у речення прийменники, сполучаючись з відмінковою формою, такі:

а) просторові - з, над, перед, вздовж, при, на, до та ін. Наприклад: Зоре моя вечірня, зійди над горою. (Т.Ш.)

б) часові - до, о, через, над, з та ін. Наприклад: Через тиждень коровай місили. (Т.Ш.)

в) мети - для, заради, на та ін. Наприклад: У полі орачі на ярину орали (Л.Гл.)

Здебільшого кожен відмінок вживається лише з певними прийменниками. Так, з Р.в. вживаються слова без, від, для, до, з-за, з-під, проти, серед; з О.в - прийменники над, під, перед, поза, на, о(об), по, з, за, в, між; з М. в. - на, в, о, по.

За походженням прийменники поділяються на:

а) первинні(без, в, до, у, при, з, о, по, із, за, над, від, через);

б) вторинні (зберігають етимологічний зв’язок з повнозначними словами): навколо, вздовж, супроти, позаду, серед, між (походить від іменника межа), коло, навколо.

За морфологічною будовою прийменники поділяються на:

а) прості - всі первинні і деякі вторинні: край, кінець, коло, перед та ін.;

б) складні - що утворились поєднанням двох більш простих прийменників: з-за, із-зі, з-під, попід, посеред, задля, поза;

в) складені - утворилися з таких частин мови:

з 1-2 прийменників та іменника (на протязі (може бути простим - протягом), з метою, за винятком та ін.);

з прикметника і прислівника (назустріч, близько, поперек, напередодні, навколо та ін.);

з прийменника та дієслівних форм (починаючи з, незважаючи на).

 

СПОЛУЧНИК

Сполучник - службова частина мови, яка служить для зв’язку однорідних членів речення та частин складного речення.

Наприклад: Міські проспекти і майдани багатолюдні і шумні (М.Упеник). Біля вогню було тепло, і ми навіть могли по черзі спати, згорнувшись бубликом на постелі (Ю.Збанацький).

За будовою сполучники поділяються на:

а) прості - і, а, але, бо, як;

б) складні - щоб, зате, проте, якщо;

в) складені - тому що, через те, так що.

За походженням розрізняють:

а) первісні сполучники - а, але, та, бо;

б) похідні - як, коли, де, що, якби, якщо.

За вживанням сполучники поділяються на:

а) повторювані - і...і, ні...ні, то...то, не то...не то;

б) неповторювані - а, але, проте, зате, однак;

в) парні - як-так, хоч-але, якщо-то.

За синтаксичною роллю розрізняють:

Сурядні сполучники - зв’язують однорідні члени чи незалежні частини складного речення. Поділяються на:

а) єднальні - і, та, ні...ні, як...так і;

б) протиставні - а, але, та, проте, зате, однак;

в) розділові - або, чи, або...або, то...то, хоч...хоч.

Підрядні сполучники - з’єднують нерівноправні частини складного речення. Поділяються на:

а) причинові - тому що, через те;

б) умови - якби, коли, якщо;

в) мети - щоб, для того щоб;

г) допускові - хоч, хоча, хай, нехай;

д) часові - як, як тільки, щойно..