Дієприкметник як особлива форма дієслова.

Дієприкметник - це дієслівна форма, що позначає процес як реалізовану в часі ознаку особи або предмета.

Дієприкметникові властиві граматичні ознаки дієслова та прикметника.

Дієслівні ознаки у дієприкметників:

утворюються від дієслів, наприклад: підписати - підписаний; намалювати - намальований;

мають значення доконаного та недоконаного виду, наприклад: виховуваний ( недок. в .), вихований (док.в.);

мають значення теперішнього та минулого часу, наприклад: сивіучий (теп. ч.); посивілий (мин.ч.);

мають значення перехідності/неперехідності, наприклад: виконуючий обов’язки (перех.); посивілий (неперех.);

мають значення активного та пасивного стану, наприклад: учень, виконуючий вправу (активний дієприк.); вправа виконана учнем (пасивний дієприк.);

здатні керувати певними формами іменників, наприклад: написаний олівцем.

Прикметникові ознаки у дієприкметників:

позначають ознаку предмета, обмежену в часі, і відповідають на питання який? яка? яке? які? Наприклад: пожовкле листя;

змінюються за родами, числами і відмінками, узгоджуючись при цьому з іменниками;

у реченні виконують роль означення або іменної частини складеного присудка.

Залежно від того, за активною чи пасивною дією предмета названа ознака, дієприкметники поділяються на активні та пасивні.

Активні дієприкметники називають ознаку предмета за його ж дією і виступають у формах теперішнього і минулого часів.

Активні дієприкметники теперішнього часу утворюються від основи теперішнього часу дієслова за допомогою суфіксів -уч-, -юч-, -ач-, -яч-, наприклад: сіючий, дрижачий, тремтячий, ревучий. У сучасній українській мові ці форми малоуживані. Замість них краще вживати підрядні речення.

Активні дієприкметники минулого часу утворюються від інфінітивної основи неперехідних дієслів за допомогою суфікса -л-, зрідка - суфікса -ш-, наприклад: позеленілий, зарослий, перемігший. Такі форми вживається в сучасній українській мові в обмеженій кількості.

Пасивні дієприкметники виражають ознаку, яка зумовлена дією іншого предмета і виступають у формах минулого часу, зрідка - теперішнього.

Пасивні дієприкметники минулого часу утворюються від основи інфінітива перехідних дієслів доконаного та недоконаного виду за допомогою суфіксів -н-, ен-, єн-, -т-, наприклад: бажаний, привезений, битий.

Пасивні дієприкметники теперішнього часу вживаються дуже рідко Творяться вони за допомогою суфікса -м-, наприклад: любимий, видимий, знайомий.

Від пасивних дієприкметників минулого часу з суфіксами -н-, -т- в українській мові утворюються незмінні дієслівні форми на -но, -то, наприклад: записаний - записано; вкритий - вкрито. За своїм походженням це короткі пасивні дієприкметники середнього роду. Але з часом ці форми повністю втратили ознаки прикметниковості, тобто атрибутивне значення, і почали позначати дію неназваної особи, тому вживаються у безособових реченнях у функції присудка.

Дієприслівник як особлива форма дієслова.

Дієприслівник -це незмінна дієслівна форма, яка позначає додаткову дію, що супроводжує основну. Наприклад: Не спитавши броду, не лізь у воду.

Дієприслівник має властивості дієслова і прислівника.

Дієслівні ознаки у дієприслівників:

1) утворюються тільки від дієслів;

2) можуть бути недоконаного і доконаного виду, наприклад: беручи (недок.в.); взявши (док.в.);

можуть бути перехідними та неперехідними, наприклад: читаючи лекцію (перехідний ); сидячи (неперехідний);

зберігають значення стану, причому всі дієприслівники виражають значення активного стану;

зберігають значення зворотності тих дієслів, від яких вони утворені, наприклад: керуючись, привітавшись;

мають значення часу. Але ця категорія виявляється у дієприслівників своєрідно. Вона позначає час за відношенням не до моменту мовлення, а до моменту дії, вираженої дієсловом-присудком. Дієприслівники теперішнього часу мають значення одночасності, тобто позначають дію, яка відбувається одночасно з дією дієслова-присудка. Наприклад: Вже багрянились осики, поволі міняючи свої зелені сукні на яскраве пурпурове вбрання (І. Цюпа). Дієприслівники минулого часу виражають, як правило, значення попередності (тобто означають дію, яка випереджає основну, виражену дієсловом-присудком) або наступність (означають дію, яка відбувається після дії, вираженої дієсловом). Наприклад: Перемігши ворога, ми врятували людство від загибелі;

як і дієслова, дієприслівники здатні керувати іншими словами, наприклад: кажучи правду.

Прислівникові ознаки у дієприслівників:

1)не змінюються;

2) виконують роль обставин.

У сучасній українській мові дієприслівники можуть утворюватись від дієслів доконаного і недоконаного виду, зберігаючи при цьому видове значення.

Дієприслівники недоконаного виду утворюються від основи теперішнього часу за допомогою суфіксів -учи, -ючи, -ачи, -ячи, наприклад: несучи, знаючи, ходячи, лежачи.

Дієприслівники доконаного виду утворюються від основи інфінітива за допомогою суфікса -ши чи -вши, наприклад: привізши, побачивши. У поодиноких випадках вживаються дієприслівники з уфіксами -ши, -вши, утворені від дієслів недоконаного виду, наприклад: пивши, нісши.

 

 

2. Творчість молодомузівців. Поезія Б.Лепкого. Напам`ять «Журавлі».

 

Молода муза — літературне угруповання українських письменників, діяло у Львові протягом 1906-09 як клуб літераторів. До "М.м." належали В.Бирчак, П.Карманський, Б.Лепкий, О. Луцький, В.Пачовський, С.Твердохліб, С.Чарнецький, М.Яцків. Близькими до цієї групи були письменники: Ф.Коковський, М.Рудницький, О.Турянський, композитор С. Людкевич, скульптор М.Паращук, маляр І.Северин та ін. Друкованим органом "М.м." був журнал "Світ". Учасників об'єднувала орієнтація на модерністські тенденції в західноєвропейській літературі, заперечення надмірної заангажованості літератури, ідея краси як іманентної властивості української душі, опозиція до міметичних форм мистецтва. Основні засади Молодої музи були близькі творчим принципам М.Вороного, Олександра Олеся, М.Філянського та інших письменників, які гуртувалися навколо журналу "Українська хата", де часто друкувалися поети-"молодомузівці". Навколо засад раннього українського модернізму точилася полеміка між його прихильниками М.Євшаном, М.Сріблянським, А.Товкачевським та противниками — І.Франком, С.Єфремовим, Д.Лукіяновичем та ін. Ідеї Молодої музи, зокрема її символістської платформи, мали вплив на розвиток української поезії початку 20-х. При Молодій музі діяло видавництво під одноименною назвою, засноване 1906 році.

Богдан Сильвестрович Лепкий (1872-1941) —не епізодичне ім'я в українській літературі, це постать першорядна: таланови­тий поет, прозаїк, перекладач, літературознавець і вида­вець. Творчість письменника протягом десятиліть багато в чому визначала рівень української літератури на західно­українських землях, поряд із доробком Василя Стефаника, Ольги Кобилянської, Михайла Яцківа, Петра Карманського, Василя Пачовського, Осина Турянського.

За кількістю написаного Б. Лепкий поступається в українській літературі тільки І. Франкові. Загалом творча спадщина Б. Лепкого складає понад 80 власних книг, у т. ч. цикл романів “Мазепа”, повісті, оповідання, казки, спогади, збірки віршів та поем, а також переклади, літературознавчі розвідки, статті літературного та мистецького спрямування, опубліковані у численних газетах, журналах, альманахах, календарях, збірниках; він - упорядник і видавець 62 томів творів української класики з ґрунтовними дослідженнями, примітками, коментарями. Бібліографія творів Б. Лепкого становить до тисячі позицій.

Писати Богдан Лепкий почав дуже рано. Ще в другому класі гімназії під впливом бабусиних оповідей скомпонував поему про русалок, але вона не збереглася. Згодом у хви­лини натхнення занотовував принагідне на клаптиках па­перу, на палітурках книжок та зошитів, серйозно ж готувався стати художником, з цією метою брав уроки у славетного Юліана Панкевича...

Згодом Б. Лепкий вступає до Львівського університету. На ті роки припадає активна літературна діяльність Б. Лепкого: він пише поезії, оповідання, перекладає, робить доповіді на засіданнях студентського товариства «Ватра». З І895 р. його твори починають усе частіше з'являтися на шпальтах «Діла», «Буковини» та інших періодичних видань.

У середовищі учасників львівської літературної групи «Молода муза», до якої Б. Лепкий теж належав, його на­зивали професором. Але шматок хліба давався йому нелегко: крім університету, доводилося викладати в при­ватних гімназіях, виступати з лекціями і доповідями.

Одна за одною виходять збірки оповідань «З села» (1898), «Щаслива година» (1901), «В глухім куті» (1903), «По дорозі життя» (1905), «Кидаю слова» (1911), збірки віршів «Стрічки» (1901), «Листки падуть», «Осінь» (1902), «На чужині» (1904),«Для ідеї» (1911), «З-над моря» (1913), літературознавчі дослідження «Василь Стефаник» (1903), «Начерк історії української літератури» (1904), «Маркіян Шашкевич» (1910), «Про життя великого поета Тараса Шевченка...» (1911), переклади польською мовою «Слова о полку Ігоревім» '(1905, його високо оцінив І. Фраїтко) та книжечка оповідань М. Коцюбинського «В путах шайтана» (1906).

Події першої світової війни знайшли відображення у багатьох поетичних і прозових творах Б. Лепкого. Передусім це поема «Буря», з якої, на жаль, збереглися тільки фрагменти, оповідання і нариси «Вечір», «Дзвони», «Душа», «Свої» та інші. У 1925 p. Лепкий їде до Кракова, де стає професором Ягеллонського університету. Після окупації Польщі фашистською Німеччиною ста­новище письменника стає особливо важким, він втрачає посаду викладача Краківського університету, матеріально бідує. Помер Богдан Лепкий 21 липня 1941 р.

У великій і різножанровій творчій спадщині Б. Лепкого одне з провідних місць посідає поезія. Саме поезія якнайповніше розкриває особливості вдачі письменника, допомагає глибше збагнути його творчість. І. Франко на основі вже перших оповідань молодого письменника відзначив, що „індивідуальність Лепкого менш діяльна і політична, ніж в останніх українських новелістів; він має м'який, вразливий і поетичний характер; однак у його новелах є і щасливі моменти, красиві описи і добре висловлений тихий меланхолійний настрій”, а згодом відзначив, що „м'якістю колориту й ніжністю почуття виблискують новели й вірші Богдана Лепкого”. Власне найбільше відбилася Франкова характеристика саме на поезії Лепкого, хоч основою для критика була проза. Саме „м'який, вразливий, поетичний” характер становить основу творчості письменника.

Лепкий – автор поетичних збірок «Стрічки» (Львів, 1901), «Листки падуть» (Львів, 1902), «Осінь» (1902), «Книжка горя» (1903), «На чужині» (1904), «З глибин душі» (1905), «Над рікою» (Львів, 1905), «Поезіє, розрадо одинока» (Львів, 1908), «Для ідеї» (Львів, 1911), «З-над моря» (Жовква, 1913), «Тим, що полягли» (1916), «Доля» (Вецляр, 1917), «Вибір віршів» (1921), «Сльота» (Львів, 1926), «Під ялинку» (вірші та оповідання; Львів, 1930).

Поетична творчість митця охоплює багато явищ життя: історичне минуле України, національно-визвольну боротьбу нашого народу, його морально-етичні пошуки, духовно-культурний розвиток, звичаї, традиції тощо, вона розмаїта за жанрами (вірші-пісні, сонети, поеми, поеми-казки) та художніми засобами. У своїй поезії Б. Лепкий - тонкий лірик меланхолійного складу і проникливий співець природи.

Навіть у юнацьких віршах поета улюблена його пора - осінь, але це не просто осінь і не просто осінній настрій, а радше спроба, прагнення крізь призму осені подивитися на весну, крізь призму навіть передбачуваної старості - на молодість. Осінні мелодії Б. Лепкого увінчують його знамениті „Журавлі”, твір, який народ узяв до своєї безсмертної пісенної скарбниці.

ЖУРАВЛІ

Видиш, брате мій,
Товаришу мій,
Відлітають сірим шнурком
Журавлі в вирій.

Чути: кру! кру! кру!
В чужині умру,
Заки море перелечу,
Крилонька зітру.

Мерехтить в очах
Безконечний шлях,
Гине, гине в синіх марах
Слід по журавлях.

Поезію Богдана Лепкого “молодомузівського” періоду пронизує туга осені, прощання. Вірш “Журавлі” наче концентрує в собі ці мотиви. В кількох строфах про осінній відліт журавлів умістилась широка гама переживань і настроїв. Такими журавлями почували себе галичани, що покидали рідну землю в неясній надії на кращу долю за океаном. Найбільше сспоріднює Б. Лепкого з іншими представниками “Молодої музи” мотив природи — як того острівця, де людина може відпочити від життєвих турбот і клопотів.

Натура Богдана Лепкого звернена до душі ліричного героя. Ліричне „я” тут превалює над ліричним персонажем, момент ставлення - над моментом зображення, внутрішній світ - над оточенням. Ліричний герой поета не може не бачити важких обставин життя народу, тих пут, якими зв'язані його тіло і його воля. Поет має чуйне серце і вразливу душу, та він вродився не борцем, а співцем, що чутливо реагує на зовнішні обставини. Навіть тоді, коли поет чимось захоплюється, він щонайбільше досягне внутрішнього умиротворення, злагоди зі світом, а найприродніший стан його - туга.Туга - це домінанта поета, яка визначає романтичний тип його почування і мислення. Джерелом цієї туги як мотиву є спогад. Його не треба трактувати спрощено, на рівні одиничного особистісного досвіду; спогад може включати в себе момент знання про минуле, знання, що має генетичний характер, знання, в якому особистий досвід ліричного героя не віддалений від колективного досвіду етнічного середовища, я його індивідуальна пам'ять увібрала в себе історичну пам'ять народу, виражену пісні, думі, переказі, легенді.

Але туга його і надія - не протилежні поняття, не антитези, коли вони вже борються між собою в єстві одного митця. Туга - це теж історична пам'ять, бо туга за волею, за колишньою славою, які повинні відродитися: така туга має оптимістичний, життєствердний характер, вона споріднена з тугою народної пісні й думи, яка не присипляє, а збуджує і гартує волю, прагнення до дії, до чину.

Ліричний герой Б. Лепкого близький до створеного Шевченком перебендівського романтичного типу. Він озивається до людей веселим словом, а сум свій долає на самоті.

Події І світової війни, у вирі яких опинився і сам письменник, внесли в його поезію нові мотиви. Якщо визначити найголовнішу зміну в поетичній творчості Б.Лепкого воєнних років, то вона виявляється, мабуть, у тому, що “я” поета, яке було в епіцентрі його лірики, втрачає свою домінуючу роль, зливаючись з колективним “я” народу. У 20-30-ті роки письменник вступає переважно виступає переважно в жанрі історичної прози, до поезії звертається лише час від часу. Вірші цього періоду не додають нічого суттєво нового до сказаного раніше, лише інколи проблискують спалахи туги за молодістю, за коханням.

Серед віршів громадянського звучання в поезії Лепкого значне місце займають присвяти визначним діячам української культури - І. Котляревському, Т. Шевченкові, Б. Хмельницькому, Г. Мазепі. Лірика Б. Лепкого надзвичайно багатогранна, охоплює різні сторони народного життя, різні стани людської душі, вона розлога й розмаїта. Потужний ліричний струмінь поезії Б. Лепкого бере свій початок від народної пісні, якій поет проспівав свій гімн у багатьох віршах.