Поробляють деякі старі - і нові - знайомі.

 

“Чи я вже його десь бачив? - думав, дивлячись на свого гостя, Вендель Домараск, magister scholarum[115] колегіатської школи Святого Хреста в Ополі. - Чи я його десь бачив? І якщо так, то де? У Кракові? У Дрездені? В Опаві?”

З-за вікна долинали голоси учнів, які хором декламували строфи “Фіваїди” Стація. Раз по раз декламацію переривав вереск - це сигнатор, що наглядав за класом, за допомогою різки виправляв чиюсь латину і заохочував до успіхів у навчанні.

Гість був високий, такий худий, що аж мало не кістлявий, але в ньому відчувалася сила. Сивувате волосся було зачесане так, як це було прийнято серед кліру, а фетрова шапка, Вендель Домараск побився б об заклад на що завгодно, прикривала тонзуру або слід від неї. Прибулець також міг би - щодо цього магістр теж готовий був закластися - по-чернечому опустити очі, покірно схилити голову, скласти руки і бурмотіти молитву. Міг би. Якби хотів. Зараз він явно не хотів. Дивився магістрові просто в очі.

Очі прибульця були дуже дивні. Своєю нерухомою гостротою вони непокоїли, будили тисячі мурашок за коміром і на спині. Але найдивнішим був їхній колір - колір заліза, старого, потемнілого, вислуженого клинка ножа. Це враження посилювали рудуваті плямки на райдужках, чисто тобі сліди іржі.

- Ecce sub occiduas versae iam Noctis habenas asrorumgue obitus, ubi primum maxima Tethis imu… impulit... Ай! О Боже!

Вендель Домараск, magister scholarum колегіатської школи Святого Хреста в Ополі, а водночас головний резидент таборитської розвідки, шеф і координатор шпигунської мережі в Шльонську, тихо зітхнув. Він знав, ким був прибулець, його попередили, що той прибуде. Він знав, за чиїм наказом прибулець прибув і чий авторитет представляє. Він знав, які прибулець має повноваження, знав, що той має право наказувати, знав також, що загрожує за невиконання його наказів. Більше Домараск не знав. Нічого більше. Особливо ж того, як прибульця звати.

- Айно, так, милостивий пане, - він врешті-решт вирішив вжити форму настільки ж ввічливу, наскільки й безпечно-нейтральну. - Нелегко нам тут у Шльонську останнім часом. Я не кажу вам цього, зрозумійте, щоб відкручуватися від завдань або виправдовувати неробство, у жодному разі, я докладаю старань, брат Прокоп може бути впевнений...

Він не договорив. Залізний погляд прибульця, як виявилося, з-посеред інших властивостей мав також дивовижну властивість вгамовувати словесні потоки.

- У лютому минулого року, - Вендель Домараск перейшов на коротші й конкретніші речення, - виникнув, як ви, мабуть, знаєте, Стшелінський союз Шльонські князі, старости і ради Вроцлава, Свидниці, Явора і Клодзька. Мета: мобілізація армії для удару на Чехію. А перед мобілізацією - ліквідація чеських сіток агентів, які діють у Шльонську.

Прибулець кивнув головою на знак, що йому відомо. Але залізні очі не змінили виразу.

- Нам завдали потужного удару, - безпристрасно продовжив шпигун. - Єпископська інквізиція, контррозвідки Альбрехта Колдіца і Пуги з Частоловиць. Абати з Генрикова, Кам’янця і Кшешова. Восени спіймали свидницького резидента й кількох наших людей у Вроцлаві. Когось змусили давати свідчення або хтось зрадив, бо вже в другу неділю адвенту схопили групу з Явора. Узимку заарештували більшість агентів з району Ниси. А цього року нема місяця, щоби хтось не провалився... Або щоб когось не вбили. Шириться терор. Ті, хто нам сприяє, гинуть. Гинуть купці, які співпрацюють з нами... Людей охопив страх. Вербувати нових агентів у таких умовах важко, інфільтрувати важко, зростає ризик зради й провокації. Брата Прокопа, я розумію, не цікавлять труднощі, а результати, наслідки... Перекажіть, що ми робимо, що можемо. Робимо своє. Я роблю своє. Дотримуюся принципів ремесла - і роблю своє...

- Я не приїхав сюди з перевіркою, - спокійно вставив залізноокий. - У мене в Шльонську своє завдання, яке я повинен виконати. Вас я відвідав з трьох причин. Primo, ви найкраще законспіровані, а мені трохи залежить на власній безпеці. Secundo, мені потрібна ваша допомога.

Магістр зітхнув, ковтнув слину, сміливіше підняв голову.

- А tertio?

- Вам потрібна допомога Прокопа. Ось вона.

Залізноокий розв’язав свою торбу, дістав з неї чималий вузлик, замотаний в овечу шкуру і перев’язаний ремінцем. Вузлик важко гупнув об стіл, повідомивши про свій вміст приглушеним брязкотом. Шпигун простягнув руку. Його кістлява, покрита старечими плямами рука нагадувала кігтисту лапу яструба-перепелятника.

- Саме цього, - сказав він, торкаючись згортка, - нам треба. Золота і переможного духу. Хай мені Прокоп дасть більше золота і ще зо дві перемоги на міру Тахова, і за рік Шльонськ буде його.

- Numquam tibi sanguinis huius ius erit aut magno feries impre… imperdita Tydeo pectora; vado equidem exsul… exultans... Ой! Ай!

- Ви згадували, - magister scholarum прикрив віконце, - що очікуєте моєї допомоги.

- Ось список речей, які мені знадобляться. Постарайтеся роздобути їх якнайшвидше.

- Гм-м. Буде зроблено.

- Мені також необхідно зустрітися з Урбаном Горном. Повідомте його. Нехай прибуде до Ополе.

- Горна немає в Шльонську. Йому довелося втікати. Хтось доніс, його замалим не схопили. У Мілічі він убив одного розбійника, важко поранив другого... Ха, неначе у лицарському романі... Зараз він, мабуть, у Великопольщі. Точно я не знаю. Як спеціальний агент, Горн мені не підпорядкований і не підзвітний.

- У такому разі Тибальд Раабе. Викличте його сюди.

- Із цим теж буде проблема. Тибальд сидить у льоху.

- Де? У кого?

- У замку Шварцвальдау. У пана Германа Цеттріца Молодшого.

- Дістаньте мені доброго коня.

 

* * *

 

Лицар Герман фон Цеттріц Молодший, володар замку Шварцвальдау, сидів, розвалившись у кріслі, що нагадувало трон. На стіні за його спиною висів дещо закіптюжений гобелен, на якому, судячи з усього, був зображений райський сад. Біля ніг лицаря лежали два надзвичайно брудні хорти. Поряд, за накритим столом, сиділа свита лицаря, ненабагато чистіша від хортів, яка складалася з п’яти озброєних бургманів [11] і двох дівчат, професію яких було не дуже важко відгадати.

Герман фон Цеттріц струсив крихти хліба з черева і родового герба, червлено-срібної голови тура, подивився згори вниз на ксьондза, який стояв перед ним у смиренній позі прохача.

- А так, - повторив він. - Саме так, попе. Як тебе звати? Я забув.

- Отець Апфельбаум, - ксьондз підняв очі. Вони мали, як констатував Цетрріц, колір заліза.

- А отже, - він випнув щелепу, - саме так! Саме так, попе Апфельбаум. Згаданий Тибальд Раабе сидить у моєму льоху. Я посадив негідника під замок. Бо він єретик.

- Справді?

- Виспівував проти попів, глумився над папою, над Святим Отцем. Малюночок такий потішний показував, ніби папа Мартін V у хлівці, за кабанчиками доглядає; папа - це той, що з тіарою на голові, третій зліва. Бу-уга-а-га-а-га-а-га-а-а!

Цеттріц аж розплакався від реготу, а разом з ним зареготали і його бургмани. Один із хортів загавкав і дістав копняка. Залізноокий прибулець вимушено всміхнувся.

- Але я його попереджав, - посерйознішав лицар, - щоб він мені підданих не бунтував. Співай, кажу йому, курватвоя, скільки хочеш пісень про Вікліфа й антихриста, називай скільки хочеш попів п’явками, бо вони й справді п’явки. Але не розказуй кметям, курва твоя, що перед Богом усі рівні і що незабаром усе буде спільне, в тому числі мої землі, мій бург, моя комора і моя скарбниця. І що данини платити на замок не треба взагалі, бо надійде справедливий божий лад і скасує та ліквідує всі данини та повинності. Я попереджав його, застерігав. Він не послухався, тож я й засадив його до льоху. Я ще не вирішив, що з ними зроблю. Може, накажу повісити. Може, тільки висікти. Може, поставлю під прангер[116] на ринку в Ландесгуті. Може, видам у руки вроцлавського єпископа. Мені конче треба залагодити відносини з єпископатом, бо останнім часом вони чогось трішечки зіпсувалися, бу-уга-а-га-а-га!

Залізнооокий ксьондз знав, звичайно ж, про що йдеться. Він знав про напад на монастир цистерціанців у Кшешові, вчинений Цеттріцом улітку минулого року. З реготу збройних за столом він дійшов висновку, що вони теж брали участь у грабежі. Можливо, він занадто уважно приглядався, можливо, щось було в його обличчі, бо володар Шварцвальдау раптом випростався і гупнув кулаком у поручень крісла.

- Кшешовський абат спалив мені трьох робітників! - заревів так, що не посоромився б навіть тур із герба. - Проти моєї волі вчинив! Посварився зі мною, курва його, хоч я його попереджав, що це йому так не обійдеться! Без пояснення звинуватив трьох робітників у сприянні гуситам, послав на вогнище! А все для того, щоби до мене зневагу виявити! Думав, що я не наважуся, що в мене сил нема, щоб на монастир вдарити! То я йому й показав, де раки зимують!

- Показ, - ксьондз знову підняв очі, - відбувся, наскільки я пам’ятаю, за допомогою і за участю трутновських Сиріток під проводом Яна Баштіна з Поростле.

Лицар нахилився, просвердлив його поглядом.

- Та хто ж ти, попе?

- Не здогадуєтеся?

- Здогадуюся, це правда, - сплюнув Цеттріц. - Правда й те, що абата я навчив добрих звичаїв з вашою неоціненною гуситською допомогою. Але чи це робить мене гуситом? Я причастя приймаю в католицький спосіб, вірю в чистилище, а в потребі закликаю святих. Я не маю з вами нічого спільного.

- За винятком здобичі, награбованої в Кшешові, поділеної пів на пів із Баштіном. Коні, корови, свині, готівка золотом і сріблом, вино, літургійний посуд... Сподіваєтеся, пане, що єпископ Конрад відпустить вам ці гріхи взамін за звичайного собі голіарда?

- Надто відважно, - Цеттріц примружив очі, - ти тут поводишся. Гляди! Бо ще й тебе додам до рахунку. Ой і зрадів би тобі єпископ, зрадів би... Та я бачу, що ти пройда, а не якийсь собі тюхтій. Але ні голосу, ні очей не піднімай. Перед лицарем стоїш! Перед паном!

- Я знаю. І пропоную лицарський спосіб полагодити справу. Гідний викуп за зброєносця - десять кіп грошей. Голіард не є вищим, ніж зброєносець. Заплачу за нього.

Цеттріц подивився на бургманів, а ті, наче за командою, по-вовчому вишкірили зуби.

- Ти привіз сюди срібло? Воно в тебе у в’юках, так? А кінь у стайні? У моїй стайні? В моєму замку?

- Саме так, - у залізноокого не здригнулася повіка. - У вашій стайні, у вашому замку. Але ви не дали мені закінчити. Я дам вам за голіарда Тибальда ще щось.

- І що ж це таке, мені цікаво?

- Гарантію. Коли Божі воїни прийдуть у Шльонськ, а це станеться швидко, коли палитимуть тут усе до голої землі, нічого поганого не станеться ні вашій стайні, ні вашому замку, ні майну ваших підданих. Ми з принципу не палимо маєтки прихильних до нас людей. А тим більше - союзників.

Тривалий час було тихо. Так тихо, що було чути, як чухаються блошливі хорти.

- Усі геть! - раптом заревів на свою свиту лицар. - Raus![117] Гетьте! Усі! Зараз же!

- Стосовно союзу і дружби, - озвався, коли вони лишилися самі, Герман Цеттріц Молодший, пан на Шварцвальдау. - Стосовно майбутньої співпраці... Майбутньої спільної боротьби і братства по зброї... І поділу здобичі, природно... Чи можемо ми, брате чеху, обговорити деталі?

 

* * *

 

Відразу ж за брамою вони пришпорили коней, погнали галопом. Небо на заході темніло, навіть чорніло. Вихор завивав і свистів у кронах ялиць, зривав сухе листя з дубів і грабів.

- Пане Влк!

- Що?

- Дякую! Дякую за звільнення!

Залізноокий ксьондз обернувся в сідлі.

- Ти мені потрібний, Тибальде Раабе. Мені потрібна інформація.

- Розумію.

- Сумніваюся. Ага, Раабе, іще одне.

- Слухаю, пане Влк.

- Ніколи більше не вимовляй уголос мого прізвища.

 

* * *

 

Село, певно, лежало прямісінько на шляху загонів Башті-на з Поростле, які після минулорічного нападу на кшешівський монастир грабували землі між Ландесгутом і Валбжихом. Чимось, певно, це село мусило гуситам не догодити, бо від нього залишилася чорна випалена земля, з якої тільки де-не-де щось стирчало. Небагато залишилося і з місцевого костелика - якраз стільки, щоби можна було розпізнати, що це був костелик. Єдине, що вціліло, - це придорожній хрест і розташований за згарищем храму цвинтар, захований у вільшанику.

Вітер дув, чесав покриті лісами схили гір, затягував небо чорно-синьою паволокою хмар.

Залізноокий ксьондз притримав коня, обернувся, зачекав, поки під’їде Тибальд Раабе.

- Злазь, - сухо сказав він. - Я казав, що ти повинен надати мені деяку інформацію. Тут і зараз.

- Тут? На цьому зловісному урочищі? Якраз коло цвинтаря? В сутінки? Під голим небом, з якого ось-ось вперіщить? Не можемо поговорити в корчмі, за пивом?

- Я вже і так достатньо через тебе розконспірувався. Не хочу, щоби мене з тобою бачили. І пов’язували. Тому...

Він урвав, побачивши, як очі голіарда розширюються від жаху.

Перш за все вони побачили вибух чорного птаства, яке зірвалося з заростей, що оточували цвинтар. А тоді побачили танцівників.

Один за одним, рядочком, тримаючись за руки, виходили з-за цвинтарного муру скелети, витанцьовуючи в диких і гротескних стрибках. Декотрі голі, декотрі без деяких частин, декотрі прикрашені порваними рештками саванів - вони танцювали, вихитуючись і високо підкидаючи костисті ступні, голінні та стегнові кістки, ритмічно клацаючи при цьому щербатими щелепами. Вітер вив, завивав як проклятий, свистів між ребрами і в тазових кістках, виграв на черепах, немов на окаринах.

- Totentanz... - зітхнув Тибальд Раабе. - Danse macabre[118]...

Хоровод кістяків тричі обійшов цвинтар, потім, усе ще тримаючись за руки, скелети рушили у ліс на схилі, все ще пританцьовуючим кроком, виконуючи різні па. Вони йшли, з підскоками і торохкотінням, у заметілі листя, в завірюсі попелу, що здіймався з пожарища. Хмари чорного птаства супроводжували їх весь час. Навіть тоді, коли жахливі танцівники зникли в гущавині, птахи, які кружляли понад верхівками дерев, позначали шлях їхньої процесії.

- Знак, - пробелькотів голіард. - Лиха прикмета! Прийде зараза... Або війна...

- Або і те, й інше, - знизав плечима залізноокий. - Виходить, хіліасти не помилялися. Цей світ не має шансів проіснувати до кінця другого тисячоліття, загибель, судячи з усіх видимих знаків, спіткає його набагато раніше. Я б навіть сказав, скоро. Скоріше ходімо, Тибальде. Я передумав. Пошукаймо все-таки якогось постоялого двору. Десь якнайдалі звідсіля.

 

* * *

 

- Ех, пане, - сказав Тибальд Раабе з повним ротом гороху і капусти. - А де ж мені таку інформацію дістати? Звичайно, про те, що я знаю, розповісти вам я можу, з подробицями. Про Петерліна з Беляви. Про його брата Рейневана і про роман Рейневана з Аделею Стерчевою, про те, що з цього вийшло. Про те, що сталося в раубрітерському селищі Кромолін та на турнірі в Зембицях... А що там у Рейневана, пане? Здоровий? Добре мається? Він? Самсон? Шарлей?

- Не відходь від теми. Але якщо вже ми про це говоримо, то хто він, цей Шар лей?

- Не знаєте? Та він нібито порочний монах або ксьондз, який начебто втік з монастирської в’язниці. Кажуть також - а конкретно мені про це розповідав такий собі Тассіло де Тресков - що Шарлей брав участь у вроцлавській едиції[119] 1418 року. Знаєте, вісімнадцятого липня, коли збунтовані різники і шевці забили бургомістра Фрайбергера і шістьох засідателів. Тридцять бунтівничих голів упало за це під сокирою на вроцлавському ринку, а тридцятьох було засуджено до вигнання. А позаяк Шарлей усе ще носить голову на плечах, то мусив бути поміж тими вигнаними. Я думаю...

- Досить, - перебив залізноокий. - Наступні відомості. Ті, про які я просив. Про напад на збирача податків і на конвой, якій віз зібраний податок. Конвой, у якому був Рейневан. У якому був і ти, Тибальде.

- Айно, айно, - голіард зачерпнув ложку гороху. - Що знаю, те знаю. І розповім, чому б і ні. Але про ці інші речі...

- Про чорних вершників, які кричать: “Adsumus”. і явно вживають арабську субстанцію під назвою гашш’иш.

- Отож-бо. Я не бачив і не знаю про це взагалі нічого. Де мені взяти ці відомості? Звідки їх дістати?

- Спробуй, - голос залізноокого небезпечно змінився, - пошукати в мисці, яка в тебе під носом. Між горохом і шкварками. Знайдеш - тобі ж краще. Збережеш час і сили.

- Розумію.

- Дуже добре. Усі відомості, Тибальде. Усе, що тільки можна. Факти, плітки, чутки, те, про що говорять по корчмах, на базарах і ярмарках, у монастирях, казармах і борделях. Про що ксьондзи патякають на проповідях, парафіяни у процесіях, райці по ратушах, а баби при криницях. Ясно?

- Як сонце.

- Сьогодні переддень святої Ядвіги, чотирнадцяте жовтня, вівторок. Через п’ять днів, у неділю, зустрінемося у Свидниці. Після меси, перед фарою Станіслава і Вацлава. Коли побачиш мене, не підходь. Я піду, а ти йди слідом. Зрозумів?

- Так, пане Влк... Кгм... Пробачте...

- Цього разу ще пробачаю. Але наступного разу я тебе вб’ю.

 

* * *