Глава 13. політична соціалізація

Визначення поняття

Поняття „політична соціалізація" виникло у західній соціальній і політичній психології за аналогією з поняттям „соціалізація" для визначення і описування суспільних процесів, в результаті яких індивід приймає відповідну політичну позицію.

Починаючи з кінця 50-х років поняття соціалізації почали ви­користовувати для описування включення особистості в політику. Першою роботою, присвяченою проблемі політичної соціалізації, була робота американського соціального психолога Г. Хаймана „Пол­ітична соціалізація", яка вийшла в США в 1959 р. З такою ж назвою у 1969 р. вийшла робота Р. Даусона і К. Превіта, в якій представле­но детальне теоретичне дослідження цієї проблеми.

В науці немає єдиного визначення як поняття „соціалізація", так і поняття „політична соціалізація". Визначення змісту поняття „політична соціалізація" залежить від концепції, в якій воно розглядається, від аспек­ту, в якому аналізується, а також від поставленої мети дослідження.

В широкому розумінні політична соціалізація це процес вклю­чення індивіда в політичну систему суспільства, в результаті чого у нього формуються особистісні якості, завдяки яким він адаптуєть­ся до цієї системи. Х. Хайман писав, що задача соціалізації полягає в тім, щоб „добре навчити людей стійкій політичній позиції. Інакше не буде ніякого порядку і, можливо, буде навіть хаос". Людині, щоб сформуватись як громадянину, необхідно отримати систему пол­ітичних цінностей, ідей, в які вона може вірити, і орієнтацій в пол­ітичному середовищі, які дозволяють їй адаптуватись до нього.

Політична соціалізація на рівні індивіда являє собою втілення вимог політичної системи у внутрішню структуру особистості, інте­ріоризацію її основних політико-культурних елементів. Централь­ним моментом політичної соціалізації є формування адекватних уявлень про владу і владні відносини.

Політична соціалізація є необхідною умовою функціонування суспільства. Вона є найбільш ефективним механізмом підтримки її політичної системи, її зміцнення і стабілізації. В процесі політичної соціалізації відбувається відтворення інститутів політичної системи, здійснюється спадкоємність найважливіших політичних цінностей.

Напрямки та підходи у дослідженні політичної соціалізації

Проблема політичної соціалізації розробляється перш за все в руслі політичної психології. Проте їй присвячені чисельні дослідження в інших галузях науки: соціології, педагогіці, політології тощо.

Витоки концепції політичної соціалізації містяться в ідеях про людину в політиці, які сформульовані такими класиками світової науки як Т. Гоббс, Ж.-Ж. Руссо, Г. Спенсер, М. Вебер та ін. В по­дальший розвиток цих ідей зробили свій внесок різні напрямки нової політичної науки, якими було трансформовано модель особистості і влади класичної традиції відносно нових умов функціонування пол­ітичної системи. Серед них найбільше визначились такі чотири на­прямки: системний аналіз політики, теорія конфлікту, теорія плю­ралізму і теорія гегемонії.

Прибічники теорії „системного аналізу політики", що має ви­токи в соціології Т. Парсонса, розглядали особистість як один із засобів підтримки рівноваги у політичній системі. Американські дослідники Д. Істон та Дж. Денніс вважали, що політична систе­ма стає фактором політичної соціалізації індивіда з необхідності забезпечити собі стабільне функціонування. Основними вимога­ми до політичності індивіда в рамках даної концепції є форму­вання реалістичних вимог громадян до влади, лояльність щодо неї, добровільне додержування правил і норм. Представники цієї концепції розглядають політичну соціалізацію як одну із семи функцій політичної системи, яка полягає в тім, щоб формувати у індивідів позитивні установки до влади. Політична соціалізація, на думку представників цього напрямку М. Девіса і В.А. Льюіса, це процес, в якому взаємодіють доброзичливі, але авторитарні політичні лідери і їх вірні послідовники. Результатом цієї взає­модії є утворення політичних цінностей, на основі яких виникає гармонійна система, яка підкріплюється, з одного боку, почуттям поваги до послідовності у лідерів і, з другого боку, почуттям обо­в'язку у лідерів по відношенню до підлеглих.

В теорії конфлікту політична соціалізація розуміється як про­цес привнесення лояльності в групу. Основні агенти соціалізації ­органи пропаганди (газети, телебачення), централізовані поселен­ня, організації, які представляють груповий інтерес.

В теорії плюралізму, яка знайшла поширення серед американсь­ких політологів, політична соціалізація розглядається як процес, який має на меті допомогу індивідові у формуванні власної позиції в умовах багатопартійності. Ідеальна модель політичної соціалізації на рівні особистості містить в собі такі елементи:

• розвинені ідентифікації участі;

• наявність ідеологічних орієнтацій, які визначають прямий політичний вибір особистості;

знання „правил гри", особливо терпимості;

активна участь у політиці.

Успішна політична соціалізація, в процесі якої особистість зас­воює партійні настановлення, що об'єднує її з лідерами, вирішує задачу політичного вибору.

Теорія гегемонії розуміє політичну соціалізацію як канал про­никнення у свідомість ідеології, яка домінує в суспільстві.

Сучасні розробки теорії політичної соціалізації найбільше здійснюються в руслі таких підходів.

Психоаналітичний підхід базується на ідеї про те, що політична свідомість і діяльність людей є результатом трансформованої дії не­свідомих інстинктів, що опосередковуються різними захисними меха­нізмами. Детальний розвиток ці ідеї отримали в класичній для захід­ної психології роботі Г. Лассуелла „Психопатологія і політика" (1980).

Біхевіористський підхід, розглядаючи особистість з боку пове-дінкових навичок, зміст і направленість політичної поведінки ро­зуміє як результат дії факторів заохочення і покарання або „комп­лексів підкріплення". Лідер сучасного біхевіористського напрямку Б.Ф. Скіннер висунув ідею про необхідність формувати, направля­ти і контролювати все політичне життя суспільства за допомогою спеціально розробленої системи комплексів підкріплення.

Гуманістичний підхід розробки теорії політичної соціалізації ос­новується на концепції ієрархії потреб і теорії самоактуалізації А. Мас-лоу. У руслі цього підходу політична соціалізація розглядається як такий процес, що підпорядковується загальним закономірностям про­цесу самоактуалізації, який розвивається під дією „внутрішньої природи" людини, яка полягає в тому, що потреби участі в політич­ному житті суспільства можуть виникати лише після задоволення нижчих потреб, тобто на вищому етапі процесу самоактуалізації.

Когнітивний підхід розглядає процес політичної соціалізації з боку аналізу таких когнітивних факторів як інтелектуальний роз­виток, уявлення, емоційна сфера та ін.

У дослідженні політичної соціалізації поширеним також є підхід, який розглядає цей процес у зв'язку з політичною культу­рою суспільства. Поняття „політична культура", так само, як і про­блематика, яка пов'язана з ним, ввійшли в наукові дослідження в 60-х рр. Піонером цієї проблематики у світовій науці вважають аме­риканського дослідника Г. Алмонда. Свою концепцію політичної культури і політичної соціалізації Г. Алмонд вперше сформулював в статті „Порівняння політичних систем" (1956). Політична соціа­лізація розглядається ним як процес засвоєння політичної культу­ри, яку він розуміє як сукупність зразків індивідуальних позицій і орієнтацій стосовно політичних предметів і подій.

У вітчизняній науці в дослідженні політичної соціалізації найбільш поширеним є культурно-діяльнісний підхід. З точки зору цього підхо­ду політична соціалізація визначається як процес активного засвоєн­ня індивідом ідеологічних та політичних цінностей і норм суспільства і формування їх в усвідомлену систему соціально-політичних устано­вок, які визначають позиції і поведінку індивіда в політичній системі суспільства. При цьому наголошується на значенні активно-діяльніс-ного фактору в процесі засвоєння індивідом політичної культури. Індивід, який виступає як об'єкт політичної соціалізації, є в той же час її суб'єктом, а тому цей процес здійснюватиметься тим успішніше, чим активнішою буде участь індивіда в політичній діяльності.

Стадії процесу політичної соціалізації та його агенти

Як і загальний процес соціалізації, політична соціалізація здійснюється поетапно і продовжується протягом всього свідомого життя людини. В ньому виділяються різні стадії, що обумовлено віковими змінами особистості. Більшість дослідників виділяють три вікових стадії політичної соціалізації.

Перша стадія може бути визначена віковим відрізком від 4 до 12 років. Для неї характерно, перш за все, переважаючий розвиток емоційних компонентів майбутніх політичних установок і визна­чальний вплив на дитину батьків.

Друга стадія 12-18 років. Ця стадія визначається швидкою інтеграцією емоційних компонентів з когнітивним змістом і фор­муванням в основному закінчених політичних установок. Розши­рюється коло соціальних факторів, які впливають на політичний розвиток індивіда.

Третя стадія охоплює весь період життя людини. Тут відбу­вається або стабілізація політичних установок на тому когнітивно-му рівні, який вже досягнуто, або подальший розвиток і поглиблен­ня їх когнітивного змісту, або їх трансформація під впливом життє­вого досвіду індивіда. Кожна стадія пов'язана з попереднім розвит­ком, інтегрує все те, що було накопичено раніше.

Перше питання, дуже важливе як в теоретичному, так і в прак­тичному плані, полягає у визначенні того вікового рівня, з яким можна пов'язувати початковий етап політичного формування осо­бистості. Дослідження, які було проведено в США в 60-х рр. Е. Ло-усоном показали, що діти ще дошкільного віку (4-6 років) мають політичні симпатії і антипатії, які виникають на основі неусвідом-леного сприйняття реакцій дорослих на ті чи інші політичні симво­ли (наприклад, прапор). В 3-4 роки дитина набуває перших відомо­стей про політику через сім'ю. Дитина знайомиться з конфігурацією владних відносин в сім'ї, що надалі відображається на сприйняті цією людиною влади в державі. В 9-10 років у дітей формується, за вира­зом англійського психолога П. Купера, "патріотичний фільтр", який підсилює уявлення типу "ми - вони" і відсіює із уявлення все нега­тивне, що стосується їх власної картини. Виявилось, що у віці 11-13 років відбувається швидкий розвиток політичних уявлень. Мислен­ня 11-річних конкретне, персоніфіковане й егоцентричне. Порівня­но з цим періодом прогрес в 16-18 років значно скромніший.

Політичні психологи традиційно підкреслюють важливість ранніх вікових періодів політичної соціалізації для становлення політичного профілю особистості. В роботах американських соціаль­них психологів підкреслюється, що досвід, здобутий в дитинстві, має визначальний вплив на формування особистості взагалі і політич­ної орієнтації зокрема. Істон і Денніс вважають, що базові дитячі почуття більш важко витісняються і змінюються, ніж ті, що були набуті пізніше в житті, і що в "кризові моменти імовірне повернен­ня особистості до своїх базових уявлень" у випадках дисфункції системи, утруднюючих передачу політичних цінностей (перш за все офіційних) новим поколінням і дезорганізуючих уже сформованих громадян. У останніх відбувається повернення до ранніх базових уявлень, які отримані на етапі первинної соціалізації. Саме тому важливого значення надається дослідженням особливостей проце­су політичної соціалізації в дитячому віці. Для розуміння цих особ­ливостей політичні психологи вивчають питання про те, як сприй­маються дитиною на перших стадіях розвитку суб'єкти політичної влади. Американські дослідники Д. Істон і Дж. Денніс виділили 4 специфічних риси сприймання дітьми влади: політизація, персона-лізація, ідеалізація і інституціоналізація.

Політизація означає усвідомлення дітьми в ранньому дитинстві того факту, що крім батьківської влади існує інша влада, яка знахо­диться поза сім'єю і над нею. Першими носіями такої влади, як пра­вило, у свідомості дітей опиняються представники органів безпеки, яким, як це усвідомлюють діти, повинні підпорядковуватись навіть батьки. Тут починають закладатись всі перші елементи законослух­няності і поваги до влади.

Персоналізація це така особливість сприйняття у дітей, зав­дяки якій політична влада для них виступає спочатку не як система закладів, а у вигляді конкретних індивідів. Так, наприклад, якщо дітям говорять про освіту, то вони мають на увазі вчителя, учня, директора школи, коли говорять про закон то поліцейського, суд, а коли про владу то міністра, мера, королів.

Ідеалізація це тенденція дітей ідеалізувати політичну вла­ду, яка пов'язується у них тільки з позитивними оцінками і емо­ціями. Набуте в ранньому дитинстві позитивне ставлення до вла­ди може зберігатись і в дорослому віці. З приводу цього амери­канський політолог Р. Найемі зауважує: "ідеалізація політичної влади дитиною допомагає нам зрозуміти несвідому підтримку уряду з боку багатьох дорослих".

Інституціоналізація означає перехід в процесі розвитку від пер­соналізованого сприйняття до усвідомлення існування її інститутів, тобто уряду, парламенту і т.ін. Це перехідний етап розуміння влади як політичної системи.

Отже, як встановлено багатьма дослідженнями, основною особ­ливістю ранньої стадії політичної соціалізації дитини є переважання емоційного відношення до політичних об'єктів і відсутність спочатку когнітивних уявлень про ці об'єкти. Відсутність або слабкість когні-тивного компонента обумовлює таку особливість ранніх дитячих уяв­лень, як їх некритичність. З некритичністю пов'язана і інша особливість така риса як ригіднісь і відносна стійкість. Справа в тому, що неусві-домлене, некритичне і постійно підкріплене відношення з часом стає елементом несвідомого і завдяки цьому набуває специфічної стійкості. Відомо, що емоційне відношення є одним із трьох обов'язкових ком­понентів соціальних установок, в тому числі і установок політичних.

На другій стадії політичної соціалізації, яка пов'язується зі шкільним віком, у когнітивному розвитку спостерігається важлива зміна політичного мислення і воно стає абстрактним. У 15-річної дитини з'являються уже такі поняття, як "влада", "індивідуальне право", "свобода", "демократія" і т.ін. Надалі йде розширення часо­вої перспективи політичного мислення. Підліток, на відміну від ди­тини, починає усвідомлювати найближчі і більш віддалені впливи політичних подій на сучасне і майбутнє. Політичні події оцінюють­ся ним в залежності від їхніх наслідків для окремих людей, бо він ще не здатен бачити їх значення для груп і суспільства в цілому. У середньому підлітковому віці досягається деяке розуміння дій орган­ізації і інститутів, що направлені на колективні цілі.

В багатьох дослідженнях підкреслюється значення юнацького періоду соціалізації як етапу політичного самовизначення, яке відбу­вається вже не як пасивне вбирання сімейних цінностей, а як само­стійний вибір позиції. Це означає політичну зрілість, яка пов'язана із формуванням свідомості громадянина. Результатом політичної соціалізації стає зрілий громадянин, стрижнем особистості якого стають базові переконання і принципи, які вироблені в процесі пер­винної політичної соціалізації. Ці базові переконання дозволяють зберігати особистісну стійкість, завдяки якій особистість може сама просіювати зовнішні впливи, робити свій вибір. На відміну від ди­тини, доросла людина здатна відповідати за свою поведінку, зокре­ма і в сфері політики, керуватись своїми власними уявленнями про те, що входить в її обов'язки і право як людини і громадянина.

Політична соціалізація не завершується періодом дорослості, а продовжується все життя. Етапи і стадії подальшого політичного розвитку визначаються не тільки власне віковими змінами, а зас­воєнням нових політичних ролей, досвідом особистісної участі. Взає­модія політики і людини має конкретно-історичний характер. Кож­на політична система розробляє свої специфічні механізми втягу­вання особистості в політику.

Історичний характер політичної соціалізації виявляється в тому, що, по-перше, кожна система має свої культурні особливості, свій набір важливих цілей і цінностей, які вона надає своїм особистостям. По-друге, не тільки політична система, але й режим, економічний лад, особливості державно-правового контексту визначають те, як грома­дяни будуть сприймати владу, яким буде психологічний клімат в по­літиці. По-третє, кожному типові політичного устрою відповідає пев­ний ідеал громадянина, від якого залежатиме політична свідомість і поведінка, ступінь активності, ідентифікація з тими чи іншими пол­ітичними партіями і групами окремих громадян. Безперебійне функ­ціонування політичної системи в умовах змін поколінь в політиці і трансформації суспільства в значній мірі залежить від результатів соціалізації взагалі і політичної соціалізації зокрема.

Політична соціалізація є складним процесом, детермінованим багатьма факторами як макросередовищем, так і найближчим со­ціальним оточенням. Фактори політичної соціалізації організуються в складну систему, в яку входять: характер і тип державного устрою, режим, політичні інститути, партії і організації. За допомогою со­ціальних механізмів ці фактори регулюють і контролюють політич­ну поведінку індивідів. На особистість здійснюють вплив не тільки власне політичні фактори, хоча вони мають першочергове значення, але й неполітичні умови, в яких відбувається життєдіяльність люди­ни. Вирішальну роль, особливо на етапі первинної соціалізації, відіграє сім'я. До неполітичних агентів, які відіграють помітну роль в пере­дачі політичних ідей, поглядів і цінностей, відносяться групи од­нолітків, друзі. До агентів політичної соціалізації належать також гро­мадські об'єднання, релігійні організації, церква. Державним інсти­тутом, на який покладено вирішальну роль у патріотичному вихо­ванні підростаючого покоління, є збройні сили країни.

Навчальні заклади, в першу чергу загальноосвітня школа, є одним з основних агентів політичної соціалізації підростаю­чих поколінь. Сучасний стан політичного виховання в школі можна кваліфікувати як перехідний, оскільки стара система ґрунтувалась на заідеологізованості, а нова система політично­го виховання, декларуючи "департизацію", "деполітизацію" та "деідеологізацію" освіти, ще не створена. Між тим, все частіше звучить тривога з приводу низьких показників політичної куль­тури у підростаючого покоління. Педагоги і спеціалісти з пи­тань політичної соціалізації відмічають зменшення показників загальної політичної обізнаності молоді.

Низький рівень політичної освіченості серед молоді та складність формування їх громадянської позиції має декілька причин. Серед них називається і така, як заборона залучати учнів до політики. Закон України "Про освіту", дійсно, забороняє за­лучати учнів до участі в політичних конфліктах, нав'язувати ідео­логічні догми. Проте відмова від втягування неповнолітніх в бо­ротьбу політичних партій не повинна означати відмови від на­вчання основам політики, виховання політичної культури моло­дого покоління. Закон України "Про освіту" націлює на вихован­ня дітей в дусі свободи, гуманізму і демократії, і його не потрібно тлумачити в дусі "деполітизації". Відмова від втручання в про­цес політичної соціалізації з боку держави є небезпечним як для особистості, так і для самої держави.

Сучасне суспільство потребує масової участі громадян у по­літичному житті, а тому цілеспрямоване політичне виховання на­буває особливої актуальності. Невтручання в процес політичної со­ціалізації збоку суспільства може спричинити такі негативні явища як відсутність політичної культури, низький рівень політичної ос­віченості, відсутність інтересу до політичного життя країни, неба­жання в ній жити, які є небезпечними як для країни, так і для самої особистості. Людині, щоб сформуватись як громадянину, необхід­но отримати систему політичних знань і ідей, які дають можливість орієнтуватися в політичному середовищі та дозволяють їй активно включитись у суспільну діяльність. Проблема політичної орієнто­ваності особистості набуває особливого значення в умовах динамі­зму і різноманітності соціальних зв'язків, плюралізму ідеологій, ба­гатоманітності, невизначеності, амбівалентності і протистоянь.

Політичність особистості це система особистісних якостей, що забезпечують здатність особистості включитись в політичний процес суспільства в якості його суб'єкта. Проявами політичності є, по-перше, політична поінформованість, яка виявляється в системі знань особистості про основні принципи сучасної політики; по-друге, політична позиція особистості, яка виявляється у визначенні нею свого місця в соціально-політичному просторі своєї країни; по-третє, володіння навичками і способами відстоювати інтереси, які пов'я­зані зі своєю політичною позицією. Отже, актуальним стає питання політичного виховання молоді.

 

Форми політичної соціалізації

Політична соціалізація існує в таких формах: цілеспрямованій і стихійній. Цілеспрямована, організована форма політичного впли­ву на особистість це не що інше, як політичне виховання. Поняття "політичне виховання" відрізняється від поняття "політична соціа­лізація" за своїм об'ємом. Політичне виховання це цілеспрямо­вана форма політичної соціалізації. Остання включає не тільки цілеспрямовані, але й стихійні форми впливу на особистість. Стихійні форми політичної соціалізації це ті умови соціально­го оточення, які впливають на політичну позицію і політичну пове­дінку індивіда, так би мовити, неплановано.

В понятті "політичне виховання" акцентується увага на наступ­них ознаках процесу соціалізації. По-перше, на тому, що воно озна­чає процес цілеспрямованого впливу на становлення політичності особистості на відміну від цілісного процесу "політичної соціалізації", яка включає не тільки контрольовані, цілеспрямовані впливи, але й стихійні фактори, такі як умови соціального оточення, взаємостосунки і взаємодія з іншими людьми. По-друге, ознакою поняття "політичне виховання" є також його зовнішній характер впливу щодо особис­тості, те, що в цьому процесі вона є не суб'єктом самоформування, а об'єктом. Отже, політичне виховання є однією з форм політичної соц­іалізації, яка пов'язана з цілеспрямованим опікуванням суспільства процесом забезпечення і засвоєння індивідом політичних норм та іде­алів, завдяки чому забезпечується цілісність політичної системи, життя суспільства в цілому, безперервність історії.

Політична соціалізація особистості це не тільки політичне виховання, а й набуття політичності в процесі стихійних впливів. На відміну від традиційного суспільства, яке покладалось в ос­новному на стихійні форми політичної соціалізації, сучасне сус­пільство, яке, як уже відмічалось, потребує масової участі грома­дян у політичному житті, не може існувати без організації цілес­прямованих політичних впливів на громадян. Необхідність зас­тосування форм цілеспрямованого впливу на особистість по­трібна для збереження політичної системи. Ця необхідність дик­тується також появою у соціально-політичному просторі суспіль­ства нових поколінь. Проте необхідність рекрутувати нових учас­ників політичних подій, забезпечити їх офіційними цінностями виникає також і в рамках одного покоління в зв'язку зі зміною політичного ландшафта.

Кожне суспільство розробляє відповідну стратегію політично­го виховання громадян. Як стратегія політична соціалізація знахо­дить застосування у внутрішній і зовнішній політиці держави через спеціальні проекти і програми, які ставлять за мету формування у індивідів системи соціально-політичних установок, що визначає їх позиції і поведінку в політичній системі суспільства.

В процесі різних форм політичної соціалізації відбувається са­морозвиток політичності особистості, який включає в себе, з одно­го боку, засвоєння індивідом політичного досвіду через входження індивіда в політичний процес, в політичну культуру суспільства, а з другого як активне відтворення цієї системи індивідом через ак­тивний вибір, який відображається в політичній свідомості і по­літичній діяльності індивіда. Таке розуміння політичної соціалізації передбачає розглядання її як процесу, що відбувається в трьох сфе­рах: когнітивній, афективній, поведінковій.

Когнітивний, афективний та конативний компоненти політичної соціалізації

Спираючись на традиції соціальної психології, процес політич­ної соціалізації особистості можна розглядати з точки зору таких її структурних компонентів, як когнітивний, афективний та конатив­ний (поведінковий).

Когнітивний компонент політичної соціалізації об'єднує ті фе­номени, що пов'язані зі знанням про політичну систему. Система цих феноменів виявляється, по-перше, через політичну поінформованість особистості; по-друге, через уявлення про ознаки, що підтверджують належність особистості до своєї політичної спільноти та відрізняють від членів інших спільнот(політінтегруючі та політдиференцюючі ознаки референтної групи); по-третє, через комплекс уявлень про риси, що притаманні типовому члену спільноти ("політичний аутос-тереотип"); по-четверте, через уявлення про риси, притаманні власне особі як члену цієї спільноти ("політичний "Я-образ").

Афективний компонент політичної соціалізації об'єднує ті фе­номени, що пов'язані з емоційним ставленням до політичної сис­теми, уряду, політичного лідера та ін. Система цих елементів вклю­чає також переживання особистістю належності до політичної спільноти ("ми-почуття", переживання співпричетності). Рефлек­тивний компонент виявляється через оцінювальні судження, че­рез установки, аттітюди.

Конативний (поведінковий) компонент політичної соціалізації об'єднує ті феномени, що пов'язані з політичною поведінкою індивідів, тобто поведінкою, що регулюється інтеріоризованими нормами та цінностями відповідної політичної спільноти. Ці феномени виявля­ються через політичну діяльність і участь у політичних рухах, по­літичних акціях, членство в партіях, участь у виборах тощо.

Визначені структурні компоненти політичної соціалізації харак­теризують основні сфери, в яких розгортається цей процес та його змістовні змінні. Системоутворюючим елементом когнітивної сфери політичної соціалізації є політична самосвідомість особистості.

Політичну самосвідомість можна розглядати як одну з форм само­свідомості особистості, той її аспект, який стосується розуміння та сприйняття особистістю свого "Я" в політичній системі суспільства, усвідомлення політичної реальності і себе у своїх відносинах з нею.

В результаті осмислення особистістю свого місця в системі політич­них відносин формується політична ідентичність особистості. По­літична ідентичність визначається як усвідомлення особистістю своєї самототожності, своїх меж та місця в системі політичних відносин, яке є результатом засвоєння цінностей соціальної політичної культури.

Поняття "ідентичність" все частіше використовується в со­ціальній психології для аналізу того етапу соціалізації особистості, на якому вона набуває рис зрілості. Політична зрілість як ціль по­літичної соціалізації формується завдяки механізмові ідентифікації з політичними групами, спільнотами. Результатом політичної со­ціалізації повинна стати громадянська ідентичність, яка формується на основі ідентифікації з соціально-політичним простором країни.

Політична ідентичність як усвідомлення політичного "Я" відбу­вається через відносини індивіда з політичним оточенням, через пошук відповіді на питання "Хто я?". Ця відповідь стає можливою лише через порівняння "Я" з "Ти", через пізнання інших, через вклю­чення людини в соціальні зв'язки. Корінною властивістю людини є її глибинна потреба у визнанні з боку інших, в груповому захисті, в самореалізації і очікуванні позитивної оцінки "своїх" референтних груп і спільнот. Мотивуюча роль потреб особистості в процесі по­літичної соціалізації детально досліджується представниками гума­ністичного напрямку в психології (А. Маслоу, К. Роджерс, С. Рен-шоп, Р. Інглхарт та ін.). Включення людини в політичний простір здійснюється через механізм ідентифікації, засобом якого є соціаль­не порівняння. Через соціальне порівняння людина повинна пасив­но чи активно визначитись в системі різноманітних груп та спільнот.

Політична ідентичність відбувається на різних рівнях: міжо-собистісному, міжгруповому, інституціональному. Тому політична ідентичність формується і функціонує як складова соціальних сис­тем трьох вертикальних рівнів: особистісного, соціального і со-цієтального. Найнижчий рівень складає особистісна ідентичність як усвідомлення себе автономним "Я" на основі самокатегоризації, що базується на відокремленні унікального індивіда від інших членів групи. В основі механізму цієї ідентичності є міжособистісне по­рівняння себе з іншими. Можливість глибше зрозуміти цей механізм дає когнітивна психологія. В руслі її досліджень показано, що сут­тєве значення в ідентифікації має концептуалізація, тобто осмис­лення і спрощення соціальних взаємозв'язків в зрозумілих індиві­ду категоріях. Когнітивістська парадигма в сучасній психології (особливо в тій її версії, яка отримала назву "атрибутивної") акцен­тує увагу на потребі людини у поясненні власної поведінки. Атри­буція (присвоєння смислу минулому вчинкові) може закріплюва­тись як стійкий компонент соціальної ідентифікації.

Проміжнийрівень ідентичності складає система соціальних (групових) ідентичностей. Через ідентифікацію з соціальною гру­пою, яка позитивно оцінюється в суспільстві, індивіди прагнуть до позитивного " образу". Оскільки соціальні групи можуть бути по­в'язаними з позитивною чи негативною оцінкою, що супроводжує їх у суспільстві, то соціальна ідентичність може бути позитивною або негативною. При негативній соціальній ідентичності (група не задовольняє) особистість намагається покинути групу або зробити так, щоб їх група стала позитивно відмінною від інших. Тривала негативна соціальна ідентифікація може призвести до внутрішньо-особистісного конфлікту. Оцінка власної групи індивідом визна­чається взаємостосунками з іншими групами через порівняння зна­чимих якостей своєї і чужої групи. Аутгрупа повинна сприйматись як релевантна для рівняння.

Отже, спілкування включається в механізм ідентифікації з групою. Проте ідентифікація з групою це явище більш широке, ніж коло спілкування. Саме тому інтеракціоністська теорія Г. Міда є недостатньою для пояснення механізму ідентифікації. Когніти-вістська психологія дає можливість глибше зрозуміти цей механізм. Зокрема, дослідження Г. Теджфела засновника "теорії соціаль­ної ідентичості" показують, що соціальна (групова) ідентичність базується на інгруповій аутгруповій категорізації, сприйманні подібності чи відмінності між людьми як членами груп. Цей про­цес обумовлює розподіл людей на дві категорії (групи), що взаєм­но виключають одна одну. В зв'язку з цим Ш. Берн відмічає такий парадокс соціальної ідентичності: стійка ідентифікація з групою може сприяти перебільшенню відмінностей між групами і пород­жувати конфліктну ситуацію. Ототожнення з певною політичною групою, або самовизначення її в системі різноманітних політич­них угрупувань здійснює великий вплив на процес політичної со­ціалізації, визначаючи пасивну чи активну позицію особистості в сфері політики. Через посередництво групової політичної ідентич­ності відбувається включення індивіда у більш високий рівень політичного простору соцієнтальний.

Соцієтальнийрівень ідентичності передбачає ідентифіка­цію особистості з інституційними цінностями соціуму. На цьо­му рівні особистість включається в глобальну систему соціаль­ного простору через категоризацію, що охоплює великий обсяг значень і є вищим рівнем абстрагування. Політична ідентичність на цьому рівні відбувається через категоризацію себе як грома­дянина, що має спільні риси з усіма представниками соціально-політичного простору країни. Цей рівень визначає громадянсь­ку ідентичність особистості. Громадянська ідентичність, яка формується через громадянську самоідентифікацію, через ото­тожнення, уподібнення особистості зі спільностями на рівні вищих (соцієтальних) диспозицій є результатом і ціллю політич­ної соціалізації особистості.

Афективний компонент політичної соціалізації пов'язано з оціночно-емоційною сферою особистості. Найбільшої уваги в літе­ратурі з політичної соціалізації приділяють таким складовим афек­тивного компоненту, як політичні інтереси, політичне ставлення.

З точки зору А. Сміта і Г. Спенсера, політичний інтерес є меха­нізмом включення суб'єкта політики в політичні відносини. У світлі цього підходу політичний порядок є природним результатом спо­лучення різних особистих інтересів. Існують також інші підходи до розглядання політичних інтересів. Так, "концепція конкуруючих інтересів" акцентує увагу на тому, що конкуренція власних інтересів суб'єктів політики є рушійною силою суспільного прогресу, резуль­татом чого є порядок у суспільстві.

В сучасних суспільних науках використовується "модель політичного інтересу", згідно з якою вихідним пунктом політичРОЗДІЛ IV. ДОСЛІДЖЕННЯ ОКРЕМИХ МОДЕЛЕЙ СОЦІАЛІЗАЦІЇ ОСОБИСТОСТІ них відносин є окремий індивід, який екстраполює власні інте­реси на політичну систему. Є. Вятр пов'язує інтерес до політич­ного життя зі ставленням особистості до влади. Він стверджує, що існує прямий зв'язок між високим рівнем інтересу до політи­ки та позитивним ставленням до власної участі у політичному житті, який зумовлює рівень активної політичної позиції. В за­лежності від інтенсивності прояву показників ставлення до вла­ди Є. Вятр виділив п'ять різних психологічних типів загального ставлення до політики: активність, компетентні спостерігачі, ком­петентні критики, пасивні громадяни, аполітичні відчужені. Отже, за типами ставлення людини до політики Є. Вятр виокремлює також відповідні типи особистості. В залежності від мотивації участі у здійсненні влади він виділяє також інструментальне та автономне ставлення індивіда до влади. Перше означає те, що володіння владою розглядається як засіб досягнення якоїсь мети, друге (автономне) визначає ставлення, яке ґрунтується на ви­значенні власних достоїнств влади.

Проблема політичних інтересів і ставлень досліджується та­кож польським соціальним психологом Я. Рейковськи. Він відмічає два основних типи ставлення до суспільного блага: колективістсь­кий (заснований на пріоритеті групи над індивідом) та індивідуа­лістський (пріоритет індивіда над групою). Ці два типи ставлення розглядаються ним як основні ціннісні орієнтації особистості у суспільній сфері. Переважання над власним інтересом бажання за­хистити групу він вважав основою ціннісного вибору особистості. Індивідуалістична та колективістична орієнтації можуть співісну­вати у свідомості індивіда, а фактори, що активізують її певний аспект (особистий чи соціальний), одночасно впливають і на ак­туалізацію відповідної орієнтації.