Інформаційно-роз’яснювальна робота в місцевих громадах як запорука безперешкодного функціонування дроп-ін-центрів

 

Дроп-ін-центри для представників уразливих до ВІЛ категорій населення (напр., ЖКС, СІН та ЧСЧ), які створюються в Україні, не можна називати по-справжньому громадськими. Строго кажучи громадські центри (community centres), принаймні в такій формі, в якій вони існують, напр., у Великій Британії та США,—це місця, здебільшого окремі будівлі, де зустрічаються члени місцевої громади для проведення спільних освітніх, культурних заходів або дозвілля, обговорення житлово-побутових проблем тощо. Таке визначення громадським центрам дають «Оксфордський словник сучасної англійської мови» А.Хорнбі та «Словник американської мови Уебстера». Під громадою ці словники розуміють перш за все мешканців одного району, селища або міста, які сприймаються як єдине ціле. Інакше кажучи, спільна територія проживання є головною ознакою громади. Нагадаємо, що в Україні історично склалося таке саме розуміння громади (общини) як сільського, поземельного об’єднання жителів однієї місцевості. До XVII ст. громада в Україні існувала під назвою «копа» або «купа». А після скасування кріпацтва 1861 р. громада була перетворена в найнижчу адміністративну одиницю Російської імперії.

 

У Великій Британії та США громадські центри вважаються дійовим інструментом зміцнення місцевих громад та залучення громадян до місцевого самоврядування, а також солідарності та взаємодопомоги серед членів місцевої громади, які належать до різних соціальних верств. Вони можуть використовуватись для організації та розміщення дитячого садка, різноманітних спортивних секцій та гуртків для дітей тощо. На відміну від закладів, які безпосередньо контролюються місцевою владою, керівництво такими центрами та їхнє обслуговування здійснюється силами самих місцевих мешканців на добровільних засадах, тобто переважно безкоштовно. Але в останні 30 років, напр., у США та Великій Британії до керівництва та догляду за громадськими центрами все більше залучають оплачуваних професіоналів. Фінансуються громадські центри переважно з бюджету місцевої влади, а також за рахунок таких культурних і фандрейзінгових заходів, як проведення доброчинних лотерей, ярмарок, танцювальних вечірок, весіль тощо. Громадські центри можуть обслуговувати не лише членів місцевої громади, але й сусідніх громад. В Україні аналогом громадських центрів є районні клуби та будинки культури.

 

Принципово можливе поєднання дроп-ін-центрів з громадськими і навпаки—особливо в районах з погано розвинутою інфраструктурою або з метою заощадження коштів на оренду приміщення. Але незважаючи на те, що створення дроп-ін-центрів для таких спільнот, як СІН, ЖКС, ЧСЧ (яких відповідно об’єднують спільна фізіологічна залежність, бізнес та статевий потяг), може ініціюватися місцевими органами самоврядування та фінансуватися з місцевих бюджетів, такі центри опікуються не місцевим населенням, а переважно неурядовими організаціями, які не мають ніякої демократичної легітимності, а діють в інтересах маргіналізованих більшістю меншин.[12]

 

Радше ці центри можна метафорично порівняти зі своєрідним лакмусовим папером для виявлення рівня толерантності місцевих громад до впровадження програм соціально-медичної допомоги для маргіналізованих меншин на їхній території.[13]

 

Розглянемо докладніше, як ставиться українське суспільство до споживачів наркотиків, робітниць комерційного сексу та чоловіків, які кохаються один з одним.

 

Ставлення українців до споживачів не тільки «важких», але й «легких» наркотиків хіба деякою мірою продемонструвала реакція киян середнього та похилого віку, а також представників націонал-патріотичних організацій на нечисленні угруповання—десь до 150 осіб—миролюбно налаштованих «легалайзерів» в центрі столиці під час останнього, вже четвертого, «маршу свободи» за легалізацію марихуани, який майже відбувся 3 травня 2008 р. під лозунгом «Легалізуй себе». Як відомо, марш було фактично зірвано, а конфронтація між прихильниками та противниками «легких» наркотиків вилилася в бійку, закидання прихильників каннабісу димовими шашками та вилиття їм на голови води з вікон сусідніх будинків.[14]

 

Що стосується ставлення українців до трудівниць чересел і лядвей, то тут спостерігаємо більш поблажливі настрої—особливо з боку молодої та сильної половини суспільства. Принаймні такий висновок можна зробити на підставі даних опитування, проведеного соціологічною службою Центра імені Разумкова з 14 по 20 листопада 2003 року у всіх регіонах України.[15] Було опитано більш 2 тисяч респондентів старше 18 років. Погрішність вибірки склала 2,3%. Тоді українцям запропонували відповісти на питання про їхнє ставлення до гіпотетичної легалізації проституції.

 

Виявилося, що трохи більше половини українців не вважають за необхідне законодавчо дозволити в країні проституцію (50,2% респондентів). Однак чоловіки виявилися більш толерантними в цьому питанні, ніж жінки. За її визнання на законодавчому рівні висловилася понад третина представників сильної статі (36,8 %) і лише чверть жінок (24,7 %). Проти—42,9% чоловіків і 56,4% жінок. Тобто серед чоловіків приблизно в 1,5 рази більше прихильників законодавчого дозволу проституції, ніж серед представниць прекрасної статі. При цьому байдужість до означеної проблеми виявив кожний восьмий респондент (13,5%), а вагалися з відповіддю 6,1% опитаних.

 

Отримані в ході опитування дані свідчать про істотні розходження в позиціях респондентів різних вікових груп. З віком частка тих, хто вважає за необхідне узаконити в Україні проституцію, зменшується. Так, серед 18029-літніх співвідношення прихильників і супротивників легалізації проституції складає 36,2% і 46,4%, у віковій групі 30-39-літніх—36,1% і 48,6% відповідно, у групі 40-49-літніх—32,3% і 45,9%, серед респондентів 50-59 років—30,1% і 47,3%, серед опитаних старше 60 років—17,9% і 60,5%.

 

Таким чином, групу противників легалізації проституції в Україні складають переважно представники старшого покоління, у той час як серед прихильників законодавчого дозволу секс-послуг переважають більш молоді респонденти.[16]

 

На питання «Чому потрібно легалізувати проституцію?» респонденти відповідали, що це дозволить запобігти поширенню захворювань, що передаються статевим шляхом (такої думки дотримується 23,7% всіх опитаних і 78,6% з числа тих, хто підтримує ідею легалізації проституції).

 

Крім того, це дозволить поставити проституцію під контроль правоохоронних органів (17,2% усіх респондентів і 57,1% прихильників легалізації), одержати додаткові надходження в місцеві бюджети (13% і 42,9%), захистити жінок-повій від кримінальних угруповань (9,9% і 32,7%) і від співробітників міліції (8,1% і 27 %). І, нарешті, легалізація проституції може забезпечити соціальний захист осіб, що працюють в вуличному секс-бізнесі (так вважають 8% усіх респондентів і 26,5% прихильників легалізації).

 

Тепер відповімо на питання, чи властива пересічним українцям гомофобія. Звичайно, на батьківщині видатного співця гомоеротизму Григорія Сковороди та талановитої лесбійської поетеси Лесі Українки не вбивають активістів руху за права ґеїв і не скандують популярних растаманських лозунгів на кшталт “Battyman fi dead” («Смерть гомикам!»), як це робиться на Ямайці.[17] Скоріше «ставлення українського суспільства до гомосексуальності та гомосексуалів неоднозначне, мінливе, знаходиться в процесі формування. У столиці та великих містах воно, природно, більш терпиме; в провінції та сільській місцевості більш консервативне та гомофобне». Так описує українську ситуацію у своєму звіті за 2007 р. «Блакитна книга. Ставлення сучасного українського суспільства до ґеїв і лесбійок» вітчизняна громадська організація ґеїв «Наш світ».[18] На думку українських ґеїв, найбiльш негативно до ЧСЧ ставляться молоді хлопці-гетеросексуали та представники старшого покоління.

 

Приводяться в цьому звіті й результати кількох достатньо репрезентативних опитувань громадської думки. Наприклад, такі відповіді в 1999 р. отримала газета Kyiv Post на питання «Як ви ставитесь до сексуальних меншин?» від буцімто рандомізованої вибірки з 1000 осіб у віці від 15 до 55 років у різних регіонах України: «позитивно» відповіли 3,42% опитаних, «нейтрально»—45%, «негативно»—39,39%, «важко відповісти»—8,02%, а нічого не знали про такі меншини 4,17% громадян.

 

Київські відомості (02.06.1998) згадали про результати опитування, проведеного Центром соціальних служб для молоді Херсонської області серед 440 учнів шкіл у віці від 13 до 18 років. Негативне ставлення до сексуальних меншин висловили 43% опитаних, а позитивне—10%. У сільській місцевості кількість тих, хто висловив негативне ставлення на 10-20% перевищувала кількість молодих городян, які засуджували прояви одностатевого кохання.

 

А соціологи служби «Соціс-Ґеллап», як повідомляла газета День (14.11.1997), пропонували респондентам відповісти на питання «Чи згодні ви з тим, що існування клубів і об’єднань сексуальних меншин повинно бути заборонене?». Таке формулювання може засмутити пересічного соціолога, але 1200 осіб, які, за словами авторів «Блакитної книги», репрезентували «основні соціально-демографічні категорії дорослого населення України», все ж таки впоралися з завданням. Їхні відповіді розподілилися наступним чином: згодні повністю або скоріше згодні—37% опитаних, категорично не згодні або скоріше не згодні—21%, не дали однозначної або певної відповіді—44%.

 

Як би там не було, але коли йдеться про сусідство з осередками, що репрезентують інтереси означених вище меншин, місцеві громади здебільшого починають активно висловлювати своє занепокоєння. Саме так і сталося у випадку організації «Наш світ». Читаємо в «Блакитній книзі»:

 

«Після публікації оголошень про відкриття лінії телефонної допомоги та культурного центру для ґеїв і лесбійок наша організація отримала чимало образливих і погрозливих дзвінків, аж до погроз фізичної розправи. Крім того, працівники фірм у тому ж офісному приміщенні були дуже роздратовані таким несподіваним сусідством і висловили свої претензії керівнику компанії-орендодавця. (З його слів, в нашу адресу лунали навіть нецензурні висловлювання...). Ми були змушені зняти свою вивіску з фасаду будівлі.»

 

Саме тому проведення активної інформаційно-роз’яснювальної роботи серед місцевих громад, або «адвокації», як її полюбляють називати англофонні працівники українських організацій громадянського суспільства, набуває неабиякого значення для нормального функціонування, напр., центрів соціально-медичної допомоги СІН, ЖКС або ЧСЧ. Ця діяльність має на меті подолання занепокоєння місцевих громад і державних органів з приводу реалізації подібних ініціатив. Інформаційно-роз’яснювальна робота ведеться на різних рівнях. Фахівці рекомендують починати її з місцевих громад шляхом формальних і неформальних зустрічей з безпосередніми сусідами майбутнього дроп-ін-центру, переходити до публічних інформаційних кампаній, залучення менеджерів цих центрів і програм «адвокації» до діяльності різноманітних місцевих, районних громадських комітетів, що опікуються питаннями боротьби з ВІЛ/СНІДом і близькою до неї проблематикою, а також напрацюванням робочих стосунків з представниками засобів масової інформації (ЗМІ).

 

 

Дроп-ін-центри для СІН

 

Свою нішу дроп-ін-центри для СІН знаходять в межах подвійної стратегії попередження поширення наркотиків та їх немедичного вживання, якої дотримуються більшість країн світу. Це (1) рішуча боротьба з незаконним розповсюдженням наркотиків та їх нелегальним ринком і (2) гуманізація ставлення до наркозалежних осіб. На практиці це здебільшого набирає форми криміналізації самого вживання наркотиків, а також стигматизації та соціальної дискримінації їх споживачів. Наприклад, Кримінальний кодекс України (ст. 309) зумовлює можливість для притягнення наркозалежних осіб до кримінальної відповідальності за такі дії, як придбання або зберігання наркотичних речовин для особистого вживання, хоча саме їх вживання формально є декриміналізованим. Більшість притягнених за цією статтею—наркозалежні, які самі є жертвами організованої наркозлочинності.[19]

 

А як ставляться до вживання наркотиків законодавства, напр., країн Європейського Союзу? В Італії, Люксембургу, Швейцарії та Франції вживання наркотичних речовин забороняється, але в Італії ця заборона лише констатується законом, а покарання за його порушення не передбачено. У Великій Британії та Ірландії кримінально караним є тільки вживання опіатів. У Бельгії кримінально заборонене лише групове вживання наркотиків. У Данії, Нідерландах, Німеччині і Португалії вживання наркотиків не кваліфікується як злочин.

 

Проте у законодавствах не всіх країн, де вживання наркотиків не є кримінально караним, передбачено диференціацію покарання за придбання або володіння наркотиками з метою особистого використання. Так у Бельгії, Данії, Німеччині придбання наркотичних засобів для особистого споживання карається так само, як і придбання їх для подальшого продажу. Ірландія, Італія, Португалія і Велика Британія розглядають володіння наркотиками споживачем з метою особистого вживання як відмінне від придбання для подальшого продажу. Відповідно, розрізняються й санкції за ці діяння.

 

У Греції особи, які не є наркозалежними та придбали наркотики виключно для особистого застосування підлягають тюремному ув’язненню строком від 2 до 5 років. Наркозалежні особи, які скоїли таке саме діяння, не підпадають покарання, але примусово направляються на лікування у спеціалізованому медичному закладі. Закон в Італії також проводить межу між придбанням наркотичних речовин для особистого вжитку і придбанням їх для третіх осіб: у першому випадку передбачені адміністративні заходи з метою заохочення до лікування, у другому—кримінальна відповідальність.

 

Деякі європейські країні диференціюють відповідальність залежно від типу наркотичного засобу. У цьому плані особливо виділяють гашиш і маріхуану: діяння з ними караються менш сурово в Ірландії, Іспанії, Італії, Люксембургу. Торгівля канабісом дозволена в Нідерландах. У законодавствах Бельгії, Греції, Данії, Німеччини, Португалії, Франції не існує відмінностей між наркотиками. У Великій Британії наркотичні речовини поділяються на три рівні за ступенем небезпеки, і залежно від цього рівня визначається покарання.[20]

 

У практичному плані дроп-ін-центри для СІН, як вже згадувалося в розділі 3 «Дроп-ін-центри як важливий елемент ефективної профілактики ВІЛ», можуть не тільки забезпечувати своїх клієнтів стерильним інструментарієм для споживання наркотиків (як це робиться, напр., в межах програми з обміну шприців у м. Мальмьо в Швеції) або додатково пропонувати стерильні серветки та воду для ін’єкцій (як це роблять, напр., аутріч-працівники російської фундації «Гуманітарна дія» з Санкт-Петербургу). Вони можуть надавати первині медичні послуги (напр., допомагати відвідувачам позбавлятися від абсцесів), проводити тестування на ВІЛ, гепатити В і С, забезпечувати низькопорогове кризове втручання.

 

Важливою місією багатьох дроп-ін-центрів є також постійна соціально-психологічна допомога та підтримка своїх клієнтів, націлена на напрацювання в них соціальних звичок з метою ресоціалізації / реінтеграції в суспільство (сюди входить, напр., психотерапія, організація груп взаємодопомоги, організація дозвілля, соціальна допомога в працевлаштуванні, знаходженні житла, юридична допомога в плані відновлення документів, що встановлюють особу, отримання пільг і субсидій тощо). Створення такого сприятливого соціального середовища мотивує клієнтів до зміни поведінки на більш безпечну добровільно і на тривалий термін, зменшує їхню психосоціальну дезадаптованість, налаштовує на свідому відмову від вживання наркотиків.

 

Досить цікавим є досвід організації дроп-ін-центрів в межах науково-дослідницьких програм вивчення кращих методів попередження ВІЛ/СНІДу серед СІН. Наприклад, такий центр існує при дослідницькому проекті «Вивчення НЛО» (The UFO Study), що спонсорується Центром вивчення профілактики СНІДу при Каліфорнійському університеті в Сан-Франциско.

 

Проект було започатковано у 1997 р. з метою вивчення поширеності ВІЛ, гепатитів В і С серед молодих споживачів ін’єкційних наркотиків у віці до 30 років з району затоки Сан-Франциско, а також дослідження методів ефективного охоплення антигепатитною вакцинацією спільноти СІН.

 

Дроп-ін-центр проекту «НЛО» пропонує доволі широкий спектр послуг для молодих СІН, в тому числі безкоштовне тестування на ВІЛ, гепатити В і С, медичні консультації. Тут можна навчитися, як попереджати передозування, безкоштовно скористатись телефоном, поїсти, отримати одяг. Допомагають учасникам дослідження лікарі та волонтери-консультанти з-поміж активних або колишніх СІН, які пройшли спеціальну підготовку. Клієнти центру можуть також безкоштовно пройти вакцинацію проти гепатитів А і В. Центр надає відвідувачам інформацію стосовно різноманітних соціальних служб для молоді в кількох інших великих містах США[21]

 

Винятком поки що можна вважати експерименти з так званими «ін’єкційними кабінетами», в яких СІН у безпечних і гігієнічних умовах можуть приймати наркотики. Такі послуги були легалізовані в 2000 р. у Німеччині; у тому ж році пілотні проекти таких кабінетів були запроваджені в Мадриді в Іспанії. Працюють такі кабінети також в Люксембургу, Нідерландах та Швейцарії.

 

Одним з нечисленних відомих автору цього звіту прикладів фактичного поєднання дроп-ін-центрів для СІН з громадськими центрами є ірландський громадський проект протидії наркоманії на місцевому рівні, який реалізується в районах Маунтв’ю та Блейкстаун (Mountview/Blakestown Community Drug Team Ltd.) у передмісті Дубліну Бланчардстаун з 1998 р. Наприкінці 1990-х рр. ці два райони дуже страждали від молодіжної наркоманії через соціально-економічний занепад і високий рівень безробіття серед їхніх мешканців. Проект було започатковано в межах Національної стратегії боротьби з наркоманією, тому фінансується він з бюджету регіональних органів влади. Центральну роль в ньому відіграє дроп-ін-центр, до якого місцеві СІН та члени їхніх родин можуть звертатися протягом робочого тижня за медичною та психосоціальною допомогою. В центрі працюють лікар, медсестра та три відповідальних працівника громадського проекту протидії наркоманії. Тут можна обміняти використані голки та шприци, взяти презервативи, отримати направлення до спеціалістів клінік, з якими центр співпрацює, пройти сеанс масажу та акупунктури, подати заявку на участь у пілотній програмі замісної терапії тощо.

 

Чотири дні на тиждень (з 10:00 до 12:00) центр має змогу надавати послуги безпритульним (харчування, душ, прання та сушіння одягу, соціальна та юридична підтримка і консультації).

 

Батьки, які відвідують сеанси лікування та програми психосоціальної підтримки, або заняття чоловічих і жіночих груп взаємодопомоги, можуть залишити своїх дітей в дитячій групі, яка працює при центрі з 2003 р., і на сьогоднішній день може обслуговувати 22 дитини.

 

Інформаційно-освітні заходи та програми дозвілля в центрі стали настільки популярними серед місцевих мешканців з Маунтв’ю та Блейкстауну, що вони їх взалюбки відвідують.

 

А тепер розглянемо докладно досвід роботи дроп-ін-центрів для СІН у місті Дакка—столиці Бангладеш, Празі та м. Мальмьо на півдні Швеції.