Одну молоду на той час, а нині стару бабу.

 

На вечерю запросили Рейневана і Шарлея. Беренгар Таулер, попри оздоровчі процедури, все ще лежав непритомний, Амадей Бата заявив, що сидітиме над ним. Самсон, як завжди, розташувався у стайні. Як завжди, він грав там у кості зі стаєнними пахолками, охочими обіграти придурка. Хто кого в кінцевому підсумку обігрував, мабуть, не треба згадувати.

Вечерю подали в головній палаті верхнього замку, прикрашеній дерев’яною статуєю архангела Михаїла, гобеленом з єдинорогом і підвішеним під самою стелею великим червленим гербовим щитом, на якому був зображений срібний здиблений лев. У кутку стугонів вогнем камін, біля каміна сиділа на ослінчику згорблена бабця, зайнята прядкою, кужелем і веретеном, яке весело підстрибувало.

Участь брали всі гуситські гейтмани, місцеві та навколишні, які випадково гостювали в замку. Крім Яна Чапека з Сан і Бразди з Клінштейна, за столом сидів високий і смаглявий чоловік з орлиним носом і лютими очима-буравчиками, його шию обтяжував масивний золотий ланцюг - оздоба, звична радше для міських райців, ніж для вояків. Рейневан знав його з вигляду, бачив серед Сиріток у Градці-Кралове. Але тільки тепер їх познайомили - це був Ян Колюх з Весце.

Ліворуч від Колюха сидів Щепан Тлах, гейтман загону у розташованому неподалік Чеському Дубі, нестарий, але дуже посивілий чоловік з червоним плебейським обличчям і вузлуватими долонями теслі, вбраний у ватований і багато гаптований лицарський вамс, в якому він явно почувався незручно. Біля Тлаха сидів худорлявий блондин з потворним шрамом на щоці. Шрам мав вигляд бойового, але був пам’яткою про звичайнісінький і по-дилетантському вирізаний чиряк. Власник шраму представився Войтою Єлінеком.

За звичаєм Сиріток, за столом гейтманів не могло обійтися без священика - тож між Чапеком і Браздою сидів одягнений у чорне круглявий і бородатий коротун, представлений братом Бузеком, слугою Божим. Слуга Божий, видно, розпочав вечеряти дещо раніше, бо був уже більше ніж злегка п’яний.

Делікатесів не подавали. Великі миски баранячих і волових кісок з м’ясом було підкріплено тільки чималою кількістю печеної ріпи і кошиком хліба. Натомість бочівок угорського на стіл викотили аж декілька. На всіх був випалений лев Марквартичів. На цей вигляд - як і раніше на вигляд гербового щита під стелею - Рейневанові згадалася Прага. Шосте вересня. І Гинек із Кольштейна, який падає на брук з вікна дому “Під Слоном”.

Перш ніж вечеря почалася по-справжньому, треба було, як виявилося, вирішити службові справи. Четверо гуситів заштовхали до зали бранця - того юнака, паношу, взятого в полон над річкою. Того самого, під яким Рейневан убив коня з арбалета.

Юнак був розчухраний і пом’ятий, на його виличній кістці наростав і набирав гарного кольору великий синяк. Ян Чапек із Сан зміряв ескорт досить неприязним поглядом, але нічого не сказав. Тільки дав знак відпустити бранця. Лицарик струсив із себе їхні руки, випростався, подивився на гуситських вождів. Здавалося б, сміливо, але Рейневан бачив, що його коліна злегка дрижать.

Якийсь час панувала тиша, яку порушувало тільки тихе торохтіння прядки бабці, що пряла в кутку.

- Панич Нікель фон Койшбург, - сказав Ян Чапек. - Вітаємо, раді гостити. Гостити ж, паничу, будемо тебе доти, доки сюди не завітає нав’ючений кінь з викупом. Ти, паничу, зрештою, це знаєш. Знаєш воєнні звичаї.

- Я служу панові Фрідріхові фон Дона! - підняв голову паноша. - Пан фон Дона дасть за мене викуп.

- Ти такий впевнений? -Ян Колюх з Весце прицілився в нього кісткою, яку саме обгризав. - Бо тут, бачиш, уже й до нас дійшла чутка, що ти кинув оком на Барбару, доцю пана Фрідріха, що підбиваєш до неї клинці. А хтозна, чи пану Фрідріхові подобаються твої зальоти? Може, він якраз потирає руки, радий, що ми його від тебе звільнили? Молися, синку, щоб це було не так.

Лицарик спочатку зблід, потім почервонів.

- У мене є ще родичі! - заволав він. - Я з Койшбургів!

- То молися і за них, щоб у них не взяла верх скупість. Бо дарма ми тебе тут годувати є будемо. У кожному разі не надто довго.

- Не довго, - підтвердив Ян Чапек. - Ось, стільки, щоб перевірити, а раптом ти помудрішаєш? А раптом відкинеш римський фарс і навернешся до істинної віри? Не кривися, не кривися! І з кращими, ніж ти, траплялося. Пан Богуслав зі Швамберка, упокій, Господи, його душу, мало не за день змінив свою долю і піднявся і з бранця до головного гейтмана Табора. Коли його брат Жижка в полон узяв і в пршибеніцькій шатлаві[153] замкнув, прозріли панові Богуславу очі й прийняв він причастя з Чаші. У нас тут, як бачиш, є священик. То як? Наказати принести Чашу?

Паноша сплюнув на підлогу.

- Всади собі свою Чашу, єретику, - зухвало огризнувся він. - Знаєш куди.

- Блюзнір! - заволав ксьондз Бузек, підскакуючи й обливаючи вином себе та сусідів. - На багаття його! Накажи його спалити, брате Чапеку!

- Палити гроші? - недобре усміхнувся Ян Чапек із Сан. - Ти, мабуть, упився, брате Бузеку. Він вартий щонайменш сімдесят кіп грошів. Поки є тінь шансу, що за нього дадуть викуп, і волосина з його голови не впаде. Хоч би він і самого вчителя Гуса обізвав прокаженим і содомітом. Чи не правда, браття?

Зібрані за столом гусити охоче підтвердили, ревучи і гупаючи кулаками по столу. Чапек дав сторожі знак, щоби бранця вивели. Ксьондз Бузек зміряв його злим поглядом, після чого влив у себе за одним махом десь із півкварти угорського.

- Захланні, - заволав він, а язик йому вже добряче заплітався, - ви до мерзенного гроша, як ті фарисеї! А пише Па... Павло до Тимофія: бо корінь усього лихого то грошолюбство, якому віддавшись, дехто відбились від... Гик! Від віри... Не вспадкує користолюбець Царства Христового і Божого... Не можете Богові служити й мамоні!

- Не хочемо, - засміявся Ян Колюх з Весце, - одначе мусимо! Бо істинно кажу вам, без мамони нема життя.

- Але буде! - проповідник налив собі і випив одним ковтком. - Буде! Коли ми переможемо! Усе буде спільне, зникне всяка власність і маєтність. Не буде вже багатих і бідних, не буде нужди та утиску. Запанують на землі щастя і мир Божий!

- Ото наплів, - озвалася з кутка згорблена над прядкою стара. - Побожний п’янюга.

- Мир Божий, - серйозно сказав Ян Чапек, - виборюємо ми. Своїми мечами. Викуповуємо його своєю кров’ю. І нам за це належиться відповідна нагорода, в тому числі мамона. Не для того, брате, ми зробили революцію, щоб я знову повертався до Сан, до того глухого закутка. І до своєї лицарської, змилуйся Боже, чатівні, до своєї станиці, яку свиня мало не перекидає, коли їй об ріг почухатися закортить. Революція для того, щоби щось змінилося. Тим, хто програв, - на гірше, тим, хто виграв, - на краще. Бачите, любі гості, любі Рейнмаре і Шарлею, отам, на стіні, високо, герб? Це герб пана Яна з Міхаловіц, званого Міхальцем. Замок, де ми оце учтуємо, Міхаловіце, йому належав, його це був родовий маєток. Т що? Ми забрали його у нього! Наша взяла! Нехай-но тільки трошки часу знайду, драбинку принесу, здеру цей щит, на землю кину, ба ще й насцяю на нього. А на стіні свого гербового оленя повішу, на вдвічі більшому щиті! І буду тут владарювати! Пан Ян Чапек із Сан! Із садибою в Міхаловіцах!

- Ось-ось, - підхопив, обгризаючи реберця, Щепан Тлах. -Революція перемагає, Чаша тріумфує. А ми будемо великими панами! Випиймо!

- Панами, - сказала з їдкою зневагою бабця за прядкою, поправляючи куделю на пряслиці. - Хіба що курям на сміх. Розбійники ви й голодранці. Скартабели, в яких фарба на гербах від дощу облазить.

Щепан Тлах жбурнув у неї кістку, не влучив. Решта гуситів не звернули на стару жодної уваги.

- Але Мамоні... - не здавався проповідник, дедалі щедріше собі наливаючи і дедалі більше заплітаючись. - Мамоні служити не годиться. Так, так, Чаша взяла гору, праведна справа тріумфує... Але не успадкують користолюбці... Слухайте, що вам скажу... Гик!

- Дай нам спокій, - махнув рукою Чапек. - Ти п’яний.

-Я не п’яний! Я тверезий... Гик! І воістину кажу вам: вшануймо... Вшануймо... Pax Dei... Бо покарані будуть... Тріумфує Чаша... Тріумфує-е-е-е... Е-е-е-е-е-е-е...

- А я не казав? П’яний як чіп!

- Я не п’яний!

- П’яний!

- Щоб довести, що ти не п’яний, - підкрутив вуса Ян Колюх, - зроби, як я роблю. Засунь два пальці в горло і скажи: “Ггррр! Ггррр! Ггррр!”

Ксьондз Бузек витримав перше “Ггррр!”, але вже на другому поперхнувся, захарчав, вилупив очі і виблював.

- Ригай, ригай, - в’їдливо озвалася схилена над куделею бабця. - Бодай-єсь власну дупу виригав.

На неї знов ніхто не звернув уваги, видно, всі вже звикли Обриганого проповідника витурили до сіней. Було чути, як ві грюкає, падаючи зі сходів.

- Якщо по правді, любі гості, - сказав Колюх, витираючи стіл залишеним капелюхом ксьондза Бузека, - то нам ще трохи брак до повного тріумфу. Ми сидимо й учтуємо в Міхаловіцах, забр них, як сказав брат Чапек, у пана Яна Міхальця. Ми зайняли М халовіце, спалили Млада Болеслав, Бенешов, Мімонь і Яблонне. Але пан Міхалець далеко не втік, відійшов у Бездез. А де Бездез? Підійди-но хто до вікна, поглянь на північ - там Бездез, за рікою, заледве на дві милі віддалений. На дві милі! Коли хтось із нас чхне, пан Міхалець у Бездезі “На здоров’я!” горлає.

- На жаль, - похмуро сказав Щепан Тлах, - аж ніяк не здоров’я нам бажає пан Міхалець, а смерті, та ще й лихої. А ми його у Бездезі рушити не можемо, не здобути Бездезу. На тамтешніх мурах зуби поламаєш.

- На жаль, - підтвердив через плече Войта Єлінек, що якраз мочився у вогнище каміна, - саме так воно і є. А чимало є й під самим нашим носом інших замків і панів, які нам зла зичать. За три кроки від нас, у Дєвіні, сидить і щодня погрожує пан Петер з Вартенберка. За шість миль звідси є Ральско, а в Ральско сидить пан Ян з Вартенберка на прізвисько Худоба...

- З Богушем з Коване, паном на Фридштейні, ви вже познайомилися, - додав Чапек. - Знаєте, що він може. А є й інші...

- Та є, є, - буркнув Колюх. - Ми утримуємо, що правда, те правда, найважливіші замки: Вартенберк, Ліп’є, Чеський Дуб, Ділу під Бездезом, ну, і Міхаловіце. Але більшу частину торгового шляху все ще контролюють папісти і німці. Пани фон Дона сидять у замках Фплькенберг і Графенштейн. У Хаммерштейні бургграфом є Мікулаш Дахс, клієнт лужицьких Біберштайнів. У замку Роймунд зачаївся старий розбійник Ганс Фольч, згожелецький найманець. У Тольштейні - брати Ян і Генрик Берки з Дубе...

- Родичі, - похвалився Бразда з Клінштейна. - Роновичі, як і я.

- Такі родичі, як ти, - докинула з-за прядки бабця, - у Берків за псами дивляться.

- З двох братів з Дубе, - фиркнув Ян Колюх, - Генрик на нас особливо заповзятий, бо в нього Ліп’є забрали. Кажуть, що він у костелі в Житаві заприсягнувся, що м’яса не буде їсти, поки нас із замку в Ліп’є не вижене. Довго, видно, потриває цей піст.

- Так! - гримнув кулаком по столу Щепан Тлах. - Облизня упіймає той, хто нас звідси витурити захоче. Хай тільки спробує! Ми, Сирітки, сидимо тут твердо!

- Айно! Сидимо твердо!

- Не в тому річ, би йно сидіти, - наморщив лоба Чапек. - І як пси на ланцюгу погавкувати. Не так нас брат Жижка навчав. Найкраща оборона - це напад! Бити ворога, бити, бити, передиху не давати! Не чекати, поки ворог з галайстрою прийде, а на нього війною йти, в його державу нести меч і смолоскип. “Виступіть проти них”, - сказав Господь ізраелітам. І час, час виступити! Час зібратися і вдарити, на Фридштейн, на Дєвін, на Ральско, на роймунд, на Тольштейн...

- І ще далі, - вставив з вовчою усмішкою Колюх. - На Лужиці! На Графенштейн, Фридланд, Житаву, Згожелець! Але що ж, самі не подолаємо. Сил бракує. А звідки підтримки чекати? З Праги? Прага, якщо зради не замишляє, то в перевороти і бунти бавиться. Від Табора? Табор узяв в облогу Колін. Чеський град. Так, ніби нема мадярських, ракуських, німецьких!

- Кажуть, - озвався Шарлей, - що Прокоп уже планує щось у цьому стилі. Що поглядає в бік Угорщини і Ракус.

- Дай Біг. Але тимчасом самі видите, самі-сте відчули, які в нас тутка сусіди.

- Про одного із сусідів, - сказав ніби знічев’я демерит, - ще взагалі не було мови. Чи він вам не дошкуляє? Я про пана Отто де Бергова на замку Троски. До якого від Міхаловіц якихось чотири милі. Як, цікаво, ви оцінюєте це сусідство?

- Як шпичак у сраці, - відповіла за гуситів бабця, пораючись біля веретена. - Саме так ви пана де Бергова оцінюєте, правда, панове розбійники? Як шпичак у сраці!

Довгий час панувала тиша, яка свідчила, що стара влучила дуже близько до центра мішені. Тишу порушив Ян Колюх Весце.

- Ми - Божі воїни, - сказав він, граючись ножем. - М: пам’ятаємо слова Господа, коли рече вустами Єремії-пророка: “І спіткнеться пиха й упаде, і не буде того, хто підніс би її. І огонь по містах його Я запалю, і він пожере всі довкілля його...”[154]

- “Відплатіте йому, - додав так само обізнаний з біблійними цитатами Чапек, - згідно з чином його. Як зробив він, зробіть так йому”[155].

- Амінь.

- Має Бергов у гербі крилату рибу, - додав Щепан Тлах, зловісно і конкретно. - Ні рибу, ні птаха. Настане день, коли ту рибку буде обшкрябано. А пташку обскубано.

- І на це амінь, - Войта Єлінек піднявся. - Сон мене, браття, розморює.

- І мене, - Ян Колюх також піднявся, Бразда з Клінштейна і Щепан Тлах узяли з нього приклад.

- Айно, тяжкий був день... Ідеш, брате Чапеку?

- Ще посиджу. З нашими гістьми.

Вогонь тріщав. Навколо вежі пугикали сови. Тихо туркотіла прядка бабці.

- Ми самі, - порушив довге мовчання Ян Чапек із Сан. - Говоріть.

Вони сказали.

- Чарівника, - повторив з недовірою гейтман Сиріток. - Ви шукаєте якогось чарівника? Ви? Поважні люди?

- Ні про якого Рупілія Сілезця я не чув ніколи в житті, - заявив він, коли поважні люди підтвердили свої наміри. - Але тут майже в кожному замку мають якогось ворожбита, алхіміка або мага. Тож цілком правдоподібно, що й пан де Бергов має якогось у Тросках як гостя чи в’язня. Проблема не в цьому...

- Проблема у вас, - бабця за прядкою мала, як з’ясувалося, ще непоганий слух. - Ах, якби-то у вас була паля, а не проблема!

- Не звертайте на неї уваги, - скривився Чапек. - Це річ, меблі. Пан Міхалець, коли драпав звідси від нас, залишив безліч речей. Меблі, реманент, шинки у коптильні, вина у погребі. Герб на стіні. І це бабисько. Ось у цьому якраз кутку. Я хотів її разом із тою її крутилкою потурити до челядної, то не далася, наробила ґвалту. А із замку ж не вижену, бо з голоду здохне. Нехай сидить, куделю пряде...

- Посиджу, посиджу, - фиркнула бабця. - Досиджу до часу, коли пан Міхалець повернеться. І вас голодранців, на чотири вітри звідси прожене.

- На чому я закінчив?

- На тому, - підказав Шарлей, - що проблема.

- Так, правда. Проблема в тому, що замок Троски, імовірне місце перебування вашого Рупілія, неможливо здобути. І неможливо дослідити. У замок Троски пробратися не можна.

- У нашому товаристві, - понизив голос Шарлей, - є той, хто знає, як це зробити.

- Ага, - здогадався Чапек. - Ті двоє, копнутий Таулер і той другий. Так ось, що я вам пораджу: не надто їм довіряйте. Особливо ж будьте обережними тоді, коли піде мова про підземний хід. Знайте, що всі таємні ходи і підземні коридори, які начебто сполучають замок Троски з різними місцями навколо нього, віддаленими навіть на чверть милі, - це легенди і вигадки. Нісенітниці. Якщо цей Таулер обіцяє, що введе вас у фортецю таємним підземним ходом, то або він сам шахрай і брехун, або некритично повірив у чиюсь брехню. І той, і другий варіант для вас небезпечний. Швендяючи довкола у пошуках “таємного ходу”, ви врешті-решт потрапите до лап німців або папістів.

- Ми, Сирітки, - вів далі він, - сидимо тут, на Під’єштедді від весни 1426 року. Якби були якісь таємні проходи, то ми би їі знайшли. Якби можна було пробратися в Троски, то ми би пробралися. Бо баба правду сказала: Троски і проклятий німець де Бергов для нас як шпичак у задниці. Ми днями й ночами кумекаємо, як би цього шпичака позбутися.

- Прохід, - зауважив Рейневан, - може бути магічним. Ви не вірите в магію?

-Вірю, не вірю, - надув губи Ян Чапек. - Магії не існує. А якби випадково існувала, то була би для простих смертних цілком незбагненною і недоступною. Простий чоловік, як-от я, не мав би від магії ніякого пожитку Значить, якщо щось є магічним, то це те саме, що його взагалі нема. Логічний висновок?

- Аж дух перехоплює, - усміхнувся Шарлей. - З такою логікою важко сперечатися. То ви, гейтмане, радили б нам облишити наміри? Повернутися додому.

- Саме це я би вам і радив. Додому І терпляче чекати. Де Бергов, подейкують, був серед заколотників, шостого вересня у Празі підтримав Гинека з Кольштейна. А тим, хто підтримував заколот, Прокоп Голий не подарує. Він уже бере в облогу Боржека з Мілетінка, скоро дійде черга і до решти. Того й гляди, де Бергову настане каюк, а Троски будуть наші. З усім, що у Тросках є. У тому числі з вашим чарівником.

- Мудра порада, - оцінив демерит, не відводячи від Рейневана погляду. - Чи не так, Рейнмаре?

- Ви назвали, - несподівано сказав Рейневан, - пана де Бергова “проклятим німцем”. А інших споконвіку німецьких родів у цих місцях нема, правда? Крім панів фон Дона у Фалькенбергу і Графенштейні?

- Айно, тільки ці два роди. - І що з того?

- Нічого. Наразі.

- Наразі, - Чапек піднявся, - я йду спати. На добраніч, браття.

- І тобі, брате, на добраніч.

Вогонь у каміні вже не потріскував, а тільки мерехтів, то спалахуючи, то пригасаючи. Прядка також більше не стукотіла. Бабця не пряла. Сиділа нерухомо.

- І таке-от цьому замкові випало, - раптом озвалася вона. - Архангелові Михаїлові присвячений, сто і п’ятдесят літ стоїть, сто і п’ятдесят літ пишуться тутешні Марквартичі панами з Міхаловиць. А тепер... Щоби така голота... Боже, Боже... Тут за моєї пам’яті королі гостювали... А тепер? Ганьба!

- Не бреши, бабцю, - відреагував, здивувавши вже трохи сонного Рейневана, Шарлей. - Не годиться так, уже одною ногою в могилі стоячи. Не бачила ти, стара, короля ніколи в житті. Хіба що царя Ірода в шопці.

- Сам ти старий, пипоть тобі на язик. А я більше королів бачила, ніж ти дукатів.

- І де, цікаво?

- Ві Відні.

- Ві чім?

- Ві Відні, дурню! - бабця випросталася на ослінчику. - На Великдень Року Божого 1353 з’їхалися монархи цього світу до Відня, де цісар Карл, що в його тільки-тільки померла жона, Анна Фальцька, умовлявся про малу Аннусю, небогу свидницького князя Болека. Ох і поназ’їжджалося тоді до Відня королів і панів...

- І ти там була, бабо, га? Мед-вино пила?

- Що ти знаєш, простаче? Дурню! А я... Ой, гарна я була, Молода... Першим мене сам цісар Карл доп’яв на кружганку вечірньою порою, через поручень перегнув, сорочечку задер... Бородою мене по шиї лоскотав, то я так сміялася, що аж був з мене вискочив... Роззлостився, то я його зразу в руку взяла і назад куди треба поклала. А він тоді до мене: “Ой, полюбилась ти мені, мала морав’яночко, хочеш, видам тебе за лицаря...” Але де мені тоді було до заміжжя, як навколо стільки хлопців мальованих...

- Другий, - розмріялася бабусенька, - був Людовік, угорський король. Палкий, ох і палкий був молодик... Потім на мене звернув погляд польський король, Казимир Великий... Влучно його назвали, хе-хе, влучно...

- Брешеш, бабо.

- Рупрехт, рейнський паладин... Старший, та до того ж німець, від нього любовних розмов чи компліменті не почуєш, зразу тільки: “Mach die Beine breit!”[156]. Зате Арношт з Пардубіц, архієпископ празький, о, той і порозмовляти вмів, і на справі знався... Ох і знав же він вигадливі штучки і фіглі... Добрий був і Пшецлав з Погожелі, єпископ вроцлавський, у ложі хвацький, що й казати, поляк усе ж таки, але онучі в нього смерділи так, що й дідько став би втікати... Альбрехт, ракуський принц...

Бабця поперхнулася і закашлялася. Минув якийсь час, перш ніж вона продовжила тему.

- Але найкраще, - вона трохи заслинилася, - мені тоді догодив ніякий не король і не єпископ, а один поет, тосканець. Мрія, а не хлоп. Мало того, що гарячий, то на додачу ще й балакав з них усіх найкрасивіше. Ха, кіт має бути ловний, а хлоп - мовний. Ох, як він мовити потрафив... Віршами навіть. Звали його... Гм-м... На ім’я йому було як тому святому з Ассизу... А прізвище... Най-но згадаю... Лихо б його... Рурка? Петрурка?

- Може... - заїкнувся Рейневан. - Може, Петрарка? Франческо Петрарка?

- Може, - погодилася бабця. - Може, синку. Хто ж би то через стільки років спам’ятав.

 

 

РОЗДІЛ ДЕВ’ЯТИЙ,